Коли герой — герой

Нам притаманно захоплюватися героями. І біблійними також. Ще з недільної школи нам знайомі Давид, який переміг велетня Голіафа, три юнаки в огненній печі, Даниїл серед левів. А скільки чудес зробив Ісус! Недаремно за Ним ходили тисячні натовпи.

І одна з причин такого захоплення — те, що такі історії закінчуються неочікувано та щасливо. Власне, часто цей факт і робить ту чи іншу дійову особу оповіді героєм. В американській культурі є феномен, який називають «хепі ендом» (happy end) — щасливий кінець. Саме так, на думку масового читача чи глядача, має закінчуватися будь-яка книга чи фільм. Якщо по-іншому, вважається, що герой оповіді — не герой.

Ось захоплююча, місцями детективна історія одного героя.

Він був простим хлопцем, служив у рідному селі писарем. Потім служба у війську, яка відкривала нові можливості. Але стається несподіваний поворот долі. Юнак, який вважався християнином за фактом свого народження, ближче та серйозніше знайомиться зі Словом Божим, знайомиться з євангельськими віруючими й вирішує повністю змінити життя. Через релігійні переконання змушений залишити військову службу. Звинувачений у дезертирстві, отримує солідний термін ув’язнення. Утікає із заслання, ховається, змінює прізвище. Поневіряється разом із сім’єю по країні, через декілька років йому вдається емігрувати в благополучну Америку.

Там розпочинається щасливий та спокійний період життя та служіння. Він стає священнослужителем, має дім, достаток та щасливе майбутнє. Але біль за батьківщину не дає спокою. Після довгих роздумів, молитов та відкриттів від Бога вирушає у зворотну дорогу на землю своїх батьків. Це вже робить його героєм. Особливо коли узяти до уваги, що на батьківщині дуже складна ситуація. Країна не може оговтатися від Першої світової війни та державного перевороту. На той момент там іде кривава війна. Але герой безстрашно ступає на берег невідомості.

Бог бачить його відвагу та жертовність. Нове служіння благословенне небом та успішне. Утворюються нові церкви, люди навертаються до Бога. Пробудження набуває такого масштабу, що через кілька років утворюється новий великий союз церков. Наш герой стає очільником нового руху, який постійно зростає та набуває масштабності.

Безперечно, цю людину можна з повним правом назвати героєм віри. І через його рішення поміняти ситу Америку на повоєнну нестабільну країну, і через глибоку посвяту людям, заради яких він і вирушив через океан у цю подорож. І через успіхи, яких йому вдалося з Божою поміччю досягти в цьому служінні…

Читачі, напевне, уже здогадалися, про кого йдеться. Про Івана Воронаєва. Його ім’я навічно закарбоване в історії українського п’ятдесятницького руху. Герой вартий пошани та пам’яті в серцях мільйонів християн віри євангельської.

Ложка дьогтю

Я з дитинства любив читати та слухати героїчні історії. На моїй дитячо-юнацькій книжковій полиці було чимало книг про відомих героїв. А на богослужіннях теж багато говорилося про таких людей зі Святого Писання. Особливо я любив 11 розділ Послання до євреїв: поетичну сагу єврейського героїчного епосу, де зібранні зірки-герої першої величини. Вони надихали, вони додавали сил, вселяли надію перед викликами життя.

Але мої дитячі враження марнувала одна деталь із цієї оповіді. Розповідаючи про героїчні вчинки героїв віри й згадуючи багатьох поіменно, автор додає: «І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння… (11:32-35).

«Ух ти!» — захоплено вигукуємо ми, читаючи цей перелік. Але далі йде фраза, яка псує враження від героїчної оповіді і яка для мене довго була каменем спотикання щодо розуміння героїзму як такого: «…а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в'язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли…» (11:35-39).

Ні, я розумів, що нерідко людина стає героєм саме тому, що вона, як ми кажемо, героїчно гине заради чийогось блага, високої ідеї та цілі. І саме така смерть робить її героєм. Але я не міг зрозуміти таких випадків у світлі біблійної, Божої справедливості щодо духовних героїв віри. Бог, Який має силу та владу робити неймовірне: столітньому давати дитя, закривати пащі левів, зберігати від вогню, залишати живим у череві кита, чому той Бог чудес не зробив чогось такого щодо інших випадків? Коли люди, які довіряли Богові не менше, аніж Авраам чи Даниїл, закінчували своє життя та служіння так трагічно, не по-геройськи…

Повернімося до нашого героя-емігранта, який приїжджає в безбожну радянську імперію, зруйновану економічно та духовно, заради високої мети — проповідувати Євангелію. На вершині успіху та популярності стається трагедія — його арештовують. Суд, п’ять років тюрми. Через кілька років арештовують та відправляють на заслання дружину Катерину. Трьом дітям, які народилися в США, вдається виїхати з країни. Іван Воронаєв їх ніколи більше не побачить. Як і інших, які залишилися під опікою старшого сина. Після закінчення терміну ув’язнення подружжю не дозволяють повернутися додому, вони залишаються жити там, де проходили покарання. Правда, не надовго: це страшні репресивні 1930-ті роки — через декілька місяців Івана Воронаєва арештовують удруге. Настає найбільш трагічна та найбільш невідома сторінка життя героя. Довгі десятиліття ніхто не знав, де він був і коли закінчилося його життя. Серед віруючих ходили легенди про те, як його, виснаженого та беззахисного, зацькували собаками конвоїри. Ця версія була спростована, коли у 2005 році історику Володимиру Франчуку вдалося отримати з архівів офіційне підтвердження про розстріл служителя в 1937 році…

Ще більш трагічна доля дружини Катерини. У 1937 році її знову арештовують, дають 25 років заслання. На волю вона вийде аж у 1958 році. Увесь цей час її діти, яким вдалося виїхати з Росії, нічого не знатимуть про долю батьків. Тому лист від мами, отриманий ними, став приємною несподіванкою. Катерина Воронаєва писала: «Я ваша мама, мені зараз 73 роки, і мене недавно звільнили з ув’язнення… Ще недовго мені лишилося жити на цій землі…» Старший син Катерини, читаючи ці рядки, розумів, що зобов’язаний допомогти мамі, але як? Він щиро молився Богові, благаючи про допомогу. Тому, коли через кілька тижнів прочитав у газеті про візит Хрущова в США, сприйняв це як поштовх до дії. Чоловік поїхав у Вашингтон, щоб особисто зустрітися з очільником СРСР. Йому вдалося повз охорону проникнути в приймальню радянського посольства й підійти до Микити Хрущова, який хвилину вдавав ніби слухає, а потім мовчки відвернувся. Після цього охорона виштовхала чоловіка на вулицю. Отямившись, Павло побачив довкола себе багато журналістів, яким було цікаво дізнатися, що відбувається. Він розповів про долю своєї мами, що дуже зацікавило пресу й спонукало багатьох служителів спрямувати листи до керівництва країни, навіть до самого президента Ейзенхауера, який згодом особисто просив Хрущова дати Катерині Воронаєвій дозвіл на виїзд. У червні 1960 року вона знову ступила на американську землю. Прожила тут недовго: заслання, переживання, хвороби дали про себе знати…

Ось такий не надто героїчний кінець історії…

Підстава сподіваного, доказ небаченого

Згаданий 11 розділ Послання до євреїв розпочинається визначенням терміну «віра». Бо власне цей розділ не стільки про героїв, скільки про віру. Це написаний високим стилем своєрідний гімн вірі. А згадані імена — яскраві приклади такої віри. І, напевне, не буде помилкою, коли скажемо, що людина віри — апріорі герой. Бо через віру бачить небачене й має в собі підставу сподіваного. Хоча віруючі знають напам’ять цей вірш і часто його цитують, здебільшого він має філософський характер. Бо, незважаючи на прості слова, які складають, здавалося б, зрозумілий вираз, їх важко розшифрувати та пояснити. Їх треба розуміти серцем, прийняти серцем і втілювати в життя за покликом серця.

Цікаво, що в біблійній мові слово «герой» (в українському перекладі «лицар») згадується лише у Старому Заповіті й переважно стосовно військових подвигів. У Слові Божому немає терміна «герой віри», це вже сучасний вираз, яким характеризують людей, у житті яких яскраво проявилася їхня віра.

Але справжня віра — це не лише чудеса, знамення та ефектні подвиги, на зразок перемоги Іллі над вааловими пророками чи Гедеона над ворогами Ізраїлю. Герой віри — той, хто, незважаючи на труднощі, проблеми та виклики життя залишився вірним Тому, у Кого увірував. Навіть тоді, коли зазнав невдачі з людського погляду. Коли терпів несправедливість через свою віру. І навіть коли готовий померти за віру.

Згадаймо героїв-юнаків із Книги Даниїла. Вони стали героями не тоді, коли вийшли неушкодженими з вогняної печі, а тоді, коли прийняли рішення йти в піч на вірну смерть: «Якщо наш Бог, Якому ми служимо, може врятувати нас з палахкотючої огненної печі, то Він урятує й з твоєї руки, о царю! А якщо ні, нехай буде тобі, о царю, знане, що богам твоїм ми не служимо, а золотому бовванові, якого ти поставив, не будемо вклонятися!» (Дан.3:17-18).

Авраам став героєм не тоді, коли отримав у спадщину обіцяну землю, а тоді, коли зробив перший крок із Уру халдейського. Не тоді, коли Сара народила сина, а коли повірив словам ангелів. До речі, обіцяної землі він так і не отримав, велику частину життя ходив по ній, як по чужій. Але в список героїв потрапив, «бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець». І не тільки він. «Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них…» А комусь довелося за свою віру заплатити велику ціну мучеництва, поневірянь та смерті…

Тому біблійні герої віри — це не голлівудські супермени, які у карколомних та фантастичних битвах над ворогами виходять живими та неушкодженими переможцями. У житті рідко коли буває так, як у кіно. Тому людська пам'ять береже імена тих героїв, які заради високої мети віддавали своє здоров’я, добробут чи навіть життя. Це так за людськими мірками. Значно більше варті пошани герої віри, які кладуть себе на олтар заради служіння Богові та людям. І які бачать попереду те, що можна бачити лише очима віри — Божі обітниці вічного життя в Його присутності.

Тому трагічне життя родини Воронаєвих (і тисяч таких, як вони) не є трагедією з погляду вічності та віри в Того, Кому вони присвятили своє життя. У нас немає відповідей на запитання: чому герой Ілля тріумфально був піднятий від землі, а герою Івану Хрестителю стяли голову? Чому деякі служителі радянських часів прожили святе й відносно спокійне життя, а інші пройшли табори та нерідко й смерть?

Як і немає відповіді й на ці: чому вже в наші дні одні герої-волонтери в супроводі чудес вивозять із-під обстрілів тисячі біженців, а інші гинуть від вибухів? Чому одні наші українські захисники свідчать про чудеса на полях бою, нерозірвані снаряди та визволення з вогняного пекла, а інші повертаються додому на автівках з написом «На щиті»?..

Але всі вони справжні герої, незважаючи на присутність чи відсутність чудес, щасливого чи трагічного кінця. Бо ще перед тим, як зробити реальний крок назустріч подвигам, вони посвятили себе високій меті — чи це захист рідної землі, чи спасіння та допомога ближньому. Бо «ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15:13).

Читач може сказати, що в цих роздумах немає чітких відповідей на поставлені складні запитання. Власне, так воно і є. Та й автор Послання до євреїв не ставив за мету пояснити, чому не у всіх героїв віри життя закінчилося хепі ендом. Він акцентує увагу на важливішому, на тому, що має продовження в невидимому світі. Саме там ми побачимо все чітко та зрозуміло. Віра — це йти за Богом незалежно від того, чи буде тут, на землі, щасливий кінець чи ні. «Переможець успадкує усе», — каже Іван в Об’явленні, описуючи Новий Єрусалим, місто, де Господь збере всіх героїв. Героїв, які вірою догодили Богові.