Християнин і світ української політики
Віктор ЖУКОВСЬКИЙ. — "Zaxid.net", 20 лютого 2010 року
В одному з українських університетів після презентації першого номеру журналу «Християнин і світ», присвяченого «світу економіки», слухач запитав мене: «Якою буде тема другого номеру?». І коли почув відповідь: «Світ політики», – то вельми здивувався, як можна співставляти дві, на перший погляд, полярні реальності: християнський, боголюдський світ, світ правди, чистоти, честі, совісті, заповідей, відповідальності, солідарності, жертовності і «світ української політики», світ аморальності, неправди, бруду, безчестя, безсоромності, поклоніння мамоні, «необтяженості» Божими Заповідями, суспільної безвідповідальності та егоїзму? Мабуть, так поляризуючи у своїй свідомості ці виміри людського існування (правдивого християнського життя і життя, яке вважають в нашій державі політичним), слухач один з них приписав до світу Божого, а інший – до диявольського. Чи насправді ми маємо тут справу з безнадійним антагонізмом, який триватиме до кінця нашого земного царства? Чи навпаки, можна говорити про співпрацю, а навіть про взаємопроникність християнства і політики?
Спостерігаючи за українським політикумом, за «законами», за якими він живе, і «нормами», якими він керується, на перший погляд справедливо радикально поляризувати ці сфери життя і діяльності. Проте, глибша і, відповідно, адекватніша оцінка зв’язку християнства і політики не ґрунтується на антагоністичному протиставлені цих реалій. Вони не лежать у протилежних, взаємовиключних системах координат, на кшталт: добро-зло, світло-темрява, одне або інше, де співіснування, а тим паче, співпраця і єдність неможливі. Ці площини суспільного простору є частинами одного, цілісного і єдиного Божого плану спасіння, де не відкинено «брудну», у цьому випадку, політичну сферу діяльності, як негідну спасіння, а прийнято кожний духовно хворий людський суспільний організм у лікуючу і очищаючу боголюдську сферу Церкви. В цьому Божому «госпіталі», який вже понад 2000 тисячі років відчинений абсолютно для всіх, постійно здійснюється тотальна терапія, очищення і переміна як особи, так і суспільних груп. Водночас, ефект «лікування» залежить від відкритості і духовно-моральної співпраці «пацієнта».
Не політика є антихристиянською, а люди в політиці часто стають хронічно узалежненими від «матриці» гріха, яка висмоктує останні духовно-душевні, а той тілесні сили з людської природи, спотворюючи образ і подобу Божу в ній. Політик, нічого не підозрюючи про свій патологічно вироджений духовний стан, нездатний щось змінити у собі, а відтак плідно і ефективно працювати у сфері політичної відповідальності перед народом. Без наведення внутрішнього порядку «в собі» неможливо навести лад у своїх намірах і вчинках. Нечистота політики – це не особлива хвороба, властива лише політикам і політичним структурам – це хвороба сучасної людини, приналежної до духовно хворого українського суспільства. Відповідно, будь-який індивідуальний діагноз потребує особливої духовної терапії цілого суспільства. Українські діячі-політики не прилетіли з Марса, вони «наші», органічно приналежні до сучасної і спільної нам культури як з її серйозними духовними недугами, так і глибинним внутрішнім потенціалом. Тому, в якому стані перебуває суспільство, у такому ж – його політики і наслідки їхньої діяльності. І навпаки, від духовного здоров’я особи залежить ефективність роботи державного мужа.
Чим запущеніша хвороба, тим радикальніші повинні бути методи лікування, що проникають у «ядро» недуги, у надра духовної «генетики» народу, на рівні якої у сприятливому середовищі, успадкованого від комуністичних часів безбожництва, рясно розмножились відомі і нові ліберальні «штами вірусу» аморальності. Цим «ядром» нації є сфера духу людини. Отож, основою моральної, а відтак адекватної політичної діяльності українського політика, який у передвиборній PR-кампанії маніфестує себе як православний, греко-католик чи протестант, є глибинна християнська духовність.
Головна проблема українського політикуму в тому, що християнська парадигма життя і прийняття рішень людьми, Богом покликаних бути управителями, співдіячами Божих справ на землі, вже ось як 20 років після розвалу богоборчого комуністичного режиму і надалі залишається на задвірках практично атеїстичної влади. Атеїстичної, а тому аморальної і безвідповідальної, атеїстичної, а тому нечесної і несправедливої.
Лише ціннісних орієнтирів замало, щоб повноцінно виконувати важке і відповідальне владне служіння. Цінності без духовної прив’язки до конкретного особистого християнського подвигу – крихкий фундамент для людини, яка бачить, що жити, «вирішувати питання», «крутитись» без моральних орієнтирів легше і вигідніше, аніж бути «білою вороною», політичним диваком-святошею. Ніщо не обтяжує. Жодний внутрішній імператив не стримує від розгулу прагнень до насолоди та крайніх форм егоїзму.
Дехристиянізація влади призвела до виродження поняття «Божий провідник», «керівник», «управитель», «служитель народу», яке найвідповідніше щодо особи, що покликана до політичного служіння народу задля повноцінного, цілісного добробуту і щастя. Сутність християнства – у кардинально новому стилі життя, у всій його багатовимірності, і це для християнина-політика найважливіше. Сáме нове єство людини у Христі, яка перейшла через усвідомлене навернення-покаяння, повинно бути фундаментом моральності політика. Християнський дух державного діяча у співдії з Божою благодаттю поборюватиме, відштовхуватиме і трансформуватиме хвороби навколишнього владного простору, який ніколи не залишається порожнім і завжди перебуває у напрузі протистояння між тими силами, які хочуть ним володіти. «Святе місце порожнім не буває». Або у владі християнський, Божий дух, дух злагоди, зростання, моральної відповідальності і національної згуртованості перед викликами сучасності, або ж дух антихристиянський, богоборчий, а відповідно аморальний, беззаконний, деструктивний, розділяючий і смертоносний.
Виходячи з того, що адекватна політика – це моральна політика, а остання неможлива без глибинних духовно-християнських підвалин, якою ж має бути роль Церкви Христової у політиці?
По-перше, Церква повинна бути совістю нації. Це означає, що першою і максимально впливовою реакцією на аморальність у будь-якому сегменті суспільно-політичної сфери нашої держави має бути слово і діло Церкви (за прикладом пророків у Старому Завіті). Церковні провідники, християнські спільноти, як і кожен християнин не повинні дистанціюватись від того, що діється у суспільстві або, ще гірше, бути колабораціоністами задля певної вигоди з владою, представники якої напоказ ставлять свічки в храмі, а поза ним зневажають Бога, паплюжачи Його Заповіді.
По-друге, потрібно проповідувати цілісне християнство, а не лише християнську мораль. Лише цілісне християнство своїм духовно-містичним виміром найповніше здатне «цементувати» духовний простір українського суспільства і його політичної площини. Нові апостоли-провідники народу із безстрашністю ранньохристиянських мучеників мають відстоювати боголюдські цінності як у навчальних закладах, так і у владних структурах; скрізь, де є люди, які від хрещення належать до Церкви. Звичайно, не бракуватиме тих, хто не захоче Христового слова, бо визнання і прийняття його означатиме необхідність радикальної зміни життя і діяльності як окремої людини, так і владних структур, що не хочуть, а подекуди і не можуть змінюватися. Однак навіть невелике світло розганяє найгустіший морок.
І на прикінець, християни не повинні бути хуторянськими марґіналами у політиці чи в іншій сфері суспільного життя. Мовчання чи будь-яка відмовка, базована на арґументі відділення Церкви від держави там, де потрібно радикально протиставити правду лжі і ділом відстоювати істину, фактично означає співпрацю з князем світу цього, який і є батьком брехні. Дехристиянізація Західної Європи – яскравий і плачевний приклад такого конформізму, безхребетності і боягузтва.
Кожне слово і діло християнина-політика повинно виходити з глибин чистого серця, яке належить Христу і Його Тілу-Церкві. У ньому і визріває та держава, яка буде тривати вічно. Наскільки вдасться спроектувати прийдешнє Боже Царство на українські вельми непривабливі політико-економічні реалії, залежить від нас, християн, нашого відважного пророчого, священичого і царського слова і діла.
