Фантомні болі імперії або Чому ця війна призведе до розпаду РФ
Ігор Медвідь
Після масового вторгнення російських військ в Україну чимало уваги присвячено психічному стану Владіміра Путіна. Логіка його дій безумовно жахає, спонукаючи до поспішного висновку про його психічну неадекватність. Однак вважати Путіна божевільним є ілюзією. Немало фахівців-психологів або аналітиків доводять, що дії Путіна раціональні й він не є психопатом (у буквальному, а не метафоричному значенні), який не відповідає за свої вчинки. Звісно, у нього чимало комплексів, страхів та психологічних проблем, серед яких помітно, зокрема, параною. Припускають теж, що ліки, які вживає Путін, мають свій вплив на його психічний стан. Однак загалом він цілком усвідомлює всі свої дії й несе за них повну відповідальність! Оголосити Путіна божевільним означало б зняти, принаймні частково, з нього цю відповідальність. Ймовірно, що сам Путін охоче створює довкола себе ореол психопата задля «зовнішнього експорту», щоб залякати як Україну, так і Захід. Погодьтеся, страшніше мати справу з людиною, яка своїх вчинків не контролює і може в будь-який момент утнути щось неадекватне – наприклад, натиснути ядерну кнопку. Страх, як відомо, паралізує та вбиває бажання опору. Саме це й потрібно терористу – аби він видавався настільки небезпечним, що навіть не варто чинити спротив.
Друга ілюзія – вважати, що винятково Путін і його кліка є відповідальними та саме вони «зазомбували» простих росіян, і якби не було цього схибленого диктатора, то не було б ніякого нападу Росії на Україну, а українці й росіяни жили б у злагоді та мирі, вели б свій «business as usual», будували б свої корупційні схеми та розпивали б міцні напої, закушуючи салом та «сєльодкою». Втім, мислити у таких категоріях – це видавати бажане за дійсне. Надто вже багато уваги приділяємо одній персоні, переоцінюючи її справжню роль в історії.
Фантомні болі та закономірність війни
Звісно, роль особистостей в історії немала, однак слід догледіти за ними також і тенденції. Саме стан спільноти та логіка процесів виштовхує на сцену тих дійових осіб, які є віддзеркаленням цієї спільноти і знаходяться на хвилі історичних процесів. Російсько-українська війна є не просто історією героїчного спротиву одного народу, який намагається підкорити кривавий диктатор іншого народу. Вона є проявом ширшого процесу дезінтеграції Російської імперії, перший етап якої проявився у другій половині 1910-х років, другий етап наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, а зараз ми спостерігаємо третій, ймовірно останній, етап.
Сучасна Росія має більшість рис, які характерні для імперій, а саме етнічну неоднорідність населення (понад 160 національностей та етносів) з наявністю привілейованих народів, жорстку ієрархічну модель управління з концентрацією влади у політичному центрі, наявність національних окраїн та країн-сателітів (Білорусь, Вірменія, Казахстан), експансивну зовнішню політику щодо сусідів, які відмовляються бути сателітами (Грузія, Україна, Молдова), претензії на світове домінування.
Корінь проблеми у тому, що росіяни переживають так звані фантомні болі імперії. Фантомні болі – це відчуття, якого зазнає особа, що втратила кінцівку, але все ще ніби відчуває її присутність і може навіть страждати від болю у ній. Подібне явище переживає народ, який століттями існував як імперський, однак втратив або втрачає цю імперію. Під час першого етапу розпаду Російської імперії росіяни втратили Польщу, країни Балтії та Фінляндію. Після Другої світової війни їм вдалося відновити контроль над втраченими країнами, домогтися поступок та нейтралітету Фінляндії й розширити свій вплив за рахунок низки інших держав Центрально-Східної Європи. Однак смертельну хворобу неможливо вилікувати. Ремісія ж дає лише ілюзорне враження одужання. Розширення впливу СРСР після Другої світової війни – це лише ремісія, що виникла під час смертельної хвороби Російської імперії.
Другий етап розпаду імперії призвів до суттєвих втрат не лише держав-сателітів, а й вагомих національних окраїн імперії, серед яких найболючішою була саме Україна. Адже тут розташувався Київ та його культурно-історична спадщина, яка була ядром імперського міфу про Третій Рим. Нагадаю, цей міф стверджує тяглість світового гегемона, яка передавалася від Риму до Константинополя і через посередництво Києва до Москви. Наявність історичної місії особливо важлива для імперій. Вони хочуть здаватися якомога величнішими. Якщо Київ випадає з цього міфу, то Москва – ніякий не Третій Рим. А якщо раптом Україні вдасться піти європейським шляхом – то це удар нижче пояса по всіх філософуваннях про «особий русскій путь».
Росіянам вкрай важко було змиритися з втратою України. По-перше, вони вважали цю втрату наслідком інтриги колективного Заходу – головного образу ворога, який винен у всіх бідах Росії. Адже політично незрілий народ, як інфантильна людина, не схильний брати на себе відповідальність, натомість звинувачує інших у тому, що йому живеться не так, як хотілося. Звідси походить почуття образи – мовляв, Росію принизили, поставили її на коліна. Потрібно її відродити! Потрібно лідера, що поверне Росії колишню велич! По-друге, росіяни жили в полоні власних міфів, що білоруси й українці – це лише етнографічні різновиди єдиного російського народу. Звідси й мантра про «адін народ». Зважаючи на це, державність українців та білорусів – штучна, якесь історичне непорозуміння, що невдовзі само собою закінчиться. Ну, не може ж один народ творити різні держави?! Керуючись цією логікою, Боріс Єльцин використав українську карту в боротьбі проти свого конкурента Міхаїла Горбачова, підтримавши українську незалежність задля отримання влади у Росії. Він, як і абсолютна більшість російських політичних еліт та посполитого населення, чекали, коли ж та Україна остаточно продемонструє свою нежиттєздатність й сама впаде, як стигле ябко, у їхні загребущі руки. Однак час минав, а ябко не падало… Тому перехід влади від псевдоліберального п’янички Єльцина до фашизоїдного каґебіста Путіна відповідає логіці історичного процесу – якщо ябко не падає саме, то потрібно знайти когось, хто б міг його зірвати. Зважаючи на це, російсько-українська війна є не просто війною диктатора-параноїка, що, маніпулюючи своїм народом, напав на сусіда, а черговою спробою врятувати імперію, шляхом її експансії. І Путін є лише уособленням цього історичного процесу – так би мовити, персоніфікацією колективного росіянина, що переживає фантомні болі імперії. Тому ця війна радше закономірна, ніж випадкова.
Чому спроби відновити Російську імперію приречені?
По-перше, у сучасному світі глобалізованої економіки та швидкісних комунікацій імперії є відвертим анахронізмом. Вони заскорузлі, неефективні та задивлені в минуле замість майбутнього. Зважаючи на те, що динамічний світ щораз частіше диктує потребу оновлення, імперії не мають шансів вижити. У них є два шляхи. Перший – спробувати модернізуватися й поступово розпадатися, можливо, перетворившись у певний клуб за інтересами зі старомодними ритуалами й почестями. Подібним шляхом пішла Британська імперія – трансформувалася у Британську Співдружність (нині Співдружність Націй), певною мірою зберігши обличчя. Росіяни, теоретично, могли б теж піти британським шляхом, але явно провалили цей шанс. Хоча за допомогою нього можна було б ще тривалий час значно ефективніше утримувати Україну в своїй орбіті, зважаючи на високий рівень економічних, культурних, родинних та інших зв’язків, що існували після розпаду СРСР. Другий шлях – спробувати силою та залякуванням відновити імперію. Парадокс у тому, що цей шлях лише прискорює розпад імперії, бо минуле не може виграти у майбутнього. Є логіка історичного процесу, і йти супроти нього – це як боротися з мігренню за допомогою гільйотини.
По-друге, будь-яка імперія ґрунтується насамперед на ефективному управлінні. Саме слово «імперія» походить від латинського «imperare», що означає управляти, керувати, наказувати. «Ефективність» російського управління можна визначити за багатьма параметрами, серед яких контраст між Москвою-Петербургом та багатьма іншими містами, якість доріг та залізничних сполучень, убогий рівень життя більшості населення, сировинна економіка, кошти від якої вкладаються не в модернізацію, а на геополітичні цілі тощо. Така імперія може існувати лише за наявності населення, яке задовольняється мізерними потребами. А важко мати мізерні потреби у світі, який спонукає до гедонізму. Росіяни, попри всю їхню схильність терпіти мізерні умови життя, все ж не корейці з КНДР. Саме неефективність управління та економіки була однією з ключових причин розпаду СРСР. Це ж саме стосується і майбутнього розпаду РФ. Ефект зовнішньої ізоляції, різноманітних санкцій, ембарго та модного тепер ефекту «cancel culture» знищать російську економіку. Окрім того, вся влада зав’язана на одній людині, і як тільки з нею щось стається, це створює ефект доміно, руйнуючи всю управлінську вертикаль. Зважаючи на слабко розвинуті горизонтальні зв’язки, це збільшує ризик дезінтеграції. Регіональні еліти починають відокремлюватися, щоб вхопити і розподілити свій шмат пирога, – бо невідомо, хто прийде до влади і чи не відпихне їх від «кормушки». Саме так було з республіканськими елітами в СРСР. Вони забажали від’єднатися не через високий рівень національного самоусвідомлення та патріотизму, а щоби зберегти свою шкуру в умовах, коли в центрі починають чубитися і невідомо, на кого ставити і чия візьме. Тому, як написано у літописі, «кожний хай держить отчину свою!»
По-третє, сила імперії ґрунтується на привабливій ідеології, яку метрополія може запропонувати своїм колоніям. У випадку Російської імперії саме натхненна ідея була ковтком живої води, що продовжила її існування ще на кілька десятиліть під ребрендинговою назвою СРСР. Цією ідеєю був комунізм – ідеологія, спрямована у майбутнє, з начебто світлими ідеалами рівності та справедливості, що надихала мільйони людей, даючи їм сенс подолати різноманітні випробування. Комунізм у ХХ столітті був привабливим не лише в Росії, а й чудово надався на експорт в найрізноманітніші куточки – від Азії до Латинської Америки. Однак комунізм на практиці виявився нежиттєздатним. Як тільки більшість людей у СРСР перестала вірити у цю маячню, імперія вкотре захиталася. Втім, імперія не може існувати без ідеї, яка б легітимізувала її існування. Так постав «русскій мір» – суміш ностальгії за СРСР, казьонного православія, антизахідної риторики і російського шовінізму. Жодної прогресивної ідеї чи перспективної візії майбутнього. Чудово надається для невибагливого внутрішнього споживача – от тільки сусіди чомусь гидували, дивлячись на такий продукт. Це однаково, що виносити на ринок якийсь застарілий ширпотреб і пробувати втюхати покупцеві як брендову і стильну річ.
По-четверте, сила імперії ґрунтується на боєздатному війську і технологічній мілітарній перевазі. Збройні Сили України за технічної підтримки західних союзників продемонстрували реальну боєздатність «2-ої армії у світі», за 4 тижні завдавши їй втрат більших, ніж вона зазнавала за кілька років воєн в Афганістані та Чечні. Незлагодженість військових частин, корумпованість і розкрадання військового майна від сухпайків до захисту для танків, проблеми з логістикою доставки палива, їжі та боєприпасів, використання солдатів як гарматного м’яса, низький рівень підготовки офіцерів нижчої ланки та нездатність приймати самостійні рішення без вказівок згори, низький морально-бойовий дух та жалюгідний вигляд російських армійців, використання заборонених видів зброї, військові злочини проти мирного населення – не надто успішна картина імперської армії. Величезні технічні та людські ресурси, з якими російське керівництво не рахується, постійне бомбардування українських міст, шантаж застосування ядерної зброї, що стримує Захід від більшої допомоги Україні, – єдині причини, чому ця армія все ще не вибита з української території. Натомість ЗСУ вміло використовує наявну зброю, діє тактично злагоджено та має високий бойовий дух.
Повторюється історія з попередніми етапами розпаду Російської імперії. Російська влада щоразу пробувала вирішити внутрішню кризу за допомогою більшої або меншої війни, яка, здавалося, буде швидкою та переможною, натомість отримувала «по морді», що пришвидшувало її кончину. У 1904–1905 роках росіяни були розбиті японцями, що спричинило революцію всередині держави. Царська влада якось втрималася, пішовши на певні поступки. Втрималася ненадовго, бо вже за десятиліття ув’язалася у Першу світову війну, яка швидко обернулася супроти неї. Якби не перемога Антанти та комунізм, ця війна поставила б на імперії швидкий та остаточний хрест із написом «Вічная пам’ять». У 1979 році СРСР спробував поширити свій вплив у Афганістані, провівши швидку «спецоперацію», яка натомість обернулася виснажливою війною, з якої совєти остаточно вийшли лише через 10 років із великою ганьбою, антивоєнними настроями населення й не досягнувши жодних цілей. Жити Радянському Союзу залишалося менше трьох років.
Я не знаю, скільки залишилося РФ. Кілька днів, кілька тижнів, кілька місяців чи кілька років (останнє менш ймовірно)? Однак здоровий глузд та розуміння історичних процесів підказує мені, що точку біфуркації вже пройдено. Росія приречена на розпад, свідками якого невдовзі станемо. Питання лише ціни, яку ми заплатимо. Кожен день коштує нам дуже дорого – адже нації, на відміну від імперій, цінують життя своїх громадян. Історично українці зробили правильний вибір і будуть винагороджені за це перемогою та цивілізованим майбутнім. У цьому я теж не сумніваюся. Слава Україні!
