Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Перемога у Великій Вітчизняній війні є свідченням величі православного духу»

16.05.2010, 23:21

Розмовляв Руслан ТКАЧУК. — "Військо України", № 5, 2010 року

Тема Великої Вітчизняної війни нерозривно пов’язана з Православною церквою, і чим далі у часі віддаляються від нас події 1941–1945 років, тим частіше перед кожним з нас постають такі запитання: в чому духовні витоки Великої Перемоги? Яку роль відіграла церква під час війни? У пошуках відповіді на ці запитання корепондент нашого часопису звернувся до голови Ради з питань душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, голови Синодального відділу Української Православної Церкви по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України архієпископа Львівського і Галицького Августина (Маркевича).

— Ваше Високопреосвященство, що для Православної церкви означає дата 9 Травня? Якого історичного, морального та духовного наповнення набуває вона для християн, вірних УПЦ?

— Передусім, ця знаменна дата для нас завжди була, є й буде свідоцтвом величі православного духу нашого народу — народу–переможця. Українці, росіяни та білоруси (а саме навколо них, немов навколо ядра, гуртувалися інші нації та народності Радянського Союзу) принесли величезну жертву, захищаючи людство та його історію. Саме їхній менталітет, цінності та традиції, просякнуті православною вірою (й у цьому особливість цих трьох народів, яку яскраво підтвердила доба воєнних випробувань), формували дух усіх національностей. Підкреслюю, не ідеологія, а саме православний спадок у ментальності народу був по-справжньому дієвим та значущим. І це було дивом, адже ні для кого не секрет, що після революції і аж до 1943-го року церква була в гонінні, її хотіли відкрито знищити — і духовно, і фізично. І ось агресія нацистської Німеччини (що, до речі, стало несподіванкою й для самих фашистів) відкрила усьому світу те, що, попри відхід від віри батьків значної частини радянських людей, Православ’я таємно жило у серцях багатьох.

Велика Вітчизняна війна має надзвичайно виразну духовну символіку. Ворог немов би сам підписав собі вирок, напавши на нас 22 червня 1941 року — у день Всіх святих. Церква земна тоді об’єдналася з Церквою небесною у молитві перед престолом Божим про спасіння землі Руської. Першою, хто закликав до відсічі агресору, була не влада, а церква. Одразу ж, як стало відомо про віроломне вторгнення ворога, Місцеблюститель Патріаршого Престолу митрополит Сергій (Старогородський) звернувся з посланням до «Пастирів та вірних Христової Православної Церкви», проголосивши про благословення Небесної церкви на всенародний подвиг. Текст закінчувався словами: «Господь нам дарує перемогу». Народ кинувся до ще діючих храмів, де стали служити особливий молебень. Цей молебень правили ще в 1812 році під час нашестя полчищ Наполеона. А незабаром світ почув величну та грізну у своїй непорушній вірі у перемогу пісню «Священна війна», яка стала гімном народу в Велику Вітчизняну.

Знаємо з історії, що у 1943 році Сталін уперше прийняв делегацію Православної церкви і дав дозвіл скликати Помісний собор, бо теж розумів, що Церква у визволенні країни відіграє аж ніяк не другорядну роль. Тоді ж як Верховний Головнокомандувач він звернувся до слухачів по радіо, назвавши їх усіх братами та сестрами. З тієї пори настало полегшення для Церкви.

І, нарешті, День Перемоги. Це був всенародний підйом, водночас, й у зверненнях до Бога. Молилися за тих, хто поклав своє життя за свободу та майбутнє, визволив людство від фашистського полону. У 1945 році день Світлого Христового Воскресіння, Великдень, співпав з днем пам’яті великомученика та переможця Георгія — 6 травня. У ніч з вівторка на середу Світлої седмиці (тиждень після Великодня) Німеччина підписала Акт про беззастережну капітуляцію. Таким чином, довгоочікувана Перемога з’єдналася з радістю Світлої седмиці. 24 червня на Червоній площі відбувся Парад Перемоги. І треба ж так, щоб Жуков, який як полководець став символом Перемоги, приймав парад на білому коні. І ім’я його — Георгій! Це не випадково, адже загалом у світі випадковостей не буває. Це — духовний знак. Звичайно, можна згадати, що Жуков був бездушним та жорстоким, однак, зізнаймося, гріхом не обділений жоден зі смертних.

Після війни (знаю з розповідей батька-священика) вирував якийсь надзвичайний позитивний духовний сплеск. Лунали по селах пісні, справлялися весілля, хрестини. Хоч у кожну домівку не повернулися батько чи син або брат — кожна родина заплатила високу ціну за Велику Перемогу, — було надзвичайне духовне піднесення, радісне сприйняття життя. Дуже високою була прихильність до Церкви.

— Таким чином, як сказано в історичних книгах Святого Письма, за моральну дикість, злочини проти народу Божого настає неминуча кара, а за покаяння та звернення до Бога — помилування та процвітання. У роки війни наш народ, відчувши глибоку скорботу, став ближчим до Бога. Однак були й ті, хто обрав зраду.

— Проблема колабораціонізму у нас ніколи не була визначальною. Так, різного роду видання наводять цифри, різноманітні факти про перебіжчиків. Однак я з твердістю можу сказати: православний народ ніколи не був зрадником. Приклад: Вітчизняна війна 1812 року, де яскраво проявився менталітет простого люду. Вони йшли у партизани, організовували спротив, знищували продути харчування, аби агресор не отримав жодної допомоги. А те, що у 1941–1942 роках дехто пішов у поліцаї, то це, зрештою, було спровоковано комуністичним режимом, який нав’язував безбожжя. Тоді нерідко висловлювалися такі переконання: «Ось, кляті більшовики! Німці нам допоможуть звільнитися від вас!» Це був самообман, але, в принципі, така мотивація зрозуміла. Хоча особисто я її не поділяю. Доказ тому — родини моїх батьків, які теж постраждали від безбожної влади, але ні хто ні з близьких, ні з далеких моїх родичів не перейшов на бік фашистів. По батьківській лінії дід загинув на фронті, захищаючи рідну землю, а по матері — на діда прийшла похоронка, однак він все ж повернувся додому. Дядько загинув у перші дні війни під Гродно — був прикордонником. Батько й інший дядько підлітками допомагали ковпаківцям. Село Глушковичі Гомельської області, де я народився, значиться на карті у музеї Хатині, як таке, що було знищене до тла. Моя матір з тіткою разом з іншими односельчанами втекли до лісу й дивом врятувалися. Щастя, що село потім відродилося. Але ж скільки таких сіл, що так і не повстали з попелища… Однак, попри все горе, страждання та смерть, наш народ не зламався. Воював не за комуністичний режим, а за рідну землю.

Останніми роками прозвучало багато звинувачень проти Сталіна, зокрема у тому, що було пролито море крові. Це так. Але у мене короткий аргумент: де ви бачили народ, який ось так мужньо і свідомо був готовий жертвувати своїм життям заради перемоги? Кажуть, їх примушували. Звичайно, було й таке. Але скільки зафіксовано фактів, коли люди самовіддано й жертовно клали своє життя за Батьківщину. Тому те, що написано Різуном під псевдонімом Суворова, видатного героя-полководця, — кощунство і неправда. Чому б йому не підписатися Власовим чи Гебельсом?

— Однак, була ще й еміграція. В перші дні війни не тільки білогвардійські офіцери, але й архієреї вітали в своїх статтях похід вермахту на Схід. Деякі з них вважали Третій рейх меншим злом, ніж комуністичний режим, і сподівалися на пробудження духовних сил народу…

— Зауважте, ви правильно вказали, що це було в перші дні війни. А ще слід додати, що то були поодинокі випадки. Загалом, ні священики, ні колишні царські офіцери, дворяни не були на боці фашистів. Тверду відповідь тим, хто спокусився колабораціонізмом, дав генерал Денікін, який свого часу очолював білий рух. Ось його слова: «Мені хотілося б сказати — не тим, хто продався, з ними говорити нема про що, — а тим, хто щиро помиляється, збираючись в похід на Україну разом з Гітлером: якщо Гітлер вирішив іти, він обійдеться без вашої допомоги...».

А ще не варто забувати: від громадянської війни тоді минуло лише близько 20 років… Ось ми від 1991 року також прожили майже 20 років, однак від радянських штампів відійшли не так уже й далеко. Тим паче, білогвардійці... А інтервал той самий...

Отож, ще раз зауважу: Перемога стала можливою завдяки величі православного духу. І навіть не зважаючи на репресії та чистки, вчинені сталінським режимом, народ був на боці Червоної армії. До цього кликав дух, який формувався не з декларацій чи пропагандистських акцій, а виростав з раннього дитинства у батьківській хаті.

Нещодавно у прокат вийшов фільм Володимира Хотиненка «Піп». Там є цікавий епізод. Священик, смиренна, любляча ближніх людина, відмовляється відспівувати поліцаїв, яких вбили червоні партизани. На запитання: «Чому?», відповідає коротко: «Це — зрадники, іуди». Я думаю, що це відголосок живої історії, яка мала місце в Білорусі. Тільки реальна історія була більш драматична. У фільмі не було німців поруч, на священика просто не донесли родичі загиблих поліцаїв. А ось реальність: православний священик у Білорусі, який також відмовився відспівувати поліцая, тому що той зрадив свій народ, сказав це у присутності німців. І його розстріляли…

— За канонами цей священнослужитель міг провести богослужебний чин, адже християни моляться й за ворогів своїх, однак не зробив цього. Чому?

— Це був його особистий моральний вибір. Думаю, я вчинив би так само. Церкві не треба було зорієнтовуватися. Церква завжди з народом, незалежно від того, у духовній прірві він чи на піднесенні. Отож, коли прийшло випробування війною, народ довірився церкві, повірив в її авторитет і Сталін. У тилу священик разом з головою селищної ради та головою колгоспу були поставлені «на бронь». Так ось, коли з представниками влади все зрозуміло, то зі священиком — ні. Це знак того, що навіть атеїзм, який боровся з церквою, вважав її за опіум, який заважав радянським людям йти до комунізму, програв. І коли сталася біда, Церкву прикликали. І її вплив визнано. Зокрема, встановлено, що звернення митрополита Сергія до духовенства та всіх вірних Православної церкви вважати зрадником, іудою того, хто буде підтримувати фашистів, знайшло широкий відгук у серцях та душах людей. Здавалося б, засилля більшовизму, натиск комуністичної ідеології, але ж, попри все, авторитет церкви залишався.

— Відомі факти, що церква допомагала фронту не тільки молитовно, але й матеріально. Однак, фактично, на той час релігійні громади були розігнані, а священики належали далеко не до заможних верств населення…

— Так, церква дбала про захисників Батьківщини. Мені розповідали дуже зворушливі випадки. Навіть після того, як у людей «добровольно-принудительно» забирали все, що можна забрати, потім йшов ще й священик (не за вказівкою, за власною ініціативою), і люди віддавали останнє, те, що зберігали як реліквію або ж, щоб не вмерти з голоду. Це ще одна ілюстрація, коли віра підтверджувалася справами. Уявіть, були й цигани, й злидарі, й сім’ї, що бачили багато горя. І ось священик звертається в цих важких умовах — браття і сестри, пожертвуйте на фронт. І жертвували! Часто церкві довіряли більше, аніж офіційним установам. Таким чином, з’явилися ескадрилья Олександра Невського та танкова колона Димитрія Донського. Церковні громади всіляко надавали допомогу нашим воїнам у концентраційних таборах, відправляли посилки з теплими речами на фронт. Багато хто з офіцерів та солдатів, отримуючи ці передачі, згадували знайомі з дитинства молитви. Точно відомо із розсекреченого останнім часом Всесоюзного перепису населення 1937 року, що більше половини жителів (57%) визначали себе як віруючі. В трагічні роки війни не тільки солдати, але й генерали діючої армії згадували богослужіння, які відвідували в дитинстві, зверталися до Бога. Віруючі православні були навіть у ставці Верховного Головнокомандуючого . За свідченням очевидців, маршал Борис Шапошников носив образ святителя Миколая і щоденно молився. Він не приховував своїх релігійних переконань, часто говорив зі Сталіним, багато його порад було прийнято. Саме за його рекомендацією на зміну йому начальником Генштабу був призначений Олександр Василевський, колишній штабс-капітан імператорської армії, випускник духовної академії, син священика і дочки псаломщика. Збереглась молитва прославленого командарма — захисника Сталінграда Василя Чуйкова, написана його рукою. Можна назвати й інші імена…

— Є свідоцтва, що й сам Георгій Жуков возив із собою на фронт ікону…

— Так, це правда. Є свідчення, що інколи він закладав її під дах свого «газика». Вона служила йому духовною охороною. Згодом маршал особисто у знак подяки та вшанування передав київському Володимирському собору велику Ікону Божої Матері. Про це мені розказував батько-священик, якому, у свою чергу, про цей знаковий факт переповів знайомий служитель собору — фронтовик. А ще я знаю випадок, коли селяни написали Жукову листа про те, що під час окупації німці познімали й повивозили дзвони з церкви. І ось у відповідь на це Георгій Жуков прислав їм цілий контейнер з дзвонами. Це також факт!

— Історія зберігає чимало свідчень небесного заступництва Руської землі від ворогів. Чи можна говорити про такі факти під час Великої Вітчизняної війни?

— Вірно зазначив у своєму воєнному щоденнику католицький священик Альдо Дель Монте: відринутий Бог чинив своє правосуддя. Росіяни спокутували свої відступництва, німці — свої, а італійці — свої. Але цей капелан прозрів і записав, що з часом союзники-німці з їх ідеологією, основаною на звіриному інстинкті, почали викликати у нього більший страх, аніж ворог, який ставав все зрозуміліший у своєму прагненні відстояти рідну землю. Дозволю собі процитувати ще один епізод його записів. Оскільки ці рядки написані віруючою людиною, їх можна вважати цілком достовірними. Йдеться про битву за Москву. Принагідно нагадаю, що розпочалася вона 5 грудня. А 6-го, коли Церква святкувала пам’ять святого благовірного великого князя Олександра Невського, під ударами наших військ загарбники почали панічно відступати. Так ось що пише капелан, який служив в італійській армії, союзній німцям: «…Якось вночі, під час відновлення бойових дій, коли машини повинні були ринутися в останню атаку на місто, німецькі частини здригнулися від жаху. Несподіваний стрибок температури перетворив траси на льодове бездоріжжя, прибив до мерзлої землі і людей, і танки. Усвідомивши це, німці відчули розгубленість, що межувала з жахом; вживалися відчайдушні, нелюдські зусилля, аби продовжити рух. Все марно… У відповідь — тиша: колеса не крутяться. …Хіба не видно руки Божої у тому, як несподівано і безповоротно відмовили машини перед лицем таємних сил природи? І чому люди не вміють прозрівати цей лик Бога, який величаво йде на крилах бурі?».

Це свідчення Божої милості до нашого народу. А ще — відповідь тим, хто хоче принизити подвиг наших солдатів під Москвою, пояснюючи поразку німців «несподіваними» морозами. Перемогу здобули люди, яким допоміг Бог! І випадків небесного заступництва багато. Зокрема, збережені свідоцтва фронтовиків про явлення Божої Матері під час оборони Сталінграда, в ході битви на Курській дузі… Рейх з його фактично новітньою окультною релігією, який нестримно прагнув світового панування, потерпів повний крах!

— І на завершення. Як Ви ставитеся до спроб переоцінки характеру війни, її підсумків, які зокрема робляться і в Україні?

— Реальність різного ставлення до війни на заході та сході України сприймаю як трагедію. Для мене — герої Ватутін, Ковпак, Кожедуб. Як разом з ними можна шанувати Бандеру? На Заході кажуть, що радянські воїни були окупантами… Ця позиція недопустима. Доходить до того, що виникають ініціативи щодо ліквідації пам’ятників та меморіалів воїнам-визволителям… Куди веде такий шлях? До безпам’ятства! Водночас, постає питання: на яких іменах, з огляду на історичну відмінність між заходом та сходом нашої країни, виховувати підростаюче покоління? Впевнений: тут не можна брати сумнівні імена регіонального масштабу, які по-різному оцінюються і у нас, і за межами країни. Імена героїв мають бути абсолютно авторитетними. Олександр Невський, Федір Ушаков — ось беззаперечні авторитети у наших сусідів — росіян. Аби нам досягти порозуміння з цього важливого питання, слід пройти через продуктивний діалог. А до цього кожній із його сторін слід подивитися на власні темні плями історії. Тобто шлях до примирення лежить через покаяння.

Теги: #Військове капеланство #ІІ Світова війна #Йосип Сталін #Августин (Маркевич) #Суспільство-дайджест