Греко-католицький вибір після виборів: соціальна доктрина чи політична теологія?
Підставою для написання цієї статті стала публікація Гліба Коваленка «Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ». Подаємо критичний аналіз статті та прогноз евентуальних проблем, з якими зустрінеться УГКЦ у найближчій перспективі.
Беручи за основу греко-католицький контекст Західної України, Гліб Коваленко прагне дати відповідь на два дещо наївні запитання: «як можлива поведінка священиків, яка суперечить офіційній позиції Церкви?» та «як можливе голосування християн за радикальні партії, чиє вчення суперечить соціальній доктрині Церков?»
Кажемо наївні, бо, беручи до уваги діяльність т.зв. «правовірного синоду УГКЦ», себто «секти Догнала», виявляється, що «монахи в законі» можуть проголосити себе єпископами і як громадяни іноземних держав вимагати юридичного визнання своєї діяльності та ще й абсолютно легально влаштовувати демонстрації на захист моралі українського суспільства, тобто цілковито діяти всупереч офіційній позиції Церкви.
Що ж стосується другого запитання: для того, щоб віруючі могли керуватися у своєму політичному виборі соціальною доктриною Церкви, вони повинні бути з нею хоча б трохи ознайомленими. Щойно у 2008 році в Українському Католицькому Університеті видали книгу «Соціально зорієнтовані документи Української греко-католицької церкви». Зважте, мова йде не про соціальну доктрину церкви, а про документи, котрі щойно «зорієнтовані» на соціальні питання. Невідомо, яка частина греко-католицького кліру принаймні тримала цю книгу в руках, а про звичайних віруючих і поготів, нічого казати…
Проте, облишмо «соціальну доктрину». Є основні християнські засади, заповіді, яких є вповні достатньо, щоб орієнтуватися у політичному виборі. Політична система в Україні влаштована так, що політичні партії захищають не інтереси виборців, а інтереси олігархії та бізнесу. Тобто, політичні сили України у своїй діяльності керуються не ідеологічними принципами, а прагматизмом, економічною доцільністю. Ні для кого не є таємницею, що найбільші політичні сили Партія регіонів та БЮТ фінансуються олігархами, тобто тими, хто створює свій капітал шляхом діяльності, яка з християнської точки зору кваліфікується такою, що «кличе про пімсту до неба». Менші політичні сили, як ВО «Свобода», про котру далі йтиме мова, запевняють про фінансування з «доброчинних внесків» бізнесменів-членів партії.
Взагалі, в Україні створена така «досконала» система маскування джерел надходження капіталу, що практично неможливо встановити його походження та спосіб отримання. Партія «УДАР» Віталія Кличка фактично єдина політична сила, про яку можемо ствердити, що знаємо звідки її лідер взяв принаймні стартовий капітал: премії за виграні бої числяться мільйонами, не враховуючи участі братів Кличків у різних рекламних роликах, фільмах і т.д.
Після останніх президентських виборів стало абсолютно очевидним, що вся політична система України замкнулась в одне «порочне коло», витворивши суцільну «структуру гріха». «Главная беда Украины в том, что практически все отечественные политики действуют подобно вирусу. Их цель – размножиться самим, а вовсе не сделать здоровым организм породившего их общества», писатиме журналіст Андрій Смирнов у статті «Вірус Яценюк» (Кореспондент, березень 2009). Тому, якщо вже бути до кінця послідовним у християнських принципах, не залежно від конфесії, її соціальної доктрини, християни мали б повністю проігнорувати нещодавні вибори до місцевих органів самоврядування, а церковні очільники – відсахнутись від будь-яких політичних партій від «гріха подалі».
Тим часом сталося все навпаки. Першими руку простягнули політичні партії. Вони вже давно приглядались до «сільських попиків», а коли зрозуміли, що вже вичерпали свій запас обіцянок і електоратові стає нудно, вирішили задіяти і «церковний ресурс». Українські церкви не відхилили запрошення, оправдуючись, що делегують священиків у місцеві ради, аби боронити права своїх вірян. Очільники українських церков радо долучились до мітингів, на яких засилали молитви до Всевишнього з проханням про чесні вибори, хоч всім було зрозуміла марність їхніх зусиль: не може зле дерево приносити добрі плоди, не може політична система, котра перетворилась на суцільну структуру гріха, продукувати чесні вибори. Позаяк намірення молитов українських ієрархів в основі своїй було хибним, зрозуміло, що Бог його проігнорував. Тож маємо, що маємо.
Якщо вже ієрархи дали своїм священикам благословення для участі у виборах, природнім було б очікувати, що вони принаймні долучаться до тих політичних сил, у назві та програмних засадах яких фігурує термін «християнство». Правдоподібно, на це розраховував олігарх Д. Жванія, коли «придбав» у В. Стретовича Християнсько-Демократичний Союз (ХДС). На «християнські цінності» зробив ставку і Андрій Садовий, коли повторно висунув свою кандидатуру на мера Львова від абсолютно маргінальної Республіканської християнської партії. Проте, у випадку Садового вирішальну роль зіграли його особисті якості, а не девіз РХП «християнські цінності у владу». Найбільшою фракцією у львівській міській раді стало ВО «Свобода», котрій в статті найбільше приділяє увагу Гліб Коваленко.
Автор сих рядків не є симпатиком ВО «Свобода» та жодної іншої політичної сили в Україні. Однак задля справедливості змушений спростувати запозичені з політичного словника «комуніста» Симоненка та «прогресивної соціалістки» Вітренко замусолені совєтські ідеологічні штампи, котрі Гліб Коваленко застосовує для характеристики ВО «Свобода».
По-перше, вживання прикметника «радикальний» для означення ідеології націоналізму ВО «Свобода» – очевидне перебільшення. Можливо, на тлі таких «псевдопатріотичних клубів за бізнес-інтересами» як БЮТ, Наша Україна, Народний Рух, ЄЦ, УНП і т.д. «Свобода» справді виглядає «радикально». Проте О. Тягнибок та І. Фаріон із своїми найрадикальнішими висловлюваннями та уроками «філософії імені» у дитсадках, – у порівнянні з правими, націоналістичними партіями Франції, Голландії, Австрії, російськими «євразійціями» А. Дуґіна та націонал-більшовиками Е. Лимонова,– виглядають як невинні діти.
По-друге, навіть «вождь світового пролетаріату» Лєнін помічав різницю між «агресивним націоналізмом імперій» та «захисним націоналізмом» колоніально поневолених народів. Але цієї різниці за совєтською традицією чомусь принципово не бачить пан Коваленко. Ідеологія «Свободи» спирається на вироблену ОУН ідеологію «захисного націоналізму», позаяк українці ніколи не були імперським народом, не вели загарбницьких воєн, а перебуваючи в різних імперіях, вели боротьбу за елементарні права бути людиною і говорити власною мовою.
Так, Соціальна доктрина Католицької церкви засуджує нацистську та комуністичну тоталітарну ідеології. Але до чого тут «Свобода», чию ідеологію Гліб Коваленко прирівнює до фашизму, висуваючи своє риторичне запитання: «Як могло статися, що греко-католики, яких однаково зобов’язує соціальне вчення Католицької церкви, всупереч цьому вченню проголосували за партію з тоталітарною фашистською ідеологією?» І знову неясність у термінах. Що вкладає в поняття «фашизм» Коваленко: італійський радикальний націоналізм диктатора Муссоліні, чи вживає його в сенсі, в якому його використовувала совєтська пропаганда для маскування свого спільного із німецьким нацизмом ідеологічним підґрунтям, тобто: тоталітарної ідеології націонал-соціалізму та інтернаціонал-соціалізму, котрі в сучасній Росії поєднались у формі націонал-більшовизму (див. фільм «The Soviet Story»).
Гліб Коваленко неодноразово згадує про «природне право», котре згідно Соціальної доктрини католицизму відображається у писаних законодавчих нормах і регулює життя суспільства. «Право взагалі засновується на тій максимі природного закону, яка широко відома як золоте правило мудрості: «чини з іншим так, як ти хочеш, щоб вчиняли з тобою». З цієї максими випливає вимога правової справедливості як адекватного покарання за злочини… Кожен бажає не лише справедливості, але і захисту власних прав від свавілля інших», зазначає Коваленко. Чи не тих самих прав вимагає ВО «Свобода»: люстрації та визнання Голодомору актом геноциду супроти українського народу, як «правової справедливості» та «адекватного покарання за злочин»; захисту природного права українців говорити українською мовою і мати достатньо україномовного інформаційного простору, як «захисту власних прав від свавілля інших»? Чи може пан Коваленко вважають, що в Україні в цій царині все гаразд?
Рацію мав Володимир Соловйов коли писав, що «завдання держави і права не в тому, щоб перетворити суспільство на рай, а в тому, щоб не дати людству перетворити землю на пекло». Але що робити, коли сама держава стає знаряддям пекла? Коваленко чомусь замовчує, що саме Августин з Гіппону та Тома Аквінат, покликуючись на «природне право», розробили вчення про «справедливу війну», основним критерієм якої є: ця війна має бути оборонна і бути відповіддю на несправедливу агресією. Власне «захисний націоналізм» і є тією формою відповіді на несправедливість, що випливає із природного права чинити опір агресору. Як можна ставити на одну шальку терезів засновану на оборонній доктрині ОУН ідеологію ВО «Свобода» та імперські, загарбницькі тоталітарні доктрини італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму? В якому з документів соціальної доктрини Католицька церква засуджує антиколоніальні визвольні рухи, скажімо, визвольний рух Індії проти британського колоніалізму, котрий великою мірою спирався саме на ідеологію «захисного націоналізму»?
У енцикліці Populorum progressio папа Павло VI визнає: «Справді, існують такі ситуації, коли несправедливість волає до неба. Тобто, коли цілі народи, позбавлені найнеобхіднішого, живуть в такому стані залежності, який створює перешкоди будь-якій їхній ініціативі і відповідальності, заперечуючи можливість для розвитку культури та участі у суспільному та політичному житті. Тоді виникає велика спокуса силою подолати несправедливість, котра принижує гідність людини» (30). Саме в такому стані перебуває український народ в державі, котра, парадоксально, називається Україною. Не туга за тиранією та сильною рукою, як вважає пан Коваленко, змусили греко-католиків голосувати на виборах за ВО «Свободу», а нездатність т.зв. «національно-демократичних» партій забезпечити і захистити природне право людини вільно користуватись рідною мовою. Невідомо звідки, з яких совєтських архівів Коваленко «витягнув» абсолютно безглузду тезу про те, що «радикальна націоналістична партія «Свобода» вважає ідеали правового та соціального порядку такими, що породжені ліберальною і демократичною думкою». Український політичний парадокс якраз полягає в тому, що засновані на ліберально-демократичній ідеології українські партії фактично звели нанівець правовий та соціальний порядок, забезпечивши всі умови для існування в Україні тотального правового нігілізму і цілковитої соціальної несправедливості. Тим часом, вся виборча кампанія ВО «Свобода» пройшла під гаслом «Хто захистить ваші права?»
«Проте, ми добре знаємо, що революційне повстання – за винятком випадків відвертої та тривалої тиранії, котра створює велику загрозу основним правам людини і завдає велику шкоду інтересам країни – джерело чергової несправедливості, яка створює ще більшу нерівновагу та викликає руйнування. Не можна реально існуюче зло знешкоджувати ціною ще більшого нещастя», продовжує папа Павло VI в енцикліці Populorum progressio (31). Нещодавно в політичній програмі Остапа Дроздова на телеканалі ZIK лідер Львівської організації ВО «Свобода» Юрій Михальчишин сказав: «Україні не допоможуть жодні реформи, Україну врятує лише революція і ми її зробимо». Такі заяви відверто насторожують, тим більше, що провладна Партія регіонів наче робить все для того, аби в Україні виникла ситуація, котру папа Павло VI описав як виняток.
Повертаючись до мотивів голосування віруючих, передовсім греко-католиків, Західної України за ВО «Свободу» слід врахувати ще один дуже важливий момент: минулого року Постуляційний центр беатифікації і канонізації святих УГКЦ оголосив про початок збору документів і свідчень у справі беатифікації о. Андрія Бандери – батька Степана Бандери, провідника ОУН-революційна. Звісно, УГКЦ пояснила, що таке рішення вона прийняла беручи до уваги мученицьку смерть о. Андрія та дані, що свідчать про його святість життя як священика, а не як батька політичного діяча. Проте, для пересічних вірян греко-католиків канонічні нюанси не суттєві. Інформація, що батька С. Бандери хочуть проголосити блаженним стала для них конкретним релігійно-політичним «меседжем», потужнішим за будь-яку соціальну доктрину. Тим більше, що ця подія співпала із святкуванням 100-ї річниці від дня народження самого провідника ОУН-революційна. З цієї нагоди пані Ірина Фаріон по всій Україні прочитала публічну лекцію «Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху», в якій запропонувала цілком несподівану світоглядну концепцію Бандери, що спирається на чотири основні концепти: Бог, Душа, Духовість, Ідея. Причому, пані Фаріон це робила із справжнім релігійно-місіонерським завзяттям: лекцію було масово розтиражовано у вигляді брошурки із додатком аудіозапису на CD.
Це вплинуло не лише на пересічних віруючих, а навіть на священиків. Саме від ВО «Свобода» на виборах до місцевих рад відкрито взяв участь греко-католицький священик о. Петро Камінський, голова правління благодійного фонду «Архистратига Михаїла». Автору цих рядків не відомі канонічні моменти, котрі дозволили о. Камінському піти на такий крок, позаяк з боку ієрархії УГКЦ було заявлено, що рішення синоду про заборону священикам брати участь у виборах та політичній агітації і надалі залишається в силі. При цьому, абсолютно поділяємо думку Гліба Коваленка, що участь священиків у виборах «це не гріх, а катастрофа», яка свідчить про поважну духовну кризу в українських церквах.
Політична заанґажованість священиків викличе чергові конфлікти, яких церква ще не знала. Уявімо ситуацію, коли в якомусь селі виникають дві громади не за конфесійною, а за політичною ознакою, скажімо: греко-католицька громада від ВО «Свобода» та греко-католицька громада від «Фронту змін» Арсенія Яценюка?.. Останнього ми згадали невипадково, бо і він зробив ставку на греко-католицький електорат Західної України, залучивши у свої лави директора Інституту родини та подружнього життя Українського Католицького Університету доктора Юрія Підлісного. Останній «підкинув» Яценюку ідею використати вчення митрополита Андрея Шептицького. Спочатку на одному із західноукраїнських порталів з’явилась стаття А. Яценюка про Андрея Шептицького (не важко здогадатись хто був її справжній автор), відтак «Фронт змін» випустив брошуру митрополита «Як будувати рідну хату», котру кандидат на міського голову міста Львова банкір Степан Кубів щедро роздавав під час передвиборчої агітації.
Декілька слів необхідно сказати і про самого лідера «Фронту змін» Арсенія Яценюка. У цитованій вище статті із минулорічного «Кореспондента» Андрій Смирнов назвав Яценюка «високоякісним медіавірусом», підсумовуючи: «Если Яценюк далеко зайдет в отечественной политике, это станет торжеством некого скрытого пока интеллекта над нашей реальностью. А значит, настоящей ответственности и действенных перемен от него не стоит ожидать. Ведь самая главная игра пойдет за его спиной и вне нашего поля зрения». Арсеній Яценюк належить до категорії людей, котрих Олена Теліга називала «партачами життя» – певний тип людей, котрі достатньо розумні, щоб зорієнтуватись на чиєму боці правда, але ніколи не поспішають ставати на чийсь бік – для цього їм бракує відваги і честі. В питаннях церковно-релігійних згідно свого образу і подоби Яценюк зробив ставку на представника греко-католицької ліберальної академічної еліти – Юрія Підлісного. Відповідно, він і надалі розраховуватиме на підтримку саме цієї частини греко-католицького електорату і на майбутніх президентських виборах.
Гліб Коваленко вважає, що постанова ієрархії УГКЦ про заборону греко-католицьким священикам брати участь у політичному житті може розглядатись як така, «що не відповідає традиції», пригадуючи часи Австро-Угорської монархії, де греко-католицькі священики брали участь у виборах, а єпископи засідали в сенаті. Однак пан Коваленко не бере до уваги, що в часи Австро-Угорщини греко-католицьке духовенство було єдиною суспільною верствою, яка за своїм соціальним статусом могла представляти український народ у органах влади. Але вже тоді Іван Франко критикував «панотчиків, що мріють про політичний провід», пізніше В’ячеслав Липинський категорично заперечив будь-яку можливість втручання церковників у діяльність політичної верстви українського суспільства, вважаючи її абсолютно деструктивною як для суспільства так і для церкви.
Отож, розвиток подій в Україні вимагає від УГКЦ розробки власної соціальної доктрини, в якій буде врахована специфіка українського греко-католицизму, вчення митрополита Андрея Шептицького, в тому числі і ставлення УГКЦ до «українського націоналізму». Щойно тоді можна буде робити висновок, чи голосування та участь у діяльності партії на кшталт ВО «Свобода» суперечить вченню Католицької церкви.
Але тут знову виникає проблема, позаяк до укладання такої доктрини буде залучено ліберальну греко-католицьку академічну еліту, ймовірно і самого доктора Підлісного. Чи не впливатиме ліберальна ідеологія «Фронту змін» та його лідера Яценюка через Підлісного на формулювання тих чи інших положень соціальної доктрини? Уявімо, що майбутня Соціальна доктрина УГКЦ визнає, що «український націоналізм» немає нічого спільного із тоталітарними ідеологіями фашизму і нацизму, що діяльність ОУН-УПА (за винятком прямих злочинів супроти людства) випливала із «природного права» чинити опір агресору і не суперечила основним положенням про «справедливу війну» і що всі сучасні політичні партії, програмні положення яких орієнтуються на традицію ОУН, не є такими, що їх можна кваліфікувати як нацистські, фашистські і ксенофобські і т.д. Зрозуміло, що таке формулювання буде погідним для партій на кшталт ВО «Свобода» (і Гліб Коваленко не зможе більше написати, що «греко-католики проголосували за фашистів»), але не влаштовуватиме лібералів на кшталт А. Яценюка. Проте, з огляду на сучасний стан УГКЦ, лібералізм і кволість греко-католицької академічної еліти, навряд чи буде найближчим часом розглядатись питання Соціальної доктрини УГКЦ, а питання ставлення до «українського націоналізму» і поготів. Швидше всього зберігатиметься мовчазний status quo, а про митрополита Андрея і надалі писатимуть, як про «пособника нацистов».
Тим часом, та частина духовенства, на зразок о. Камінського, котра або вже долучилася до ВО «Свобода», або симпатизує їй з патріотичних мотивів, вже тепер буде змушена шукати не лише «теологічного обґрунтування» свого права бути політично заанґажованими, але й з християнської позиції доводити таким, як Гліб Коваленко, що вони не беруть участь у діяльності «фашистської» партії. Зрозуміло, це їх змусить шукати спільників у католицькому світі. З огляду на ідеологічну платформу «Свободи» вони навряд чи знайдуть спільну мову із представниками латиноамериканської «Теології визволення» та «теології революції», проте постколоніальну риторику у них можуть запозичити. Для початку можуть почерпнути корисні ідеї із «політичної теології» Йоганна Баптиста Метца, котра шукає взаємозв'язок християнської віри із суспільним і політичним ладом, скеровуючи його на боротьбу супроти існуючій у світі несправедливості.
Що ж, є надія на серйозну дискусію в УГКЦ, котра буде значно проблематичнішою, ніж суперечки з «правовірним синодом УГКЦ» підгорецьких самосвятів, проте при вмілому та виваженому ставленні до неї зможе дати непогані плоди для української богословської думки. Адже так було завжди: справжня теологія з’являлась тоді, коли виникали серйозні проблеми.
Про автора
Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.
о. Олег ГІРНИК
