Християнська віра і мовчання Бога

Людина і світ. — 2002. — № 3. — С. 7–10.

Одного дня 1936 року Альбер Камю, подорожуючи з другом по Алжиру, став свідком жахливої сцени: мусульманський хлопчик, збитий автобусом, лежав на дорозі без жодних ознак життя. Звернувшись до друга і вказуючи пальцем на небо, Камю пробурмотів: «Як бачиш, Він мовчить!» «Ним», певна річ, був Бог, який виявляв байдужість до безневинної жертви, неначе ця трагедія його не обходила. Чи можна називати «добрим» Бога, нечулого до вбивства, а надто до вбивства дитини?

У п’єсі німецького драматурга Вернера Борхерта «Перед зачиненими дверима» (1947) є монолог солдата Беркмана.

«Тож скажи мені, коли ти виявляв свою доброту, добрий Боже?

Можливо, тоді, коли загинув од вибуху бомби мій синочок, якому ледве виповнився рік? Ти й справді був добрим, коли його вбивав?

Ні, неправда. Ти лише дозволив це зробити. Але не чув, коли він кричав і навколо вибухали бомби.

Де ж ти був, добрий Боже, коли вибухали бомби?

Може, ти був добрим, коли загинули одинадцятеро хлопців нашого загону? Не стало одинадцяти душ, добрий Боже! Звичайно, вони гукали тебе, криком кричали у лісовій глушині, але тебе там не було, не було, добрий Боже.

А може, ти був добрим у Сталінграді, добрий Боже, був добрим там, але як? Га?

Так коли ти був добрим, Боже?

Коли захищав нас?»

Християнське вчення стверджує, що Бог є безмежно добрим і піклується про кожне створіння, передусім про малих дітей і бідняків. Чому ж він мовчить, знаючи про їхні страждання? Християнське вчення стверджує також, що Бог є всевладним. Чому ж тоді він нічого не робить, щоб вирвати безвинні жертви з рук кривавих тиранів, убивць, насильників, які глузують з нього й нищать його дітей, безвинні жертви маніакальних вчинків? Чого ж тоді варті доброта і всемогутність Бога? А може, мають рацію атеїсти, коли говорять про дурість християн, які ставлять подібні запитання, оскільки Бог не є ані добрим, ані всемогутнім просто через те, що взагалі не існує?

Усі ці важкі запитання піддають суворим випробуванням християнську віру: Бог мовчить, бо його немає, а якщо він і є, то не дбає про людей, які даремно благають його, охоплені відчаєм! Це відчай співця псалмів, котрий волає до Бога:

Для чого стоїш Ти, о Господи,
здалека,
в час недолі ховаєшся?
Безбожний у своїм гордуванні
женеться за вбогим,
хай схоплені будуть у підступах,
які замишляли вони!
Бо жаданням своєї душі нечестивий
пишається,
а ласун проклинає, зневажає
він Господа.
У гордощах каже безбожний,
що він не слідкує, бо «Бога нема», —
оце всі його помисли!.. (Пс. 10:1-4)

Мовчання Бога завжди турбувало віруючих, особливо християн. Кожен з них у своєму повсякденному житті пережив чимало сумних подій, що відбувалися при повному мовчанні Бога. І справді, буденне життя засвідчує не надихаючу й люблячу присутність Бога, а скоріш його відсутність. Особливо коли людина молиться, їй здається, що вона звертається до Бога, який не відповідає, тож інколи виникає враження розмови з глухою стіною. Можливо навіть, що саме під час молитви людину охоплюють тяжкі, болісні сумніви: чи є насправді Бог? Може, мені здається, що я розмовляю з Богом, а насправді «там» немає нікого, хто б почув мій голос?

Звичайно, бувають у житті хвилини, коли здається, що крізь навколишню темряву добувається промінь світла, людина відчуває, що Хтось є поруч, слухає її голос і говорить з нею, і тому може стверджувати, що спілкується з Богом. Та це, виявляється, лише нічні блискавки, рідкі й скороминущі. Вони залишають слід, але він швидко зникає. І хто доведе, що ця блискавка і цей нічний голос ідуть від Бога й не є плодами сильного внутрішнього хвилювання?

У зв’язку з цим слід відзначити, що саме ті, хто одержав від Бога багату містичну уяву й перевіряє на власному досвіді його присутність та вплив на них, найчастіше і найдраматичніше сприймають мовчання та відсутність Бога. Йдеться про духовні випробування відчаєм, які святий Джованні делла Кроче називав «ночами духу», коли на досвіді перевіряються відсутність, відхід Бога, а іноді й відчуття того, що ми знехтувані та засуджені ним, приречені на вічну втрату його. Історія християнської духовності надзвичайно багата розповідями про святих, які пройшли крізь «ночі духу», що часто тривали довгі роки.

Але мовчання Бога, яке піддає християнську віру найсуворішим випробуванням, часто-густо пов’язане не просто з людськими стражданнями, а зі стражданнями безневинних душ, праведників, дітей. Той факт, що добрий і справедливий Бог не втручається, аби вирвати безневинні жертви з рук злочинців, лиходіїв, убивць, які заплямували себе страшними злочинами, здається, насправді ставить під сумнів справедливість Бога. Той факт, що він дозволяє страждати і вмирати дітям, яким немає потреби спокутувати жодні гріхи, здається, змушує нас узяти під сумнів і його доброту. Як може бути справедливим і добрим Бог, який змушує страждати безвинних? Відомо, яким тягарем лягає це запитання на свідомість людей Заходу — християн і євреїв.

Єврейська свідомість була приголомшена трагедією в нацистських таборах масового знищення. Деякі євреї ставили болючі запитання: «Де був Бог у час Освенціму?», «як він міг дозволити, щоб знищували «його» народ?», «чому Бог мовчав, коли в найжорстокіший спосіб мордували і вбивали єврейських дітей?» На ці запитання дехто намагався відповісти, висуваючи «нову концепцію Бога після Освенціму». Так, Ганс Йонас на університетській конференції у німецькому місті Тюбінгені (1984) стверджував, що Бог на певний час, доки триває історія людства, добровільно «відмовився від будь-якого владного втручання в хід подій на Землі». І далі: «В Освенцімі Бог мовчав. Він не втручався не тому, що не хотів, а тому, що не був спроможний це зробити. Надавши людині свободу, Бог відмовився від своєї всемогутності».

Але деякі єврейські мислителі пішли ще далі. «Добре, що Бога немає, хоча й шкода залишитися без нього», «як можуть вірувати євреї у всемогутність і доброту Бога після Освенціму?», «Бог не виконав своїх обіцянок, тому неможливо вірити в нього. Але неможливо й більше не вірити».

Подібно до єврейської свідомості, християнську свідомість також непокоїть проблема мовчання Бога серед моря страждань, особливо страждань безвинних, що дедалі нестримніше і руйнівніше впливає на ходу історії. Запитання лишається тим самим: «Чому Бог не втручається, щоб позбавити страждань людей, яких він створив для щастя й безмежно любить? Як може бути Бог «сиротам батько і вдовицям суддя» (Пс. 68:6), тобто найбеззахиснішим істотам, якщо він прирікає їх на муки і смерть? Їхній відчайдушний крик лине до неба, але Бог залишається безголосим. Де ж тоді всемогутність Божа і його любов до людей, до дітей своїх?»

Справді, ці запитання піддають важкому випробуванню християнську віру у всесилля Бога й любов до людей, що є наріжним каменем християнства. Ця віра, з одного боку, проголошує всевладність Бога: «Я вірю в Бога, всемогутнього Отця», а з іншого сповідує безмежну любов Бога до людей, любов, заради якої він послав до них свого Сина: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (їв. 3:16), і приніс його в жертву заради спасіння людей: «...Сина свого не пожалів, але видав Його за всіх нас...» (Рим. 8:32).

Звичайно, Бог не хотів і не хоче людських страждань, але допускає їх. Справді, у Святому Письмі страждання часто подаються як покара за гріхи й порушення угоди Бога з Ізраїлем на горі Синай. Але там йдеться про кари, які, з одного боку, є наслідками гріхопадінь, оскільки гріх карається самий по собі й веде до загибелі тих, хто його скоїв, тобто гріх вже містить у собі «відплату», а з другого боку — це заклик повернутися до норм християнської моралі, у лоно Бога. «Вернися, Ізраїлю, до Господа Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою» (Ос. 14:2). Отож через непослух перед Богом страшні біди впадуть на Ізраїль. «Завинить Самарія, бо стала уперта до Бога свого — поляжуть вони від меча! Порозбивані будуть їхні діти, вагітні їхні розпороті будуть!» (Ос. 14:1). Бог карає, але тільки для того, щоб врятувати.

В інших місцях Біблії підкреслюється виховна роль страждання. Таким шляхом Бог виправляє людей, «як навчає чоловік сина свого» (Повтор. Закону 8:5). У Посланні до євреїв сказано: «Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини» (12:7-8). Пояснюючи причину «виправлення шляхом покарання», апостол Павло додає: Бог робить це нам «...на користь, щоб ми стали учасниками Його святості» (12:10). Біблія не раз трактує страждання як іспит, якому Бог піддає своїх друзів, аби «випробувати їхнє серце» (Юдіф 8:27), пересвідчитися в їхній вірності й очистити їх, «як срібло перетоплюється» (Пс. 66:10).

Але найбільшу вагу в очах Бога має заступницька й рятівна роль людських страждань. Муки праведних і невинних служать Богові для спасіння грішників і винуватців. Про це говорить пророк Ісая: «А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, — кара на ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено» (53:5).

Саме в цьому вірші, де йдеться про муки Отрока Божого, християнська віра знаходить відповідь на болючі запитання, що їх викликає мовчання Бога перед лицем людських страждань. І дійсно, Отрок Божий — це пророцький прообраз Ісуса з Назарета та його долі, трагічної і славної водночас. Трагічної, бо Ісус своїм розп’яттям випив до дна чашу людського страждання. І славної, бо його муки і смерть прислужилися спасінню людства.

Всупереч задумам і волі Бога, який створив людину для щастя і добра, вона через свою гріховність була приречена на страждання і смерть, що через людську підступність прибрали аж надто жорстоких форм, тож люди були просто розчавлені їхньою страшною вагою. Та Бог прийшов на допомогу. В особі свого Сина Ісуса він зазнав страшних тортур і помер, щоб звільнити людей від гріхів і зробити їх причетними до його життя та його безмежного щастя.

Таким чином, Бог не залишився німим і байдужим до страждань і смерті людей, а розділив їхню долю. Бог в особі Ісуса з Назарета терпів і помер у своїй людській подобі, тобто терпів не Отець, а Син, терпіло не божество, а людська істота. В той час як люди страждають і вмирають за власні гріхи, безвинний Син Божий був підданий катуванню й помер, скинувши з людей тягар їхніх гріхів. Це не означає, що тим самим Ісус скасував страждання і смерть людей, а лише те, що він урятував їх. Самі по собі страждання і смерть є плодами гріхів, а покарання за них — свідченням панування гріха в історії людства. По стражданнях і смерті Сина Божого страждання і смерть людей стали засобами спокути і спасіння, свідченням перемоги Бога над злом.

Справді, після того як Ісус помер на хресті, в історію людства ввійшла нова подія, що змінила її сенс: страждання і смерть людей не зникли, але позбулися абсурду і прибрали нового змісту чи радше — змінили мету. Із символів загибелі та покарання за гріхи вони перетворилися — для тих, хто пов’язує свої страждання і свою гріховну смерть зі стражданнями і смертю безневинного Христа, — на ознаки визволення і спасіння. Отже, хто страждає і вмирає у Христі, той спасається. Так Бог відповідає на людські страждання, — Він робить їх знаряддям спасіння грішників.

Ця істина проливає світло на таємницю безвинного страждання, такого обурливого з погляду людей. Вони міркують так: можна погодитися зі стражданнями і смертю винних у тяжких гріхах, але чому страждають і вмирають ні в чому не винні? Насправді ж у таємниці людської спільноти Бог поєднує безневинне страждання і смерть зі стражданням і смертю Ісуса, Безвинного і Святого, таким чином спрямовуючи їх на спасіння грішників.

Отже, жодна сльоза не проливається даремно, жоден крик болю не губиться в порожнечі. В муках і смерті безневинних дітей, бідняків, великих і чесних душ, у стражданнях тих, хто потерпав од стихійного лиха чи став жертвою безмежної людської жорстокості, міцнішає навколо хреста, поставленого в центрі історії людства, віра в Господа, в спасіння, в життя.

Таким чином, хрест Ісуса є відповіддю Бога на проблему людських страждань. Так було за Понтія Пілата, так є і зараз. Адже страсті Христові потаємно продовжуються в його тілі — Церкві та в усіх тих, хто, начебто не належачи до Церкви, терпить муки за справедливість і добро чи стає безвинними жертвами людської підступності. Як сказав Блез Паскаль: «Ісус конатиме до кінця світу». В Ісусі і з «конаючим» Ісусом завжди перебуває Отець, аби спасти людей за допомогою конаючого розіп’ятого Ісуса, за допомогою всіх хрестів у людській історії, таємничим чином поєднаних з ним.

Очевидно, що ця відповідь Бога на проблему людських страждань прийнятна для тих, хто вірує, тобто тих, хто має довіру до Божого слова, промовленого вустами Церкви, яка читає і тлумачить Святе Письмо. Але для невіруючого, який вважає, що смерть Ісуса на хресті була не актом спасіння, а трагічною помилкою, ще одним «доказом лицемірної і жорстокої людської підступності, Бог продовжує «мовчати» й узагалі «не існує». Хіба можливо, щоб існував всемогутній і добрий Бог, котрий мовчить і пальцем не хоче ворухнути, дивлячись на страждання людей і перш за все дітлахів? Саме такий смисл відповіді, що її в романі Альбера Камю «Чума» дає один з героїв священикові, котрий говорить про страждання як знак любові Бога, спрямованої на спасіння людини: «Ні, панотче, я по-іншому розумію любов і до скону відмовляюся любити цей світ, де дітей піддають тортурам».

Отже, християнин знає, що Бог дає відповідь і на проблему страждання. Християнський Бог є «Богом, який говорить», але говорить вустами Сина, Ісуса з Назарета після того, як «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків» (Євр. 1:1). Так, Ісус — це не лише найвище, а й унікальне та вирішальне Слово, яке Бог Отець сказав людям. Тому коли Він сьогодні промовляє до нас через особу і слово Ісуса, що міститься в Євангелії, то в цьому слові немає нічого, про що Він нам не говорив раніше .

Він розмовляв з нами вустами апостолів та учнів Ісуса, і вони чули від нього слова, які є «духом і життям» (Ів. 6:63). Він промовляє нам через Церкву, що береже його слово і, несучи його людям, стає скромною «служницею слова» й ніколи — хазяйкою. Сьогодні вона завдяки своїй широкій доброчинній діяльності й гідній пошани святості є немеркнучим знаком Бога. Дійсно, Бог постає перед людьми й говорить з ними через своїх святих, цих вогників, що їх він запалює вночі, аби засвідчити свою таємничу присутність, і вартових, яких він поставив пильнувати за долею світу і яким люди ставлять тривожне запитання, те саме, з яким жителі Сеїра зверталися до пророка Ісаї: «Стороже, яка пора ночі?» (Іс. 21:11).

Отже, віруюча людина, піддана суворому випробуванню мовчанням Бога, може, хай і в темряві свого шляху, переінакшити слова Альбера Камю: «Як бачиш, Він говорить!».

«La Civilta Cattolika»

З італійської переклав Юрій ПЕДАН