Героями стають звичайні люди, які здатні подолати страх, – історик Олег Турій

Історична довідка.

У 1928 році митрополит Андрей Шептицький заснував український вищий навчальний заклад — Львівську богословську академію (ЛБА), яку очолив тоді ще о. Йосиф Сліпий. У 1945 році радянська влада ліквідувала ЛБА, митрополита Йосифа ув’язнили і відправили на заслання до Сибіру. Після 18 років таборів, главу УГКЦ вдалось звільнити. Переїхавши до Рима, він у 1963 році заснував там Український католицький університет. Після виходу Церкви з підпілля та здобуття державної незалежності постало питання про розгортання діяльності університету в Україні. Першим кроком на цьому шляху стало створення Інституту історії Церкви (1992) у Львові та дослідження історії Української Греко-Католицької Церкви, що діяла у підпіллі в радянський період. У 1994 році відновила свою діяльність Львівська богословська академія, яка в 2002 році була реорганізована в Український католицький університет.

Про те, як формувався фундамент УКУ, хто творив першу команду однодумців та якою є роль Церкви у творенні університету – розповідає Олег Турій, історик, проректор зі стратегічної співпраці, директор Інституту історії Церкви УКУ.

— Інститут історії Церкви – осередок, з якого Український католицький університет починав відновлювати свою діяльність у Львові. Як ви прийшли в Інститут? З чого почалася ваша особиста історія під назвою УКУ?

— З ідеєю створення центру дослідження церковної історії в Україну приїхав американець українського походження, докторант Гарвардського університету Борис Ґудзяк. Ще за часів Радянського союзу у 1988 році він у складі першої групи науковців зі США побував за програмою академічного обміну в Києві. Молодий дослідник вивчав тоді тему Берестейської унії, з якою пов’язана генеза та ідентичність Української Греко-Католицької Церкви. Згодом він цілком перебрався в Україну, до Львова, аби досліджувати діяльність УГКЦ в часи радянських переслідувань та підпілля, залучаючи до співпраці місцевих науковців. З цією метою в 1992 році тут і була зареєстрована незалежна громадська організація «Інститут історії Церкви». Спочатку основним завданням цього проєкту було збирання свідчень учасників та очевидців «катакомбної Церкви». Це був справжній феномен, про який тоді мало хто знав. Адже в процесі демократичних змін, що відбувалися тоді в СРСР та загалом у Центрально-Східній Європі виявилося, що в Україні існує організована релігійна спільнота, яка діяла нелегально понад 40 років, була офіційно заборонена радянським режимом, але зуміла вистояти проти репресій, переслідувань і гонінь влади. Церква мала свою ієрархію, активних мирян, до неї потягнулися й ті, хто був віддалений від віри, від свідомого релігійного життя. Але вона не мала своєї зафіксованої історії.

Зрозуміло, що підпільна структура і не могла мати ані власної документації, ані фотографій, ні, тим паче, якихось відео. Були матеріали в таємних фондах радянських архівів, які поступово ставали доступними, але вони показували лише одну сторону – як режим нищив неугодну Церкву. А важливо було також дізнатись як ця релігійна спільнота вистояла, завдяки чому змогла впродовж десятиліть протистояти величезній авторитарній машині Радянського союзу, яка здавалася нездоланною. І ось з цією ідеєю молодий дослідник Борис Ґудзяк приїхав в Україну і заснував Інститут історії Церкви у Львові.

У той час, на початку 90-х років, я навчався в аспірантурі Львівського державного університету імені Івана Франка та почав працювати там у новоствореному Інституті історичних досліджень, який очолював теперішній професор УКУ Ярослав Грицак. Моєю темою була діяльність УГКЦ в XIX столітті, а зокрема – її роль у процесі українського національного відродження тієї епохи. Фактично я взявся за це наукове дослідження саме у той час, коли Церква почала виходити з катакомб та для багатьох стала очевидною її пов’язаність із національним рухом та причетність до становлення сучасної української державності. Таким чином наша зустріч і подальша співпраця з Борисом Ґудзяком стала, так би мовити, неминучою. Людей, які цікавилися, а, тим паче, професійно займалися історією Церкви загалом, а греко-католицької – зокрема, було дуже мало.

Для нас обох було зрозумілим, що завдання Інституту історії Церкви виходять далеко за межі дослідницького проєкту усної історії підпільного періоду. Борис Ґудзяк і ще кілька осіб з середовища української діаспори прагнули відродити українську богословську науку та допомогти в розбудові церковної інфраструктури. Об’єктивно ці завдання збігалися з цілями тих, що прагнули демократичних перетворень в Україні і, зокрема, реформування системи вищої освіти. Таким чином заснування ІІЦ стало складовою частиною більшої ідеї – ідеї Українського католицького університету.

— Інститут почав здійснювати свою місію в посттоталітарній державі, де ще була міцно вкорінена радянська ідеологія, особливо це стосувалось науки та освіти. З якими викликами та труднощами зіштовхнулись Ви у своїй науковій діяльності в тодішніх обставинах?

— У ті часи мені важливим було не так усвідомлення грандіозності нашої місії, як радше відчуття причетності до творення позитивної альтернативи до існуючої тоді пострадянської системи, яка б базувалася на глибоких національних та духовних засадах.

Мушу чесно зізнатись, теперішній владика Борис запрошував мене до Інституту не стільки як дослідника, а радше як помічника та адміністратора. Тож на початку осені 1994 року я відразу став заступником директора, ще навіть не маючи наукового ступеня (захист дисертації відбувся наприкінці грудня того ж року).

Одним із найцікавіших моїх завдань було проведення серії конференцій про Берестейську унію. Для мене особисто це було щось нове та несподіване, адже цей науковий форум був розтягнутий у часі на цілих два роки та розділений на 18 окремих сесій, які відбувались у різних містах – від Харкова до Ужгорода й Перемишля за участі провідних фахівців з Заходу, а також українських дослідників. Такий формат був нечуваним для того часу. У традиції радянської освіти наукові конференції були занадто формалізованими та регламентованими. Натомість той захід, який ми організували, був кардинально іншим: найкращі знавці проблематики, що належали до різних національних та релігійних середовищ, дискутували між собою. Іноді навіть досить гостро, але завжди – аргументовано. Тема історичних церковних уній та так званого «уніатизму» була на той час дуже актуальною, бо точилися суперечки, конфлікти за храми, люди визначалися, до якої конфесії вони належать, якою є її історія. Тому, з цих кількох перспектив, для нас було важливо показати, що про складні теми можна говорити серйозно, компетентно, з різних перспектив, але з одним наміром – пізнавати правду. Завдяки «Берестейським читанням» я отримав колосальний досвід організації та модерування наукових заходів, а також підготовки до друку їх матеріалів, який і досі залишається для мене цінним та актуальним.

— УКУ виріс на фундаменті, закладеному митрополитом Андреєм Шептицьким, патріархами Йосифом Сліпим, Мирославом-Іваном Любачівським, Любомиром Гузаром. Розкажіть про ці постаті. Як кожен з них доклався до втілення великої мрії – мати Український католицький університет?

— Важливою є кожна з цих особистостей. Але значно важливішою є нитка спадкоємності, яка тягнеться від митрополита Андрея Шептицького до сьогодення. Увесь парадокс (і трагізм) попередньої ситуації полягав у тому, що наприкінці XIX столітті на території України було всього 5 університетів, і жодного – українського. Так історично склалося, що в українського народу упродовж віків не було власної держави, яка б дбала про освіту для свого народу, і не так багато було меценатів, які могли б фінансово підтримувати таку справу в тривалій перспективі. Ми знаємо про різноманітні гуртки, читальні, літературні й наукові товариства, які розвивалися у той час – вони були потрібні, але їх було недостатньо і вони не були спроможними задовольнити усі потреби національно-культурного розвитку.

Андрей Шептицький розумів – для того, щоб бути повноцінною нацією, народ мусить мати свій університет. Тому УГКЦ, будучи в Галичині інституцією тогочасного громадянського суспільства, взяла на себе цю місію – розбудови основ майбутньої державності. Велика заслуга митрополита Андрея полягала в тому, що він чітко сформулював, озвучив і намагався реалізувати ідею українського університету. І від австрійської, і від польської влади він вимагав згоди на утворення окремого закладу вищої освіти для українців. Тож завдяки його наполегливості та всупереч зволіканням і прямим заборонам у 1928 році на базі духовної семінарії було засновано Греко-католицьку богословську академію у Львові (ЛБА).

Першим її ректором став о. Йосиф Сліпий, який пізніше згадував, що митрополит мав намір відразу створити університет, але позаяк обставини не дозволяли, то назвали його академією, нав’язуючи до історичної традиції Острозької та Києво-Могилянської академій. Сам Сліпий був талановитим науковцем, одним із найкращих дослідників томістичної філософії, автором однієї з фундаментальних праць про проблему «філіокве» (латинське формулювання, яке в християнстві означає походження Святого Духа «і (від) Сина» і було додане в Латинській церкві до Нікейського символу віри. – ред.), яка є гостро дискусійною темою в православно-католицькому діалозі (щодо цієї проблематики на його роботи ще й досі покликаються в різних фахових публікаціях). Однак він відклав на бік власну дослідницьку кар’єру та взявся розбудовувати академію, розвиваючи при богословському закладі такі напрями як археологія, українська мова та література, мистецтвознавство, право та медицина. Львівська богословська академія в період перед Другою світовою війною стала тим підмурівком, на якому пізніше постав омріяний університет.

Переживши воєнні лихоліття, офіційну заборону Церкви та ліквідацію ЛБА радянською владою, відбувши 18 років ув’язнення та сталінських таборів, після свого звільнення у 1963 році митрополит Йосиф Сліпий прибув до Рима. І як Глава приреченої на мовчання Церкви він одним із перших своїх декретів на волі проголосив про заснування вищого навчального закладу у Вічному Місті під назвою «Український католицький університет». Творення цього римського осередку і сама постава його засновника та ісповідника віри є переконливим свідченням того, що ідеї є важливими і можуть реалізовуватися в абсолютно неочікуваних ситуаціях і в несподіваних місцях. Я переконаний, митрополит Шептицький не думав, що Український католицький університет може постати в Римі, і сам патріарх Сліпий, напевне, не передбачав, що так станеться. Він просто мав цю мрію, яку підсилило усвідомлення, що українці, розпорошені війною по всьому світу, потребують осередків, які б дозволили їм зберігати і розвивати свою релігійно-національну традицію. Тому та на фасаді історичної будівлі УКУ в Римі можна побачити напис: «Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих».

Важливо також, що це усвідомлення передалося далі через наступника патріарха Йосифа Сліпого – Мирослава-Івана Любачівського, який у 1991 році переніс свій осідок з Рима до України і надав мандат на творення університету у Львові вихованцям римського УКУ. А вже Блаженніший Любомир Гузар, будучи найближчим співпрацівником обидвох своїх попередників, у 2002 році благословив перетворення Львівської богословської академії в Український католицький університет. Мені здається, що наша університетська спільнота повинна чітко усвідомлювати тяглість і силу ідеї, яка долає обставини. Коли є мета та докладаються зусилля для її втілення, то мрія з часом стає реальністю і дає плоди, які ми бачимо сьогодні.

— Розкажіть про феномен усної історії. Це насправді унікальний метод збереження історичної пам’яті.

— У перші роки діяльності Інституту історії Церкви головним завданням було зібрати якнайбільше життєвих оповідей людей, які пережили переслідування за віру. На сьогоднішній день ми маємо понад 2 тисячі таких інтерв’ю. Багато осіб були вже в поважному віці, мали проблеми зі здоров’ям, і треба було поспішати. Також важливо було зафіксувати автентичні свідчення, поки на них не нашарувалися різні інтерпретації.

Для мене, як для історика, що досліджував XIX століття, цей дотик до «живої історії» був чимось цілком новим і несподіваним. Я звик працювати з документальними джерелами, з пресою, читав листування діячів того періоду. Вивчати XIX століття – то справжня розкіш для історика, бо є колосальна і розмаїта джерельна база. Ти ніби поринаєш у минуле і маєш нагоду «купатися» в тих джерелах. А історія другої половини XX століття в Україні, зокрема діяльність катакомбної Церкви, практично була не зафіксована документально. Залишилися сухі протоколи допитів та судові вироки, а згодом стала доступними й таємні матеріали органів безпеки. І тут раптом у дослідника з’являється можливість поговорити з самими фігурантами кримінальних справ і агентурних розробок, розпитати про особисту долю та почути їхню власну думку. Очевидно, що кожна така розповідь дуже суб’єктивна, звісно, що вона має неточності або й навмисні перекручення чи недомовки (хтось пам’ятає краще, хтось гірше; для когось важливе одне, а для когось щось цілком інше; хтось говорить охоче, а від когось буквально кожне слово доводиться «витягувати»). Але коли ти маєш справу не з одним, а з сотнями інтерв’ю, коли ти можеш порівняти їх з іншими джерелами, то певні факти все таки можна встановити і якусь більш-менш цілісну картину вдається відтворити. Тож для мене це був справді унікальний досвід.

— Як дослідники шукали очевидців та учасників підпільної Церкви? Як налагоджували контакти з цими людьми?

— Це був шлях, який можна назвати «методом клубочка». Як тепер знаємо, контакти римського осередку УГКЦ з релігійним підпіллям в Україні ніколи не припинялися, хоч і були досить нечисленними та спорадичними. Значно жвавішими вони стали в період так званої «перебудови», коли вдалося налагодити зв’язок з дисидентським середовищем, організувати широкомасштабну акцію висилання релігійної літератури та матеріальної допомоги особам, що потерпіли від радянських репресій. Чи не найбільше про це міг би розповісти о. Іван Дацько, довголітний секретар і помічник обидвох предстоятелів Церкви в екзилі.

У грудні 1989 року, після зустрічі генерального секретаря ЦК КПРС Михаїла Горбачова з папою Іваном Павлом ІІ, УГКЦ вийшла з катакомб, маючи своїх єпископів, священників, монахів і монахинь. Першим завданням було піти до цих людей і дізнатись контакти інших учасників підпілля, яких вони знали особисто. Важливою була роль Бориса Ґудзяка, якого також знали і якому довіряли. Він був частиною греко-католицького середовища, хоча діаспорного, але обізнаного та поінформованого у справах раніше забороненої Церкви. Цей факт відкривав не лише серця, а й уста багатьох людей.

Чесно зізнатись, були перестороги, що багато людей не захочуть говорити. Але, виявилось навпаки – більшість тих, хто роками й десятиліттями змушені були діяти таємно і приховувати своє служіння навіть від найближчих, а не рідко – й постраждати за свою віру та вірність Церкві, хотіли розповісти про свій, іноді – дуже гіркий досвід. Особливо вражало те, що ті, які потерпіли найбільше, не тримали особистої злоби. Іноді здавалося, що вони навіть по-людськи співчувають своїм гонителям, усвідомлюючи злочинність цілої системи. Часто в тих інтерв’ю звучала фраза: «Не дай Боже, щоб це повторилося. Не дай Боже, комусь ще таке пережити!». Ці неймовірні люди з вірою зберегли надію на краще і готові були простити навіть своїм ворогам.

– Чи зберігали ви зв’язок зі своїми оповідачами після інтерв’ю?

Для нас було очевидним, що зв’язок з історією підпілля є набагато глибшим і важливішим, ніж самі інтерв’ю. Цей досвід є частиною нашої ідентичності і він може допомогти нам зрозуміти, якими ми маємо бути в нових обставинах. Тому Інститут відразу подбав про те, щоб і надалі підтримувати та плекати контакти з учасниками підпільної Церкви. Для цього в ІІЦ було навіть створено окремий пасторальний відділ, який очолила донька підпільного священника Ірина Коломиєць.

Фактично одразу, як ми почали збирати свідчення, зрозуміли, що не можемо залишити цих людей наодинці. Адже, навіть, після легалізації, у більшості з них не було пенсій, або вона була мізерною, жалюгідною. Інститут шукав можливості, щоб допомогти їм. Невдовзі нам вдалось заручитись підтримкою однієї фундації з Канади (навіть не католицької, а протестантської). Вони вирішили допомагати фінансово, адже були вражені повсякденним героїзмом тих людей в умовах переслідувань, і обставинами, в яких вони опинилися після перемоги над безбожною владою. Згодом подібну допомогу почали час до часу надавати інші закордонні фонди та приватні жертводавці.

— Які унікальні історії з підпілля вам найбільше запам’яталися – відгукнулися? Хто на вас особисто вплинув найбільше?

— При всій драматичності тематики, якою ми займалися, я бачив наскільки важливо вивчати ці історії, які приклади для наслідування можна почерпнути в образі цих людей. Для мене участь у цьому проєкті, окремі свідчення, які закарбувалися в пам’яті, – були формуючими.

Я пригадую собі інтерв’ю з ієромонахом-студитом Григорієм-Германом Будзінським. Свого часу, він був довіреною особою митрополита Андрея Шептицького, брав участь у переговорах з органами радянської влади перед ліквідацією УГКЦ, пізніше не погодився на примусове возз’єднання та відсидів ув’язнення. Але що він зробив, як вийшов на волю? Будучи освіченою й ерудованою людиною, о.Будзінський пішов до бібліотеки, переглянув радянську періодику, опрацював усі ті пропагандистські пасквілі на «унію» та «уніатів» і написав у газету аргументоване спростування.

Звичайно, що його знову заарештували і посадили на черговий термін. Він виходить вже з цього другого ув’язнення і знову робить те саме – пише і спростовує наклепи на Церкву. І от під час інтерв’ю його запитують: «Отче, а чому Ви так робили? Невже не боялися?». Звичайно, що ти очікуєш ствердної відповіді, що він був сміливий і не мав страху. А отець каже: «Та, синцю, як не боявся, – боявся! Не боїться тільки дурень… Але, – продовжує після паузи, – який я був гордий, що зміг подолати той страх». Ось це для мене було справжнім відкриттям, ключем до розуміння того, як безборонна людина може вистояти в умовах, коли проти неї потужна система, що старається її зламати.

Страх – природній інстинкт, але дуже важливо мати в собі основу, яка тобі дозволить цей страх переступити і подолати. Фундаментом того, що ми називаємо героїзмом, жертовністю – є наша гідність, бажання не осоромитися у власних очах. А коли ти знаєш, що є хтось, хто завжди з тобою, хто тебе береже, хто не дасть тобі занапастити душу навіть в найгірших обставинах, тоді й з’являється сила вистояти і подолати усі випробування. Це сила віри.

Інше інтерв’ю, яке особливо запам’яталося, – з надзвичайною жінкою, мирянкою, бабусею тепер відомої громадської діячки, сенаторки УКУ Наталії Попович. Вона також називалася Наталія Попович і походила з давньої й знаної в Галичині священичої родини. Крім самої оповіді, яку ми недавно опублікували в збірці «Життєві історії підпільної Церкви» (Львів, 2022) в нашому архіві зберігаються подаровані нею ікони, які пані Наталя вишила у львівській в’язниці, щоб священники, які там перебували, могли належно відправляти богослужіння. Замість голки, якої очевидно не мала, вишивала риб’ячою кісткою, а нитки витягала з радянського прапора!

Так ось, розповідаючи про роки своєї юності, вона згадала про вбивство директора української гімназії у Львові Івана Бабія, у домі якого вона тоді проживала. Замах вчинили її однолітки з підпільного осередку ОУН, до якого сама оповідачка належала, підозрюючи Бабія у співпраці з польською владою. З невимовним болем пані Наталя констатувала той факт, що українці часто ворогують між собою і знищують один одного, замість того, щоб об’єднатися задля спільного добра чи навіть проти спільного ворога. Це інтерв’ю було для мене дуже промовистим. Воно й сьогодні може нам багато чого прояснити. Дуже часто нашим найбільшим ворогом є ми самі, коли творимо ворогів з тих людей, які ними не є і не мали б бути.

— Які уроки ми можемо винести сьогодні з цих історій, що дослідили науковці Інституту історії Церкви?

— Насправді, це не є якісь особливі відкриття, а радше – прописні євангельські істини. Інколи наша сила полягає у нашій слабкості. Коли нам здається, що все втрачаємо, але маємо віру – ми можемо перебороти навіть ті труднощі, які здаються нездоланними. Якими б важкими не були наші власні страждання, не можемо дозволити собі озлобитися.

Нам не завжди легко прийняти такі висновки, особливо в контексті теперішньої війни. Розуміємо, що непокаране зло повертається. Людина, що вчинила злочин, має за нього відповідати. Але є і інша сторона – ми не повинні отруїти своє серце ненавистю за будь-яких обставин. Ми повинні думати про майбутню перспективу, яким чином не допустити ще більшого лиха. Бо закорінена ненависть тільки помножує зло, вона не вирішує проблеми. Це для мене був один із найбільших уроків, який я засвоїв, слухаючи історії з життя підпільної Церкви.

Наступне, що варто розуміти – немає героїв з народження. Героями стають звичайні люди, які мають стержень, що є основою їхнього існування і дозволяє їм долати страх навіть в неймовірно жахливих обставинах. Ось про це варто думати, говорити і осмислювати. Ми зараз маємо ворога, якого у світі вважають грізним і могутнім. І тут бачимо паралелі з підпіллям. Історія Церкви цього періоду нам переконливо свідчить: якщо стояти на боці добра і не будувати свою позицію на ненависті та брехні (тут ми нашого ворога точно не перевершимо!), то рано чи пізно – ми переможемо. І це ще одна важлива сторона цього досвіду – коли відстоюєш правду, ти не програєш.

— УКУ створено на двох стовпах, які ми називаємо в університеті 2М – мученики і маргіналізовані. Розкажіть, будь ласка, хто такі мученики?

— Насамперед, варто розповісти про тих мучеників, які віддали своє життя за Христа. Наш Інститут історії Церкви долучився до процесу їх беатифікації, адже доказами часто були зібрані нами матеріали й усні свідчення про людей, які загинули (чи то під час наступу, чи то під час відступу радянської армії); чи були ув’язнені і закатовані у тюрмі; чи загинули на засланні десь у Сибіру або Казахстані (від холоду, хвороб і знущання).

У червні 2001 року під час візиту в Україну папа Римський Іван Павло ІІ проголосив «блаженними» 27 осіб. Серед них: єпископи Йосафат Коциловський, Григорій Хомишин, Микита Будка, Миколай Чарнецький, Всеволод Величковський, отець Омелян Ковч, викладачі Богословської академії Микола Конрад та Андрій Іщак, багато інших. Ми продовжуємо працювати в цьому напрямі і збираємо докази про мучеництва греко-католиків – Інститут співпрацює зі спеціально створеною комісією, яка називається «Постуляція у справах канонізації і беатифікації мучеників 20 століття».

Інша категорія тих, що потерпіли за віру – це ті, які жили повсякденним мучеництвом, хто вистояв і вижив у тоталітарній системі, але перейшов через арешти й ув’язнення, фізичне насилля чи моральне приниження. Дуже часто ці люди не мали шансів на освіту, професійну кар’єру. Більшість з них, навіть єпископи підпільної Церкви, працювали збирачами лікарських рослин, санітарами, кочегарами (це була, напевно, найпопулярніша професія серед дисидентів і підпільних священників).

Як ми тепер знаємо з відкритих документів, спецслужби часто використовували членів родини, щоб тиснути на душпастирів та богопосвячених осіб. Тому у підпіллі мусила бути дуже сувора конспірація. Є такі випадки, коли батько, який був підпільним священником, не знав, що його донька є підпільною монахинею. Розумілося, що людина може не вистояти перед тортурами та шантажем, спецслужби практикували інфільтрацію (тобто засилання агентів). Тому необхідно було зберігати дискретність. Ми мусимо розуміти, що підпілля – це не якісь супергерої з голівудських бойовиків чи шпигунських романів, а звичайні люди, які часом жили подвійним життям: в радянській системі вони були на маргінесі, а в своєму середовищі – єпископом, ігуменом, священником, монахинею, і виконували своє тихе, непомітне для стороннього ока служіння.

2М були частиною нашої праці в Інституті історії Церкви. Ми відчули пов’язаність цих понять через контакт з людьми, які були і мучениками, і маргіналізованими. І, що дуже важливо, цей досвід спілкування ми намагалися передати наступним поколінням. Владика Борис особливо дбав про це. У Львівській богословській академії від самих початків викладався практичний курс «Жива історія» і кожен студент і семінарист був зобов’язаний в рамках цього курсу взяти інтерв’ю в когось, хто належав до підпільної Церкви. Ця практика залишається чинною на філософсько-богословському факультеті УКУ дотепер.

— Під час однієї зустрічі зі студентами владика Борис згадав перших студентів Львівської богословської академії, які повірили в цю ідею, прийшли навчатись, навіть не знаючи, чи отримають державний диплом про освіту. В чому є феномен проєкту ЛБА/УКУ?

— Феномен на те й феномен, що ми не можемо це пояснити раціональною мотивацією. Я думаю, що в цьому випадку, це була можливість перебувати в середовищі людей, де тебе шанують, розуміють, де ти зростаєш разом зі спільнотою. Зокрема йдеться не лише про молодь. Багато перших студентів ЛБА були зрілими людьми, які чітко знали, чого вони хочуть і бачили свою потребу поглиблення богословського розуміння християнської традиції. Також серед студентів було чимало осіб, які походили з родин, пов’язаних з підпільною Церквою. В цьому полягала специфіка Львівської богословської академії – туди йшли люди не заради самих лише дипломів. Тому для ректорату, викладачів и співпрацівників так важливо було дбати про якість навчальних програм, будівель, культури спілкування та адміністрування. Ці речі дозволяли людям відчути, що ми тут, в Україні можемо на чітких прозорих засадах робити щось нове і важливе, що може бути цікавим і потрібним для нас самих та для ширшого світу.

Отримати акредитацію від міністерства також для нас було не просто. Пригадую скільки зусиль спрямували на те, щоб здобути державне визнання. В Україні до здобуття та в перші роки незалежності взагалі не було богословських закладів (одна єдина православна семінарія Московського патріархату діяла в Одесі). Навіть такої навчальної дисципліни в державному класифікаторі спеціальностей не існувало. Владика Борис любить розповідати, як під час чергових перемовин тодішній міністр освіти сказав: «Знаєте, ще теологію я б дозволив, а богослов’я – ні в якому разі!» – хоча ці поняття тотожні. Саме слово «Бог» викликало настороженість та несприйняття в пострадянських чиновників. Але зростали ми, змінювалася Україна і ті речі, які раніше здавалися неможливими, поступово ставали реальними.

Згодом, вже після Помаранчевої революції, «Богослов’я» отримало державну акредитацію і Львівська богословська академія вийшла за рамки закладу орієнтованого лише на гуманітарні і церковні науки. Тоді з’явилася Бізнес-школа УКУ, потім інші програми. Але найбільший розвиток та зростання УКУ відбувся після Революції гідності 2014 року. В університеті відкрили нові програми з комп’ютерних наук, права, публічного адміністрування, політології тощо.

Як бачимо, ця ниточка протягується далі. Візія, яку мав митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, і яку продовжили наступники, – залишається актуальною. Сьогодні ми вважаємо, що Україна та український народ потребує таких справжніх українських університетів, які прагнуть будувати свій етос на тривких засадах, що сягають вічності, а не на ситуативних тимчасових інтересах.

— Після повномасштабного вторгнення Україна, наш народ та зокрема УКУ зіштовхнулись з новими складними викликами, прийняли нову реальність — жити і працювати у часі війни. І нині ми дедалі частіше шукаємо відповіді на складні питання в історії. Що дає нам переосмислення тоталітарного минулого, особливо зараз у час війни? Чому це важливо? Яка роль університету у цьому процесі?

— Я на це питання відповім дещо парадоксальним чином – від зворотного. Коли історією починають «займатися» такі люди, як Владімір Путін, від імені якого раптом (незадовго до повномсштабного вторгнення в Україну) почали з’являтися статті на історичну проблематику (і навіть українською мовою), – це чи не найкращий доказ того, що історія важлива. Але не менш важливим є питання: «Для кого і для чого? З якою метою використовують ті чи інші історичні знання?» І саме цей приклад наочно демонструє, як спотворене, фальшиве неправдиве представлення історії служить прикриттям для агресії, для злочинної, геноцидальної діяльності. Ми розуміємо, що цьому всьому ми можемо протиставити тільки одне – правду. І це ще одна євангельська істина: пізнайте правду і правда визволить вас. А ще точніше цю фразу можна було б перекласти, що «правда зробить вас вільними». Бо тут не йдеться лише про якісь факти, які ми маємо встановити. Правда – це щось, що лежить в основі людського буття, самого існування людства, і що будує майбутнє.

Я історик, але коли хтось апелює лише до славного минулого, і на цьому будує ідеологію та політику зневаги, ненависті та нищення інших, то вважаю, що це – не історія. Для мене історія – формуюча наука, яка дає нам відчуття основи, фундаменту, яка спрямовує нас у майбутнє. Тому що наше сьогодення виростає з досвіду минулого, ми вчимося на наших добрих вчинках і на наших помилках. І в цьому сенсі, історія для мене є наукою, що звільняє від різних міфів та фантазій, що застерігає від необачних вчинків та надмірних амбіцій.

А за позитивним прикладом далеко ходити не треба – гляньмо на ту ж таки майже столітню історію становлення Українського католицького університету. Його творцям йшлося не про табличку на фасаді, а про конкретне завдання – розбудувати інституцію, яка б формувала еліту українського народу, допомагала підносити його, робити гідним серед інших народів світу. І ця історія нас вчить – якщо щось було можливим за набагато гірших обставин, в яких діяли і митрополит Шептицький, і патріарх Сліпий, то ми сьогодні не маємо права нарікати і скаржитися. Завдяки тим гігантам, на плечах яких стоїмо, ми можемо почуватися певніше, дивитися дальше і відкривати ширші горизонти.

Інтерв’юер: Леся Владимиренко

Відео: Стефан Дмитришин