У липні 2021 р. миряни ПЦУ опублікували книгу під назвою «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи». Це дуже суперечливе явище, яке стало публічно відоме в ПЦУ у 2020 році. Це була вимушена, навіть відчайдушна спроба зберегти сакраментальне спілкування в церкві під час жахливого карантину COVID-19. Після того, як двоє українських священників публічно визнали факт проведення віддаленої Євхаристії, виникла хвиля реакції - серед священиків, єпископів та мирян різних церков. Це важливі думки, які було б неправильно і навіть «злочинно» ігнорувати та ховати.

Автори книги, припускаючи критику, неприйняття і навіть знущання, тим не менш, ризикнули зафіксувати цю суперечку для історії.

Ми вдячні Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимиру та його засновнику Митрополиту Переяславському та Вишневському Олександру (ПЦУ) за технічну допомогу у виданні.

Про що насправді книга?

Книга "Феномен онлайн-причастя» - це збірка полемічних статей священників та мирян ПЦУ з роздумами про природу Євхаристії та допустиме поєднання Таїнств Церкви з цифровим світом. Автори розмірковують про те, де межа між духовним світом і цифровим. Це вічна суперечка між вірою та розумом, між традицією та експериментом, між логікою раціоналізму та духовного просвітлення.

Ми намагаємося осмислити нову технологічну реальність з точки зору церковної традиції, церковної етики, еклезіології, літургіки, канонічного права, антропології тощо. З нашої точки зору, основною проблемою є незнання термінології цифрового світу, нерозуміння сутності цих явищ, а отже, неправильна аргументація у полеміці про «онлайн-причастя». Наприклад, "дистанційний контакт" - це не "віртуальна реальність".

Коли ми почали переосмислювати те, що сталося, одночасно виникло багато питань. Що таке євхаристійна спільнота, яка роль мирян і священика в ній, що таке Євхаристія без розмірковування про Кров і Тіло Христове, тощо. Можливо, це не актуально для Греції - але це дуже важливо для України.

До книги увійшли коментарі представників Московського патріархату, які висловили своє рішуче несприйняття самій практиці «онлайн-таїнств». Однак деякі визнали, що жорсткий локдаун та урядові карантинні заходи - це не просто проблема, але й трагедія для віруючих. Але це може бути лише початком інших, більш екстремальних ситуацій. І Церква повинна бути до них готова - і психологічно, і богословськи.

Звідки взялося "Інтернет-причастя"?

Насправді такі експерименти з дистанційними таїнствами почалися саме в Російській Церкві. Ще в березні 2020 року, на самому початку пандемічного хаосу, Московський патріархат у Європі почав практикувати дистанційну сповідь та причащатися індивідуально. Згодом таку можливість в крайніх випадках визнав, наприклад, митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв).

А пізніше стало відомо про випадки дистанційного причащанняї в деяких підмосковних єпархіях Російської церкви - ще до того, як це сталося в ПЦУ. Про це, наприклад, згадує Андрій Шишков, науковий співробітник Синодальної біблійно-богословської комісії Російської православної церкви. Наприклад, він пише: «В РПЦ випадки онлайн причастя в Москві та Московській області не оприлюднювалися. Коли я запитував православних священників про дистанційне причащання, ніхто з них не сумнівався, що переложення Святих Дарів у Тіло і Кров Христа може бути здійснено на відстані. Основною перешкодою є неможливість контролювати процес причастя. Раптом той, хто причащається по той бік монітора, зробить щось блюзнірське з таїнством».

Звісно, в ​​ПЦУ відкинули цю практику. Однак ми всі повинні визнати, що сьогодні недостатньо просто сказати: "це неправильно, і це слід заборонити". Незабаром до храмів прийде покоління, якому потрібно дати аргументовані відповіді, чому це неправильно, і які церковні принципи порушуються, коли таїнства здійснюються дистанційно. Це покоління часто не розрізняє реальний світ і віртуальну реальність (VR), і вони не зрозуміють, чому щось не можна зробити. Вони запитають: «Чому б і ні? І що в цьому поганого? Чому Церква виглядає як музей?" І якщо ми не проаналізуємо те, що сталося сьогодні, якщо ми не спробуємо зазирнути в найближче цифрове майбутнє, наші діти можуть прийти до Христа, але покинути храми.

Чому Російська церква бреше?

На жаль, спікери Російської Церкви (такі як Володимир Легойда), навіть не ознайомившись зі змістом книги, відразу кинулися дискредитувати не лише її авторів, а й всю ПЦУ. ЗМІ повторювали їхні маніпулятивні заяви про те, що «ПЦУ впала в блюзнірство і схвалює віртуальні таїнства», що «вони нібито хочуть приховати відсутність віруючих у храмах» тощо. Нам в Україні не звикати до брудної пропаганди Москви, але помісні церкви досі вірять на слово представникам Російської церкви. І ми бачимо це в повідомленнях деяких грецьких медіа, що очорнюють ПЦУ. Деякі греки слухняно повторюють московські вигадки, висмикуючи слова з контексту і нав’язуючи своє викривлене тлумачення сказаних слів. Ось один із прикладів такої демонізації ПЦУ: «Диявол одягнув мантію і прикинувся священником. Ви все ще сумніваєтесь?».

По-перше, ця книга (як і багато інших проектів мирян) не є офіційною точкою зору ПЦУ. Це збірка матеріалів для дискусії. Той же Володимир Легойда якось пояснив, що «офіційна позиція Російської Православної Церкви щодо всіх питань, пов'язаних з реагуванням Церкви на ситуацію з коронавірусом, виходить безпосередньо від Святішого Патріарха або Робочої групи ... Будь-які інші виступи - це думки тих, хто виступає». Тож чому він тепер дозволяє собі подвійні стандарти, представляючи приватну ініціативу мирян ПЦУ як офіційну позицію всієї Церкви?

По-друге, ми жодним чином не займаємось апологетикою «онлайн-причастя» та впровадженням цієї практики в поточне життя Церкви. Мова йде виключно про першу реакцію в церковному середовищі на саме явище - яке, нагадаємо, виникло спочатку в самій РПЦ! Чому Легойда не бачить колоди у власному оці і шукає скалку в чужих? Відповідь очевидна.

А церковні канони викладає представник Церкви, яка намагається теологічно довести, що Вселенський патріарх єретик!

Чи варто боятися таких дискусій?

Тим не менш, ми повинні відповісти на ці примітивні звинувачення, які ми читаємо в деяких грецьких джерелах. Нам, мирянам, дуже незручно нагадувати священнослужителям, що ретельне вивчення всіх нових практик у Церкві є їхньою прямою богословською відповідальністю.

Чомусь прийнято вважати, що всі богословські суперечки в Церкві давно в минулому, все вже осмислено, перевірено, досліджено, продискутовано та вирішено. Ми кажемо, що ні! Церква щодня стикається з новими викликами, і зарано зупинятися на досягнутому. Вся Свята спадщина Церкви була створена в полеміці з не відомими раніше практиками, вченнями та доктринами. Власне, не можна відокремлювати церковну апологетику та богословську полеміку. Нагадаємо, що пелагіанська суперечка спричинила велику богословську кризу у V столітті і тривала понад 20 років. Блаженний Августин активно полемізував з Пелагієм, нову доктрину намагались винищити за допомогою світської влади - і лише Вселенський Собор 431 р. виніс свій богословський вердикт. Пам’ятаймо, що свого часу весь Схід був аріанським!

Чи можна заперечити, що весь Символ православної віри є результатом богословської полеміки, яка тривала кілька століть? Чи великі греки, відомі своєю наймогутнішою теологічною школою, боячись глузувань московитів, готові визнати, що Церква більше не має богословського імунітету і може бути «зламана» через інтернет?

Багато церковних людей вважають, що «онлайн-причастя» є найбільшим викликом для Церкви у 21 столітті. Але що буде, коли експерименти над людським тілом - насамперед над мозком - покинуть лабораторію і стануть повсякденною реальністю? Як Церква відреагує на той факт, що частину функцій людського мозку виконуватимуть пристрої? Розробка чіпів, які виправляють «генетичні поломки» людей, вже триває, і саме Росія особливо активна тут - під патронатом свого президента Володимира Путіна. Чому всі мовчать про те, що росіяни на науковому рівні займаються вивченням телепатії - безконтактної передачі інформації від мозку до мозку людини - у військових цілях? Чи це не стосується вчення церкви про збереження образу і подоби Божої?

Ось цитата одного з авторів нашої книги:

«Не секрет, що Церква – не як корпорація, а як спільнота людей – стоїть перед новими питаннями і викликами. Сама людина опинилась в наш час в небувалих для себе умовах існування. Становище людини настільки стрімко міняється, що ми можемо говорити, що на наших очах вже сформувалася нова антропологічна ситуація. Це пов’язано із розмиванням відповіді на питання “що значить бути людиною?”. Відповідь на питання про сутність і природу людини стає, м’яко кажучи, неочевидною.

Де починається і де закінчується людина? Вперше людина здобула такі технології, що дозволяють їй активно змінювати саму себе – про це трансгуманізм, кіборгізація тіла, генна інженерія та ін. Людина стоїть на порозі створення штучного інтелекту, який не відрізнятиметься від біологічної людини. Сама біологія людини може бути кіборгізована – штучні руки-ноги, а то й штучний мозок.

У цьому світлі старі дискусії про “тіло і душу”, “матерію і свідомість” стрімко міняються. Філософія свідомості, нейропсихологія тощо – ставлять питання: “де починається людська свідомість, свідомість людини як людини?”. Це вже не абстрактні теоретичні питання. Це – практичне питання: “що робить робота людиною?”. Де цей індикатор?».

Це ті болючі питання, які ми хочемо - і повинні! - піднімати задля майбутнього нашої Церкви.

Післямова

Так сталося, що Україна тривалий час перебувала під політичним і духовним тиском Російської церкви, яка, перебуваючи під більшовиками, зводила церковне життя до механічних ритуалів. Голова колишнього Київського патріархату Філарет також керувався російськими принципами управління. За його керівництва будь-які дискусії з таких питань були виключені. Ми жили минулим і боялися аналізувати виклики майбутнього, даючи прості відповіді на найскладніші питання.

Поки що ми занадто мало зустрічалися з грецькими реаліями, і ми не знаємо, наскільки проблеми, підняті в книзі, є актуальними для грецьких церков. Але для пострадянської та постросійської України, яка пережила набіги псевдопротестантських сект, це більш ніж актуально.

Так що так, «диявол одягнув мантію і видав себе за священника» - але тільки для того, щоб залякати православних богословів вустами «благочестивих поборників істини» і оголосити їм жорсткий богословський локдаун! Чи справді краще битися між собою і проклинати один одного – під глузування противників Церкви, ніж вивчати всі деталі проблеми з позицій церковного Передання, традиції, канонів, вчення про Церкву?

Шкода, що поки немає можливості поділитися своїми рефлексіями грецькою мовою, щоб самі греки зробили свої професійні висновки. Проте ми вважаємо, що полеміка щодо цих викликів потрібна вже сьогодні - і це визнає навіть Московський патріархат. Ці заяви також опубліковані в нашій книзі. Якщо цього не зробити, настане новий локдаун, і Церква знову буде розірвана суперечками та протиріччями зсередини.