В травні цього року вийшло з друку нове число еклезіологічно-канонічного журналу “Метрон” №17 (2020), в якому пропонуються для читача цікаві матеріали.
Лідія Бутковська-Луцишин
Про православну рефлексію на екуменічні концепції Української Греко-Католицької Церкви у ставленні до Православної Церкви України у сьогоденні, можемо довідатися «з перших уст» від митрополита Переяславсько-Вишневської єпархії Олександра (Драбинка), заступника голови Синодальної комісії з міжхристиянських відносин ПЦУ. Адже, після отримання Українською Православною Церквою статусу автокефальної (6 січня 2019 р. Б.), екуменічний діалог та сама співпраця, зокрема, між ПЦУ та УГКЦ, зумовлені відбуватися вже у новому форматі. У статті Екуменічна концепція УГКЦ – православна рефлексія, увазі читача представлено не лише найбільш вагомі аспекти екуменічної позиції УГКЦ у стосунку до ПЦУ, але водночас ретроспективно наведені окремі приклади позитивних та негативних явищ у їх взаємовідносинах, подані окремі практичні пропозиції для майбутньої тіснішої співпраці греко-католиків і православних в Україні.
У подальшому екуменічному ключі, але ширшого вже діапазону усіх Східних Католицьких Церков, налаштовує стаття Майбутнє з’єднаних Східних Церков, автором якої є єромонах Франс Бовен (з Товариства Місіонери Африки), спеціаліст із питань Східних Церков. Чи сьогодні пошуки видимої єдності належать до сутності цих Церков? Автор сам дає позитивну відповідь на це запитання, доводячи, що вимогливі зусилля від Східних Католицьких Церков потрібні у подвійному вимірі: як у лоні католицького сопричастя, так і стосовно Православних Церков. У разі відновлення повного сопричастя, невідомо чи Східні Католицькі Церкви будуть існувати, оскільки нова реальність вимагатиме нових форм вираження та правдивого кенотичного служіння.
У богословських ділянках канонічного права та еклезіології, максимально наблизити читача до джерел Київської традиції українських Церков старається митрофорний протопресвітер УГКЦ Михайло Димид, доктор східного канонічного права, професор кафедри пасторального богослов’я (УКУ) у своїх наступних статтях. Зокрема, у першій із них — Канонічна тотожність нащадків колись єдиної Київської Митрополичої Церкви — автор аналізує канон 57 Кодекс Канонів Східних Церков, який надає право «найвищій владі Церкви» творити нові патріархати. Через призму історичного екскурсу у питанні творення патріархатів, стаття висвітлює якості, якими має володіти Церква-кандидат на патріархат, а також нормативні процедури, які повинні бути виконані у таких випадках. Застановляючись над природним правом кандидата на позитивну відповідь від Церкви-Матері, автор запитує: хто є остаточно найвищою владою для Східної Церкви у єдності з Римом. Водночас у статті звучать сміливі пропозиції щодо альтернативного способу визнання вже проголошеного своїми силами патріархату.
Спорідненою тематично для читача буде і наступна стаття протопресвітера Михайла Димида — Ідентичність єпископа Київської Церкви, у якій лаконічно представлено основні риси самоврядування єпископа Київської Церкви. Демонструючи приклади історичного досвіду сопричастя, автор подає проекцію завдань нинішнього єпископа як «будівничого мостів» серед православної і католицької частин колись єдиної Київської Церкви; а водночас зауважує, що така еклезіологічна перспектива можлива у випадку більш зрілих перемовин між Константинополем, Римом та Києвом.
У цьому випуску журналу представлені також унікальні матеріали у статті Деякі джерела права Української Греко-Католицької Церкви: канони, які повинні увійти у збірник джерел права Київської Церкви, а зокрема, УГКЦ. У співавторстві протопресвітера Михайла Димида та владики Єроніма Химія (єпископа Нью-Вестмінстерського УГКЦ, доктора канонічного права), подані матеріали (в оригіналі та перекладі), які окреслюють різні аспекти святих Таїнств загалом, а відтак: Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння-сповіді також чину похорону та інших особливих молінь (треб).
У церковній традиції, коли число клиру почало зростати, відповідно почала розвиватися більша кількість складних «чинів рукоположень» (чи поставлень), або як їх ще називають «чини хіротесій» та «хіротоній». До нижчого класу клиру, християнин у Церкві візантійсько-слов’янського обряду стає приналежним через посвячення (чи хіротесії). До богословського коментаря щодо церковних посвячень, у світлі літургійного благочестя Київської традиції запрошує читача доктор східних церковних наук, доцент кафедри літургійних наук (УКУ) Петро Сабат у статті Відображення церковних посвячень Київської Церкви XV ст. у сьогоденні. Досліджуючи найдавніші тексти зі збережених літургійних джерел тоді ще неподіленої Київської Митрополії, а саме – Требник Київський XV – поч. XVI ст. (Euchologium slavonicum), автор показує як збереглися посвячення нижчих чинів до сьогодні в українських Церквах візантійсько-слов’янського обряду; а також зауважує, що дія церковних посвячень спрямована на примноження Божої благодаті та обмеження впливу злого духа.
Якою була Історія виникнення та форматування церковних чинів на облачення для престолу та священнослужителів – українських Церков Київської традиції (із однойменною назвою статті), можемо дізнатися у наступній публікації доктора Петра Сабата. У статті зазначено, що чини на облачення для престолу та священнослужителів появилися вперше друком у Требнику Київському 1646 р. (митрополита Петра Могили). Власне, на основі цього Требника подається автором їхня структура, а також ретроспективно відображено як вони звершувалися впродовж століть в українських Церквах Київської традиції. Наголошується, що вище вказані церковні чини можуть здійснюватися лише для нових одеж (облачень) престолу та священнослужителів, а у випадку освячення храму – немає доцільності в окремому їх звершенні.
Завершує номер журналу не менш цікава проблематика грошових збірок у середовищі перших християнських громад. Про грошові збірки у Новому Завіті (герменевтичний аналіз) – стаття від Петра Гусака, кандидата філософських наук, Ph.D., доцента кафедри філософії (УКУ). Автор зупиняється на описаних у текстах Нового Завіту грошових збірках, ключову роль в організації яких мав св. Апостол Павло. Стаття висвітлює той факт, що зібрані кошти скеровувалися лише в одному напрямку – від периферійних християнських громад до «Церкви-матері» в Єрусалимі, але не навпаки; а також їх метою було запевнення доброго ставлення єрусалимських юдео-християн до новоутворених язичницько-християнських Церков за межами Палестини. Автор наводить паралель, де збірки – разом із наданою їм богословською аргументацією – були здійсненням пророчих слів про «ссання молока народів» (Іс 60,16) у новій релігійній парадигмі.
Журнал можна замовити через Messenger в протопресвітера Михайла Димида (Dymyd Mychajlo), або на Кафедрі пасторального богослов'я (УКУ), подавши свій номер телефону і число відділення Нової пошти.