Джордж ВАЙГЕЛЬ: «Християнам разом треба будувати публічну культуру життя»
Відомий американський релігієзнавець — про причини секуляризму в Європі та завдання Церкви
У Львові, в Українському католицькому університеті, нещодавно було представлено книжку про Папу Івана Павла ІІ «Кінець і початок», яку написав його біограф — американець Джордж ВАЙГЕЛЬ. До речі, торік його бестселер про понтифіка «Свідок надії» вийшов друком у перекладі українською мовою теж у видавництві УКУ.
Джордж ВАЙГЕЛЬ — католицький теолог, філософ, бібліограф Святійшого Отця Івана Павла ІІ, старший співробітник Центру етики і суспільної політики у Вашингтоні (США), автор близько 20 книжок, один із найвідоміших американських експертів із проблем зв’язку релігії із суспільним життям.
Оскільки шлях пана Вайгеля до Львова пролягав через Київ, «День скористався нагодою і поспілкувався з ним — у Посольстві Ватикану в Україні.
***
— Ваша книжка про Папу Івана Павла ІІ стала бестселером: час минає, а інтерес до неї не згасає. Як ви гадаєте, чому? Адже видано й інші біографічні книжки про понтифіка.
— 1995 року я взявся за написання «Свідка надії» з відчуттям, що пишу про одну з наймасштабніших постатей ХХ століття, чию біографію в книжковій формі не було представлено у повному обсязі. Вочевидь, тому, що інші біографи не сприймали серйозно його як людину віри і не особливо вникали в інтелектуальне життя Святійшого Отця. Це все одно, що писати біографію Майкла Джордана, оминаючи сам баскетбол. Моя книжка досі резонує, мабуть, тому, що я спробував представити Святійшого Отця таким, яким він був насправді.
— Що вам найперше спадає на згадку, коли мова заходить про Папу Івана Павла ІІ?
— 14 грудня 2004 року ми вечеряли разом з ним. Минав сьомий тиждень після смерті мого батька. Я переживав втрату. Понтифік був хворим. Виглядав втомленим — багато різних подій відбулося в його житті за цей час, доки не бачилися. Однак найперше, що він запитав, побачивши мене, було: «Як ваша мама після смерті свого чоловіка?» Тобто він мав велике серце душпастиря. І наприкінці життя ще більше переживав власне покликання бути добрим душпастирем, хоч із часу висвячення його на священика минуло понад 50 років.
— Праця «Кінець і початок», яку днями було представлено у Львові, — це продовження «Свідка надії»?
— Власне, вона завершує історію Святійшого Отця. Із 1998-го до 2005 року я мав нагоду глибше познайомитися з архівними матеріалами в Польщі, Німеччині. Тоді звернув особливу увагу на питання екуменізму, яке Папа, якщо вжити сучасний вислів, лобіював. Зрештою, й на інші питання, наприклад щодо ситуації з християнством у Європі, над якими понтифік замислювався.
— У популярному фільмі «Хрещений батько-3» кардинал Ламберто каже Майклові Карлеоне: «Поглянь на цей камінь. Він лежить у воді дуже довго, однак вона так і не проникла в нього. Так і з людьми. Століттями вони оточені християнством, але Христос не живе в них». На вашу думку, це є причиною секуляризації в Європі?
— На мою думку, є два джерела христофобії в Європі.
Перше — концепції, що виникли в XIX столітті. За ними Бог зі Святого Письма є ворогом людської свободи. Але то є неправда. Людиновбивства, скоєні у ХХ столітті, якраз є доказом того, що відбувається в гіперсекуляризованому світі.
Друге — слабкі місця самої Церкви. Наприклад, її неефективність у проповіді Євангелія. Далі, вона сама не живе відповідно до Нового Завіту і, як наслідок, за словами Папи Франциска, стає автореферативною, тобто лінивою та самовдоволеною. Власне, коли Церква забуває про свою найголовнішу місію, висловлену в главі 28 Євангелія від Матфея (Тож ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! — Ред.), тоді стає незахищеною. Отже, збіг цих двох реальностей спровокував теперішній стан Європи.
До речі, на сьогодні одна з найбільших проблем Західної Європи — демографічна. Вона також зумовлена секуляризацією. В людині генетично закладено вшанування Бога. Якщо немає правдивого об’єкта вшанування, ним стає ідол. Тепер ідолом є людське «Я». Люди зациклені на собі й не думають про майбутнє. Були природні катаклізми, війни, епідемії, але цього ще ніколи в історії не було.
— Нещодавно Папа Франциск сказав, що хоче, аби Церква активно йшла у світ. Понтифік свідомий того, що на неї там чекають тяжкі випробування. Як, приміром, з людиною, котра виходить із дому, може трапитися нещасний випадок. Однак Святійший Отець радше готовий прийняти поранену Церкву, аніж Церкву, зациклену на собі. То з чим, на вашу думку, вона повинна йти у світ?
— Я написав про це книжку, яку, сподіваюся, також буде перекладено українською та видано. Гадаю, Папа Франциск читає її. Жартую. Він не має потреби її читати. Він знає, з чим Церкві йти у світ.
Країни Заходу живуть у збентеженні, навіть паніці. Перша причина — людей мучить почуття провини. Це — незамирена пам’ять про страшне ХХ століття. Друга — фальшиві уявлення про те, що означає бути людиною. Коли Церква показує Христа, Який нам являє лице милосердного Бога-Отця, ми зустрічаємося з Єдиним, Який може заспокоїти нашу вину. Також через Христа зустрічаємося з правдивим розумінням того, що означає бути людиною. Християнство не пропонує втечі від світу. Навпаки, пізнання правди про світ. На глибинному духовному рівні.
— До речі, в листуванні Умберто Еко з міланським архієпископом Карло Мартіні, на жаль, уже покійним, письменник писав, що Європа цілковито пронизана страхами.
— Саме так. В Європі панує страх перед майбутнім. Тобто страх щодо самих себе. Страх, породжений розумінням того, що ми накоїли самим собі у ХХ столітті. І це призводить до остраху перед створенням сім’ї, одного перед одним у суспільстві, що ускладнює розвиток демократії. Напевно, Умберто Еко це мав на увазі.
— Відомий економіст Богдан Гаврилишин якось в інтерв’ю «Дню» сказав, що Україна ще не втратила почуття родинності й щирої приязні у взаєминах між людьми. Власне, це вона може передати Європі, де практично всі живуть відчужено одне від одного. А в духовному розумінні, як ви гадаєте? Адже понад 70% українців вважає себе віруючими.
— Україна являє собою приклад країни, глибоко закоріненої у своїй духовності. Власне, через це й не було знищено національну культуру та українську ідентичність.
— Є твердження, що релігійна ситуація в СШA дещо краща, ніж у Європі...
— Так. 85—90% американців вважає себе віруючими. Однак при цьому є соціальний виклик: американська культурна еліта занадто секулярна. І нинішній уряд найбільш секулярний в історії США. Тож американцям знову доводиться боротися за свою релігійну свободу. Ця ж проблема існує в Європі, коли агресивний секуляризм стикається з політичною коректністю. Як наслідок, виходить те, що Папа Бенедикт XVI назвав диктаторством релятивізму.
— Відомо, що ви — прихильник екуменізму. Як вважаєте, сьогодні заради яких питань християнам потрібно об’єднуватися? І чи не здається вам, що в деяких християнських церквах і деномінаціях розмови про екуменізм точаться на догоду часу?
— Ці питання на поверхні: діяння милосердя, захист подружжя, право на життя — від зачаття до природної смерті, релігійна свобода. Християнам потрібно разом будувати публічну культуру життя. Це слушний дороговказ на найближчі 50 років.
Наш досвід в Америці свідчить, що віруючі починають спільно працювати навколо цих питань. І вирішення локальних проблем набирає богословського характеру. І це, на мою думку, матриця для екуменізму — екуменізм знизу догори. Результати мають бути очевидними за покоління-два.
Надія ТИСЯЧНА
