Католицький досвід у православній країні
Пояснити звернення до тієї чи іншої церковної традиції дуже складно, мабуть, до кінця й неможливо. Люди віруючі, тим більше — виховані Церквою, чудово знають, як багато в цій нашій, мовби очевидній, цілком свідомій дії від таїни покликання, шляху, задуму.
Тому обійду питання про те, чому я опинилась саме в Католицькій церкві. Звичайно, це нетривіальна ситуація: у православній країні вона викликає щонайменше деяке здивування. П’ять років я чесно намагалась сформулювати відповідь на запитання «чому», і мені ніколи не вдавалося зробити це вичерпно. А проте католицтво стало невід’ємною частиною мого життя, вирішальним фактом моєї біографії і чимось на зразок дому, путі, долі.
Щоб говорити про католицтво в Росії не тільки з погляду біографічного, особистого (що малоцікаво), але і як про соціологічний феномен, тобто як про явище, котре має цінність для певної, досить значної кількості людей, слід взяти до уваги одну просту річ. Християнство взагалі й католицтво як один із способів його існування є формою втечі, що в релігійній термінології називається Виходом — Виходом людини з рабства цьому світові в якісь малознайомі, але вже самою своєю недосяжністю та «іншістю» привабливі простори: «звідси» — «туди». Очевидно, що саме це, часто неартикульоване прагнення людини «до світу іншого» лежить в основі всіх без винятку великих релігій. І в цьому розумінні будь-яка релігія — свого роду «дисидентство», певним чином виражена незгода з актуальним становищем справ у цьому світі, а також певна «програма», перспектива перетворення або Преображення цього світу й людини як частки цього світу — частки водночас і природної, і трансцендентної щодо нього.
Навернення і хрещення для людини, якщо тільки воно щиросердне й відповідальне, — безумовно щось більше, ніж форма протесту. Будь-який неофіт, хай він католик чи православний, скаже вам, що він хрестився не в обряд і не в систему, а у смерть і воскресіння Христа, в таїну життя і смерті; саме це є найважливішим для його особистісного зростання та орієнтації у просторі повсякдення. Однак все ж не варто випускати з уваги згаданий мотив Виходу, надзвичайно важливий для людини, переплетений з мотивом спасіння як спасіння в прямому розумінні слова, спасіння від конкретних небезпек, що підстерігають нас скрізь у цьому світі, так і спасіння як остаточного вирішення екзистенціальної «проблеми людини». Саме це розуміння спасіння породило таку тривку й довгочасну конструкцію (зрозуміло, що терміном «конструкція» суть Церкви не вичерпується) як Католицька церква, котра не випадково з такою увагою ставиться до слів Христа: «Я є Путь, і Істина, і Життя».
Звичайно, цей християнський Вихід, втечу не слід розуміти буквально. Розуміючи необхідність спасатися, «йти звідси», християнин завжди розуміє також, що ніхто не спасається поодинці — ні окрема людина, ні будь-яка ізольована група. І тому Вихід — це передусім праця, здійснювана «в миру», заради спасіння й перетворення всього світу.
Я гадаю, що для тих, хто живе в Росії, звернення до католицької християнської традиції стало найбільш радикальною й ефективною формою дисидентства, втечі не тільки в сенсі духовного сходження, але втечі, позначеної соціально. І якщо вже шукати якісь причини навернення в католицтво російських людей (які більш чи менш піддаються рефлексії), зокрема людей XIX віку (наприклад, декабриста М. С. Луніна) – хоча причин суттєво більше, ніж уявляється, і очевидно, що з погляду особистого покликання тайни в цьому більше, ніж у всьому іншому, — то скринька й замкнена не була.
Російська культура взагалі розвивалась у полі напруги між місцевим ізоляціонізмом, етнічною замкнутістю — і спробами прориву, спробами вписати себе в деяке наднаціональне «ми» або, принаймні, віднайти спосіб контактувати з цим «ми». У цьому розумінні хрещення Русі Володимиром також можна розглядати як певний шлях подолання згаданої замкнутості, національного провінціалізму; реформи Петра І є, мабуть, ще більш яскравим прикладом прагнення розширити кордони «російської ойкумени».
Таким чином, католицтво в Росії (як і протестантизм й інші «іноземні» релігійні течії) практично з моменту своєї появи на російській сцені стало «вікном в Європу», і тому можна знайти десяток підтверджень, зокрема у І. С. Гагаріна; вірогідно, так само стоїть справа і в наші дні. Однак підкреслюю, що за цим приховане все ж дещо більше, ніж просто тяжіння деякої частини російської інтелігенції до західної культури. В основі самого цього тяжіння — прагнення здійснити втечу радикальну, тобто піти не стільки від Сходу до Заходу, скільки від усілякого розділення на Захід і Схід; бажання досягти того ступеня цілісності світу, при якому втрачає смисл будь-яке протиставлення; «вийти геть», за межі, і тим самим ці межі скасувати. Очевидно, що церква Католицька, тобто вселенська, яка декларує свою вищість над будь-якими національними спільнотами, яка проголошує (а не тільки має на думці) свою позасвітовість (що її розуміють передусім як онтологічне позаположення не тільки щодо нації і держави, але й узагалі щодо земного буття людини), підходить для реалізації цієї, хай навіть не повністю словесно оформленої мети найкращим чином.
Про що, до речі, свідчить не тільки наше минуле, а й сучасність. Адже в підгрунті того, що нині прийнято не зовсім коректно називати «тоталітарними сектами», по суті лежить те ж саме прагнення, і поширеність цих сект свідчить про те, що прагнення це зовсім не вмерло.
Крім того, було б неправильно вважати, начебто у процесі подолання замкнутості національна належність «згладжується»; вона радше деяким чином модифікується, змінюється, додаючи якісь барви до загальної картини етнічної спільності — і безумовно у спільності наднаціональній виконується, як виконується призначення й завдання, збагачуючи вже не тільки вузько-місцеву людську спільноту, а й спільноту вселенську.
Таким чином для нас, росіян, звернення до католицької традиції християнства стало чимось на кшталт «ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна — ходіння «по зову сердца», але і з метою повчитися чогось, а надто прилучитися до того, чого бракує «тут». Розвиваючи цю думку, можна зауважити, що по суті будь-яка релігійна меншина — це передусім спільнота, де здійснюється релігійний експеримент, результат якого не відомий зарані й може бути спрогнозований тільки з великою похибкою. Власне, християнство в Іудеї, а відтак в елліністичному світі являло собою саме такий експеримент. А отже, ведучи мову про Католицьку церкву в Росії (але ні в якому разі не про «Російську Католицьку церкву»!), цілком правомірно говорити про релігійний авангард (він же андеграунд), що робить зрозумілим присутність католиків у Росії і визначає функцію Католицької церкви в нашому суспільстві.
Релігійний експеримент — це завжди експеримент з дослідження майбутнього як в есхатологічній, так і в соціальній перспективі, і обидві ці перспективи надзвичайно важливі. Будь-яка, як уже було сказано, релігійна меншина займається приблизно тим самим: пошуком нових шляхів у ситуації застою, очевидного або ж такого, що тільки «носиться в повітрі». Питання полягає в тому, наскільки успішним й ефективним є цей пошук. Безумовно, з цього погляду католицтво має безліч переваг перед іншими групами релігійного авангарду (назвемо це так).
Передусім тому, що воно являє собою глобальну систему. Кажучи «глобальна система», я маю на увазі цілком конкретні речі. Так, «система» характеризується, зокрема, високим ступенем солідарності її членів, — у цьому смислі земляцтво (скажімо, вірменська діаспора), з його вписаним у «кодекс честі» поняттям про взаємодопомогу, є хорошим прикладом. Ввійшовши у будь-який католицький храм у будь-якій католицькій країні, людина в силу своєї належності до Католицької церкви опиняється «в системі» й має право розраховувати (і одержати) в разі необхідності підтримку з її боку. Причому мова тут не йде про особисті якості тих, хто цю допомогу подає. Визначальним фактором є не вони, а ознака, якщо хочете, формальна: належність до Католицької церкви.
Крім того, ця глобальна система спирається на поважну двохтисячолітню традицію й має розвинутий інструментарій для вирішення проблем повсякденного життя людини (наприклад, поєднання особистої свободи й ієрархічної дисципліни), ресурси (система освіти) та стратегію власного розвитку. Усе це Й дає змогу вести релігійний пошук найбільш ефективно та відповідально.
Варто додати, що присутність описаних мною «експериментаторів» (зокрема католиків) такою ж мірою важлива й цінна для всього суспільства, як і для окремих людей, наділених складом характеру Афанасія Нікітіна та його попередника Мойсея, оскільки саме цей авангард значною мірою забезпечує нормальний, збалансований розвиток згаданого історичного конфлікту між, умовно кажучи, «провінціалізмом» і «соборністю» в широкому розумінні слова. Так стоїть справа не тільки у нас у Росії, але й узагалі скрізь, де є бодай зачатки релігійного плюралізму. Можливо, православні французи або італійці приблизно так само пояснювали б свою належність до Православної церкви, бо католицька більшість європейських країн має таку ж потребу у сфері релігійного пошуку, як і православна більшість у Росії.
Досі я говорила про католицтво як про явище суспільне, намагаючись визначити, якою є роль російської католицької общини в релігійному просторі сучасної Росії. Але цілком очевидно, що в описаному мною релігійному пошукові є не тільки суспільний, а й особистісний вимір.
Передусім Католицька церква дала мені мову й навчила нею користуватися. З повним правом наш вік можна назвати «віком німоти». Ми розучились говорити, і найстрашніший дефіцит XX ст. — це дефіцит діалогу як на рівні приватного життя, де рвуться «зайві» людські зв’язки, не прикрашені мистецтвом вести бесіду, так і на рівні суспільства, що тоне в какофонії, де лише іноді зустрічаються проблиски осмисленої мови. Мистецтво постмодерну — найяскравіша ілюстрація того ступору, тієї безсловесності, якоїсь темної безмовності, що огорнула нас на рубежі віків: можливо, нам є що сказати, але втрачено мову, але розсипались звичні парадигми, не працюють попередні сценарії і стереотипи поведінки, девальвовано поняття, вичерпано образний стрій минулої епохи... Доводиться йти наосліп, навпомацки. «Який біль шукати загублене слово...»
Можливо, одним з найсильніших потрясінь для мене було відкриття, зроблене в Католицькій церкві: слова мають цілком певний смисл; існує проста й точна, відпрацьована до найменших деталей мова для висловлювання всіх тих складнощів, з якими має справу людина рефлектуюча. Більше того: ця безмірно багата мова — мова богослов’я й антропології, проповіді, папських документів, релігійної поезії — існує не для того, щоб просто «розмірковувати» про життя взагалі. Ця мова працює, даючи нам інструментарій для вирішення реальних проблем повсякдення.
Так, у Церкві мене навчили розрізняти природне і надприродне, кохання і закоханість, вольове рішення й інтелектуальне, зусилля й перетерплення, залежно від проблемної ситуації покладатися на інтуїцію або на розум, оперувати даними власного досвіду, вписуючи їх у контекст досвіду загальнолюдського за допомогою читання й інтерпретації Святого Письма.
Мені пояснили, що таке вибір і як має відбуватися рух людини до обраної проміжної мети, що таке спокуса і як з нею боротися, якою є міра відповідальності людини за її вчинки і що означає «любити своїх ворогів». Слова «мораль», «віра», «спасіння», «щастя», «закон», «свобода» наповнились реальним змістом, і сама дійсність набула того порядку та строю, при якому вона стає операбельною дійсністю.
Але не тільки те, що я почула в Католицькій церкві, визначило мою до неї прихильність, а, мабуть, не меншою мірою й те, як саме це мовилось. Саме ця внутрішня достовірність, звертання не до безликої маси, не до гвинтика в системі, а до мене особисто вразили мене в католицькому способі проповіді.
Отже, католицтво в Росії — це ходіння за три моря, невпинний і нестатутний пошук того, що завжди «за межами», прагнення до Бога як апогею по залежності й до єднання з деяким наднаціональним, вселенським «ми», спроби вписати себе в історію не тільки народу, але людства. Не можна сказати, що це прагнення — «суто католицьке», воно радше національне, лише здійснюване по-різному в різних умовах. Тут, у Росії, аби стати католиком, треба бути деякою мірою людиною не без схильності до ризику. І все-таки найвагоміше «за», на мій погляд — це свого роду «духовна екстериторіальність», якої ми набуваємо, стаючи членами Католицької церкви. Саме це, зовнішнє й відносно незалежне становище щодо конфесійної більшості, дає змогу російській католицькій общині бути одним із складників творчої напруги, в якій народжується майбутнє країни.
Людина і світ. — 1998. — № 8. — С. 22-25.