Херсонське священне каміння
Обшарпані цементні стіни. Облізлі сірі двері. Дірявий шиферний дах. Коли підходиш до цієї споруди, то видається що перед тобою – занедбаний промзонівський склад. До того, як відкриваються двері. Надалі вже не зважаєш на курну цементну підлогу чи плісняву на стінах. Адже всередині – в п’яти невеликих залах – знаходиться одне з найкращих в Україні зібрань лапідарних (тобто монументальних кам’яних) старожитностей. Ми потрапляємо до Відкритого археологічного фондосховища «Лапідарій – Амфорний зал» Херсонського обласного краєзнавчого музею.
Це місце зберігання культових і побутових речей, виготовлених з каменю та глини. Вони відносяться до великого відрізку часу – від епохи міді-бронзи до ХХ сторіччя.
В епоху міді-бронзи (кінець ІV – початок І тисячоліття до н. е.) в степах Північного Причорномор’я панували скотарсько-землеробські племена. Відбулися великі зміни у виробничій діяльності (опанування перших металів і сплавів, поява орного землеробства та колеса, вдосконалення ткацтва і виготовлення глиняного посуду).
Відбувалися й соціальні зміни – поступовий перехід від первісності до ранньодержавного утворення. Змінився і світогляд. Нові вірування найкраще відобразилися в обряді поховань. З’являються великі кам’яні споруди (менгіри, дольмени, кромлехи), а згодом – перші антропоморфні (людиноподібні) стели. Їх встановлювали в спеціальних святилищах, де проводили релігійні дійства. Знаходять стели також в перекриттях поховань під курганними насипами.
«Людиноподібні стели – це втілення образів родоначальників. Вони підкреслювали провідну роль чоловіка в племені та роді. Це були горді постаті вождів та воїнів, іноді – шаманів у позі поклоніння. Зображення на поверхні стел відтворюють сцени, пов’язані з культом врожайності, або боротьби добра і зла,» – говорить завідувач сектором археології музею Марина Абікулова. Людиноподібні стели, як і фалоїдні камені, були також символами вшановування предків, символами плодючості та продовження роду.
Завершення епохи бронзи пов’язане з початком панування у степах Південної України кіммерійців (ІХ-VІІ сторіччя до н. е.), а згодом – скіфів (VІІ-ІІ сторіччя до н. е.). Кіммерійці – перший народ Північного Причорномор’я, про який вже є письмові згадки. І кіммерійська, і скіфська монументальна скульптура втілює, перш за все, образ воїна-вождя. Вона відображує також релігійні уявлення цих народів про стовпоподібну фігуру як центр Всесвіту. В той же час, скіфські скульптори відображали в своїх творах портретні риси реальних людей свого часу.
Одночасно зі скіфами, які панували в південноукраїнських степах, на північних берегах Чорного моря оселяються й греки, що приносять із собою середземноморську античну культуру (VII сторіччя до н. е. – V сторіччя н. е.). Важливим джерелом наших знань про той час є сакральні кам’яні пам’ятки.
Бачимо тут і жертовники на честь богів Олімпу, і збережені частини їхніх скульптур, і зображення цих богів на надгробках. Вони походять з античних міст Південної України – Ольвії, Пантикапею, Херсонесу.
Посередині другого залу Лапідарію бачимо кам’яну скриню – осуарій. Це урна для зберігання кісток померлого. Спершу тіло давнього грека чи римлянина хоронили у тимчасовій могилі, а пізніше, за кілька років, виймали кістки та розміщували в осуарії. Для сучасної культури таке поховання є незвичайним, але давні греки та й інші народи нашої планети у такій кам’яній скрині зберігали рештки своїх рідних, віддаючи їм належну шану.
Після падіння Римської імперії в українських степах теж починається нова епоха. У VІІІ-Х ст. н. е. на Півдні України мешкали тюркомовні племена салтівської культури. Етнічно до складу цієї культури належали алани, протоболгари та хозари. Ці народи створили велике політичне об’єднання – Хозарський каганат. В першій половині VІІ ст. об’єднання розпалося на великі орди, одну з яких очолив енергійний хан протоболгарів Аспарух. Аспарух зі своїм народом відкочував на Дунай та створив там нову державу – Дунайську Болгарію. До періоду походу Аспаруха відноситься людиноподібна скульптура, яка символізує предка-родоначальника протоболгарів.
З середини ХІ сторіччя до середини ХІІІ сторіччя степи Півдня були домівкою тюркомовних половців. Унікальними є половецькі чоловічі та жіночі скульптури ХІІ-ХІІІ сторіч. Вони покликані були увічнити все тих же архетипних предків-родоначальників, але зображено на них і побутові речі, і зброю, і прикраси, і орнаменти одягу.
Після періоду панування Золотої Орди, що змінила половців у степах, свою владу на пониззя Дністра та Дунаю поширило Молдовське князівство. Це була могутня центральноєвропейська держава, на чолі якої в 1457-1504 роках стояв Стефан ІІІ Великий. Своїм головним завданням він бачив боротьбу проти наступу Османської імперії на Північ. Для оборони Молдови Стефан спорудив у Білгороді на Дністрі потужну фортецю, яка мала спинити переможну ходу Ісламу.
Три плити мають викарбуваний текст старослов’янською мовою, а одна – грецькою. Найбільша з плит була встановлена над головною брамою фортеці, ще дві були встановлені на внутрішніх стінах фортеці. Четверта ж плита не має прямого стосунку до фортеці. Вона належала до церкви святого Іоанна Предтечі в Білгороді, що була зведена в ті ж часи.
В 1484 році Білгородську фортецю здобуло військо султана Баязида. Незабаром уже всі береги Чорного моря стали частиною Османської держави і залишалися нею до кінця XVIII сторіччя. Від цієї епохи лишилося чимало османських пам’яток, а найперше надгробків, що розповідають і про релігійну ситуацію під владою Стамбула. Один з них – надгробок Халіля-ефенді, імама центральної мечеті уже османського Білгорода (Аккерману).
Але, окрім мусульманських пам’яток, бачимо тут і свідчення збереження християнської традиції. Про неї нагадує грецький надгробок. Подружжя, поховане під ним, вочевидь належало до вірних Готсько-Кафської єпархії Константинопольської Церкви, що поширювала свою духовну владу на християн Криму та прилеглих земель.
У наступному (четвертому) залі Лапідарію зберігаються амфори та піфоси – спеціальні глиняні посудини, які впродовж VII сторіччя до н. е. – XIII сторіччя н. е. використовувались для транспортування та зберігання різноманітних товарів. Тут бачимо амфори античних часів та середньовіччя, знайдені, головним чином, на території Херсонщини. В господарстві амфори використовувались як зерносховища, ємності для зберігання вина, олії, риби, горіхів, фарби та іншого. Варто відзначити, що херсонський «Амфорний зал» – це єдине в Україні відокремлене амфоросховище.
Але іноді амфори використовувались також в античній поховальній традиції – померлих немовлят давні греки хоронили в амфорі під порогом будинку. За віруваннями того часу це мало допомогти у продовженні роду.
З кінця XVIII сторіччя Херсонщина залюднюється селянами-переселенцями з Центральної України та нащадками запорожців. Навколо їхніх сіл постали кладовища, надгробними пам’ятниками на яких слугували козацькі кам’яні хрести трилистного типу.
Іноді на верхній частині хрестів карбувався характерний знак – око, вписане в трикутник. Це ознака належності покійного до однієї з таємних франкмасонських організацій. В ХІХ сторіччі ці організації були для нащадків української козацької старшини однією з небагатьох можливостей реалізувати прагнення до громадської та політичної роботи.
Міські кладовища відрізнялися розмаїттям поховальних традицій і надгробних пам’яток, які репрезентують всі народи міст Півдня України. Серед них бачимо і представників німецької громади менонітів, і французьких католиків.
Є в херсонському Лапідарії і свідчення впливу на міське життя Півдня вірян Вірменської апостольської церкви. В «Ілюстрованій енциклопедії вірменської культури України» Ірина Гаюк розповідає про заснування в 1792 році міста Григоріополя, що планувався як вірменське містечко-колонія на Півдні України. Але невигідне географічне розташування невдовзі змусило мешканців переселятися до більших та багатших міст, а Григоріополь перетворився на звичайне багатоетнічне та багатоконфесійне південне містечко. На згадку про григоріопольських вірмен лишилося небагато памяток і одна з них – у херсонському Лапідарії. Йдеться про закладну плиту кишинівського фонтану, встановлену, згідно з російсько-вірменським написом григоріопольським громадянином Калустом Багдасаровичем.
Десять пам’яток нараховує розділ юдейських старожитностей. За даними Всеросійського перепису населення 1897 року в Херсоні мешкало 59 тисяч громадян, з них 17 555 євреїв (30 %). Та згодом, після приходу радянської влади, а особливо після ІІ Світової війни єврейська громада занепала. Колись доглянутий та багатий єврейський цвинтар був остаточно занедбаний, а в суміжних з ним районах приватного сектору окремі місцеві мешканці стали використовувати надгробки з нього як будівельний матеріал. Тож не дивно, що більшість єврейських надгробків Лапідарію уже в останні роки краєзнавці знайшли в будівельному смітті.
Зауважимо, що не лише малоосвічені херсонці з околиць, але й представники радянської влади не гребували й використовувати надгробки херсонських євреїв як матеріал для карбування власних монументів. В одному конкретному випадку надгробок був перероблений у дошку з цитатою «класика» про науку: «В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот может достигнуть ее сияющих вершин, кто, не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропам (Карл Маркс)». Судячи зі змісту цитати, дошку встановили у стіні котрогось з херсонських навчальних закладів, звідки її згодом демонтували, а відтак вона теж потрапила до будівельного сміття.
До більш ранніх надходжень належить уламок єврейського надгробку, знайдений в 1910 році у Бериславі. На надгробку напис: «Людина проста й пряма Еліяху Яків бар Дов» (переклад Сергія Мовшовича).
Отже, ми завершили прогулянку херсонським «Лапідарієм – Амфорним залом». Бачили тут і пам’ятки родових культів кочових скотарських племен, і більш розвиненої давньогрецької релігії богів-олімпійців. Бачили і свідчення південноукраїнського релігійного розмаїття Нового часу – мусульмани, юдеї та християни різних конфесій однаково дотичні до розбудови міст Південної України. Безумовно, кожна група пам’яток і навіть кожна окрема пам’ятка потребують окремої докладної розповіді. Але навіть цей побіжний огляд дозволяє твердити – у херсонському Відкритому археологічному фондосховищі «Лапідарій – Амфорний зал» зібрано матеріали, що повною мірою висвітлюють релігійну історію українського Півдня.
Антон Костенко
