“Християнський обов’язок українців – навіть у час війни зберегти своє людське обличчя і ніколи не сумніватися у Божій любові”, – Мирослав Маринович
Відомий український правозахисник, публіцист, дисидент, релігієзнавець, віце-ректор Українського Католицького Університету в Львові Мирослав Маринович поділися своїми думками стосовно Революції Гідності та духовності українського суспільства. Крім того, пан Мирослав розповів й про те, як змінився Львів після події Майдану та в часи війни, яка загрожує цілісності України.
- Пане Мирославе, Львів завжди був духовним містом, а його мешканці поважали та цінували Церкву. На Вашу думку, після усіх подій Майдану, чи стали львів’яни міцнішими у своїй вірі та чи можемо ми говорити про розвиток екуменічного діалогу, спричинений Революцією Гідності?
Я думаю, що місто, без сумніву, змінилося. Багато людей були на Майдані, і багато львів’ян не тільки бачили, але й, напевно, заходили в молитовний намет. Там вони молилися, і зрозуміли, як по-іншому виглядала віра в часи Революції Гідності. Ця віра була чистішою, ближчою до Христа, ближчою до справжнього. Всі ідеологічні моменти, якими нашарована наша віра у звичному стані, на Майдані втрачали своє значення. Цей досвід не зникає просто так – він залишається на все життя. Я також пригадую собі той табірний екуменізм, яким були наповнені мої дні у неволі – це те, з чим я живу дотепер. Я переконаний, що майданівці уже дивляться на віру іншими очима, з іншої перспективи. Крім того, оті спільні молитви на Майдані давали відчуття причетності до великої родини, в якій є різні люди, з різними поглядами, різними ідеологічними орієнтирами, але всіх об’єнують любов і прагнення волі. Я впевнений, що коли на Майдан приходили кримсько-татарські мулли, або виступали юдейські рабини, не було відчуття відчуженості, а, навпаки, – причетності до загальної молитовної атмосфери, яка є плюралістичною, яка є багатою, тому що до Бога промовляють різними мовами, за допомогою різних традицій. Це той вишкіл, який збагатив Україну, і він, без сумніву, збагатив й Львів. Особисто для мене це дуже важливо, оскільки у Львові раніше спостерігалася небезпека ідеологізації віри. А віра християнська, яка стає ідеологією, перестає бути Христовою, євангельською вірою. Тоді вона стає партійною приналежністю, а цього слід боятися. Зрозуміло, що ми не можемо позбутися свого людського виміру, але разом із тим повинні пам’ятати, що Ісус Христос закликав нас до любові, і саме любов є головним елементом, за яким Господь визначатиме: чи ми йдемо за Ним, чи ми виконуємо Його волю. А Майдан був сповнений любові, тому я переконаний, що цей досвід люди ніколи не забудуть.
- Якщо аналізувати погляди Патріарха Філарета, УПЦ КП і Блаженнішого Святослава, УГКЦ щодо сьогоднішніх подій, щодо війни, яка загрожує цілісності нашої держави: чим відрізняються їхні позиції щодо можливості вирішення цього конфлікту?
Я думаю, що будь-який керівник певної юрисдикції, певної Церкви повинен пам’ятати, що він не може уникнути деяких політичних аспектів, але при цьому не має права втягуватися у політику. Треба знайти “золоту середину” між такою парадигмою і, так званим, невтягуванням у політику зразка Російської Православної Церкви, яка захищає позицію російської влади. Я думаю, що найближче до тої небезпечної точки зору стоїть, власне, Патріарх Філарет, оскільки часом його оцінки теперішньої ситуації в країні межують з політичним аналізом. Проте, це лише зона ризику, а не зона помилки. Я не осуджую Патріарха Філарета. Але про ці небезпеки слід пам’ятати. Я схвалюю все те, про що говорить Блаженніший Святослав, адже він – дуже збалансована людина. Я дуже радий, що йому теж належали чіткі громадянські висловлювання і мужня громадянська позиція в час Майдану. Але також із його боку я чув остережний голос, спрямований до людей, який не завжди подобався нашим політичним активістам. Можливо, для когось він виглядав примирливим або навіть угодницьким, але це тільки виглядало так. Чим ближчими ми є до Христа, тим більше несемо мир без угодовства, спрямований на знаходження “золотої середини” у складних обставинах.
- Як Ви вважаєте, чи міг Папа Франциск як духовний лідер Католицької Церкви більше вплинути на вирішення складної ситуації в Україні, більше зробити для миру в нашій державі?
В якийсь момент я здивувався, що певний час не було заяви Папи стосовно Майдану, щодо його підтримки та солідарності із українцями. Невдовзі я зрозумів, що мені важко аналізувати ситуацію з позиції Папи, а не з позиції учасника тих подій, адже навіть від наших духовних лідерів відгуки про ситуацію в державі почали надходити лише через деякий час. Зрештою, позиція Церкви є інерційною, а не політичною. Вона не з’являється відразу, а із певним запізненням. Така ситуація знаходить своє виправдання в історії, оскільки треба побачити кругообіг із різних боків. Враховуймо й те, що на Заході була певна стримана позиція щодо Майдану, недовіра, оскільки за часів Помаранчевої революції український народ вже виступав проти влада. Тому на Заході могла скластися хибна точка зору: можливо, українці просто люблять погаласувати, але нічого не можуть досягти. Тому я думаю, що момент очікування з боку Римського Понтифіка був виправданим. Чи сказав він усе те, що мав сказати – не знаю, адже справді треба дуже детально проаналізувати його позицію, щоб зробити відповідальний та об’єктивний висновок. Я не наважувався б так однозначно про це говорити.
- На Вашу думку, чи відрізнялася позиція Української Православної Церкви (Московського Патріархату) від позиції Російської Православної Церкви стосовно того, що український народ кинув виклик тиранії?
Мушу зазначити, до висловлювань Патріарха Кирила я ставлюся дуже критично. В його устах не прозвучало жодного слова симпатії стосовно українців і їхнього прагнення до правди, до демократичного устрою й свободи. Він постійно обмежувався загальними фразами, які можна було прочитати, як критику Майдану і звернення до українців, щоб вони не влаштовували революцію, а були спокійними і слухалися влади. Тобто, його критичність завжди була спрямована проти української революції. Відповідно, позиція УПЦ (МП) була якісно відмінною. Церква потрапила в дуже складну ситуацію: з одного боку, лояльність щодо духовного лідера, Патріарха Московського, вимагала схвалювати те, що говорить він, з іншого боку, вірність народу українському вимагала стати на його бік тоді, коли на цей народ агресивно нападала Російська держава. Я визнаю, що із величезним захопленням прочитав заяви Владики Августина (Маркевича), який є військовим капеланом у Церкві, і який дуже підтримав українських солдатів, які мали зустріти агресію зі сторони Росії віч-на-віч. В його заявах, особливо в перших, було зрозуміло, що він поділяє прагнення саме українського народу. Так само Преосвященний єпископ Львівський і Галицький Філарет (Кучеров) висловився про загарбання Криму Росією дуже однозначно. Мене приємно здивувало, що ієрарх УПЦ наважився висловити таку сміливу позицію. Загалом, можу сказати, що у мене весь час було відчуття, що я не заздрю ієрахам цієї Церкви, я їм якоюсть мірою навіть співчуваю, бо перед ними постав складний виклик. А ще – вдячний тим, хто все-таки у такій нелегкій ситуації зумів захистити чітку проукраїнську позицію.
- Сьогодні люди часто спекулюють на патріотизмі, жертві Небесної сотні, посягаючи на сакральність цих цінностей. Чи можна на засадах християнського патріотизму побудувати міцну державу, особливо тепер, коли зовнішній ворог маніпулює нами, і що таке у Вашому розумінні християнський патріотизм?
Розумієте, дуже багато залежить саме від міри лукавства, яким у нас переповнені люди. Є багато людей, які справді спекулюють, поминають Небесну Сотню всує, тим самим боляче ранять серця родичів загиблих та інших чесних і справедливих людей. Завжди неприємно дивитися на лукавство, коли чуєш ті неправдиві висловлювання чи фальшиві патріотичні заклики. Християнський патріотизм має бути іншим. І в цьому випадку я хотів би пригадати слова Митрополита Андрея Шептицького. Він говорив про те, що деякі патріоти вважають, що любити своє – означає ненавидіти інше. І тоді вони із міркувань патріотизму починають натискати на оцю потребу ненависті до свого ворога. Тоді ,як насправді це язичницький, поганський патріотизм. Шептицький наводить цей вислів як антипод християнському патріотизмові.
Християнський патріотизм не знімає з людини обов’язку захистити рідну країну, свою родину, свій народ, тобто стати до боротьби з ворогом, але разом із тим він забороняє нам послуговуватися ненавистю. Відсутність цього отруйного почуття в душі людини означає, що після боротьби, рано чи пізно, нам потрібно буде сісти за стіл переговорів. І ми повинні вести діалог як християни, які відкриті до миру. Людина, яку несе хвиля ненависті, весь час буде у стані війни. Так би я розрізнив наш християнський обов’язок – це потреба зробити все можливе, щоб Україна вистояла на політичному, військовому, економічному, інформаційному, духовному полі бою, щоб ми за жодних обставин не уподібнювалися до нашого ворога. Без сумніву, ворог дуже жорстокий. Звірства, які чинять російські найманці над українськими солдатами чи над українськими мирними мешканцями, над тими, хто вигукнув: “Слава Україні!” чи підняв український прапор, надзвичайно моторошні. Проте, якщо ми втратимо контроль над собою, якщо ми будемо відповідати злом на зло, тоді яка різниця між нами й ними? Тоді чим ми будемо відрізнятися від нашого ворога? Дуже важливо, щоб ми не забули про потребу зберегти своє людське обличчя.
- На Вашу думку, які кроки Церква та молодь повинні зробити на зустріч одне одному сьогодні, для спільного плекання Божої ласки та віри у свою державу?
Звернімо увагу на те, що і молодь, і члени Церкви дотримуються однієї й тієї ж позиції: прагнення поставити в основу своєї поведінки цінності. В перші дні Євромайдану у Львові я чув скандування молодих людей, їхні гасла про те, що вони будуть плекати благородні істини, боротися проти тоталітарної деспотичної системи, щоб жити в країні, де панують європейські цінності, повага до людської гідності та громадянських прав. Це все і є ціннісною основою духовної країни. А про що говорить Церква? Також про цінності, отже потрібно щоб ці дві мови в якийсь момент зійшлися. Потрібно, щоб ці мови не треба було перекладати, вони мають мати якісь спільні коди, щоб ми всі розуміли один одного. Таким є виклик для Церкви. Без сумніву, Церква мусить поставити собі запитання: чи вдаємося ми до надмірного обрядовірства, чи не вважаємо, що, пішовши в неділю до храму, тим самим змушуємо Господа нам допомагати. Це тоді вже шаманство, а не християнство: тобто, якщо я буду виконувати певні ритуальні дії, і при цьому вважаю, що Бог відповідно змушений реагувати на це. Християнин на все дивиться іншими очима, бо він дотримується євангельської позиції, а не обрядовірства. Я не сумніваюся, що молодь прийме того, хто буде діяти відповідно до Божих законів, бо це інтуїція, Божий голос промовлятиме в людині. Таким пастирям Церкви молоді люди довірятимуть моментально, бо така структура нашої духовності.
Крім того, існують виклики й завдання й перед молоддю, тому що великою небезпекою є, коли молода людина у своєму віці говорить: “Я все знаю… Я знаю, що лукавство, а що – ні, я знаю, що правильно, а що – помилково”. В цьому випадку я ділюся досвідом власного духовного життя. В мене було кілька ситуацій, коли я собі по-юнацьки, по-максималістськи сказав: “Я в це не можу вірити, бо це дурниці”. А потім я переконувався, що насправді дурницею було моє тлумачення тої давньої істини, яку проповідує Церква.
Отже, не треба своє тлумачення позиції Церкви сприймати, як позицію Церкви, слід бути трохи обачнішими, делікатнішими, відкритішим і дослухатися до слів Церкви. Навіть, якщо є щось, що людина не може прийняти, не казати, що це неправильно, а визнати, що просто в цей момент я таку істину осягнути не в силах, але буду відкритий до думки, буду в діалозі з тим твердженням, щоб потім його зрозуміти. І, можливо, зміниться моя точка зору. Немає жодної людини, яка пройде через життя, однаково грамотно аналізуючи Євангеліє, аналізуючи віру християнську. Треба змиритися з тим, що ми завжди будемо помилятися. Тому, власне, потрібна ця обачність, ця обережність.
- Що б Ви хотіли побажали львів’янам і усім українцям у час війни із окупантом, щоб не падати духом, не піддаватися зневірі, завжди йти за Господом?
Дуже важливо зрозуміти свою відповідальність. Тепер маємо небезпечний момент, тому що ми обрали президента, і можемо дійти хибного висновку – гаразд, нехай він змінює державу. Жоден президент не змінить державу без нас. Ми мусимо бути учасниками цього процесу. І є одне поле, яке це ілюструє надзвичайно добре. Це поле – боротьба з корупцією. Маємо зрозуміти, що корупція є порушенням християнських норм життя, порушенням настанов й заповідей Божих. Особливо повинні зрозуміти це ті, хто бере хабарі. Я можу помилятися з точки зору християнської доктрини, але для мене особисто моральна вага гріха у людини, яка бере хабарі, більша, аніж у того, хто ці хабарі дає.
Мені відомо, що після Майдану, після жертви Небесної Сотні, деякі люди продовжують займатися цією ганебною справою. Усвідомлення відповідальності за долю України – моє послання, спрямоване до тих, хто читатиме цю статтю. З корупцією ми ніколи не зможемо змінити наше життя, будемо докоряти усім іншим, хоча насправді найбільша провина лежатиме на нас самих. Будьмо чесними і справедливими, будьмо щирими українцями-патріотами, любімо свою рідну й багатостраждальну землю.
