Гнат Солтис. Сторінки неписаної біографії

Людина і світ. — 2002. — № 3. — С. 47-54.

Володимир ПАЩЕНКО, доктор історичних наук

Як відомо, у християнстві існує чимало різноманітних течій, про багато з яких широкому загалу або нічого не відомо, або відомості обмежуються здебільшого фальсифікованою в силу відомих причин інформацією. Однією з таких течій було покутництво.

Про покутників написано, по-перше, надзвичайно мало, а по-друге, написано вкрай упереджено, однозначно негативно. Так, чи не в єдиній брошурі про них А. Шиша «Уніати-покутники. Хто вони?» (Ужгород, 1987) сказано, що, опинившись перед фактом згасання релігії взагалі й відмирання пережитків уніатства зокрема, жменька нелегально діючих уніатських проповідників вдалася до різних дій, аби якось ожи вити релігійні передсуди, утримати у своїх руках рештки віруючих. Саме з цією метою уніатсько-націоналістичні елементи сфабрикували в 1954 р. «чудо» — з’яву «Божої матері» біля Середнянської гори в Калуському районі Івано-Франківської області (тоді Войнилівському районі Станіславської області. — В. П.). І хоч задуми їхні провалилися, все ж частина віруючих стала жертвами фанатизму. Покутники під прикриттям релігії штовхали людей на антигромадські вчинки, радили відмовлятися від праці, від радянських документів, не посилати дітей до школи тощо.

Розкриваючи суть покутництва, а заодно і греко-католицизму, А. Шиш не шкодує чорної фарби. На його думку, середнянське «чудо» є одним з найбільших шахрайств уніатсько-націоналістичних проповідників за останні десятиріччя. Ініціатор провокацій — Гнат Солтис, недовчений семінарист, без вагань примкнув до націоналістів, які продовжували боротьбу проти радянського ладу.

Таємно отримавши висвячення в сан священика від перебуваючого на засланні в Казахстані єпископа І. Лятишевського, Г. Солтис, виконуючи вказівки останнього, намагався організувати опір соціалістичним перетворенням на Прикарпатті, вступив у контакт з бандитами ще нерозгромлених боївок ОУН-УПА й домовився з ними про спільні антирадянські дії. Незважаючи на повний крах своїх підступних замірів, Г. Солтис ідейно не роззброюється, замишляє нові інтриги проти радянських людей, зокрема інсценізацію чуда , яке мало зміцнити його авторитет. Найближчими однодумцями у цій провокації стали колишній греко-католицький священик А. Поточняк, черниця Г. Жирук, рідна сестра Г. Солтиса Г. Кузьминська. Саме середнянське «чудо» поклало початок існуванню бузувірської секти покутників, яка скалічила життя багатьох людей, зокрема дітей і молоді.

На наш погляд, якщо написане Шишем навіть уважати за істину, то все одно виникає чимало запитань, оскільки автор не розкриває реальних причин появи цієї релігійної течії, зосереджує увагу на наслідках і зводить усе переважно до понятійних аспектів. Та і малоймовірно, щоб сотні покутників упродовж багатьох років були відкритими ворогами державної влади, не усвідомлювали справжнього стану справ.

Першим з науковців в Україні, щоправда, уже в незалежній, хто назвав реальні причини появи руху покутників в Україні, став П. Яроцький. У статті про цю течію в «Релігієзнавчому словнику» (К., 1996) він зазначив, що вона стала формою протесту проти дискримінаційної політики партії і держави щодо Греко-Католицької церкви. Проте формат словника не дозволив авторові детальніше розкрити суть віровчення, охарактеризувати діяльність конкретних осіб тощо.

Ліквідовуючи одну з «білих плям» сучасного релігієзнавства, ми з огляду на обмежені рамки статті зупинимося на біографії Гната Солтиса, використавши для цього засекречені раніше матеріали українських архівів.

Отже, які реальні причини появи руху покутників і хто такий Гнат Солтис? Передусім зазначимо, що всупереч твердженням комуністичних ідеологів і багатьох радянських науковців про добровільний перехід українських греко-католиків у лоно Російської православної церкви, сталінський режим насильно ліквідував УГКЦ на Львівському соборі 1946 р. На жаль, приєднання греко-католиків до Православної церкви не стало наслідком місійних переконань, бажанням тих, кого намагалися переконати добровільно перейти у православ’я. Правда, за часів Й. Сталіна курс партії і держави щодо церкви був відносно поміркованим, що певним чином стосувалося й невозз’єднаних з РПЦ вірних ліквідованої УГКЦ. В усякому разі після першої хвилі масових ув’язнень їх більше не чіпали.

Проте ситуація стала мінятися в середині 50-х рр., коли вищі органи партійно-державної влади прийняли ряд постанов, що започаткували тотальний наступ на церкву. Повною мірою відчули це на собі і греко-католики, які в той час активізували свою діяльність.

... 4 грудня 1958 р. Станіславське обласне управління КДБ порушило кримінальну справу проти Гната Солтиса, звинуваченого в тому, що він, будучи націоналістично налаштованим, в 1948 р. перейшов на нелегальне становище й відтоді вів антирадянську роботу з метою створення на території Станіславської області підпільної уніатської церкви. Ведучи бродячий спосіб життя, Г. Солтис систематично проводить серед віруючих нелегальну місіонерську роботу, обробляючи їх у націоналістичному та релігійному дусі. У грудні 1954 р. організував поблизу с. Середнє провокаційне «чудо» з метою антирадянської релігійної пропаганди. Перебуваючи на нелегальному становищі, підтримував зв’язки й надавав матеріальну допомогу оунівцям. Під час обшуку в нього було вилучено релігійні книги, зошити з віршами релігійного змісту тощо. Все це мало підпасти під дію ст. 54-10 КК УРСР. Інакше кажучи, Г. Солтиса звинувачували в антирадянській діяльності.

В архіві СБУ зберігаються матеріали про життя і діяльність Гната Солтиса. Він народився 1912 р. в с. Середнє на Станіславщині. В 1914 р. померла мати, а наступного року на війні вбили батька. Шестеро братів і сестер залишилися сиротами. 1921 р. Гнат почав відвідувати початкову школу в рідному селі. У першому класі вперше познайомився з релігійними книгами, пізніше цікавився ними все більше, відвідував церкву, часто молився.

У 1924 р. Гнат вирішив поступити в духовну семінарію чи монастир. Він звернувся в монастир ордену василіан, що в Бугачі на Тернопільщині, але йому відмовили, бо мав лише 12 років.

Після закінчення початкової школи хлопець хотів продовжити навчання, але не було грошей, тож довелося два роки наймитувати в рідному селі й майже три роки працювати у Станіславі, де намагався оволодіти малярним і столярним ремеслом. Оскільки навчання було платним, вирішив його кинути і вступити в монастир.

Пощастило в Унівському монастирі, куди його прийняли послушником у жовтні 1930 р. У цей час тут перебував митрополит А. Шептицький, якому представили юнака. На згадку про зустріч архиєрей зробив йому подарунок.

У 1931 р. лікарі виявили, що стан здоров’я Гната не дозволяє жити в монастирі з його жорсткими правилами. Влітку довелося виїхати на шість місяців у Станіслав, де працював продавцем і намагався підлікуватися. Так тривало кілька років. У 1935 р. через поганий стан здоров’я остаточно залишив монастир і перебрався у Станіслав, де працював за наймом, навчався у приватних школах, хоча атестат про освіту так і не отримав. Восени 1937 р. Г. Солтиса зарахували у Станіславську духовну семінарію, але незабаром відчислили через слабкий стан здоров’я. До осені 1939 р. він працював репетитором у різних осіб.

Із встановленням радянської влади Солтис став інспектором Станіславської міської ради, займався підготовкою виборів у Народні збори Західної України, був бухгалтером пожежної охорони. 1940 р. вступив у Станіславський учительський інститут, але вчився слабо, стипендії не отримував і тому через чотири місяці залишив вуз, влаштувавшись бухгалтером в обласну судмедекспертизу, потім пожежну охорону.

Восени 1942 р. Г. Солтиса зарахували у другий клас Станіславської духовної семінарії, де навчався до призову в лави Радянської Армії у березні 1945 р. (військова частина знаходилася у Владивостоці). У боях участі не брав і був демобілізований восени 1946 р.

Повернувшись у рідні краї, Г. Солтис оселився в сестри Ганни Кузьминської, що жила в с. Колодієве Галицького району Станіславської області. До призову в армію Гнат мав паспорт, але в райвідділі міліції заявили, що сільським жителям він не потрібен. Без паспорта ніде не міг влаштуватися, до того ж через слабкий стан здоров’я міг працювати тільки на легкій роботі.

Проживаючи у сестри, відвідував братів у Середньому, допомагав сестрі вести господарство, у приватному порядку працював пічником, теслею. Так у поневіряннях і пошуках роботи минали роки.

Восени 1952 р. Г. Солтис, приїхавши в м. Надвірну, зайшов до знайомих, де саме справляли релігійний поминальний обряд. Разом з іншим учасниками його затримали співробітники КДБ. Проте після допиту та попередження про припинення нелегальної уніатської діяльності його відпустили.

Після арешту Г. Солтис заявив, що саме після затримання в Надвірній вирішив остаточно зайнятися релігійною діяльністю і про працевлаштування вже не думав, хоча днем раніше стверджував, що протягом 1953-1954 рр. все ще шукав роботу. Де ж істина? Слідчі «попрацювали» належним чином? Втім, для нас головне не це, а його заява, що у грудні 1954 р. він почав переховуватися. Причиною цього стало масове паломництво на Середнянську гору та розмови жителів с. Колодієве про те, що Гнат не хоче працювати, видумує різні чудеса, і навіть погрози з боку окремих селян кинути його у джерело.

Отже, ми підійшли до основного — чуда на Середнянській горі, яке послужило причиною виникнення течії покутників. (Проте селяни Колодієвого, наприклад, спочатку не дуже в нього й вірили.) Що ж сталося насправді?

Г. Солтис в 1954 р. продовжував залишатися греко-католиком. На одному з допитів він заявив, що не визнає рішень Львівського собору, оскільки той не мав права ліквідовувати УГКЦ. Залишаючись послідовним віруючим і не маючи достатньої освіти, Г. Солтис у жовтні 1948 р. таємно побував у м. Мерни Джамбульської області Казахстану, де мав три зустрічі з єпископом І. Лятишевским, якого знав ще з 1935 р. і який допомагав йому матеріально в роки навчання в духовній семінарії. Під час зустрічі архиєрей проекзаменував його з незданих у семінарії предметів, а потім висвятив у сан священика. Згодом Г. Солтис пояснював, що зробив це заради власного релігійного вдосконалення. (Документів про висвячення, звісно, не отримав.)

У сані священика Г. Солтис до моменту арешту у грудні 1958 р. на прохання родичів сповідував перед смертю до 10 чоловік та освятив джерело на Середнянській горі. Про цю акцію він сказав на одному з допитів, що сама ідея освячення прийшла йому в голову в середині грудня 1954 р. у зв’язку з тим, що 22 грудня виповнювалося 100 років з дня прийняття греко-католиками догмата про непорочне зачаття пресвятої діви Марії. Для здійснення задуманого Г. Солтис через сестру Г. Кузьминську запропонував римо-католицькому священикові Йосипу взяти участь в освяченні джерела. Останній погодився, пообіцявши приїхати в с. Брошнів-Осада. 22 грудня вони зустрілися в будинку А. Хомишина. Тут же Солтис написав на зворотному боці привезеної ксьондзом ікони Богородиці невеликий текст про освячення джерела на Середнянській горі на честь «непорочної діви Марії». Йосип велів Г. Кузьминській закопати ікону біля джерела. Факт освячення своїми підписами засвідчили Йосип, черниця Артемія (Жирук), Г. Кузьминська, І. Лукань.

Г. Солтис свідчив на допиті, що він, о. Йосип, І. Лукань та Артемія 22 грудня 1954 р. піднялися на гору. Неподалік джерела вони побачили Г. Кузьминську, брата Петра Солтиса, інших людей, яких, очевидно, запросила сестра Ганна. Не вітаючись, Г. Солтис та його супутники зупинилися біля пагорба, де знаходилася гіпсова статуя Богородиці. Близько 21 години Г. Солтис освятив джерело, і після того учасники акції швидко роз’їхалися. Чи була закопана ікона, він не знав.

Щоправда, через два місяці на черговому допиті Солтис висунув дещо іншу версію. За його словами, він попросив сестру Ганну з’ясувати в о. Йосипа, чи зможе він його машиною поїхати в Почаїв чи Унів на релігійне свято «непорочного зачаття діви Марії» 22 грудня. Сестра відповіла, що ксьондз прибуде в с. Брошнів-Осада лише після обіду, що означало неможливість поїздки. Г. Солтис на пропозицію Йосипа написав на іконі текст про освячення джерела, вказавши, де знаходиться гора і джерело. Підписану ікону священик забрав, після чого учасники акції поїхали на гору.

Про подію вже наступного дня стало відомо правоохоронним органам, які відповідним актом зафіксували факт освячення уніатським духовенством джерела та облаштування місця навколо нього. Прізвище Г. Солтиса не згадувалося. У січні 1955 р. КДБ спочатку вилучив статую, а потім дубовий хрест та образ Богородиці у дубовій рамі під склом. У регіоні почали поширюватися чутки про з’явлення Богородиці на Середнянській горі та про цілющі властивості води з джерела й піску навколо нього. Паломництво віруючих стало масовим.

Власті пізніше заявили, що для кращого ефекту організатори провокації підпалили облиті нафтою кущі, а також запалили нафту, налиту в джерело. Згідно з чутками, які начебто найактивніше поширювала Г. Кузьминська, в цьому вогні і з’явилася Богородиця.

Г. Солтис, не бажаючи розголосу про його участь в освяченні джерела й побоюючись можливих неприємностей, перейшов на нелегальне становище. Здебільшого проживав у сестри, навідувався до братів у Середнє або до Ю. Коган у Перегінськ, де інколи залишався на деякий час. Хоча братам він і не довіряв, бо Петро хотів легалізувати життя Гната, а Юрій, який, за словами заарештованого, любив випити, міг проговоритися. Гнат пересувався вночі, обминаючи населені пункти, міняв верхній одяг, відрощував бороду тощо.

Тим часом паломництво до джерела тривало, зростала віра в його чудодійну силу. Так, 28 серпня 1956 р., у день релігійного свята Успіння Богородиці, тут побувало понад 1000 прочан із Західної України.

На наш погляд, Г. Солтис, перейшовши на нелегальне становище і спостерігаючи за зростанням популярності джерела на Середнянській горі, почав вірити у власну якщо не геніальність, то винятковість. Я. Сирецький, наприклад, на допиті у лютому 1959 р. свідчив, що Солтис домагався, аби звільнений єпископ І. Лятишевський хіротонізував його в архиєреї.

У 1956 р. правоохоронні органи Станіславської області оголосили розшук Г. Солтиса, проте вели його надто мляво, нерішуче, бо малоймовірно, щоб протягом майже трьох років не могли знайти людину, яка не покидала кількох сільських населених пунктів. Очевидно, лише коли почався новий наступ на релігію і церкву, за пошуки Солтиса взялися по-справжньому й у грудні 1958 р. заарештували. Після п’яти допитів було висунуто обвинувачення, яке він визнав лише частково — в тій частині, де говорилося, що він греко-католицький священик і що в 1948-1954 рр. провів кілька обрядів над помираючими та освятив джерело. Він, проте, заявив, що ця діяльність не мала антирадянського характеру й не була спрямована проти Радянської держави. Після цього його допитували ще багато разів. Слідчі намагалися дізнатися про коло його знайомих, можливі контакти, знайти докази ворожої діяльності. Допитували й багатьох свідків. Чимало з них спростовували факти антирадянської діяльності, хоча знайшлися й такі, що підтвердили його активну релігійну пропаганду.

На початку березня 1953 р. Г. Солтису перепред’явили обвинувачення, оскільки свідчення допитуваних і відсутність серйозних фактів щодо ворожої діяльності спростували попереднє звинувачення. Нове стверджувало, що Г. Солтис, будучи повністю працездатним і маючи спеціальність кравця й пічника, з липня 1946-го по грудень 1958 р. не займався суспільно корисною працею, не мав постійного місця проживання, блукав по селах Станіславської області, змінюючи з метою маскування свою зовнішність. Як нелегальний греко-католицький священик проводив релігійні обряди, не маючи на те права, за що неодноразово попереджувався, і ще в 1951 р. давав підписку про припинення бродяжництва і працевлаштування. Свою обіцянку Г. Солтис не виконав, продовжуючи вести аж до моменту арешту паразитичний спосіб життя.

Цього разу його звинувачували уже не в антирадянській уніатській діяльності, а згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. «Про заходи боротьби з антирадянськими і паразитичними елементами».

Г. Солтис знову не визнав власної вини, підтвердивши своє бажання працювати кравцем, пічником, теслею, на фабриці чи в артілі. Проте все це слідство вже не цікавило. Йому присудили п’ять років ув’язнення з обов’язковим притягненням до трудової діяльності й забороною проживати в Україні протягом п’яти років після відбуття покарання.

Г. Кузьминська після винесення вироку звернулася до Прокуратури СРСР з листом, в якому зазначала, що суд не прийняв касаційної скарги. Вона писала, що Г. Солтис чесно захищав Батьківщину, нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією». У нього хворі нирки й горло, він страждає на ревматизм і туберкульоз. Після демобілізації брат намагався отримати паспорт і працевлаштуватися з урахуванням стану здоров’я, одначе йому відмовили в отриманні паспорта. Він працював нарівні з односельцями, яких у паразитизмі не звинувачують. Проте суд зігнорував ці обставини, як і факти постійного лікування.

Єдиною провиною Г. Солтиса, за словами Г. Кузьминської, стала відмова його як греко-католицького священика перейти до РПЦ. Саме тому правоохоронні органи робили все можливе, щоб звинуватити його в антирадянській діяльності та ув’язнити. Але оскільки Г. Солтис пропагандою не займався й не підпадав під дію ст. 54-10 КК УРСР, то знайшли іншу причину ув’язнення. Г. Кузьминська також скаржилася, що їй навіть не дали адреси заарештованого брата і вона не може вислати йому ліки, одяг, продукти. Скаргу перевіряла прокуратура Станіславської області, яка визнала вирок суду законним.

Ось таким чином Г. Солтис за надуманими звинуваченнями, але найімовірніше через відмову перейти в юрисдикцію Московського патріархату опинився за гратами. Причина цієї розправи була суто релігійна, підтвердженням чого став судовий процес, що відбувся навесні 1959 р.

За такими ж надуманими обвинуваченнями Дрогобицький обласний суд у грудні 1958 р. ув’язнив греко-католицького священика Антона Поточняка строком на три роки з конфіскацією майна, обмеженням у виборчих правах на три роки й забороною проживати на території УРСР після відбуття покарання протягом п’яти років. Саме А. Поточняку судилося відіграти важливу роль у русі покутників у середині 60-х рр.

Факти свідчать, що органи влади наприкінці 50-х рр. нічого не знали про покутників, зосередивши увагу на подоланні впливу греко-католицького духовенства. На початку 60-х наступ держави на них посилився. Тому частині радикально налаштованих віруючих для зміцнення власних переконань була конче потрібна якась незвична акція, подія, чудо. Нею і стала віра в освячене джерело на Середнянській горі, тим більше, що головна дійова особа — Г. Солтис відбував покарання як страдник за віру. Це виявилося вкрай вигідним для його однодумців. Формування вчення, пов’язаного з джерелом, не було складною проблемою.

Радянські автори стверджували, що Г. Солтис, якого достроково звільнили 1961 р., з групою спільників оприлюднили нелегальним способом «Заяву», в якій виклали основи ідеології, згідно з якою навесні 1962 р. мав настати кінець світу.

У міру наближення цієї дати увага з боку властей до Г. Солтиса та його прибічників значно посилилася, і його заарештували вдруге. На одному з допитів у вересні 1962 р. він заявив, що приблизно в 1951 або 1952 рр. йому стало відомо, що папа римський Пій XII начебто надав йому право очолити Греко-Католицьку церкву в Україні і звести її престол у Середньому. Наприкінці 1954 р. Г. Кузьминська розповіла, що бачила на Середнянській горі Богородицю. Повіривши сестрі, він освятив джерело на честь цього явища, склавши при цьому відповідний акт.

Г. Солтис свідчив, що після умовно-дострокового звільнення в 1961 р. самовільно й нелегально поселився у Стрию. Оформився на роботу, проте замість нього працювали однодумці. Того ж року познайомився з А. Поточняком. Вбачаючи в ньому спільника, продовжив разом з ним нелегальну діяльність з відродження УГКЦ, видаючи себе за главу церкви.

Починаючи з 1961 р. і до моменту арешту проводив нелегальні зібрання віруючих у будинку А. Поточняка, за місцем власного проживання, на яких лякав «страшним судом» усіх, хто порвав з Греко-Католицькою церквою, вступив у партію чи комсомол. Г. Кузьминська у своїх виступах заявляла, що бачила з’явлення Богородиці на Середнянській горі для спасіння українського народу від безвірників, що в день «страшного суду» всі комсомольці й комуністи мають загинути, а хто хоче врятуватися, мусить здати членські квитки, ходити на Середнянську гору й вимолювати прощення за власні гріхи. Г. Солтис закликав вірних слухати Г. Кузьминську.

Заарештований заперечував свою участь в агітації проти суспільно корисної праці людей, широкі контакти з віруючими, вороже ставлення до радянської влади, підтвердивши при цьому належність до Греко-Католицької церкви, чим, можливо, завдавав шкоди владі. Заклики молитися за репресованих за антирадянську діяльність Г. Солтис пояснював тим, що церква завжди закликає молитися за всіх живих і мертвих, а «пророцтва» про загибель комуністів і комсомольців у день «страшного суду» — їх належністю до табору грішників.

Справу Г. Солтиса в числі трьох інших «спільників» розглядав Львівський обласний суд на відкритому засіданні в м. Броди в жовтні 1962 р. Підсудний винним себе не визнав і показав, що антирадянською агітацією не займався, а ставив за мету боротьбу за чисту релігію. Судова колегія на його аргументи не зважила і присудила до позбавлення волі на сім років у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

Уже в 1965 р. заступник Генерального прокурора СРСР вніс протест на ухвалу Львівського суду від 2 жовтня 1962 р. Його розглянув пленум Верховного суду УРСР 16 вересня 1965 р.; визнавши протест обгрунтованим, він зменшив строк ув’язнення до п’яти років у колонії загального режиму.

На наш погляд, саме в 1962-1965 рр. остаточно сформувалися основні ідеї вчення і з’явився термін «покутник», яким називали послідовників Г. Солтиса. Вирішальну роль у той час відігравав звільнений з місць ув’язнення А. Поточняк, який мав вищу богословську освіту й добру теоретичну підготовку. Вдруге його ув’язнили в 1968 р.

Остаточний, по-справжньому серйозний удар рухові покутників влада завдала 1981 р., коли втретє заарештували Г. Солтиса та його небогу Катерину, доньку Г. Кузьминської, й інших активістів. Приводом для арешту послужили доноси колишніх одновірців, які заявляли, що Г. Солтис та К. Кузьминська є керівниками секти покутників, під виглядом релігії ведуть антирадянську агітацію, налаштовуючи людей проти існуючого державного ладу.

У постанові Львівської обласної прокуратури про порушення кримінальної справи від 21 січня 1981 р. стверджувалося, що туди надійшли матеріали стосовно керівників секти покутників, які протягом тривалого часу під виглядом проповіді релігійного вчення провадять діяльність, пов’язану із зазіханням на особистість і права громадян, спонукаючи їх до відмови від суспільно корисної праці та виконання громадянських обов’язків. У зібраних матеріалах достатньо даних, що вказували на ознаки злочину, передбаченого ст. 209 ч. І КК УРСР.

Розпочалися допити, під час яких Г. Солтис зізнався, що в 1945 р. закінчив духовну семінарію (це не відповідало дійсності. — В. П.) і заявив, що його двічі притягали до кримінальної відповідальності за дії, яких фактично він не чинив. На думку Г. Солтиса, греко-католицизм і покутництво — одне й те саме. Греко-католиків називають покутниками тому, що вони спокутують гріхи на Середнянській горі. Сам він не є покутником, оскільки покута у ГКЦ є одним із семи таїнств покаяння. Тому віруючих греко-католицького сповідання не можна називати покутниками. Існує єдина свята соборна вселенська апостольська Христова церква. У зв’язку з цим віруючі греко-католицького сповідання не є сектантами. У них є своя церква, яка в даний час партією не визнається, всіляко переслідується.

В Євангелії говориться, стверджував Г. Солтис, що Рим стане осередком антихриста, і вбачається, що Україна перетвориться на центр світового католицизму. Нині настали такі часи. «Мені не відоме моє становище серед віруючих греко-католиків, — продовжував Г. Солтис. — Я особисто ніколи не прагнув вступати в контакт з віруючими. Я ніколи не займався діяльністю, поєднаною із замахом на особу і права громадян із спонуканням їх до відмови від суспільно корисної праці й виконання громадянських обов’язків».

За словами Г. Солтиса, після звільнення в 1967 р. з місць ув’язнення він до 1974 р. жив у Львові, працював різноробочим у будівельній організації. З 1974 по 1976 р. мешкав у квартирі в підвальному приміщенні, яка 1976 р. була частково зруйнована; тоді ж загубився паспорт. Бродяжництвом ніколи не займався. Останніми роками жив у селищі Перегінськ Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Інколи навідувався до знайомих у Львові. Тут під час одного з таких візитів його й заарештували.

Було ще чимало допитів, на яких слідчі намагалися з’ясувати ступінь знайомства Г. Солтиса з іншими обвинувачуваними чи свідками, характер приписуваної йому релігійної агітації. Як правило, більшість допитуваних свідчили про активність Г. Солтиса, хоча він і відмовлявся визнавати знайомство з ними та підписувати протоколи.

Зізнання Г. Солтиса прокуратурі на той час були вже, власне, непотрібними. Житлово-експлуатаційна дільниця підготувала довідку, в якій зазначалося, що одна з покутниць самовільно захопила квартиру після смерті її господині й живе там з Г. Солтисом; обоє не прописані. У квартирі постійно бувають нелегальні зібрання покутників.

21 січня 1981 р. заарештували й дочку Г. Кузьминської Катерину. На момент арешту вона мешкала в Тернополі, ніде не працювала. Прокуратура звинувачувала її у керівництві релігійною сектою покутників і діяльності, пов’язаній з посяганням на права громадян. Вона звинувачень не визнала.

Оскільки висунуті проти Г. Солтиса та К. Кузьминської обвинувачення тріщали по всіх швах і строк слідства та утримання під вартою минав, строк цей було продовжено. Почалися нові допити, очні ставки, провели науково-атеїстичну експертизу вилучених під час обшуків друкованих та рукописних матеріалів, культових речей. Експерт стверджувала, що всі ці матеріали мають культове уніатсько-покутницьке призначення й антирадянське та буржуазно-націоналістичне спрямування. В основу організаційної діяльності керівників секти покладено антикомунізм войовничого католицького та уніатського клерикалізму. їх єднає ненависть до звершень соціалізму, комунізму, матеріалістичного світогляду, який засвідчує крах релігійної ідеології.

Секта покутників, за словами експерта, — це спроба окремих антисуспільних елементів, що їх очолив Г. Солтис, за допомогою буржуазно-націоналістичної підривної діяльності відродити в найбільш реакційних формах клерикальне уніатське віровчення під зверхністю папи Римського, яким 9 жовтня 1973 р. оголосив себе Г. Солтис, прибравши ім’я Петра II.

Антисуспільна діяльність керівників покутництва полягає в тому, висновувала експерт, що за допомогою пасивного індивідуалізму, міщанської психології вони хочуть досягти своєї мети посіяти недовіру до засад соціалістичного суспільства, байдужість до прогресивних справ і звершень радянського народу на благо своєї Вітчизни.

На наш погляд, експерт перебрала на себе чимало функцій судових органів, даючи оцінки словам і вчинкам конкретних віруючих. Втім, «гуманному» радянському судочинству якраз і були потрібні такого роду експертні висновки.

У процесі слідства довелося зняти обвинувачення Г. Солтиса у бродячому способі життя. 20 квітня 1981 р. було затверджено постанову про притягнення його до відповідальності за ст. 209 ч. І КК УРСР.

У постанові наголошувалося, що Г. Солтис після відбуття другого покарання на шлях виправлення не став і починаючи з 1970 р. був організатором та керівником реакційної секти покутників, що діяла й діє на території західних областей України. Під приводом проповідування релігійних віровчень і виконання релігійних обрядів Г. Солтис систематично проводив діяльність, поєднану з посяганням на особу і права громадян, зі спонуканням їх до відмови від громадської діяльності й виконання громадянських обов’язків.

Протягом 1970-1978 рр. Г. Солтис неодноразово проводив зібрання сектантів, на яких закликав не працювати на державних підприємствах і в установах, шляхом повернення паспортів позбутися громадянства, відійти від світського і громадського життя тощо. Особисто схиляв до покутництва близько 10 осіб, окремим віруючим давав поради щодо написання релігійних віршів.

Проти К. Кузьминської також висунули обвинувачення за ст. 209 ч. І КК УРСР, яка їх не визнала, заявивши, що з 1972 р. відійшла від покутництва.

Обвинувачувальний висновок у справі Г. Солтиса та К. Кузьминської, підготовлений Львівською облпрокуратурою, базувався на свідченнях окремих допитуваних, сумнівній науково-атеїстичній експертизі вилучених матеріалів, виданих у довоєнній Польщі, або тих, що мали особистий характер.

Г. Солтис відмовився підписувати постанову у зв’язку з релігійними переконаннями, винним себе не визнав, заявивши, що є греко-католицьким священиком; а не сектантом і ніколи не був керівником секти покутників. Йому нічого не відомо відносно того, чому віруючі вважали його Царем-Христом, намісником Бога на землі. Затриманий безпідставно. Ніколи не займався місіонерською діяльністю, аби залучати до секти нових людей.

Судове засідання тривало кілька днів, і вже 15 травня 1981 р. було оголошено вирок: п’ять років позбавлення волі й конфіскація майна. К. Кузьминській відміряли два роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. При цьому судді знехтували заявою обох підсудних, що вони важко хворі люди.

Після 1981 р. в документах партійних та радянських органів покутники майже не згадуються. Це означає, що течія фактично припинила існування.

Нам не вдалося поки що знайти архівні матеріали, з яких можна було б дізнатися про подальшу долю Г. Солтиса, А. Поточняка, К. Кузьминської, інших ув’язнених активістів-покутників. Немає і архівних даних, які б пояснювали реальні причини формування та занепаду цієї течії. Тому висловимо власне припущення, спробувавши насамперед відповісти на запитання, хто ж такий Гнат Солтис. Намісник Бога на землі? Папа Римський Петро II? Злісний шахрай-антирадянщик, націоналіст? Глибоко віруюча людина, з ім’ям якої пов’язане існування напрямку в нелегальному греко-католицизмі?

Однозначну відповідь, як це робили офіційні комуністичні ідеологи, дати важко. На наш погляд, Г. Солтис — віруюча людина, з якої внаслідок силових методів боротьби держави з Греко-Католицькою церквою віруючі зробили кумира, чому певною мірою сприяла й амбітність цієї людини. Покутників не можна називати сектантами, оскільки структура їх спільноти і вчення не відповідають характерним ознакам секти, поданим, наприклад, у «Релігієзнавчому словнику». До речі, сам Солтис заперечував свою належність до сектантів. Назву «покутники» їм дали, найімовірніше, представники офіційної ідеології, органів влади, аби певним чином принизити прихильників Г. Солтиса в очах віруючих, яким церква завжди навіювала думку про неповноцінність сектантів. У покутництві наявні лише окремі елементи, притаманні секті, а цього явно замало.

Що ж стосується причин занепаду течії, то їх є кілька. По-перше, радикалізм покутників у питаннях віровчення та культу не знайшов значного поширення й відтворення серед віруючих, тому в умовах активізації греко-католиків частина їх приєдналася до УГКЦ. По-друге, постійні переслідування з боку органів влади, притягнення їх до кримінальної та адміністративної відповідальності, позбавлення батьківських прав спричинилися до відходу багатьох покутників від активної участі в русі. По-третє, найактивнішим віруючим нав’язували іншу систему цінностей у в’язницях і таборах Мордовії, Владимира чи Магадана. Одним з них став і Гнат Солтис...

Таким чином, майже чвертьвікова історія руху покутників у Радянському Союзі свідчить, що тоталітарна держава не здатна забезпечити громадянам демократичні права і свободи, зокрема свободу совісті, не вміє і не хоче врегульовувати конфліктні ситуації у цій сфері, роблячи ставку здебільшого на силове розв’язання проблем. Наслідком цього є, як правило, ізоляція частини віруючих громадян, несприйняття ними гасел офіційної ідеології, багато акцій державних органів явно недемократичного характеру. В неоголошеній війні проти власних підданих програла держава.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Архів управління Служби безпеки України по Львівській області. — Спр. П25682. — Т, 1-4; спр. П39952.
Релігієзнавчий словник. — К.,1996.
Шиш А. Уніати-покутники. Хто вони? — Ужгород, 1987.