"Героїв не міняють" замість "Герої не вмирають"
Антон Дробович
Тексти такого спрямування були доволі популярні у Середньовіччі. Теологи ґрунтовно аналізували питання вільної волі, божественного задуму, ексцеси втручання Бога, його відповідальність за творіння тощо. Але я ніколи не сподівався знайти книгу такого жанру в українській сучасній літературі. А вона у нас тепер є. І може навіть найкраща в світі.
Йдеться про одну з найбільш сильних книг, що побачила світ після 2014 року - "Гемінґвей нічого не знає" від Артур Дронь.
Вона глибока і дуже чесна. Відгуками про неї вже повний Інтернет, тож багато писати не буду. Але хочу порадити її всім, хто ще на встиг прочитати. Вона швидко і легко читається, певно через те, що в ній саме наше життя, а воно зазвичай дуже швидко проноситься.
Найцікавіше, що вона взагалі не про релігію і не про творця, і не про гріхи. І навіть не зовсім про війну, хоч там все її стосується. Думаю, що це книга про любов, солідарність та відповідальність. І знову про любов.
Підсвічу, що завжди зворотнім боком будь-якої теодіцеї є питання справжнього винуватця. І не важко здогадатися, що за всім, що відбувається у світі людей стоять саме люди. І це завжди дуже конкретні люди. Але їм зручно ховатися від відповідальності за Бога, людство, суспільство, країну, диктатора, сім'ю, випадковість... А от такі книги як ця дуже обережно і чесно повертають нас до запитання про власну відповідальність.
І останнє. В цьому невеликому творі (168 сторінок) є просто і зрозуміло описана відповідь на ключовий виклик/питання нашого часу. Що робити із війною, термінами служби та мобілізацією. Як точно не програти війну. Зацитую три лаконічні фрагменти:
"Шлях виживання такий - один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось. Будь-який інший варіант веде до загибелі всіх. Особливо - варіант не проводити мобілізацію і воювати одними і тими ж людьми. Якими б героїчними не були ті, хто нас захищають, вони втомлюються, хворіють, отримують поранення і гинуть. Герої вмирають. Герої вмирають. Герої вмирають. І чим довше їх не міняти, тим більше вмирають. Тим глибше просуваються росіяни. Тим більше сімей вб'ють. Можливо цього разу вашу"
...
"От привезуть тіло військового, який воював 2 (5? 10?) років, а ми вже не будемо кричати оте застаріле "Герої не вмирають". Будемо іти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, а й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким. Якби його роки служби розділили двоє-троє людей, то всі могли би залишитися живими, всі по черзі були би разом із сім'ями, всі змогли би захистити своїх. Але ніхто його не поміняв, а шанси загинути щодня збільшувались. І ми це знали й розуміли. І все одно не поміняли"
...
"Так, ніхто не буде говорити це аж так дослівно, так прямолінійно. Краще, як завжди, запхати все в одне гасло. У найправдивіше, у найбільш актуальне. Щоби з ним можна було йти за труною і, як велика нація патріотів, синхронно, без заминок і затримок, дивлячись під ноги, аби не пересіктися часом поглядами з ріднею загиблого, повторювати:
Героїв-не-міняють.
Героїв-не-міняють.
Героїв-не-міняють".
Як саме це організувати напишу трохи згодом. Але точніше і чесніше описати принцип, ніж це зробив Артур навряд можливо.
