Харків: Церква залишається поруч зі стражденним народом
Світлана Духович
Щочетверга перед греко-католицьким собором святого Миколая у Харкові з самого ранку формується довжелезна черга людей. Тут місцевий відділ Карітасу-України роздає гуманітарну допомогу багатьом людям – молодим, дорослим, дітям, людям похилого віку, які, незважаючи на постійні бомбардування, залишилися жити в рідному місті. Серед них є й ті, хто на початку війни виїхав у західні регіони України чи за кордон, але повернувся після відкинення російської армії далі на схід.
На подвір’ї собору, який ще перебуває у стані будівництва, серед людей проходить владика Василь Тучапець, Екзарх Харківський УГКЦ. Люди зупиняють його, щоб подякувати за допомогу та привітати з днем народження: єпископу недавно виповнилося 55 років. Він теж залишився в Харкові від початку війни, хоча це не його рідне місто: він родом з протилежного кінця країни – з Львівщини; залишився зі своєю паствою, незважаючи на те, що вона – відносно невелика: близько двадцяти парафій, розкиданих на території трьох областей (Харківської, Сумської та Полтавської), з 25 священиками, 3 жіночими чернечими спільнотами (всього 8 сестер) та однією чоловічою (3 священики і один брат).
«На початку війни, – розповідає екзарх, – деякі наші парафії, наприклад у Вільчі та Ізюмі, були окуповані росіянами, і ми змушені були евакуювати звідти наших священиків. Тепер ці місця звільнені, і ми намагаємося надати як гуманітарну, так і духовну підтримку тим, хто залишився. В інших парафіях усі священики залишалися зі своїми громадами навіть у важкі часи, як, наприклад, у Сумах, які були оточені російськими військами, але все ж таки парох залишався там із людьми і певний час опікувався також латинськими католиками, поки їхній парох був відсутній».
Гуманітарна криза
Владика Василь пояснює, що українські військові звільнили майже всю територію Харківської області, але гуманітарна ситуація залишається критичною: більшість заводів і підприємств зупинилися, магазини закриті. Виживати в цих умовах дуже важко, тому багато мешканців виїхали, а ті, хто залишився, можуть виживати лише завдяки гуманітарній допомозі. Останнім часом багато людей переїжджають до обласного центру з раніше окупованих територій, бо ті населені пункти майже повністю зруйновані, а в місті вони сподіваються знайти якусь допомогу, щоб пережити зиму.
«Їм теж потрібен теплий одяг і ковдри, їжа тощо, – каже єпископ. – Серед них є також багато сімей з дітьми. Багато людей звертаються за ліками. І ми намагаємося знайти все це, що є нелегко, тому що останнім часом у нас дуже мало гуманітарної допомоги. Тому прошу всіх, хто може допомогти, надсилати нам продукти харчування, дитяче харчування, зимовий одяг, ковдри і ліки». Екзарх Харківський розповів, що нещодавно представники дієцезії Комо (Італія) привезли їм допомогу, зібрану на своїх парафіях, а також особисто допомогли роздати її людям.
Почнати знову передавати віру
Харківський Екзархат УГКЦ відносно молодий. У 2014 році, після поділу Донецько-Харківського екзархату, виникли два окремих екзархати: Донецький і Харківський. Владика Тучапець каже, що церковні структури ще перебувають у процесі розвитку, будівництво самого собору святого Миколая ще не завершено. Війна зупинила ці проекти, але не зупинила бажання молодого екзарха та всього духовенства щодня надавати конкретну допомогу та духовну підтримку.
Східну Україну в певному сенсі можна вважати місійними теренами. «Багаторічна атеїстична пропаганда залишила глибокі сліди, – пояснює екзарх, – перервався ланцюг передачі віри від покоління до покоління, через що багато людей далекі від Церкви, від Бога і ще не знайшли свого шляху віри або щойно його розпочинають».
Глибокий досвід молодого священика
У багатьох селах Харківщини немає храмів, часто лише в районному центрі є церква, до якої люди приїжджають на великі свята. Отець Андрій Насінник, директор Карітасу-України Харківського екзархату, говорить про це з певним подивом, адже на заході України, звідки він родом, кожне село має свою церкву, а то й більше. Шість років тому, після закінчення семінарії, молодий священик відчув покликання нести своє служіння «там, де не було священиків», і життя подарувало йому досвід усвідомлення того, наскільки цінною є його присутність саме тут.
«Коли ми їдемо в маленькі села, які нещодавно звільнили, – ділиться він, – мені трапляється заходити в домівки людей, які ніколи раніше не спілкувалися зі священиком. І коли я приїжджаю туди, я заходжу, наприклад, в помешкання літньої жінки, і дізнаюся, що це я, слуга Божий, став першим священиком, якого вона зустріла у своєму житті, і мені важко повірити, що я удостоївся такої честі... Ці моменти поглиблюють мою віру, дають мені переконання, що моє священицьке служіння має важливий результат: я не просто приходжу до храму, де мене чекають, а приходжу до тих, хто не очікував зустрічі зі мною. І коли в розмові ми говоримо про різні речі, а також про духовні питання, це змінює моє уявлення про священство: дає мені зрозуміти, що я можу не тільки бути в храмі чи на парафії, але можу розглядати своє служіння в ширшій перспективі».
Залишатися з людьми за будь-яких обставин
На запитання, чи не думав він виїхати з Харкова, отець Андрій відповідає: «Ні, тому що дивлячись в очі людям, яким ми допомагаємо, я розумію, наскільки ця допомога для них важлива. Ми повинні забезпечити людей найелементарнішими речами, щоб вже потім вони могли думати про щось вище, прекрасніше. А тут, у Харкові, щодня виникають нові виклики, тим більше наближається зима».
Карітас греко-католицького екзархату в Харкові з його 55 працівниками та багатьма волонтерами докладає багато зусиль для того, аби відповісти на основні потреби людей та допомогти їм підготуватися до зими: вони допомагають замінювати розбиті вікна (уже зробили замір вікон у 500 домівках), везуть дрова в населенні пункти, де люди користуються печами на дровах, мешканцям міста купують електричні обігрівачі. Основною їхньої діяльності залишається роздача пакунків з продуктами харчування, ліками, гігієнічними наборами; соціальні працівники доставляють допомогу до помешкань людей з інвалідністю та людям похилого віку, а також допомагають їм по господарству. Серед працівників Карітасу також є психологи, які працюють з дітьми та дорослими, та юристи, які часто допомагають тим, хто втратив документи.
Багато харків’ян вперше відкрили для себе Церкву саме в ці вісім місяців війни. «Багато хто наближається до віри, – каже директор Карітасу, – тому що, коли людина усвідомлює, що її життя не залежить від неї самої, вона починає думати про те, до кого їй звернутися за підтримкою. Багато людей вперше звертаються до Бога, вперше приходять до церкви, бо шукають допомоги. Тому вони приходять до нас не тільки тому, що ми даємо їм допомогу, а тому, що вони шукають тут чогось певного, тривалого, вічного, чого не можуть знайти в світі».
«Навіть люди, далекі від Церкви, – підкреслює владика Тучапець, – дуже цінують те, що священики, єпископи та монашество залишилися з ними. Якось зі священиками я стояв перед будинком, де ми живемо, і ми зустріли трьох молодих людей, які виходили з будинку. Вони сказали нам дві речі: “Моліться, щоб усе це якнайшвидше закінчилося”, і “Дякуємо, що ви залишилися з нами”. Церква перебуває поруч з людьми у цей важкий час війни, намагається допомогти їм чим може, і це є свідченням нашої живої християнської віри».
Тепла присутність сестри Олексії серед руїн Харкова
«Дуже часто я не знаю, як допомогти людям, які втратили все, людям, які перебувають у відчаї, але вважаю, що важливо приділяти їм час, вислуховувати їх із співчуттям і давати їм можливість розповісти про свій біль» , – говорить сестра Олексія Погранична, Згромадження св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії. Серед численних руїн, спричинених бомбардуваннями, які повторюються майже щодня, та стражданнями людей, сестра Олексія разом із своєю співсестрою намагаються нести розраду кожному, кого зустрічають.
На війні неможливо мати план душпастирства чи іншої діяльності: щодня черниці намагаються відповідати на конкретні потреби людей. В основному їхня діяльність відбувається при греко-католицькому соборі святого Миколая, де щочетверга вони допомагають роздавати гуманітарну допомогу, даруючи кожному добре слово чи усмішку.
«Іншими днями, – каже сестра Олексія, – ми їздимо на території, які раніше були окуповані росіянами, і возимо їжу людям, які нічого не мають. На жаль, майже всі звільнені села були повністю знищені. Крім того, в одному із сіл, де встановлено намет ДСНС, ми долучаємось до підтримки людей, які залишають звільнені території: готуємо їм чай, каву, роздаємо солодощі, щоб переміщені можуть погрітися. Буває, що за день через нього проходить приблизно 300 людей».
Навіть у цих умовах сестра Олексія, голос і очі якої випромінюють тепло і жвавість, що не походять від матеріальних речей, хоче поділитися своїм досвідом Бога. «Кожного дня ми молимося з людьми в соборі, – каже вона, – і двічі на тиждень зустрічаємося з дітьми, щоб трохи відволікти їх від вибухів. Ми їм щось розповідаємо, співаємо і танцюємо з ними, готуємо солодощі і просто проводимо час разом: ми хочемо, щоб вони відчули щось зовсім інше, ніж те, що вони бачать на вулицях, щось позитивне». Серед ігор та пісень сестра Олексія говорить дітям про Бога, Який, насамперед, є люблячим Батьком. Черниця пригадує дівчинку, яка, побачивши у церкві скриньку для пожертв, вирішила, що це поштова скринька, щоб відправляти листи до Бога, і потім приносила маленькі листівки з посланнями до Господа. «Діти відкриті, – додає сестра, – і поволі вони вчаться пізнавати Бога».
Бажання бути поруч з людьми привело сестру Олексію в одне з великих бомбосховищ, яке було облаштоване на одному із заводів, де тепер мешкають люди, які втратили домівку. «Першого разу, коли я туди прийшла, – розповідає сестра Олексія, – мене вразили умови, в яких живуть люди: немає вентиляції і дуже волого, сім’ї живуть в окремих приміщеннях, розділених шторкою». Там сестра зустріла сім’ю – дружину, чоловіка та батька чоловіка – яких росіяни поранили, коли вони намагалися виїхати з їхнього села, їхні рани ще не загоїлися. «Мене вразили живі квіти у вазі, які я побачила в їхній так званій кімнаті, – ділиться вона. – Жінка сказала мені, що ці квіти їй приніс її чоловік. І подумала про себе, що навіть у цих дуже важких умовах ці люди, які втратили все і майже втратили життя, все одно творять простір для краси, для чогось позитивного».
«Сумно бачити, що всі ці люди там живуть, – додає черниця, – адже вони з дня на день втратили свій дім і не знають, коли зможуть жити в нормальних умовах, і часто ми не знаємо, як їм допомогти. Проте, як на мене, для них важливо, щоб поруч був хтось, хто їх може вислухати, ввійти в їхню ситуацію і співчувати. І це те, для чого я там. Це непросте завдання, оскільки це вимагає часу та зусиль, але це моя місія, моє служіння: вислухати та допомогти чим можемо».
