Федір Райчинець: «Якщо богослов’я не допомагає шукати відповіді на те, що нам болить — навіщо таке богослов’я?»

Чи можливо займатися богослов’ям під час війни? Що таке терапевтична освіта? Які богословські питання сьогодні є найбільш актуальними для Української Церкви та суспільства? Що допомагає людині не зламатися в стражданнях?

Про це слухайте у шостому епізоді подкасту Української баптиської теологічної семінарії “Віри і жити”. Текст інтерв’ю публікується в рамках інформаційного партнерства з РІСУ.

— Федоре, ви зустріли початок повномасштабної війни в Києві, а ваша церква в Бучі пережила окупацію. Якою була ваша перша проповідь перед громадою після звільнення міста?

— Здається, моя перша проповідь була заснована на тексті з 13-го розділу Євангелія від Луки. Ісус іде з учнями з Галілеї до Єрусалима. Назустріч їм повертаються люди з новиною: Пилат змішав кров галилеян із кров’ю тварин, яких вони приносили в жертву. Тобто під час релігійного акту відбулося страшне політичне насильство.

Минулого тижня я водив іноземців до церкви святого Андрія в Бучі. Там на другому поверсі є світлина: у двір храму звозять тіла загиблих. Людей забирали з вулиць, складали на візки з супермаркетів і привозили до церкви.

Тоді, після звільнення міста, звучали голоси серед євангельських християн — що, мовляв, Буча постраждала через свої гріхи.

А я хотів нагадати людям слова Ісуса: «Чи думаєте ви, що ті галилеяни були грішніші за всіх інших?» Хотілося втішити людей: вони постраждали не обов’язково тому, що були грішними. А, можливо, навпаки — тому, що були праведними. У Біблії ж страждають не тільки грішники. Страждають і ті, хто щиро намагається жити праведно, свято.

— У 90-х ви були на Балканах, де тривав найбільший на той момент воєнний конфлікт у Європі. Як цей досвід вплинув на ваше сприйняття війни в Україні?

— Я прожив на Балканах 12 років: п’ять — у Хорватії під час війни, і ще сім — у Боснії та Герцеговині вже після завершення збройного конфлікту. Після того, з 2014 року, я був залучений у служіння українським військовим. Ми регулярно їздили на Схід — у Дебальцеве, Слов’янськ, інші міста, де точилися бої.

Між Балканами та повномасштабною війною я 15 років координував проєкт із миробудівництва в Центральній Азії. Ми разом із місцевими командами їздили по конфліктних регіонах світу — обмінювалися досвідом, навчалися, як вирішувати конфлікти, як поводитися під час збройного протистояння.

Не можу сказати, що цим пишаюся, але за майже два десятиліття я здобув чималий досвід — у військових, етнічних та інших конфліктах.

Як я відреагував на повномасштабне вторгнення? Беземоційно. Тому що є щось спільне у всіх війнах. Але водночас — кожна війна відрізняється. І я вважаю, що ця — найстрашніша з усіх, які я бачив. Бо й ворог інший, і зброя, яку він використовує проти нас, — це найпотужніша зброя, з якою я коли-небудь стикався.

Пам’ятаю, як під час окупації Київщини поблизу вперше вдарила ракета «Кинджал» — мене буквально вибило з ліжка вибуховою хвилею. Фізично. Я вдарився об стіну. І досі не можу до кінця пояснити, що тоді сталося…

— У 1939 році під час вечірнього зібрання в Оксфорді Клайв Льюїс виголосив проповідь про навчання під час війни. Він запитав студентів: “Чи не безглуздо проявляти інтерес до навчання, коли життя наших друзів висить на волосині?” Чи вдається вам займатися богослов’ям під час війни?

— Останні кілька років я щоліта бував в Оксфорді. Мав нагоду побачити будинок, де Льюїс писав, церкву, в якій він проповідував, і кладовище, де його поховано. Але мушу зізнатися: я ніколи не був великим фанатом Клайва Льюїса. Я не поділяв його метафоричне, поетичне богослов’я.

Коли ж пережив глибоку сімейну трагедію — смерть дружини — багато хто радив мені прочитати його книгу про втрату. Довгий час я не хотів цього робити. Та коли цю книжку порадив один дуже близький друг, я подумав: «Добре, спробую». І з того часу не знайшов кращої книги про втрату.

Щодо викладання й богослов’я під час війни — вже за місяць після початку повномасштабного вторгнення ми відновили навчальний процес. Звісно, онлайн, адже наші студенти тоді були розкидані по всій Європі.

Колись я виступав у своїй альма-матер у Хорватії й читав доповідь про типи навчання: інформативне, формативне, трансформативне й терапевтичне. Я мав досвід: читаю лекцію на суто академічну тему — а люди плачуть. Спершу не розумів чому. Я ж не торкався особистих чи духовних речей. Згодом почав досліджувати це. І дізнався: у той момент, коли я щось говорив, у слухачів починали складатися пазли. Вони казали: «Оце ж воно! Це саме те, з чим я давно боровся».

Так я і сформулював це поняття — терапевтична освіта. У Хорватії воно було для мене суто теоретичним. А під час повномасштабної війни — стало нашим щоденним підходом. Ми перестали просто читати лекції. Ми почали говорити. Про страх, втрату, про те, що відбувається.

Для мене це стало відповіддю. Ми маємо йти цим шляхом — шляхом терапевтичної освіти. Ми говоримо про біль. Про питання, які сьогодні болять. І якщо богослов’я не може допомогти нам в цьому — то навіщо тоді таке богослов’я?

— Знову згадаю Клайва Льюїса — цього разу його книгу «Проблема болю», у якій він досліджує питання страждання у світі, створеному добрим Богом. Окрім війни, за останні роки вам довелося пережити смерть дружини від ковіду, раптову втрату сина. Яка ваша особиста відповідь на проблему болю та страждання?

— Є питання, на які ми знайдемо відповіді одразу. Є такі, для яких пошук може тривати роками. А є питання, на які ми, можливо, не знайдемо відповіді ніколи…

Повертаючись до 13-го розділу Євангелія від Луки... На що сподівалися ті, хто прийшов до Ісуса зі звісткою про трагедію? Можливо, вони чекали політичного пояснення? Ісус міг би засудити Пилата. Міг сказати: «А чого ви чекали від окупантів?» Можливо, чекали богословського пояснення — адже Він був учителем, релігійним авторитетом. А, може, просто йшлося про співчуття?

Я не знаю, на що вони сподівалися. Але знаю одне: коли людина страждає або когось втрачає — я не маю для неї пояснень. Вибачте, я не розумію цих страждань.

І тут постає питання: навіщо тоді богослов’я? Щоб давати відповіді? Але — кому? Жертві? Їй уже не потрібні пояснення. Тим, хто вижив? А ви впевнені, що ваша відповідь втамує їхній біль?

Коли трагедія прийшла в моє життя, я довго шукав відповідь. І досі її не знайшов. Але маю певні думки. Маю напрямок, у якому продовжую шукати.

Я став замислюватися: чому протягом останніх двадцяти років мене так цікавили люди зі складною долею? Я читав про них книжки. Дивився документальні фільми. Особливо мене захоплювала тема Голокосту. Мене цікавило: що відбувається з людиною, коли вона втрачає все?

І тоді я почав запитувати себе: чому мене це так чіпляє? Чи, можливо, я інтуїтивно до чогось готувався? Бо ці історії щоразу ставили переді мною одне й те ж запитання: «А що ти робитимеш, коли це станеться з тобою?»

І я завжди казав: «Не дай Боже…» Але 24 лютого… Я сидів на ліжку й подумав: «Ось, цей момент настав». Я не раз уявляв собі: якщо доведеться тікати — що братиму з собою? І тоді, в ту мить, я подумав: «Я нікуди не поїду. Я залишаюся».

У мене було куди тікати — я родом із Закарпаття. Але я не хотів їхати. Я хотів залишитися. Бути з людьми. Бути поруч із тими, хто найбільш незахищений. Бути з ними — поки вони проходять через це.

Я не знайшов відповіді на питання власного болю. Але, здається, знаю напрямок, у якому варто її шукати.

— Поділіться своїми міркуваннями: які богословські питання сьогодні є найбільш актуальними для української церкви та суспільства?

— Я не взявся б озвучувати якісь загальнонаціональні “церковні” питання. Просто не знаю їх. Та я бачу те, що турбує людей, із ким я зустрічаюся.

Наприклад, я буваю на сході України. Спілкуюсь з пасторами євангельських церков у Краматорську, Слов’янську. Вони живуть дуже близько до лінії фронту. І в них є страх — бо вже один раз вони втікали у 2014-му. Потім повернулися, почали відновлювати життя, церкви, громади. І зараз знову перед ними стоїть питання: “А що вирішать ті великі політики? Чи не доведеться знову тікати?” Бо жити під російськими прапорами вони не готові.

У нас у Бучі — інший контекст. Інфраструктура майже відновлена. Вулиці, будинки — усе прибрано, сліди руйнувань зникли досить швидко. Здавалося, люди прагнули стерти ці ознаки болю, щоб не згадувати, що сталося.

Але постає інше питання: “Що робити з тими шрамами, які не видно? З травмами душі? З тим, що наздоганяє людину в найнесподіваніший момент, коли вона вже думає, що все позаду?”

І тут ми як церква запитуємо себе: “Чи справді ми сьогодні готові служити таким людям? Чи маємо достатньо знань, компетенцій, сміливості? Чи є в нас спеціалісти, які можуть відповісти на ці питання, допомогти, підтримати?”

У західних регіонах — інші виклики. Наприклад: як інтегрувати переселенців у місцеві громади?

І ще одне питання, яке постає вже зараз: “Що буде, коли повернуться військові? Коли повернуться ті, хто виїхав з країни під час нашого спільного болю?”

Але я не хочу робити вигляд, ніби мої питання — це ті, що турбують всю Україну. Все залежить від того, де ти перебуваєш і що з тобою відбулося. Бо люди проходять цю війну дуже по-різному: хтось втратив будинок, хтось — близьку людину, хтось — усе, а хтось — нічого.

— У одному з подкастів на початку війни ваш друг, відомий богослов Мирослав Вольф, назвав вас людиною сильної віри. Ви ж заперечили й сказали, що є людиною, якій віра щодня кидає виклик. Яким є цей виклик сьогодні?

— Я ніколи не вважав себе людиною сильної віри. Сьогодні для мене виклик — це питання майбутнього. Мене спокушають голоси близьких і рідних, які кажуть: «Яке майбутнє в України? Війна закінчиться, але порядку тут ніколи не буде».

В Україні в мене вже нікого не залишилося — батьків я поховав, донька живе в Оксфорді. То що ж я досі тут роблю?

І от саме це — мій сьогоднішній виклик вірі. Я все ж таки вірю в майбутнє цієї країни. І я готовий зробити свій внесок у це майбутнє. Хоча мене постійно намагаються переконати в протилежному.

Я дуже хочу, щоб більше людей в Україні вірили в її майбутнє. Бо від цієї віри залежить дуже багато.

— Психологи зараз часто говорять про феномен посттравматичного зростання. Його суть у тому, що, переживши травму, людина не лише не стає жертвою обставин, а й продовжує творити свою історію, прокладаючи шлях далі. Якщо перенести цей феномен у площину віри, як зробити так, щоб страждання стало кроком до духовного зростання?

— Страждання — це складова життя. І не варто думати, що ми страждаємо лише під час війни. Торік я був у Данії й зустрів свого знайомого. І навіть у мирній країні, коли він розповів мені про своє життя — я йому дуже співчував.

Для мене у стражданні важливим є розуміння, що я не сам в своєму стражданні. Це змінює все…

Я завжди студентів запитую: «Шлях Христа — це приклад для нас. Але ж основна частина цього шляху — це страждання. Якщо Він для нас приклад у всьому, то, значить, і в стражданні також».

Страждання іноді необхідне, щоби ми стали собою. Бо без нього легко впасти в спокусу бути кимось іншим — змагатися, порівнювати себе з іншими. А я все ж вважаю, що мета життя — це стати собою. Стати тими, ким нас створив Господь.

Якщо ми сприймаємо цю війну як екзистенційну, то це війна також за право залишатися, ставати і бути собою — як у колективному сенсі, так і в особистому.

— Ваше прізвище “Райчинець” означає “творець раю”. А що для вас означає рай?

— Це точно не поклоніння 24 години на добу.

Є дуже гарна книга Пітера Кріфта «Небо: найглибше прагнення серця». Там він пропонує уявити такий стан або обставини, які вам ніколи не набриднуть.

Уявіть, що ви дуже любите якусь страву. Але якщо я годуватиму вас нею тиждень — ви й далі її любитимете? Або, скажімо, вам подобається відпочивати біля моря. Добре — ви відпочиваєте місяць, два, три… А далі?

Тому для мене рай — це такий стан, який я наразі не здатний навіть уявити.

Останнім часом я справді почав звертати увагу на своє прізвище. І починаю вірити, що ім’я чи прізвище можуть визначати долю. Тому сьогодні сприймаю своє прізвище як відповідальність. Як місію.