Естонська криза вселенського православ’я
23 лютого 1996 р. патріарх Московський Алексій II не згадав під час богослужіння імені глави Константинопольської церкви патріарха Варфоломія І. Припинення молитовно-канонічного спілкування між двома православними центрами є подією екстраординарною. Цей акт став кульмінацією конфлікту і навколо православної церкви в Естонії.
Історія православ’я в Естонії сягає X ст., але перший православний собор у Таллінні (Ревелі) було зведено лише за Петра І. Успіхи православної місії у XIX ст. не вельми вражали, проте на початку нинішнього століття православ’я вже не було віровизнанням виключно росіян, що замешкали в Естонії.
Після унезалежнення країни Московський патріарх Тихон дарував Православній церкві в Естонії автономію в господарсько-адміністративних питаннях, а 1923 р. вона перейшла під юрисдикцію Константинопольського (Вселенського) патріархату на правах митрополії. Політичне тло церковно-адміністративних змін виглядало цілком прозорим: відносини між Москвою і Таллінном були ворожими, а доля Московського патріархату, який зазнавав нищівних утисків з боку радянської влади, — невизначеною. 1935 р. було ухвалено новий статут Церкви, й вона стала називатися Естонською апостольською православною церквою (ЕАПЦ).
Після приєднання балтійських країн до СРСР у 1940 р. Московський патріархат встановлює свою юрисдикцію над православними Естонії. Частина ієрархії ЕАПЦ емігрує до Швеції і пізніше створює там «Синод ЕАПЦ у вигнанні». Напередодні 1940 р. православ’я у країні сповідувало близько 30% населення, серед них і Президент Естонії Костянтин Пятс.
Після розпаду СРСР у країні посилюється рух за повернення ЕАПЦ під омофор Константинополя. Диякон Айвар Сарапік, який очолював відділ молодіжних програм Естонської єпархії РПЦ, та мирянин, економіст за фахом Хенн Тоссо встановлюють контакти із Стокгольмським синодом й отримують офіційні повноваження діяти від його імені. Вони об’їжджають парафії, закликаючи православних приєднуватися до Церкви у вигнанні. Співробітниця відділу з релігійних питань МВС Естонії Марі-Анне Хельяс радить їм тим часом якомога швидше зареєструвати Церкву саме під назвою «ЕАПЦ». Коли глава ЕАПЦ Московського патріархату архиепископ Корнилій (Якобс) спробував зареєструвати статут своєї Церкви під тією самою назвою, це виявилось уже неможливим. Реєструватися ж під іншою назвою означає втратити всі права на рухоме і нерухоме майно. Таким чином, на території Естонії нині існують дві ЕАПЦ. Уряд країни сам звернувся до Константинопольського патріархату з проханням узяти під свій омофор Церкву, яку вважає спадкоємицею довоєнної ЕАПЦ. Прагнення уряду «витиснути» з Естонії Московський патріархат очевидні й пояснюються дуже легко. З жодною з країн колишнього СРСР Росія не має таких напружених відносин, як з Естонією. У це важко повірити, але згідно з даними опитування громадської думки російські респонденти поставили минулого року маленьку Естонію на перше місце і серед «ворогів Росії». У дипломатичних колах навіть ідеться про те, що Естонія для РФ зараз — це приблизно те саме, що Куба для США.
Криза навколо православної церкви ще більше загострила московсько-талліннські відносини. 1 березня посол РФ в Естонії О. Трофимов передав послання Б. Єльцина Президентові Естонії Леннарту Мері, де висловлювалось занепокоєння становищем православних, які зберегли вірність Московському патріархатові. Однак у бесіді з послом Л. Мері наголосив, що російський Президент оперує неточною інформацією, бо ніхто не заборонятиме прихильникам Московського патріархату здійснювати богослужіння. Але в російській столиці, звичайно, мали на увазі не забезпечення свободи віросповідання для вірних Московського патріархату, а збереження його позицій в Естонській республіці в якомога повнішому обсязі. Борис Єльцин, який з головою поринув у президентський передвиборний марафон, дуже органічно взяв на себе роль захисника православ’я, — тепер від поступок естонської сторони в церковному питанні, заявляють у Москві, залежатиме весь комплекс міждержавних відносин. Московський патріархат, який вважає весь пострадянський простір (за винятком хіба що Грузії) своєю «канонічною територією», заперечує право Константинополя підтримувати тут будь-які церковні громади. При цьому Свято-Данилів монастир посилається на визнання московської юрисдикції над Естонією у листі попередника нинішнього Вселенського патріарха попередникові нинішнього патріарха Московського від 3 травня 1978 р. Константинополь заперечує це, вказуючи, що зміна церковно-юрисдикційних кордонів внаслідок змін кордонів політичних — явище цілком природне, яке має численні аналогії в історії православ’я. Тривалі переговори представників двох патріархатів закінчилися безрезультатно. Вселенський патріарх відновив свою юрисдикцію над ЕАПЦ і доручив тимчасово керувати нею архиєпископові Карельському і Фінляндському Івану. (У зв’язку з цим Алексій II призупинив відносини також і з Фінляндською автономною православною церквою). ЕАІІЦ Московського патріархату в правовому сенсі, так би мовити, зависла в повітрі — де-юре їй нічого не належить на естонській території. А проте за деякими даними православна Церква до 1940 р. володіла 5% естонської землі, яку, згідно із законом про реституцію, їй мають повернути.
Кого більше підтримують самі православні Естонії — Москву чи Константинополь, однозначно відповісти важко. Західні мас-медіа говорять про підтримку Константинополя з боку 67% усіх православних Естонії, Московський патріархат заявляє, що таких є лише 5 тисяч. Інформаційні агенції повідомляють, що з-поміж 80 православних парафій Естонії 40 є суто «естонськими», 30 — «неестонськими» і 10 — мішаними. Але багато «естонських» парафій зовсім нечисленні, богослужіння там відбуваються рідко. З 50 священиків лише 17 можуть служити естонською мовою. Поділ загалом відбувається не за етнічного ознакою: скажімо, серед прихильників Московського патріархату є священики-естонці і навпаки — серед російських священиків і парафіян є такі, хто висловив бажання перейти під омофор Константинополя. Але в деяких громадах вже відбулися розколи саме за етнічною ознакою.
Канонічний аспект московсько-константинопольського конфлікту дуже складний і вимагає розлогого і ґрунтовного богословського аналізу. Зазначимо лише, що два патріархати сповідують досить відмінні еклезіологічні погляди. Москва наполягає на тому, що всі автокефальні православні церкви є абсолютно рівними і претензія на будь-який загальноправославний центр, навіть роль третейського судді у міжправославних суперечках — це претензія на «папство для Сходу». Вона не визнає за Константинополем жодної першості, окрім символічної першості «за честю», і жодного права втручатися у внутрішні справи будь-якої помісної церкви. Константинополь підкреслює, що він як «мати всіх церков» має виняткове право брати під свій омофор православну діаспору, а головне — має особливе призначення й особливу відповідальність у православному світі. Юрисдикційні суперечки між Москвою і Константинополем давні й мають свою історію. Досить згадати невизнання останнім автокефалії Православної церкви в Америці, яку Московський патріархат надав їй 1970 р. Тоді Вселенський патріархат, як і нині Московський, переслідував цілком егоїстичні цілі. Адже американські парафії — дуже істотне джерело доходів для нього. І сьогодні він всіляко гальмує співпрацю глави своєї єпархії в Америці архиєпископа Якова в рамках Постійної комісії православних єпископів в Америці, яка намагається об’єднати православних Нового світу в єдину помісну церкву.
На жаль, історія свідчить, що в часи стрімких політичних змін, коли перекроювалась геополітична карта континенту, обидва патріархати керувалися насамперед власними й аж надто утилітарними інтересами, а не благом Православної Повноти. Якщо залишити богословам дискусії про правила Вселенських соборів і спробувати оцінити ситуацію не з погляду еклезіологічно-канонічних, а соціально-політичних і навіть релігійно-моральних норм, то дії Константинополя стосовно православних болгар та сербів у ХVIII-ХІХ ст. або дії Московського патріархату щодо Київської митрополії у XVII ст. та низку відверто антиканонічних актів XX ст. дуже важко вважати спрямованими на піднесення християнської віри у світі. Ситуація, власне, у цьому випадку виглядає досить банальною. Політична імперія розпалася; церковна імперія розпадається; Москва намагається цей процес зупинити, а Константинополь скористатися з Нього. Якщо ж говорити про «благо Церкви», що має бути головним рушієм будь-яких церковно-юрисдикційних акцій, то, видається, воно вимагало б зовсім інших дій. Принаймні, ініціативи щодо скликання Собору Православної церкви в Естонії, який би визначив її подальшу долю, а можливо, навіть визнання за нею канонічної самостійності. Але за наявних реалій марно сподіватися на це.
Конфлікт між Москвою І Константинополем — явище не виняткове. Чому ж цього разу він призвів до такої «істеричної», за словами одного з оглядачів, реакції з боку Свято-Данилового монастиря? Припинення спілкування, та ще й з Церквою-матір’ю, через питання не догматичні, а явно другорядні могло бути викликане або надзвичайними обставинами, або кричущою безвідповідальністю за долю Православ’я.
Багато в чому,— мабуть, цей крок зумовлений і ураженим самолюбством 15-го патріарха Московського і всієї Русі. Алексій II народився в Естонії, його батько був настоятелем Казанського храму в Таллінні. Сам Олексій Рідігер служив священиком з Йихви, Тарту й понад 30 років керував Талліннською єпархією. Навіть після обрання патріархом Алексій залишає цю єпархію у своєму безпосередньому підпорядкуванні — сюди спочатку було призначено не правлячого єпископа, а вікарія (тобто єпископа-помічника). Сама думка про те, що собори, де він служив ще вівтарником, ризничим і псаломником, або зразковий Пюхтицький монастир опиняться поза його Церквою, очевидно, видавалась Алексію II нестерпною.
Але якщо придивитися до дій російського патріарха уважніше, то його акт виглядає ретельно прорахованим. Передусім він логічно «проростає» з внутрішньої боротьби в російському церковному середовищі. Патріарх, який зробив у різні часи кілька кроків назустріч «відкритому Православ’ю» (виступ перед нью-йоркськими рабинами, спокута перед німецьким народом за кривди, яких він зазнав від комуністичного тоталітаризму, що заступив тоталітаризм нацистський, визнання, щоправда, дуже обережне, необхідності повернення до церковного устрою на принципах Собору 1917-1918 рр. тощо), постійно відступає нині перед тиском ультраконсерваторів. Вселенський патріарх для останніх — найулюбленіша мішень, в яку постійно поціляють борці з «екуменістичною єрессю», «грецьким папизмом» і «масонством». Очевидно, розрив з Константинополем на якийсь час призупинить атаки з боку «ультра» і примноження числа парафій, де патріарха називають щонайм’якше «тель-авівським» і не згадують на літургії. Реакцією ж з боку лібералів і реформаторів у Свято-Даниловому монастирі не дуже переймаються; в цьому таборі люди переважно інтелігентні, з розвинутою церковною свідомістю, вони не бігатимуть по націонал-патріотичних мітингах, а, як підкреслюється в одному із звернень до обох патріархів, — лише «молитимуть повернутися до торжества любові».
По-друге, Алексій II пішов на розрив, відчуваючи за собою потужну державну машину, яка готова навіть до економічних санкцій щодо Естонії. Ця підтримка забезпечена Московському патріархатові незалежно від результатів червневих виборів Президента РФ (до речі, необхідність бути присутнім вдома під час виборів була висунута патріархом як офіційний привід для відмови від зустрічі з Іваном Павлом II в Угорщині). Очевидно, з наближенням виборів охочих захистити православних в Естонії більшатиме, а їхні дії ставатимуть агресивнішими.
Слід взяти до уваги й те, що, йдучи на розрив, Свято-Данилів монастир, поза сумнівом, зважив можливу реакцію Православної Повноти і зробив ставку на антиконстантинопольські настрої деяких помісних церков. Намагання «старшого престолу» відігравати особливу роль у православному світі (котрі, між іншим, не такі вже й безпідставні, як це випливає з «Журнала Московской патриархии») дратують не лише Єрусалимську церкву, що вважає «матір’ю всіх церков» саме себе. До того ж політичні симпатії чи антипатії держав, як правило, більш-менш послідовно відбиваються на позиціях їх православних церков. Нарешті, найчисельніша з-поміж православних церков має серйозні внутрішні важелі для впливу на настрої у православному світі й досить вправно вибудовує всілякі церковно-політичні комбінації. Причому Московський патріархат весь час то явно (як у 1945-1948 рр.), то приховано або напівприховано виношує проекти гегемонії у православному світі й дає зрозуміти, що без РПЦ він мало чого вартий.
Вже 21 березня Синод РПЦ подякував за солідарність главам Антіохійської, Єрусалимської, Сербської, Болгарської та Польської православних церков, які, на думку членів Синоду, в конфлікті двох патріархатів дедалі більше схиляються на бік Московського. Глави Александрійської, Грузинської та Кипрської церков підтримують пропозицію Москви щодо переговорів з Константинополем, тобто не вважають його акт щодо Естонської церкви остаточним.
І головне — зважившись на відчайдушний і аж ніяк не виправданий з погляду церковного блага крок, Московський патріархат намагається блокувати можливі прецеденти й демонструє готовність захищати цілісність своєї «канонічної території» навіть у такий спосіб. У Свято-Данилового монастиря є всі підстави побоюватися прецеденту: якщо Константинополь візьме на себе сміливість канонічного устрою й легітимізації православних структур, які вважають обтяжливою залежність від Москви або ж самочинно цю залежність розірвали, Московський патріархат опиниться в складній ситуації. Безпосередньо в Російській Федерації розміщено менш як 40% парафій, які перебувають у його юрисдикції. Константинопольський патріархат незаперечно визнає його юрисдикцію за станом на 1593 р. Тобто території, де нині зосереджена більша частина парафій РПЦ, за тих часів до її складу не входили. Київська митрополія тоді була частиною Константинопольської церкви, і це пам’ятають у стамбульському кварталі Фанар, де нині знаходиться резиденція її предстоятеля. Пам’ятають тут і сумнівні обставини перепідпорядкування Київської митрополії Москві у 1686 р.
Тому, звичайно, в естонський ситуації проглядає дуже виразний український підтекст. Досі позиція Константинополя в «українському питанні» була дуже близькою московській: єдиний канонічний глава Української православної церкви — митрополит Володимир (Сабодан); його Церква — єдина Православна церква в Україні; позбавлення сану митрополита Філарета (Денисенка) — акт правильний і обгрунтований; автокефалія УПЦ можлива лише після об’єднання православних України і згоди Московського патріарха. Свою позицію нинішній — 270-й глава Константинопольської православної церкви Варфоломій І висловлював не раз: і під час візиту в Москву (липень 1993 р.), і під час зустрічей з українським віце-прем’єр-міністром М. Жулинським (жовтень 1993 р.) та послом України в Туреччині. Делегації на Фанар, у тому числі й УАПЦ вже у березні цього року, які шукали визнання автокефалії для українського православ’я, приймались ввічливо, але поверталися, по суті справи, ні з чим.
Чи зміниться ситуація тепер? На можливі кроки Вселенського патріархату впливатиме низка обставин. Найкращі часи Нового (Другого) Рима давно минули, сьогодні він переживає не лише фінансову скруту, а й змушений озиратись на можливу реакцію турецької влади. У 20-х рр. нинішнього століття Вселенського патріарха вже висилали зі Стамбула; сьогодні мусульманські екстремісти час від часу закликають турецький уряд «покінчити з іноземним релігійним центром». Іншими словами, Фанар досить чутливий як до фінансового тиску (або заохочення), так і тиску політичного. І константинопольсько-московський конфлікт — пожива для роздумів не лише для православних каноністів, а й для дослідників сучасних російсько-турецьких відносин.
З іншого боку, «перше за честю» місце Константинополя в Повноті Православ’я може мати вагу лише за хоча б відносної єдності цієї Повноти. Роль Константинополя у процесі підготовки до Святого і Великого Собору Східної Православної церкви (у Варфоломія І, до речі, є серйозні канонічні праці з цієї проблеми) особлива, але стає зовсім невизначеною, якщо в помісних православних церквах візьмуть гору ізоляціоністські настрої. Іншими словами, Константинополь зацікавлений у діалозі між православними більше, ніж Москва.
Розрив відносин між першою і п’ятою у православному диптиху церквами відсуває перспективу скликання Всеправославного Собору далеко у третє тисячоліття. А проте Повнота Православ’я гостро відчуває необхідність соборного осмислення великої кількості питань, що нагромадились з часів Вселенських соборів неподіленого християнства.
Московсько-константинопольський конфлікт розв’яже руки тим силам, які хочуть перетворити православ’я на відгороджене свічками гетто, де закостеніла форма душить живе християнство, і ще більше посилить антикатолицькі настрої, що розглядаються в деяких церквах мало не як головна ознака православ’я.
Що ж до перспектив автокефалії для Українського православ’я у зв’язку з цим розривом, то оптимізм, який часом виявляють в Україні, має бути дуже обережним.
Теоретично Константинополь міг би взяти під свій омофор ті чи інші церковні структури в Україні, «помстившись» Москві за неканонічне перепідпорядкування Київської митрополії у 1686 р. і надання всупереч волі «старшого престолу» автокефалії Православній церкві в Америці. Але персоніфікувати ці структури нелегко. В Україні є три православні церкви. Одна з них перебуває в юрисдикції Московського патріархату, і хоча серед її єпископату та кліру існують різні, часом полярні, настрої, зміна нею юрисдикції малоймовірна (принаймні найближчим часом). Дві інші українські православні церкви вже проголосили себе самостійними, і йдеться про визнання їх автокефалії Вселенським православ’ям. Безсумнівно, активність цих церков у константинопольському напрямку посилюватиметься, і найближчим часом до Стамбула знову вирушать ієрархи та політики. Передбачити відповідь Варфоломія І неважко: навіть якщо він цілком абстрагується від «московського фактора», пропозиція про об’єднання православних України як попередня умова залишається в силі. Тому вже вкотре констатуємо: проблеми українського православ’я повинні вирішуватися насамперед у самій Україні.
Людина і світ. — 1996. — №5. — С. 16-21.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
