Експерт: дослідження ісламу у світі «відкривають простір радше для маніпуляцій, аніж для справді наукових оцінок»
Останнім часом опитування, які проводить Pew Research Center‘s Forum on Religion & Public Life, стають дедалі популярнішими і серед ісламознавців. Наприклад, попереднє опитування, яке стосувалося прогнозів щодо демографії ісламу (“The Future of the Global Muslim Population”, 2011), залишається дуже цінним джерелом інформації з кількості мусульман у деяких країнах. У тому числі й Україні, адже точна статистика кількості мусульман у нас відсутня (як, зрештою, і сповідників інших релігій).
Опитування, результати якого оприлюднені цього року – дуже суттєвий крок у соціології релігії. Передусім тому, що автори поставили справді «глобальне завдання» – опитати населення більшості «мусульманських» країн, тобто тих держав, де сповідники ісламу становлять велику частку. З найближчих наших сусідів це, передусім, Туреччина й Росія. Чому Туреччина – це зрозуміло, а от у серед східних братів, нагадаємо, мешкає майже 20 мільйонів мусульман (а це стільки ж, скільки, наприклад, у Сирії). Щоправда, із політичних причин не вдалося провести дослідження в деяких країнах Перської затоки та, серед інших, Індії.
Цікаво, що автори дослідження долучили до своєї праці не тільки соціологів, а й знаних у світі фахівців з ісламської класики – наприклад, Асму Афсаруддін із Університету Індіани, Майкла Кука з Прінстона та багатьох інших. Адже і формулювання питань, і оцінка результатів – це поле зору комплексних досліджень, які не можна обмежити лише соціологією.
Результати дослідження можна оцінювати в світлі того, чого, власне, і прагнули досягнути його автори. Це помітно вже із самої назви: «Мусульмани світу: єдність та відмінності». Тому й чимало питань стосувалися, наприклад, відмінностей між шиїтами та сунітами (так само, як взаємного сприйняття), чоловіками та жінками, віковими групами та, нарешті, різними країнами. Загалом це відповідає головному тренду в сучасних західних дослідженнях ісламу – наголошувати на умовності поняття «ортодоксальність», а також оцінювати східні суспільства з позицій «множинності інтерпретацій». До речі, так і формулювалося одне з головних запитань – «Чи можна витлумачувати іслам по-різному?» Звісно, таке формулювання досить складне й неоднозначне. Не можна ставити на один рівень, наприклад, відмінності між правовими школами (мазхбами) в сунітському ісламі та розбіжностями у витлумаченні віровчення між шиїтами та суннітами. Отже, кожен респондент вкладав своє розуміння того, що саме мається на увазі під «інтерпретаціями» ісламу.
Не забуваймо й про те, що опитування проводилося різними мовами – важко сказати, чи збігалося поняття «інтерпретація» в анкеті казахською та, скажімо, урду. Тому й настільки малозрозумілими виявилися результати: 75 відсотків мусульман Боснії і Герцоговини (частині колишньої комуністичної Югославії!) наголошують на допустимості лише одного витлумачення ісламу, тоді як у сусідній Албанії – лише 41. Навіть у світській Туреччині ця цифра сягає 66 відсотків. У поліконфесійному Іраці (більше третини населення – шиїти) прихильників «однієї інтерпретації» 47 відсотків, а у відносно однорідному Марокко – лише 34 (близькість до Європи?). Звісно, можна спробувати відшукати причини цих відмінностей (врахувати і політичну ситуацію, і рівень присутності релігії в публічному просторі), але сформулювати конкретне пояснення в цьому випадку важко. Можливо, причина не у відмінностях респондентів, а у певній дезінтегрованості (внаслідок різниці мов) питань, які ставилися?
Оцінюючи опитування загалом, потрібно зауважити наступне. По-перше, як уже відзначалося, з обрію випали центри сунітського традиціоналізму (Саудівська Аравія), шиїзму-імамізму (Іран), а також друга за кількістю мусульман країна – Індія, де мешкає понад 150 мільйонів послідовників ісламу. На нашу думку, в таких умовах «глобальність» опитування можна ставити під сумнів.
По-друге, не потрібно забувати про кількісний показни – Індонезія із 200-мільойнним населенням «важить» у відсотковому плані куди більше, ніж ціла низка інших країн з дослідницького списку. Тому виводити середню статистику за географічним показником (рахувати, сумуючи цифри в різних країнах без огляду на кількість населення) – це досить претензійно, але, в підсумку, малопродуктивно. Зрештою, кожен дослідник може розглядати звіт під таким кутом, під яким йому це потрібно. Та чи не відкриває це простір радше для маніпуляцій, аніж для справді наукових оцінок?
Маємо надію, що соціологічні дослідження (із урахуванням вітчизняної специфіки) такого типу пройдуть найближчим часом і в Україні. Є вже кілька добрих прикладів: опитування, здійснені під керівництвом Миколи Кирюшка, Ельміри Муратової та інших експертів. Але для цього замало зусиль однієї соціологічної фірми чи кількох ентузіастів-ісламознавців – тут потрібен стратегічний довгостроковий проект, який зацікавить і дослідників, і представників мусульманських організацій.
