Наскільки тема міжцерковних відносин для України є критично, життєво важливою, настільки ж - болючою. Доля країни залежить від Церкви, але Церква розділена на патріархати, конфесії, внутрішні фракції. І країна розділена. Якщо Церква зможе відновити свою єдність, знайти свій рецепт примирення і показати його в дії, тоді, і тільки тоді, вона буде корисною для розділеного суспільства.

На сьогодні нам немає чим хвалитися. До російсько-української війни була надія, що Україна знайшла свою модель міжконфесійних відносин. Але війна показала крихкість, нестабільність, кон'юнктурність цих відносин. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), що залишився в спадок від довоєнних часів, ‑ всього лише символ несправджених надій. Насправді, відносин немає. І справа не тільки в тому, що весь цей час УПЦ (МП) демонстративно виділяла себе і протиставляла. Питання більш принципове ‑ в сумісності нашого "засадничого" православ'я з плюралістичною моделлю міжконфесійних відносин. Зрозуміло, що коли РПЦ не визнає документи Всеправославного собору, то «розкольників, уніатів і сектантів» (тобто всіх не своїх) ‑ тим більше.

Це болючий, але необхідний вихідний пункт у наших роздумах: українська модель міжцерковних відносин більше не працює. Наші спроби українізувати і демократизувати православ'я, щоб зробити його сумісним з іншими українськими Церквами, виявилися настільки ж наївними, як і безуспішними. Україна справді розколена, і питання «мови» чи «Москви» ‑ не головне. Основний і найбільш глибокий розкол ‑ між західним і східним християнством, візантійсько-московською і католицько-протестантськими традиціями.

Раніше ми уявляли українське християнство як християнський синтез Сходу та Заходу, але сьогодні настав час визнати, синтез ‑ з категорії бажаного, а за фактом маємо ситуацію загостреного протистояння. Якщо і є українська мирна плюралістична модель, то православ'я явно з неї випадає.

Те, що Верховна Рада змушена була розглядати вибухонебезпечні законопроекти № 4511 і № 4128 говорить лише про одне: православне питання стало питанням національної безпеки. Деякі протестантські блогери вже поспішили заявити, що прийняття цих законопроектів відкриє двері православної реформації ‑ очистить церкву від «мертвих душ», оживить спільнотне життя, відірве від Москви, зблизить з українським суспільством, привчить зважати на думку інших конфесій.

Очевидно, що питання двома законопроектами не вирішується, але з чогось потрібно починати. І тут я хочу додати кілька богословських ідей.

Можливість і необхідність християнської єдності визначаються тринітарним богослов'ям. А це означає, що тут не обійтися без особливого досвіду Духа Святого, в якому тільки й можлива християнська єдність. Це означає, що відносини між конфесіями будуть визначати не суперечки про філіокве або індульгенції, а реальний і сучасний досвід сопричастя в Дусі. Як зауважує протестантський богослов Юрген Мольтман, саме спільний досвід Духа створює простір, в якому різні можуть бути разом, в якому не тісно нікому: «В досвіді ruah божественність переживається не тільки як особистість і не тільки як сила, але й як простір, а саме як простір свободи ... Якщо Дух Божий сприймається як такий широкий, відкритий життєвий простір творіння, тоді стає зрозумілою локалізація досвіду Бога: люди живуть «в Дусі Божому» і сприймають Бога просторово як «широчінь» (3, 52).

Але що намагаємося зробити ми, люди різних конфесій? Ми намагаємося звузити цю широчінь і вмістити її в своє русло, свою традицію. Ми створюємо свій простір, закриваємо його від інших, але також і від Духа.

Ось свіжий приклад від Предстоятеля УПЦ КП, досі відомого приязним ставленням до протестантів. «Ми бачимо дуже багато позитивного в Реформації .., але все це є тимчасовим, все це відноситься до земного життя ... Але сказати, що благодаті Святого Духа ... там немає, я не можу. Тому що апостол Павло говорить, що хто має віру, той має благодать Святого Духа. Але сказати, що Реформація зберегла апостольське вчення, вчення святих отців, вчення Церкви семи Вселенських соборів, я не можу. Тому що вони все це відкинули», ‑ заявив він в інтерв'ю 5 каналу. Очевидно, що такі заяви не роблять честі українському православ'ю. До того ж звинувачення у відсутності канонічності і спадкоємства нерідко звучать і на його адресу.

Замість апеляцій до історії краще апелювати до речей більш практичних. У Кейптаунському символі віри Лозанського руху, спільному для євангельських течій найрізноманітніших традицій, сказано: «Найсильніший і найбільш переконливий доказ істиності Євангелія ‑ єдність і любов між віруючими християнами, що панує, незважаючи на встановлені світом кордони ‑ расові поділи, поділи за кольором шкіри, соціальним статусом, економічними привілеями або політичною приналежністю. Однак ніщо так не підриває наше свідчення, як відображення і посилення тих самих суперечностей всередині нашої спільноти» (2, 26).

На жаль, християнська спільнота, що покликана бути моделлю для майбутнього, відображає всі протиріччя суспільства. І наша українська ситуація підтверджує це сумне спостереження. Квітуча складність без любові, свободи і Духа легко перетворюється в непримериме суперництво. І тоді «Роз'єднаній церкві нічого сказати роз'єднаному світу» (2, 66).

Згідно з задумом Засновника Церкви, християнська єдність мала стати християнським викликом для світу. Але сьогодні цей християнський виклик ‑ виклик самому ж християнству. Люди не впізнають у нас Його учнів, не впізнають у нас Його, тому що не бачать стосунків любові між нами (Ів. 13:35). Те, що повинно було стати найсильнішим свідченням, стає ганебною невдачею.

Навіть там, де ми намагаємося щось змінити, не завжди починаємо правильно. Два сучасні конфесійні проекти демонструють невдачі вже на рівні розуміння єдності ‑ я маю на увазі ювілей Реформації та проект «єдиної Помісної Церкви».

Для багатьох Реформація нагадує не так про успіхи протестантів в історії культури і цивілізації, як про розкол і втрачену єдність. Бажання відзначати цю подію у виключно конфесійному ключі лиш додає гіркоти. Відзначати треба, але так, щоб це послужило справі єдності, всією Церквою загалом.

Нав'язлива «ідея єдиної Помісної Церкви» ‑ про те ж, про бажання розуміти єдність і досягати її так, щоб відмежуватися від всіх інших ще більше. Ще раз: усе це зовсім не про справжнє бажання єдності, а про присвоєння бренду «єдиний» і подальше виключення всіх інших. Але ж саме ставлення до «інших» ‑ показник нашої християнської спроможності.

Не може бути вірності Христу як Главі Церкви без вірності її єдності. Про це добре сказав богослов Мирослав Вольф: «Ми повинні поглянути на себе і на своє розуміння майбутнього з Богом очима християн з інших культур, прислухатися до них, щоб переконатися, що голос нашої власної культури не заглушив голос Ісуса Христа, єдиного слова Божого. До Барменського заклику зберігати вірність пануванню Ісуса Христа слід додати і відданість екуменічній спільноті Христа »(1, 51).

У цьому сенсі девіз місіологів Лозанського руху залишається благим побажанням, хоча ні ‑ відчайдушним закликом: «Уся церква ‑ все Євангеліє всього світу». Весь світ почує повноту Євангелія не раніше, аніж «наша» Церква стане частиною «всієї».

Тут єдність ‑ не включення або підпорядкованість загальній структурі, але якість і дух стосунків. Ніхто не повинен відмовлятися від своєї традиції і кудись переходити. У той же час всі повинні шукати загального, як «добрі будівничі різноманітної благодаті Божої» (1 Петра 4:10).

Лишь церковь, единая с Церковью, может быть авторитетной и полезной для своего разделенного общества.

Це стосується не тільки місії Церкви, а й її соціальної позиції. Лише єдність Церкви як Церкви Вселенської надає їй особливого характеру, творчості і сили бути Церквою національною. Державний протекціонізм може лише мінімізувати антиукраїнську діяльність окремих конфесій, але не зможе змінити їх політичного богослов'я і способу життя. Змінити окрему Церкву зможе лише повернення в повноту церковного спілкування. Доки московське православ'я буде протиставляти себе всьому і всім, нічого хорошого очікувати не доводиться. Але це справедливо і щодо православ'я українського, яке зводиться майже повністю до теми місцевого патріотизму. Лише в єдності ‑ не тільки православній («православна єдність» ‑ лише частина більшого, аж ніяк не цілого), але й в загальнохристиянській (що включає не тільки конфесійних «ближніх», а й «дальніх») ‑ руйнуються комплекси ізоляціонізму й усі супутні хвороби. Лише церква, єдина з Церквою, може бути авторитетною і корисною для свого розділеного суспільства.

Література

1. Вольф М. Презирство і прийняття. Богословські роздуми про самосвідомість, сприйняття Іншого і примирення. ‑ Черкаси: Колоквіум, 2014.

2. Кейптаунські положення. Символ віри і заклик до дії. ‑ Нижній Новгород: АГАПЕ, 2011.

3. Мольтман Ю. Дух життя. Цілісна пневматологія. ‑ М.: ББІ, 2017.