Грузинська Православна Церква — останній бастіон Москви чи початок розриву
Смерть 80-го Святійшого і Блаженнішого Католикоса-Патріарха всієї Грузії Іллі II (მისი სიწმინდე და ბრწყინვალება ილია II, სრულიად საქართველოს კათოლიკოს-პატრიარქი, при народженні Іраклія Герогія дзе Гудушаурі-Шіолашвілі (ირაკლი გიორგის ძე ღუდუშაური-შიოლაშვილი); 04.01.1933 — 17.03.2026), архієпископа Мцхета і Тбілісі, митрополита Бічвінта (Піцунди) та Цхум-Абхазії, відкрила не просто питання наступництва у Грузинській Апостольській Автокефальній Православній Церкві (або ж у Грузинській Православній Церкві, ГПЦ) — вона перетворила Тбілісі на новий фронт глобального переформатування православного світу, де зійшлися інтереси Вселенського Патріарха Варфоломія І (του Παγκοσμίου Πατριάρχη Βαρθολομαίου Α΄; при народженні Димитріоса Архондоніса (Δημήτριος Αρχοντώνης); 29.02.1940, уродженця с. Айі-Феодорі, острів Імброс, Туреччина) і патріарха Московського Кирила (при народженні Гундяєва Володимира Михайловича; 20.11.1946, уродженця м. Ленінград, РСФСР), а реальний вибір наступника вже виходить далеко за межі церковної процедури і стає елементом геополітичної гри із горизонтом щонайменше до 2030 року.
Ключовий сигнал був поданий ще до початку власне боротьби за престол. Присутність Вселенського Патріарха Варфоломія І у Тбілісі на похороні, у поєднанні із фактичною відсутністю предстоятеля Російської православної церкви (РПЦ) Кирила, стала демонстративною інверсією православної ієрархії впливу. У системі, яка десятиліттями функціонувала як фінансово-політична орбіта Москви, цей момент виглядає як спроба змінити центр тяжіння. Константинополь не просто повернув собі символічну першість — він зафіксував готовність діяти як арбітр у тих церквах, які історично вважалися “периферією” його прямого канонічного впливу.
Особливо показовим стало те, як Варфоломій І публічно виголосив повний титул грузинського предстоятеля, включно з Абхазією. У цьому жесті закладено набагато більше, ніж церемоніальна точність. Це пряма канонічно-політична інтервенція у питаннях територій, які фактично контролюються Росією. Ще у листопаді 2008 року колишній голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Кирил (Гундяєв) в інтерв’ю каналу “Вести” заявив щодо Аланської єпархії, що була заснована на території Нікозської і Цхинвальської єпархії Грузинської православної церкви: “Нужно сказать, что это не просто раскольническая как бы епархия, а дело в том, что архиерейское рукоположение руководитель этой епархии получил от греческих старостильников. Совершенно верно, от так называемого Киприяновского синода. Вся деятельность этого синода в отношении России направлена на ослабление Русской Православной Церкви. И что же получается: с одной стороны, русские солдаты пролили кровь за осетинский народ, за то, чтобы защитить Южную Осетию, а с другой стороны, духовные лидеры этой страны находятся в юрисдикции раскольнической церкви, которая главной своей целью ставит разрушение единства Русской Православной Церкви. Но так же не бывает. Поэтому первое, что необходимо сделать, это, конечно, решить вопрос с этой раскольнической юрисдикцией”. Таким чином, церковна риторика перетворюється на форму делегітимізації російської присутності — не дипломатичної, а еклезіологічної, що має значно довший горизонт впливу.
Москва, зі свого боку, продемонструвала не просто слабкість, а втрату інструментарію. Відсутність Кирила, заміна його фігурою другого ешелону та спроба інформаційної компенсації через паралельні проєкти на кшталт штучного “обрання” альтернативних центрів впливу виглядають як реактивна поведінка, позбавлена стратегічної ініціативи. За інформацією грузинського телеканалу “TV Pirveli” із посиланням на інтерв’ю протоієрея РПЦ та настоятеля грузинського храму Святого Георгія у Білорусі Кречетова Федора Валеріановича (27.06.1967 р.н.), делегація РПЦ на похороні патріарха Іллі ІІ безпрецедентно велика — близько 80 осіб.
Симптоматичним у цьому контексті виглядає і епізод із колишнім митрополитом Будапештським і Угорським Іларіоном (при народженні Алфєєвим (Дашевським) Григорієм Валерійовичем; 24.07.1966, уродженцем м. Москва, СРСР), який раніше вважався одним із головних інтелектуальних архітекторів зовнішньої політики РПЦ. Його маргіналізація і символічні “збої” під час церемонії лише підкреслюють ерозію московської вертикалі впливу. Як зазначило радіо “Эхо Кавказа” із посиланням на колишнього вівтарника Католикоса-Патріарха Іллі ІІ та генерального секретаря ліберальної політичної партії “Європейська Грузія — Рух за свободу” (ევროპული საქართველო — მოძრაობა თავისუფლებისთვი) Угулаву Георгія (Гігі) Арчиловича (გიგი არჩილის ძე უგულავა; 15.08.1975 р.н., уродженця м. Тбілісі, Сакартвело), напередодні проведення траурної церемонії в патріархії Грузинської Православної Церкви мала місце “змова” з метою проведення заупокійної Божественної літургії лише білоруським екзархом та відрядженим високопоставленим представником РПЦ, а намагання взяти участь у цьому Вселенського Патріарха Варфоломія І блокувати. За інших обставин делегація Московського патріархату демонстративно залишила б похоронну процесію. Також, за свідченням Гігі Угулави, частина проросійськи орієнтованих ієрархів ГПЦ відмовилася співслужити із главою Константинопольської Православної Церкви, що слід вважати “першим відкритим кроком до призначення на патріарший престол людини Кремля”.
У цьому контексті особливого значення набувають контакти із предстоятелями європейського православ’я — Албанської православної церкви, архієпископом Тирани, Дуресу і всієї Албанії Іоанном (Αρχιεπίσκοπος των Τιράνων, του Δυρραχίου και πάσης της Αλβανίας Ιωάννης; при народженні Фатміром Пелуші (Φατμίρ Πελούσι); 01.01.1956, уродженцем м. Тирана, Албанія); Болгарської православної церкви, патріархом Болгарським та митрополитом Софійським Даниїлом (τον Πατριάρχη Βουλγαρίας και Μητροπολίτη Σοφίας Δανιήλ; при народженні Атанас Тріандафілов Ніколов (Αθανάς Τριανταφίλοφ Νικόλοφ); 02.03.1972 р.н., уродженцем м. Смолян, Болгарія), який відомий своїми проросійськими поглядами та проповідями, виправдовуванням російських злочинів в Україні; Православної церкви Чеських земель і Словаччини, митрополитом Чеських земель і Словаччини, архієпископом Пряшівським Ростиславом (Μητροπολίτη των Τσεχικών Χωρών και της Σλοβακίας, Αρχιεπίσκοπο του Πράγκα Ροστισλάβ; при народженні Ондреєм Ґонтом (Οντρέι Γκοντ); 25.01.1978 р.н., уродженцем м. Сніна, Словаччина), який публічно образливо та непристойно висловлювався на адресу Вселенського патріархату і грекомовних православних церков, а також, в унісон кремлівській пропаганді, засудив патріарха Варфоломія І за надання автокефалії Православній Церкві України. Навіть їхня формальна участь у церемонії, попри традиційну орієнтацію на Москву, виглядає як включення у нову конфігурацію, де правила гри поступово змінюються.
У цьому моменті критично розуміти саму природу Грузинської Апостольської Автокефальної Православної Церкви (საქართველოს სამოციქულო ავტოკეფალური მართლმადიდებელი ეკლესია) як інституції, яка у Диптиху православних церков світу стоїть на 9-му місці (Православна Церква України (ПЦУ) — на 15-му). Це не просто помісна церква, а один із найдавніших носіїв християнської традиції. Історія Грузинської Церкви сягає IV століття. Спочатку вона була підпорядкована Патріархату Антіохії і всього Сходу (Ελληνικό Ορθόδοξο Πατριαρχείο Αντιοχείας και πάσης της Ανατολής; або Антіохійський патріархат / Πατριαρχεῖον Ἀντιοχείας). 467 р. глава Іверської Церкви, кафедра якого знаходилася у Мцхеті, отримав від Антіохійського престолу титул католикоса. А із середини VIII ст. Грузинська Православна Церква де-факто отримала канонічну незалежність, хоча її автокефальний статус не визнавався в Антіохії та Константинополі, який визнав автокефалію ГПЦ лише у 1990 році. Пройшовши через ліквідацію автокефалії в імперський період і підпорядкування РПЦ, вона відновила незалежність як частину грузинського національного відродження, а за часів Іллі II стала фактичним моральним центром держави із рівнем довіри, який системно перевищував політичні інститути. Кількість вірян церкви становить близько 3,5 мільйона, а приблизно 83 % населення Грузії ідентифікують себе як її парафіяни, що перетворює Церкву на безпрецедентно масову соціальну інституцію. У таких умовах рейтинг Католикоса-Патріарха стабільно перевищує рівень довіри до державних органів і політичних лідерів, що забезпечує патріархату не лише моральний авторитет, а й відчутні соціальні та економічні привілеї. ГПЦ відіграє особливу роль у Сакартвело, оскільки лише із державою має офіційну Конституційну угоду (Конкордат), згідно з якою офіційна влада визнала Церкву історично сформованим суб'єктом громадянського права і закріплювала за нею на всій території країни православні храми та монастирі, земельні ділянки, на яких вони розташовані, а також інші цінності, зокрема: “... Грузинська Автокефальна Православна Церква є Апостольським Престолом і невід’ємною частиною Вселенської Православної Церкви. Вона є автокефальною з V століття, а її богословським та адміністративним центром і кафедрою є Мцхета, а патріаршими кафедрами також є Тбілісі та Бічвінта; …Православ’я, одна з традиційних релігій Європи, історично було державною релігією в Грузії, що сформувало багатовікову грузинську культуру, національний світогляд та цінності; … Переважна більшість населення Грузії є православними християнами; … Конституція Грузії визнає особливу роль Грузинської Апостольської Автокефальної Православної Церкви в історії країни та її незалежність від держави…”. Водночас ця сила є неоднорідною: всередині церкви співіснують різні вектори с від обережно прозахідного до відверто проросійського — що перетворює її на ключове поле боротьби за стратегічну орієнтацію самої Грузії.
Управління ГПЦ здійснюється відповідно до її Статуту — фундаментального закону, прийнятого 28-29 вересня 1995 року XIII Вселенським Собором Грузинської Православної Церкви (м. Мцхета, Сакартвело) і діючого до сьогодні. Найвищим керівним органом є Церковна Рада, до складу якої входять миряни та духовенство, яка скликається за потреби. Між Соборами Церкву очолює Католикос-Патріарх всієї Грузії, якого обирають таємним голосуванням на Священному Синоді, а його інтронізація відбувається у головному патріаршому кафедральному соборі Светіцховелі. Католикос-Патріарх керує Церквою через установи Патріархату всієї Грузії, який, відповідно до чинного законодавства Сакартвело, є юридичною особою публічного права (адреса: площа Іраклія ІІ № 1, м. Тбілісі, Сакартвело; тел.: +995 (591) 000 333, e-mail: [email protected]; www.patriarchate.ge) і через свої установи — має служби та департаменти, кілька кафедр, дві академії, чотири семінарії, а також власні засоби масової інформації: пресу, радіо та телебачення — допомагає Католикосу-Патріарху у здійсненні виконавчої влади.
На даний час Грузинська Апостольська Автокефальна Православна Церква має 21 митрополію, 7 архієпархій, 20 єпископатств як на території Сакартвело, так і за кордоном.
Священний Синод здійснює вищу церковну законодавчу, судову та виконавчу владу та складається із 39 діючих митрополитів, архієпископів та єпископів під головуванням Католикоса-Патріарха всієї Грузії, який особисто обирає кандидатів в єпископи та представляє їх Синоду. На сьогодні, до складу Священного Синоду ГПЦ входять наступні церковні ієрархи:
1) Шіо (при народженні Муджірі Елізбар Теймуразович (ელიზბარ თეიმურაზის ძე მუჯირი); 01.02.1969 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; роб.тел.: +995 (413) 250 004, моб.тел.: +995 (599) 151 589; адреса: м. Сенакі, Самегрело, Церква Різдва Богородиці — монастир Матері Божої Земо Теклаті), митрополит Сенакський та Чхороцький (мм. Сенаки, Чхороцку, муніципалітети Сенаки та Чхороцку), керуючий грузинськими єпархіями в Австралії, місцеблюститель Патріаршого престолу Грузинської православної церкви;
2) Даниїл (при народженні Датуашвілі Давид Григол дзе (დავით გრიგოლოვიჩ დაუთაშვილი); 29.05.1955 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; роб.тел.: +995 (322) 982 710, моб.тел.: +995 (599) 532 000; адреса: вул. Леселідзе, 75, с. Іванцмінда Сачхеерського муніципалітету, Сакартвело), митрополит Чіатурський і Сачхерський (мм. Чіатура, Сачхере, муніципалітети Чіатура та Сачхере), голова Центру місії та євангелізації Патріархату всієї Грузії;
3) Авраам (при народженні Гармелія Аміран Мамія дзе (გარმელია ამირან მამია); 15.11.1948 р.н., уродженець м. Сухумі, Грузія; роб.тел.: +995 (322) 520 098, моб.тел.: +995 (599) 277 577; факс: +995 (322) 517 468), митрополит Західноєвропейський (Іспанія, Італія, Португалія, Мальта, Франція, Швейцарія);
4) Ісая (при народженні Чантурія Зураб Мірдат дзе (ჭანტურია ზურაბ მირდატის ძე); 12.04.1961 р.н., уродженець м. Цаленджіха, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 886 880; адреса: с. Земо-Нікозі Горійського муніципалітету, мхаре (регіон) Шида-Картлі, Сакартвело (Никозійський кафедральний собор Гвтаеба (церква Божественного Одкровення)), митрополит Никозійський і Цхінвальський (мм. Горі, Цхінвалі, муніципалітети Горі, Цхінвалі, Ахалгорі, Джава та Знаурі);
5) Ананія (при народженні Джапарідзе Тенгіз Анатолі дзе (თენგიზ ანატოლის ძე ჯაფარიძე); 20.08.1949 р.н., уродженець м. Ткібулі, Грузія; роб.тел.: +995 (322) 331 810, моб.тел.: +995 (599) 181 097; адреса: с. Манглі муніципалітету Тетріцкаро, мхаре Квемо Картлі, собор Манглісі Сіоні), митрополит Манглісійський і Тетріцкаро (мм. Манглісі, Тетріцкаро, муніципалітет Тетріцкаро), керівник Богословського навчально-наукового центру Грузинського технічного університету, професор, голова Постійної комісії Патріархату зі встановлення справжньої історії, керівник Науково-дослідного центру із вивчення об’єктивної історії Грузинського університету, автор понад 40 праць;
6) Вахтанг (при народженні Ахвледіані Шаміль/Бадрі Рубені дзе (შამილ ახვლედიანი/ბადრი რუბენი); 25.11.1953 р.н., уродженець м. Цагері, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 209 320), титулярний єпископ (єпископ без єпархії) із титулом митрополита Цурт, керуючий грузинськими єпархіями в Швеції;
7) Зосіме (при народженні Шіошвілі Шота Георгій дзе (შოთა გიორგი შიოშვილი); 03.08.1951 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія), митрополит Цилканський і Душетський (м. Душетія, частини муніципалітетів Мцхета і Душетія);
8) Георгій (при народженні Шаламберідзе Гурі Корфіле дзе (გური შალამბერიძე); 25.02.1940 р.н., уродженець с. Ферсаті Багдатського району, Грузія; роб.тел.: +995 (322) 315 969, моб.тел.: +995 (599) 455 737, +995 (599) 143 330), митрополит Ткібулі та Терджоли (муніципалітети Ткібулі, Терджоли), доктор богослов’я;
9) Іов (при народженні Акіашвілі Елгуджа Зураб (ელგუჯა ზურაბ აკიაშვილი); 29.05.1960 р.н., уродженець с. Сно Казбегського району, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 577 893; адреса: с. Раїсі муніципалітету Карелі, мхаре Шіда-Картлі, Сакартвело, Раїський собор Божої Матері), митрополит Мровелі-Урбені (с. Раїсі, мм. Урбнісі, Карелі, муніципалітет Карелі), голова Комісії із вивчення та редагування богослужбових книг;
10) Давид-Авва (при народженні Махарадзе Іраклій Романіс (ირაკლი რომანის მახარაძე); 03.02.1960 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 506 570; адреса: вул. Важа-Пшавела, 8, м. Телаві, мхаре Кахетія, Сакартвело), митрополит Алавердський (муніципалітети Телаві та Ахмета), голова Центрів архітектури та мистецтва, церковного співу, розвитку сільського господарства при Патріархії ГПЦ;
11) Йосип (при народженні Кіквадзе Георгій Вахтангіс дзе (კიкваძე, გიორგი ვახტანგის ძე, სად); 17.09.1959 р.н., уродженець с. Земо Парцхма Чохатаурського району, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 157 767, +995 (591) 001 717; адреса: вул. 9 Квітня, 18, м. Озургеті, Сакартвело; кафедральний собор), митрополит Шехомедський (мм. Шехомеді, Озургеті, Ланчхуті та Чохатаурі);
12) Григорій (при народженні Бербічашвілі Гурам Григолі (გურამ გრიგოლ ბერბიჭაშვილი); 18.07.1956 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 625 800; адреса: вул. Гурія, 1, м. Поті, Сакартвело), митрополит Потійський і Хобійський (мм. Поті, Хобі, муніципалітет Хобі), голова видавничо-рецензійного відділу;
13) Ніколоз (при народженні Пачуашвілі Паата Гівіс (პაატა გივის პაჩუაშვილი); 10.02.1961 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 531 999, роб.тел.: +995 (322) 923 688, факс: +995 (322) 987 114; адреса: вул. Дарбініані, 23, м. Ахалкалакі, мхаре Самцхе-Джавахеті, Сакартвело), митрополит Ахалкалакський, Кумурдоський та Карійський (мм. Ахалкалакі, Ніноцмінда, муніципалітети Ахалкалакі та Ніноцмінда, Карська область на території Туреччини), митрополит Південної Америки, заступник голови відділу місій та євангелізації Патріархії ГПЦ;
14) Феодор (при народженні Чуадзе Димитрій Александрес дзе (ჩუადზე, დიმიტრი ალექსანდრეს); 11.04.1967 р.н., уродженець м. Сігнахі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 557 373, +995 (593) 210 073, роб.тел.: +995 (365) 221 444, факс: +995 (790) 400 052; секретаріат хореографа роб.тел.: +995 (322) 982 708; адреса: вул. Казбегі, 106, м. Ахалціхе, Сакартвело), митрополит Ахалціхський і Тао-Кларджетський (мм. Ахалцихе, Вале, муніципалітети Ахалцихе, Аспіндза, Адігені, номінально Тао-Кларджеті), хор-єпископ Католикоса-Патріарха всієї Грузії;
15) Саба (при народженні Гігіберія Заза Ройні дзе (გიგიბერია ზაზა როინი დე); 28.09.1966 р.н., уродженець м. Сенакі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 580 605, роб.тел.: +995 (790) 580 605; адреса: вул. Соломона ІІ, 1, м. Хоні, Сакартвело, собор Святого Георгія), митрополит Хоні і Самтредії (муніципалітети Хоні, Самтредія), голова відділу релігійного туризму (паломництва) Патріархії ГПЦ;
16) Димитрій (при народженні Шіолашвілі Нодар (Чабука) Шота дзе (ნოდარ შიოაშვილი (ჩაბუკა) შოთა ძე); 16.02.1961 р.н., уродженець м. Мцхета, Грузія; роб.тел. / факс: +995 (422) 276 717, моб.тел.: +995 (599) 513 138; адреса: вул. Короля Парнаваза, 91, м. Батумі, Сакартвело), митрополит Батумський і Лазетійський (мм. Батумі, Кобулеті, муніципалітети Хелвачаурі і Кобулеті, номінально Лазеті), митрополит Північноамериканський і Канадський, голова інформаційної служби Патріархії ГПЦ, племінник спочилого Католікоса-Патріарха всієї Грузії Іллі ІІ;
17) Антоній (при народженні Девадзе Руслан Сомоні дзе (რუსლან სომონი დევაძე), нинішні дані — Булухія Маркоз Сомоні (ბულუკია მარკოზ სომონი); 07.05.1956 р.н., уродженець с. Очмахурі Кобулетського району, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 947 100; адреса: вул. Чантурія, м. Вані, Сакартвело, Ванський кафедральний собор), митрополит Ванський і Багдатський (мм. Вані, Багдаті, муніципалітети Вані та Багдаті);
18) Герасим (при народженні Шарашенідзе Георгій Ревазі (გიორგი ევრაზის შარაშენიძე); 20.05.1958 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія), митрополит Зугдідський і Цаїський (мм. Зугдіді, Цаленджіха, муніципалітети Зугдіді, Цаленджіха), голова відділу зовнішніх зв’язків Патріархії ГПЦ; тимчасово керуючий єпархіями Німеччини та Австрії;
19) Андрій (при народженні Гвазава Аміран Анатолій (ამირან ანატოლი გვაზავა); 24.04.1968 р.н., уродженець м. Сухумі, Грузія; моб.тел.: +995 (593) 179 355, роб.тел.: +995 (370) 272 810, факс: +995 (370) 279 810; адреса: вул. Ломурі, 7, м. Горі, Сакартвело, церква Святого Горі), митрополит Горійський та Атенський (м. Горі, Атенський регіон, муніципалітет Горі);
20) Іларіон (при народженні Кітіашвілі Давид Нодарі дзе (დავით ნოდარის ძე კიტიაშვილი); 22.11.1957 р.н., уродженець м. Хашурі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 282 922; адреса: вул. Тетнулді, 2, м. Местія, Сакартвело, кафедральний собор), митрополит Местійський і Верхньосванетський (мм. Местія, Цвірмі, муніципалітет Местії);
21) Іоанн (при народженні Гамрекелі Гурам (Георгій) Вахтанг дзе (გამრელელი, გურამი (გიორგი) ვახტანგის ძე); 28.10.1946 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія), митрополит Кутаїський і Гаенатський, голова навчального центру Святого Царя Давида Будівельника Патріархії ГПЦ;
22) Стефан (при народженні Калайїшвілі Стефан Григол дзе (სტეფან გრიგოლ ძე კალაიშივილი); 09.02.1959 р.н., уродженець м. Ахалцихе (Ломсія), Грузія; моб.тел.: +995 (599) 517 747; адреса: провулок Руставелі, 1, м. Цагері, Сакартвело, церква (кафедральний собор) святого Максіме Сповідника), митрополит Цагерський і Лентехійський (муніципалітети Мартвілі, Абаша, Лантехі, Цагері, Лечхумі, Нижня Сванетія), голова Центру духовного та інтелектуального розвитку молоді Патріархії ГПЦ;
23) Давид (при народженні Тікарадзе Георгій Гурамі (გურამ ტიკარაძე); 01.05.1963 р.н., уродженець с. Супса Ланчхутського району, Грузія), архієпископ Адішельський (титулярний), член комісії із пошуку та охорони святих мощей Патріархії ГПЦ;
24) Єгудиїл (при народженні Табатадзе Гоча Беньяміні (გოჩაძე, გოჩა ბენიაამინ); 30.01.1964 р.н., уродженець с. Зело Беретіс Сачхерської обл., Грузія; моб.тел.: +995 (599) 395 396; адреса: с. Сно (8 км від смт Степанцмінда) мхаре Мцхета-Мтіанеті, Сакартвело, центр духовності і культури парафії Гудушаурі), архієпископ Степанцміндський і Хевійський (муніципалітети Хеві і Степанцмінда);
25) Зенон (при народженні Ірадулі Імеда Шота дзе (ირადული იმედა შოთა სად); 17.03.1972 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; e-mail: [email protected]; адреса: м. Дманісі мхаре Квемо Картлі, Сакартвело, Дманіський Сіон (кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці)), архієпископ Дманіський та Агарак-Таширський, Великої Британії та Ірландії (м. Дманісі, муніципалітет Дманісі, Велика Британія, Ірландія), колишній секретар Католикоса-Патріарха всієї Грузії Іллі II, екс-голова фінансово-економічної ради Патріархії ГПЦ, колишній заступник предстоятеля Патріаршого собору Светіцховелі;
26) Еквтіме (при народженні Лежава Теймураз Георгій (ლეიტენანტი თეიმურაზ გიორგი); 25.01.1953 р.н., уроджеенець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 194 303; адреса: пров. Руставелі, 1, м. Гурджаані мхаре Кахеті, Сакартвело, Троїцький кафедральний собор), архієпископ Гурджаанський і Велісцихський (м. Гурджаані, муніципалітет Гурджаані);
27) Лука (при народженні Ломідзе Важа Парнаозис дзе (ლომიძე ვახა პარნაუზის სადაა); 14.09.1966 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 223 461; адреса: м. Сагареджо, Сакартвело, кафедральний собор), архієпископ Сагареджойський і Ніноцміндський (м. Сагареджо, муніципалітет Сагареджо);
28) Спиридон (при народженні Абуладзе Гоча Отар (აბულაძე გოჩა ოტარის ძე); 14.06.1950 р.н., уродженець м. Зестапоні, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 573 287, роб.тел.: +995 (422) 270 017; адреса: вул. Давида Агмашенебелі, 9, смт Хуло, Сакартвело), архієпископ Схалте (муніципалітети Кеді, Шуахеві та Хуло), ректор університету святого Тбеля Абусерідзе Патріархії ГПЦ;
29) Єфрем (при народженні Гамрекелідзе Елгуджа Мурманіс дзе (გამრეკელდიზე ელგუჯა მორმანიშვილი სად); 24.10.1975 р.н., уродженець м. Батумі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 003 003; адреса: с. Болнісі мхаре Квемо-Картлі, Сакартвело, Болніський Сіон), архієпископ Болніський (м. Болнісі, муніципалітет Болнісі);
30) Яків (при народженні Якобішвілі Костянтин Усуфіс дзе (კონსტანტინე იაკობიშვილი, უსუფიშვილების ოჯახიდან); 01.03.1962 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 706 555; адреса: пл. Іраклія ІІ, 1, м. Тбілісі, Сакартвело, Патріархія ГПЦ), архієпископ Бодбейський (мм. Сігнагі, Цнорі, муніципалітет Сігнагі), хорєпископ Католикоса-Патріарха всієї Грузії, голова фінансово-економічної ради Патріархії ГПЦ, повноважний представник Католикоса-Патріарха всієї Грузії у Грузинському університеті святого Андрія Первозванного (м. Тбілісі);
31) Мелхіседек (при народженні Хачідзе Аркадій Абесаломі дзе (არკადი აბესალომის ძე ხაჩიძე); 25.04.1975 р.н., уродженець с. Одзісі Хашурського району, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 262 527; адреса: вул. 9 квітня, 38А, м. Зестафоні мхаре Імеретія, Сакартвело), єпископ Маргветійський і Убіський (м. Зестафоні, муніципалітети Зестафоні, Харагаулі);
32) Михаїл (при народженні Габричідзе Мамука Гівіс (მამუკა გივის გაბრიჩიძე); 25.01.1966 р.н., уродженець м. Зестафоні, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 153 373), єпископ Тіанетійський та Пшав-Хевсуретійський (муніципалітет Тіанетії, частина муніципалітету Душеті);
33) Симеон (при народженні Цакашвілі Теймураз Тамази (თეიმურაზ თამაზის ცაყაშვილი); 02.08.1982 р.н., уродженець м. Сігнагі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 050 634, роб.тел.: +995 (368) 227 119; адреса: вул. Леселідзе, 7, смт Сурамі мхаре Шида-Картлі, Сакартвело), єпископ Сурамський і Хашурський (м. Хашурі, муніципалітет Хашурі);
34) Георгій (при народженні Джамделіані Лері Валері дзе (ლერი ვალერი ძემედაელიანი); 01.10.1981 р.н., уродженець м. Местія, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 676 793), єпископ Марнеульський і Худжабський (м. Марнеулі, муніципалітет Марнеулі);
35) Григорій (при народженні Кація Георгій Володимиріс дзе (კაცია, ვოლოდიმირ იოანეს ძე); 26.08.1972 р.н., уродженець м. Сухумі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 689 824), єпископ Цалкаський (муніципалітет Цалка);
36) Іоанн (при народженні Шомахія Ніколоз Тамази (ნიკოლოზ თამაზის შომახია); 13.08.1971 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (599) 770 007), єпископ Гардабанський і Марткопійський (м. Гардабані, муніципалітет Гардабані);
37) Досифей (при народженні Богверадзе Димитрій Зураб (დიმიტრი ზურაბ ბოგვერაძე); 29.12.1964 р.н., уродженець с. Лаші Ігореті Харагаульського району, Грузія; моб.тел.: +995 (555) 003 307, +32 (48) 718 60 49, факс: +32 (2) 201 99 50; адреса: 9 Rue Gendebien, 1030 Brussels, Kingdom of Belgium), єпископ Бельгійський та Нідерландський;
38) Саба (при народженні Інцкірвелі Лаша Андріас дзе (ლაშა ანდრიასი ინწკირველი); 22.06.1981 р.н., уродженець м. Озургеті, Грузія; моб.тел.: +1 (267) 777 09 71; адреса: вул. Чарльза, 62, Ешлі, Пенсильванія, США, 18706), єпископ Північної Америки, екзарх ГПЦ у Північній Америці (США та Канада);
39) Вахтанг (при народженні Ліпартеліані Георгій Отар (გიორგი ოტარ ლიპარტელიანი); 25.10.1965 р.н., уродженець м. Тбілісі, Грузія; моб.тел.: +995 (595) 001 152), єпископ Нікорцміндський (мм. Амбролаурі, Оні, муніципалітети Амбролаурі, Оні).
Окремим, але критично важливим виміром є питання історичної та актуальної взаємодії частини ієрархів Грузинської православної церкви зі спецслужбами СРСР і Росії, яке неможливо ігнорувати при аналізі у подальшому. У радянський період сама логіка функціонування церковного середовища передбачала щільний контроль з боку КДБ СРСР, і, за свідченнями церковних ієрархів, зокрема спочилого глави УПЦ КП Філарета (при народженні Денисенка Михайла Антоновича; 23.01.1929 — 20.03.2026), щоб стати патріархом чи митрополитом в часи СРСР без згоди “органів” було неможливим. Ходив навіть жарт, що “якщо Філарет був полковником, то Ілля — підполковником”. Це створило довготривалий інституційний спадок, який відчутний і сьогодні. Постать Іллі II у цьому сенсі є показовою: попри його роль як національного духовного лідера, він підтримував теплі особисті відносини із Кирилом (Гундяєвим) і зустрічався з президентом Росії вже після війни 2008 року, а також тривалий час утримував баланс, уникаючи відкритого конфлікту із Москвою навіть у контексті російської агресії проти України. Низка грузинських політиків та експертів критикувала ГПЦ за тісні зв’язки із Кремлем, вбачаючи у них політичний підтекст і можливий російський вплив. Останній візит патріарха до Москви відбувся 2016 року.
Додатковим фактором впливу залишається пряма геополітична залежність: після збройного захоплення Росією територій “самопроголошених республік” Абхазії та Південної Осетії РПЦ офіційно не визнає юрисдикцію Грузинської православної церкви над цими територіями і зазвичай вказувала офіційний титул Іллі II без згадки Абхазії (на що акцентував увагу у своїй жалобній промові Вселенський Патріарх Варфоломій І), що створювало постійний інструмент тиску. За оцінками предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, Москва використовує елемент прямого шантажу ГПЦ, пов’язуючи можливе визнання ПЦУ із ризиком остаточної втрати цих регіонів, зокрема: “...там є вплив, як ми розуміємо і знаємо, Російської Федерації, є шантаж Грузинської церкви — якщо вони визнають українську автокефалію, то вони остаточно заберуть від них Абхазію, тобто частину окупованої території зараз. І тому йде таке вагання”. У цьому ж контексті за повідомленням видання “Радіо Свобода” із посиланням на релігійного оглядача грузинського часопису “Табула” Левана Мнатеуса Сутідзе (Levan Mnateus Sutidze), який у 2019 році після отримання автокефалії ПЦУ зазначив: “Грузинська православна церква крутиться на «російській орбіті», і Синод це не раз підтверджував. Не важливо, скільки членів Синоду підтримують автокефалію Української церкви. Головне — це позиція Католикоса-патріарха Грузії Іллі Другого. Проти його волі не піде жоден член Синоду. Таке затягування українського питання – це велика ганьба, особливо коли члени Синоду дуже добре розуміють, що українська церква заслуговує автокефалію канонічно, морально і політично. Невже Грузинська церква не пам’ятає, що сама була поневолена Російською імперією?!”
З того часу істотно змінився контекст. Росія напала на Україну, а в Сакартвело проросійський уряд “Грузинська мрія — Демократична Грузія” (ქართული ოცნება — დემოკრატიული საქართველო) взяв курс на зближення із Москвою і дистанціювався від України, — навіть за рахунок значного уповільнення євроінтеграції Грузії. У підсумку сформовано складну мережу залежностей, де частина грузинських ієрархів історично інтегрована у радянсько-російські впливові рамки, а сама Церква змушена діяти під постійним геополітичним тиском, що безпосередньо впливає на її рішення у ключових питаннях.
А відтак, після поховання Католікоса-Патріарха всієї Грузії Іллі ІІ центр ваги у Грузинській Православній Церкві негайно змістився від ритуалу прощання до механіки влади. Формально траур ще не вичерпався, але канонічно перехід уже почався. До обрання нового Патріарха управління Церквою здійснює місцеблюститель Патріаршого престолу, митрополит Шіо (Муджірі), який обіймає зазначену посаду із 23 листопада 2017 року.
Обрання нового Католикоса-Патріарха всієї Грузії та архієпископа Мцхетсько-Тбіліського покладається на Розширений Собор Грузинської Апостольської Автокефальної Православної Церкви, який, згідно із Статутом про управління ГПЦ, місцеблюститель Патріаршого престолу зобов’язаний скликати не раніше ніж через сорок днів і не пізніше ніж через два місяці після утворення вакансії.
Перед Розширеним Собором відбудеться обов'язкове засідання Священного Синоду для обрання кандидатів на посаду Патріарха Грузії, які повинні відповідати наступним критеріям: бути грузином за національністю, винятково ченцем за віком від 40 до 70 років, єпископом ГПЦ, мати богословську освіту та значний досвід церковного управління.
Священний Синод обирає трьох кандидатів, яких буде висунуто на Розширений Собор. Кожен член Синоду має право висунути одного кандидата, включаючи себе. Три єпископи, які отримають найбільшу кількість голосів на Синоді, будуть висунуті кандидатами на Розширеному Соборі. Якщо жоден кандидат не отримає більше половини голосів у першому турі, буде проведено другий тур, в якому візьмуть участь два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тільки єпископи мають право брати участь у голосуванні з обрання Патріарха. Кандидат, який отримає більше половини голосів, відданих єпископами, присутніми на Соборі, вважатиметься обраним Католикоса-Патріарха всієї Грузії та архієпископа Мцхетсько-Тбіліського.
Ймовірні сценарії розвитку подій у цій точці концентруються не навколо персоналії як такої, а навколо вектора, який вона репрезентує. Якщо наступник Ілії II буде обраний як фігура компромісу із Москвою, це означатиме спробу консервації старої моделі, але вже в умовах її поступового розпаду. Такий сценарій виглядає дедалі менш життєздатним, оскільки російський ресурс — фінансовий, політичний і символічний — більше не гарантує домінування навіть у традиційно лояльних юрисдикціях.
Натомість сценарій умовно “фанаріотського дрейфу” — навіть без формального визнання української автокефалії — відкриває для Грузії іншу роль: не периферійного гравця, а регіонального вузла нового православного порядку.
Український фактор залишається ключовим каталізатором цього процесу. Саме автокефалія Православної Церкви України, очолюваної митрополитом Епіфанієм, запустила ланцюгову реакцію, яка тепер досягає Кавказу. І хоча формально Грузинської Православної Церкви ще не зробила свого вибору щодо українського питання, сама логіка подій підштовхує її до перегляду позиції. Вибір наступника Ілії II у цьому сенсі стане не лише внутрішнім рішенням, а й непрямим сигналом щодо майбутнього статусу української автокефалії в системі світового православ’я.
Додатковою ознакою трансформації є і ситуація навколо предстоятеля Української Православної Церкви (УПЦ) митрополита Онуфрія, який, перебуваючи у Києві, фактично втрачає мобільність як політична фігура. Його відсутність у Тбілісі підкреслює, що навіть традиційні канали впливу Москви через український напрямок більше не працюють у звичному режимі.
Для Європи значення цього процесу полягає у зміні конфігурації православного балансу. Грузія традиційно була буферною зоною між Константинополем і Москвою. Тепер вона може стати або вузлом нового постмосковського порядку, або останнім елементом системи стримування цього процесу. Для глобального православ’я це означає перехід до нової моделі, де боротьба точиться не за території, а за право визначати самі правила канонічної легітимності.
У короткостроковій перспективі боротьба за наступника виглядатиме як внутрішньоцерковний процес із елементами закулісних домовленостей. Проте у середньостроковому горизонті вона визначить, чи стане Грузія ще одним вузлом постмосковського православного порядку, чи залишиться останнім бастіоном старої системи. І саме тут закладений головний ризик для Кремля: втрата Грузії як церковного плацдарму означатиме не просто символічну поразку, а руйнування всієї архітектури “духовного впливу”, яка десятиліттями працювала як продовження російської геополітики. Фактично йдеться про початок нового етапу — коли боротьба за православний світ більше не ведеться через прямий контроль, а через здатність формувати правила легітимності. І якщо Україна стала точкою зламу, то Грузія може стати точкою незворотності.
За попередніми оцінками та висновками на сьогодні головними претендентами вважаються:
1) місцеблюститель Патріаршого престолу Грузинської православної церкви, керуючий грузинськими єпархіями в Австралії, митрополит Сенакський та Чхороцький Шіо (при народженні Муджірі Елізбар Теймуразович (ელიზბარ თეიმურაზის ძე მუჯირი)). Його фігура у нинішньому транзиті влади у ГПЦ виходить далеко за межі формального статусу місцеблюстителя — він фактично перетворюється на ключового архітектора постіллінської конфігурації. Його біографія демонструє нетипове поєднання культурного і церковного капіталу: вихований як музикант із класичною освітою, він рано перейшов у чернецтво, швидко інтегрувався в ієрархічну вертикаль і вже в 1990-х роках опинився в орбіті прямого кадрового патронату Іллі II. Ключовим маркером його інституційного формування стало навчання в московських духовних структурах і період служіння у грузинській громаді в Москві, — протягом 1998 року навчався на заочному відділенні Московської духовної академії, а з жовтня 2001 року був настоятелем кафедрального собору Святого Георгія грузинської громади у Москві, одночасно здобуваючи освіту у Московському Свято-Тихоновському богословському інституті, — що забезпечило йому глибоке розуміння як внутрішньої логіки Російської Православної Церкви, так і механізмів її неформального впливу. Водночас його стрімке просування — від настоятеля до єпископа, архієпископа і, зрештою, фактичного наступника престолу ще за життя Іллі II — свідчить про довгострокову підготовку саме як фігури спадкоємності, а не випадкового компромісу.
Його нинішня позиція є парадоксальною: він одночасно є продуктом системи, яка десятиліттями балансувала між Москвою і внутрішньою грузинською автономією, і водночас — фігурою, яка змушена діяти вже у новій реальності, де Варфоломій I повертає собі роль стратегічного координатора світового православ’я. Саме тому Шіо сприймається більшістю єпископату як зручний кандидат: він не є радикальним реформатором, але й не асоціюється із відкритою проросійською лінією, що дозволяє різним групам всередині Синоду проєктувати на нього власні очікування. Рішення Священного Синоду від 18 березня 2026 року, яке фактично закріпило його як наступника престолу, лише формалізувало те, що де-факто існувало ще з 2017 року — він був підготовлений як контрольований перехідний центр сили. Однак саме ця “зручність” є його головним обмеженням. У разі обрання Католикосом-Патріархом Шіо майже напевно не відтворить модель персональної домінації Іллі II. Натомість сформується більш фрагментована система, де реальна вага зміститься до Священного Синоду, а сам патріарх виконуватиме роль балансувальника між конкуруючими впливами — державою, Константинополем і Москвою. Це означає, що його патріаршество буде не епохою стабільності, а періодом керованої невизначеності.
Для України це має чітко прогнозований наслідок: за Шіо Грузія навряд чи здійснить швидке визнання автокефалії ПЦУ, але водночас не закриє повністю можливість такого кроку у майбутньому. Його стратегія, найімовірніше, полягатиме у затягуванні рішення, утриманні балансу і уникненні відкритого конфлікту із будь-якою стороною. У глобальному вимірі це означає, що Шіо може стати не лідером трансформації, а менеджером перехідного періоду, в якому остаточний розрив із московською моделлю не відбудеться одразу, але стане практично неминучим у середньостроковій перспективі. Саме тому його потенційне обрання — це не перемога жодної зі сторін, а фіксація нового стану православного світу: без старого центру сили, але ще без остаточно сформованого нового.
2) Паралельний кандидат — митрополит Ахалкалакський, Кумурдоський та Карійський, Південної Америки, заступник голови відділу місій та євангелізації Патріархії ГПЦ Ніколоз (при народженні Пачуашвілі Паата Гівіс (პაატა გივის პაჩუაშვილი)) виступає як можливий центр альтернативної мобілізації всередині єпископату — фігура, навколо якої можуть консолідуватися ті середовища, що не готові прийняти сценарій безальтернативного транзиту. Його біографія демонструє інший тип формування: поєднання світської освіти у галузі фізики і культури із раннім входженням у церковну систему на хвилі пострадянського релігійного відродження, що сформувало його як публічного проповідника й адміністратора, а не лише як внутрішньосистемного функціонера. Його стрімке просування через кілька єпархій, включно з управлінням складними регіонами на кшталт Джавахетії з її міжконфесійною напругою, створило йому репутацію кризового менеджера, здатного працювати в умовах етнорелігійного конфлікту і слабкої інституційної стабільності.
Водночас його профіль є значно більш публічним і менш контрольованим, ніж у його головного конкурента. Активність у сфері місіонерства, освітні ініціативи, авторські тексти та переклади, а також досвід роботи з діаспорними середовищами, зокрема у форматі титулу митрополита Південної Америки, формують образ ієрарха, орієнтованого не лише на внутрішній церковний баланс, а й на ширшу комунікацію із суспільством. Саме ця відкритість робить його привабливим для більш ліберального і частково прозахідного крила церкви, яке розглядає можливість перегляду традиційної обережної позиції Тбілісі щодо глобальних церковних процесів, включно з українською автокефалією.
Однак цей же фактор є його головною вразливістю. У системі, яка історично вибудовувалася як вертикаль персонального авторитету Іллі II, надмірна публічність і самостійність можуть сприйматися як ризик для внутрішньої стабільності. Крім того, його освітній і церковний шлях, який включає періоди навчання в Москві — протягом 1981-1985 рр. у Московському університеті ім. М.В. Ломоносова — не виводить його за межі загальної для грузинської ієрархії історичної взаємодії із російським церковним простором, що обмежує можливість його позиціонування як однозначно альтернативного до московського впливу кандидата. У підсумку його шанс на обрання прямо залежить від того, чи зможе у Священному Синоді сформуватися коаліція, готова піти на більш активне переосмислення ролі Грузинської Православної Церкви у світовому православ’ї.
Якщо такий сценарій реалізується, обрання митрополита Ніколоза означатиме не просто зміну персоналії, а зміну стилю управління — від моделі стриманого балансування до більш динамічної і, потенційно, більш ризикованої лінії. Це відкриє можливість для поступового перегляду позиції щодо Православної Церкви України й активнішого включення Тбілісі у формування нового православного порядку. Водночас такий вибір неминуче посилить внутрішні протиріччя і може спровокувати більш жорсткий зовнішній тиск, насамперед з боку РПЦ МП. Саме тому Ніколоз сьогодні є не фаворитом, а індикатором: якщо його кандидатура набере критичну підтримку, це означатиме, що Грузинська Православна Церква готова вийти за межі інерційної моделі і перейти до активної фази власного геополітичного позиціонування.
3) Альтернативний кандидат — митрополит Чіатурський і Сачхерський, голова Центру місії та євангелізації Патріархату всієї Грузії Даниїл (при народженні Датуашвілі Давид Григол дзе (დავით გრიგოლოვიჩ დაუთაშვილი)). Його фігура траєкторія сформувалася ще в пізньорадянський період як поєднання культурного середовища, богословської освіти і раннього включення у церковно-адміністративні процеси під безпосереднім патронатом Іллі II. Важливо, що він належить до тієї першої генерації духовенства, яка увійшла у церкву на хвилі відродження після інтронізації Іллі II, а отже, не лише перейняла його стиль управління, а й фактично була інтегрована в його персональну систему довіри.
Ключовим елементом його профілю є досвід управління в умовах конфлікту. Його призначення на Цхум-Абхазьку кафедру у момент активної фази війни, коли єпархія фактично функціонувала в умовах гуманітарної катастрофи, сформувало його як ієрарха, здатного діяти у кризових середовищах і працювати із травмованими спільнотами. Подальша багаторічна робота із переміщеними особами з Абхазії, а також його публічна риторика щодо відновлення територіальної цілісності Грузії закріпили за ним образ не просто церковного адміністратора, а носія національно-консервативного наративу, тісно пов’язаного із темою окупованих територій. Це принципово відрізняє його від інших потенційних кандидатів, оскільки в його випадку церковна легітимність підкріплюється досвідом участі в одному із найболючіших конфліктів сучасної грузинської історії.
Його тривале керівництво місійно-євангелізаційним напрямком Патріархату, а також активна участь у міжнародних церковних і наукових форумах формують образ ієрарха, який поєднує внутрішню консервативність із зовнішньою комунікаційною відкритістю. Однак ця відкритість має інший характер, ніж у Ніколоза: вона не спрямована на трансформацію системи, а радше на її укріплення через апеляцію до традиції, історичної пам’яті та національної ідентичності. У цьому сенсі Даниїл є носієм лінії “жорсткої стабілізації”, яка передбачає збереження балансу без різких рухів у бік будь-якого із зовнішніх центрів впливу.
Як потенційний альтернативний кандидат на патріарший престол він не виглядає фаворитом у вузькому сенсі, але його роль може виявитися вирішальною в іншій площині — як консолідуючої фігури для консервативного крила, яке прагне уникнути як надмірної залежності від Москви, так і швидкого дрейфу у бік Варфоломія I. У разі його обрання ГПЦ майже напевно перейде до моделі жорсткого утримання статус-кво, де питання визнання ПЦУ буде відкладено на невизначений термін, а сама церква зосередиться на внутрішній консолідації та національно-церковному дискурсі.
Водночас навіть у разі його не обрання, сама присутність Даниїла у числі потенційних кандидатів означає, що значна частина Синоду орієнтується не на зміну вектора, а на його фіксацію. Це робить його не просто одним із претендентів, а маркером глибшої тенденції: грузинська церковна система наразі більше схильна до самозбереження, ніж до радикальної трансформації. І саме ця тенденція, незалежно від фінального результату виборів, визначатиме поведінку Тбілісі в глобальній православній архітектурі найближчими роками.
4) Ймовірний кандидат — митрополит Батумський і Лазетійський, Північноамериканський і Канадський, голова інформаційної служби Патріархії ГПЦ Димитрій (при народженні Шіолашвілі Нодар (Чабука) Шота дзе (ნოდარ შიოაშვილი (ჩაბუკა)). Його постать у нинішній боротьбі за престол ГПЦ є, можливо, найбільш символічно навантаженою і водночас найбільш політично чутливою. Ключова відмінність від інших потенційних кандидатів полягає не лише в біографії, а в походженні: він є племінником Іллі II і фактично формувався всередині патріаршого кола з юності, що робить його прямим носієм персональної спадщини попереднього предстоятеля. Такий тип легітимності — не формально-інституційний, а майже династичний — у православному світі не є канонічною нормою, але в грузинському контексті, де авторитет Іллі II мав квазінаціональний характер, він набуває реальної політичної ваги.
Церковна траєкторія Димитрія демонструє стабільне, але контрольоване зростання у межах цієї ж системи. Освіта у Москві (наприкінці 1970-х років навчання у Загорській духовній академії), раннє висвячення і подальше призначення на ключові позиції в Батумі, включно із розбудовою освітніх та соціальних інституцій, сформували його як адміністратора, здатного працювати із регіональними громадами і водночас залишатися інтегрованим у центральну патріаршу вертикаль. Його роль як голови інформаційної служби Патріархії додає ще один важливий вимір: він є не лише церковним управлінцем, а й одним із тих, хто формує публічний наратив церкви, а отже — розуміє механіку впливу на суспільство і державу.
Саме це поєднання робить його потенційно привабливим кандидатом для частини Синоду, яка прагне максимальної спадкоємності після смерті Іллі II. Обрання Димитрія означало б спробу відтворити модель персоналізованого авторитету через символічне продовження патріаршої лінії, навіть якщо фактично відтворити масштаб і вплив попередника неможливо. Водночас цей сценарій містить у собі серйозний ризик: він може бути сприйнятий як крок до “закриття системи”, де ключові позиції залишаються у межах вузького кола довіри, що неминуче викличе опір частини єпископату і посилить внутрішні лінії розлому.
З геополітичної точки зору Димитрій виглядає як кандидат, найбільш схильний до збереження існуючого балансу без різких рухів. Його московська освіта і тривале перебування у системі, що історично взаємодіяла з РПЦ МП, не дозволяють розглядати його як фігуру різкого розвороту у бік Варфоломія I. Водночас його глибока інтегрованість у грузинський церковний і національний контекст стримує і від відкритої проросійської позиції. У підсумку його потенційне патріаршество виглядало б як спроба законсервувати статус-кво, де головним завданням стає не зміна правил гри, а їх утримання в умовах дедалі більшого зовнішнього тиску.
Для України це означало б найменш сприятливий сценарій у короткостроковій перспективі. За такого розвитку подій питання визнання ПЦУ напевно залишалося б замороженим, оскільки Димитрій, як носій спадщини Іллі II, із високою ймовірністю відтворював би його обережну і балансуючу лінію. У глобальному вимірі його обрання стало б сигналом того, що грузинська церква робить ставку не на адаптацію до нової православної реальності, а на її відтермінування. І саме у цьому полягає його парадоксальна роль: як кандидат він не є найсильнішим у сенсі внутрішньої підтримки, але у випадку перемоги може стати найсильнішим фактором інерції в усьому православному світі.
31 березня 2026 року прес-бюро Служби зовнішньої розвідки РФ зробило гучну заяву про нібито втручання Варфоломія I у процес обрання нового Католикоса-Патріарха всієї Грузії: “…по поступающей в СВР информации, Константинопольский патриарх Варфоломей продолжает настойчиво гнуть вероломную линию на раскол мирового православия, руководствуясь принципом “разделяй и властвуй”. На этот раз он хочет подчинить своему влиянию Грузинскую православную церковь (ГПЦ), воспользовавшись кончиной Католикоса-Патриарха всея Грузии Илии II. Фанариот желает продвинуть на освободившийся пост представителя ГПЦ, на которого он мог бы опереться. В качестве кандидата на эту роль Варфоломей рассматривает митрополита Западноевропейского Авраама (Гармелия) и митрополита Потийского и Хобского Григория (Бербичашвили). В своем ближайшем окружении он представляет их как наиболее подходящих исполнителей его воли. В церковных кругах отмечают, что властолюбие стало неизменным спутником константинопольского раскольника. Своими действиями Варфоломей “первенство чести” вновь подменяет “первенством власти”, вмешиваясь во внутренние дела очередной, заметим, одной из древнейших Грузинской православной церкви. Очевидно, что он, как и в случаях с Украиной, Сербией и странами Балтии, забыл второе правило II Вселенского Собора: “Областные епископы да не простирают своей власти на Церкви за пределами своей области…”.
Зазначена заява не є звичайною інформаційною заявою, а виступає частиною цілеспрямованої операції впливу, спрямованої на делегітимізацію будь-якого сценарію, який виходить за межі контрольованої Москвою церковної орбіти. Фактичне “вкидання” двох конкретних імен — митрополитів Авраама (при народженні Гармелія Амірана Мамія дзе (გარმელია ამირან მამია)), митрополита Західноєвропейського (Іспанія, Італія, Португалія, Мальта, Франція, Швейцарія) та Григорія (при народженні Бербічашвілі Гурама Григолі (გურამ გრიგოლ ბერბიჭაშვილი)), митрополита Потійський і Хобійський (мм. Поті, Хобі, муніципалітет Хобі), голову видавничо-рецензійного відділу) — як нібито фаворитів Константинополя, є показовим не з точки зору їхніх реальних шансів, а як спроба сформувати заздалегідь токсичний контур навколо будь-яких кандидатів, асоційованих із можливістю перегляду позиції стосовно Православної Церкви України. У логіці російських спецслужб це класична превентивна операція — не допустити зміну балансу, дискредитувавши її ще до того, як вона стане реальністю
Ключовим у цій заяві є не зміст, а сам факт її появи на рівні державної розвідки, що демонструє ступінь значущості грузинського транзиту для російської влади. Кремль та Російська православна церква діють у синхронізованій зв’язці, де СЗР РФ виконує функцію зовнішнього інформаційно-психологічного тиску, а церковні канали — внутрішньої роботи з ієрархами. Висування саме митрополитів Авраама і Григорія як “кандидатів Варфоломія” має на меті створити у Священному Синоді ефект обережності та страху перед можливими наслідками, зокрема у вигляді посилення конфлікту навколо Абхазії та Південної Осетії. Таким чином Москва сигналізує — будь-який рух у бік Константинополя буде інтерпретований як політичний виклик із відповідною реакцією.
Водночас ця заява фактично підтверджує головне — Кремль розглядає можливість появи в Грузинській православній церкві ієрархів, відкритих до визнання української автокефалії, як реальну загрозу. Сам факт, що митрополити Авраам (Гармелія) та Григорій (Бербічашвілі) були публічно винесені у поле інформаційної атаки, свідчить про наявність у Синоді групи, яка потенційно готова до більш рішучого перегляду позиції щодо України. У цьому сенсі СВР не лише намагається вплинути на процес, але й ненавмисно розкриває конфігурацію внутрішньої боротьби у самій ГПЦ.
Прогнозовано, ця інформаційна операція матиме подвійний ефект. У короткостроковій перспективі вона посилить інерційний сценарій, підштовхуючи єпископат до вибору максимально “безпечного” кандидата, такого як Шіо (Муджирі), який дозволяє уникнути різких рішень. У середньостроковій перспективі ж сам факт прямого втручання російської держави у церковний процес може, навпаки, стимулювати внутрішній спротив і поступове дистанціювання від Москви, особливо серед тих ієрархів, які сприймають подібний тиск як загрозу автономії церкви.
У ширшому контексті ця заява є частиною більшої стратегії: Кремль і РПЦ намагаються використати державні інструменти, включно зі спецслужбами, для блокування подальшого розширення впливу Варфоломій I і недопущення переходу Грузинської православної церкви у постмосковський формат православної архітектури. Таким чином грузинські вибори остаточно виходять за межі внутрішньоцерковної події і стають елементом великої геополітичної гри, де розвідка, церква і держава діють як єдиний механізм впливу.
* * *
Довідково: У великій грі за патріарший куколь, що розгортається на тлі тектонічних зсувів у Тбілісі, митрополит Західноєвропейський Авраам (Гармелія) посідає позицію “верховного арбітра” прозахідного крила Священного Синоду. Його фігура — це живий виклик амбіціям Москви в Грузії. Уродженець Сухумі, загартований десятиліттями дипломатичної місії у серці Європи, Гармелія трансформував свою єпархію на потужний інтелектуальний хаб, що фактично перебуває у прямій комунікації із Фанаром. Попри поважний вік (78 років), який формально виводить його із переліку прямих претендентів на престол, митрополит залишається головним “kingmaker” (творцем королів). Саме він є тим бар’єром, об який розбиваються спроби РПЦ повністю поглинути ГПЦ. У кулуарах Грузинської патріархії його називають архітектором майбутнього визнання ПЦУ, чий голос у вирішальний момент обрання наступника Іллі II стане ціною виживання ГПЦ як незалежного інституту. Для Кремля Авраам Гармелія — “незручний інтелектуал”, для Грузії — гарант того, що шлях до Мцхети не пролягатиме через Москву.
У кулуарах Грузинської Патріархії, де стіни дихають візантійською обережністю, постать митрополита Григорія (Бербічашвілі) сприймається як найбільш небезпечний інтелектуальний виклик для консервативного крила. Очолюючи стратегічний видавничо-рецензійний відділ, він, де-факто, тримає у руках ключі від ідеологічного наративу Церкви. У момент великого транзиту влади Григорій — це не просто єпископ прифронтового портового міста Поті, він — “головний цензор”, чиє схвалення або вето визначатиме легітимність будь-якого претендента на престол. Митрополит Григорій є найбільш послідовним та публічним прихильником зближення із Вселенським Патріархатом. Його позиція щодо визнання автокефалії ПЦУ — це не просто питання теології, а акт геополітичного суверенітету. Він відкрито заявляв, що “церковна ізоляція Грузії — це шлях у пастку Москви”. Для РПЦ митрополит Григорій є “ворогом № 1” у Священному Синоді, адже саме він блокує спроби перетворити ГПЦ на філіал “русского мира” на Кавказі. Кафедра в Поті — це не лише духовний центр, а стратегічний вузол. Маючи прямі контакти із політичними та бізнесовими елітами, що пов’язані із морською логістикою, Бербічашвілі володіє ресурсом, який важко ігнорувати. Він — майстер кулуарних компромісів, який вміє мовчати, коли це потрібно, але його публічні виступи завжди стають вибуховим інформаційним приводом.
У процесі обрання нового Католикоса-Патріарха роль Григорія (Бербічашвілі) буде двоякою:1) очолить групу прогресивних ієрархів, які висунуть жорсткі умови будь-якому кандидату щодо збереження прозахідного курсу — блокуючий пакет; 2) як голова видавничого відділу, він контролюватиме “інформаційну гігієну” виборчого процесу, нівелюючи проросійську пропаганду всередині церковних медіа — ідеологічний фільтр. Якщо митрополит Авраам — це голос Грузії в Європі, то митрополит Григорій — це кулак Грузії всередині Священного Синоду. Його неможливо купити і важко залякати. У битві за майбутнє Мцхети він стане тим, хто або власноруч зведе на престол прозахідного реформатора, або перетворить життя проросійського ставленика на нескінченну канонічну війну.
