«Христос теж міг би заразитися»: Муфтій, рабин і священики — про епідемію, карантин і онлайн-служіння
Багато країн починають послаблювати карантинні заходи, але повернення до «довірусної» реальності буде довгим. Епідемія сильно вдарила по релігійному життю: вірус зробив небезпечними і самі походи в храм, і конкретні практики на кшталт причастя. Bird in Flight запитав у українських релігійних лідерів, чи вважають вони вірус божою карою, чи можна відмовитися від обрядів на час пандемії та чи перейдуть релігійні практики в онлайн.
«Христос може бути присутнім і у віртуальній реальності»
о. Георгій Коваленко
священик Православної церкви України, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості
Я не думаю, що віруси потребують якогось богословського осмислення, тому що це сфера наук і медицини. З іншого боку, розвиток науки потребує етичного, морального погляду. Богослови та філософи намагаються збагнути це в категоріях узагалі добра й зла в суспільстві, у відносинах між людьми, у тих нових небезпеках, що виникають із розвитком технологій.
Чи є Христос у фейсбуку? «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них», — говорить Господь. Якщо віруючі використовують інтернет для спілкування, проповіді та трансляції богослужінь, то Христос може бути присутнім і у віртуальній реальності. З нинішньою пандемією це стало частиною життя великої кількості вірян. Я жартував, що на Пасху багато традиційних віруючих буде молитися, щоб був добрий інтернет і не перервався зв’язок.
Якщо і використовувати історію з коронавірусом як покарання, то краще у виховному сенсі. Я не полюбляю погляд на Бога як на суддю, який усіх покарає. Середньовіччя занадто похмуро малювало світ. Але якщо Бог є любов, то ми сподіваємося на любов, а не на покарання. Мені більше подобається концепція, що людина сама або сприймає любов божу, або відмовляється від неї.
Я вірю в того Бога, який любить людину й поважає її свободу, але водночас вірю у Творця, який наділив нас творчими можливостями. Якщо ми здатні створювати віруси, то ми здатні створювати й ліки від них. Не треба все списувати на Бога: коли ми освячуємо воду, Господь не має працювати фільтром для її очищення; коли ми молимося за здоров’я, це не означає, що Господь буде за нас працювати лікарем чи вбивати мікроби. Релігії та богослів’я — вже не протонаука чи протомедицина, як було колись.
Ситуація цього року змусила замислитися над тим, а що є центром — причастя чи сам Христос? Зовнішні форми згадки про подію, яка відбулася 2 тисячі років тому, чи реальна боголюдина Христос, який сказав, що буде з нами під час цього згадування? Подія, яка відбулася 2 тисячі років тому, чи реальна боголюдина? Ми віримо, що Христос присутній в євхаристії, але він так само присутній у Святому Письмі, присутній між нами. Це спонукає нас до певної богословської рефлексії.
Якщо людина була зациклена на обряді, то виникали питання. Але їх можна вирішувати, бо церква має давню історію: традиції розвивалися, обряди змінювалися. Наприклад, на початку пандемії ми перестали причащати однією ложечкою і почали давати причастя в руки — але це не нове, ця традиція більш давня, ніж практика, до якої ми звикли. Якщо ми подивимося на 2 тисячі років християнства, а особливо на перші століття його існування, то знайдемо багато чого. Літургій було декілька тисяч, величезна кількість форм, а у нас залишилося три-чотири — і то вони не такі, як були колись. Багато чого в храмі і в самій християнській церкві за формою все ж таки з Середньовіччя та середньовічної культури, але уже багато чого застаріло. Усі форми, які ми маємо, були колись створені, їх не давав у вигляді приписів сам Христос.
Ми починаємо деконструювати те, що маємо, — і, розкладаючи на частини, бачимо, що є суттю, яка не змінюється, а що є формою, яку можна змінити. Будь-яка релігійна практика не має бути догматизована. Догмат — про віру. Якщо ми віримо, що Христос воскрес, ми віримо в це на рівні аксіоми. Якщо ми створили Символ віри, то це наша релігійна конституція. Якщо ми маємо десять заповідей, то намагаємося виконати та зрозуміти, що мав на увазі Господь. А що стосується обрядів, форм, то сьогодні ми маємо шанс творити нові. Настав час для творчих людей. Я впевнений, що можливе поєднання традиції і сучасності. І згодом, щось з нового стане традицією.
Я думаю, зараз це переходить у формат громад, де громада створює й підлаштовує обряди богослужіння під свої потреби, де церква будується не з каміння, а з людей. Головним каменем, на якому повинна будуватися церква, є Христос.
Гадаю, це буде стосуватися й обладнання приміщень: чи потрібні нам такі великі позолочені храми, які вимагають постійного утримання й багато людського, церковного, фінансового ресурсу? Чи потрібні нам такі вбрання, уся ця «біжутерія»? Можливо, це десь потрібно, особливо якщо це великі церковні богослужіння. Ситуація з трансляцією показала, що не всі трансляції приємно дивитися, тому що естетика великого храму, великих богослужінь красива, а естетика маленького храму, естетика молитви вдома зовсім інша. З одного боку, комусь подобається і потрібна ця величність, а хтось буде створювати інші форми, більш релевантні своїй спільноті. Я не можу створити таку форму в домашніх умовах, але я роблю все, що я можу.
Якщо ми віримо в Бога, який поза простором і часом, якщо ми віримо в можливість зв’язку між людьми й Богом, то я не бачу жодної проблеми в тому, щоб побачити та повірити в можливість єдності за допомогою сучасних технологій. Церква ще з 90-х прийняла формат трансляцій, і він ще розвиватиметься. Наприклад, як під час служби має рухатися камера: має нагадувати людині, як вона стоїть у храмі? Якщо ні, то тоді картинка буде відрізнятися від того, що бачать відвідувачі храму. А щоб це було не просто кіно чи науково-пізнавальна стрічка про релігію, потрібно робити її такою, щоб вона залучала глядача до процесу молитви і співучасті у богослужінні.
Онлайн-трансляція богослужінь — це ще не богослужіння онлайн, але, можливо, і цей формат ми створимо. Адже трансляція — не ідеальна форма, вона не використовує всі інтерактивні можливості соціальних мереж та інтернету взагалі. Будуть і реальні богослужіння, собори та їх трансляції й водночас буде онлайн-форма, де сама логіка віртуальної реальності створюватиме конструкцію для буття й спілкування спільноти. Це як Uber: спочатку просто таксі, потім додаткові можливості, а потім ці додаткові можливості впливають на весь ринок і стають нормою. Так само і з богослужіннями онлайн. Із завершенням карантину ця практика не припиниться.
Ми робимо щонедільні трансляції — технологічно це дуже проста форма. Спочатку транслювали служби для своєї громади, яка не може через карантин збиратися у храмі. Але пізніше до неї почали долучатися люди з інших регіонів та країн. Зараз це вже спільнота нового типу. Є бажання після завершення карантину не тікати в офлайн, а продовжити трансляції буття спільноти.
Ми не розриваємо свій зв’язок зі святими отцями, зі священними текстами, з попередніми поколіннями богословів, але ми такі самі люди, як і вони, ми творимо в сучасних умовах, ми шукаємо відповіді на ті запитання, які перед нами стоять. Багатьох запитань, які стоять перед нами, не було перед попередніми поколіннями, і тому відповіді там немає. Будуть з’являтися певні течії, намагання нового тлумачення того, що відбувається. Живе богослів’я, намагання пояснити світ в етичних релігійних категоріях, подивитися на світ через релігійний світогляд — усе це буде розвиватися. А наскільки це критично буде змінювати нас, побачимо.
«Церемонії поховань проводжу в Zoom»
Олександр Духовний
головний рабин України та Києва громади прогресивного юдаїзму
Цар Соломон писав: «Немає нічого нового під сонцем». Про карантин євреї знають ще з тих часів, коли були в пустелі, це не нове для юдаїзму. У П’ятикнижжі Мойсея i в біблейських пророків ми читаємо про хвороби. Наприклад, у Книзі пророка Ісаї сказано: «Іди, мій народе, ввійди до покоїв своїх; і свої двері замкни за собою, сховайся на хвилю малу, поки лютість перейде». Якщо були ознаки хвороби, священнослужитель із Храму міг подивитися та на сім днів відправити людину на карантин.
Юдаїзм говорить, що найголовніше — це життя людини. У книзі Второзаконня Бог каже: «Я дав тобі життя і смерть — вибери життя». Так в усіх напрямках юдаїзму, тому навіть у найбільш ортодоксальних течіях синагоги зачинені. Тора каже: «Бережіть душі ваші». Оскільки душа знаходиться в тілі, то ми маємо берегти і його. Людина, яка нехтує своїм здоров’ям і не може оцінити дарунок життя, який дає Бог, отримує природний наслідок — скорочення свого життя.
В юдаїзмі є дуже багато течій, i кожна прислухається до свого наставника. Але як у суперпрогресивних, так і в суперортодоксальних течіях є уявлення про зовнішні та внутрішні хвороби. Зовнішні — хвороби на тілі і ті, які ми самі собі спричиняємо. Внутрішні — це хвороби, які йдуть напряму від Господа Бога за наші гріхи: поклоніння ідолам, перелюб, вбивство тощо. Юдаїзм не забороняє звертатися до лікаря, але є декілька шляхів, як можна врятуватися від захворювання.
Перше — це молитва. У юдаїзмі є слово «дварім», що означає «слова», а також «речі»: одним словом ми описуємо матеріальний та духовний світ. Слово може реалізуватися, тому молитва дійсно допомагає. Не можна однією молитвою вилікувати людину, молитва повинна бути підкріплена нашими діями. Але це може допомогти, і з цього варто починати. Це психологічне чи навіть психічне налаштування людини для того, щоб вона могла швидше вийти з хвороби.
Друге — це робити добрі справи. Я не можу як рабин прощати гріхи, я можу як психолог вислухати людину, порадити, якщо вона просить поради, а виправити гріхи людина може своїми вчинками.
Третє — дивитися на себе. Намагатися знайти в собі те, що ми можемо виправити. Ми не можемо змінити світ, якщо ми не можемо змінити себе. Патріотизм не починається з прапору в нашій руці, а починається з недопалка в смітнику — так починається наша любов до інших, ми повинні йти від себе.
Четверте — це наш обов’язок виконувати рекомендації лікаря. Не можна сидіти склавши руки та чекати чудес. Ми бачимо, що карантини були 3,5 тисячі років тому. Карантин не для держави, бо держава — це ми, люди. Багато рабинів Середньовіччя були лікарями. І коли ми читаємо П’ятикнижжя, там сказано: «Я Бог, цілитель твій», але лікар є посланником, як кажуть євреї, «головного лікаря». Юдаїзм завжди каже, що попередити хворобу легше, ніж лікувати; прислухатися до лікаря — це і є попередження хвороби.
Крім того, у нас є такий вислів: «Закон країни, де ми живемо, — закон для євреїв». Закон єврейський не може переважати. Тому ті розпорядження, що дало МОЗ, є для всіх. Наш обов’язок берегти своє життя та життя тих, хто знаходиться поруч із нами.
Ми не можемо фізично прийти, щоб вшанувати батьків, але можемо їм зателефонувати. Я не можу ходити до хворих зараз — я їм дзвоню. Я не можу проводити церемонії поховань — я роблю це в Zoom. Можна надсилати кошти нужденним. Сьогодні ми маємо багато засобів, щоб робити добрі справи. Бо ми живемо в століття, яке дає нові можливості. Наука й релігія — це боки однієї медалі: Бог дає науку, щоб ми покращили наше життя. Zoom, у якому ми спілкуємося, лекції, які я проводжу, служіння онлайн для українських громад — усе це сучасні технології, які ми використовуємо, щоб єднати людей. Мені як рабину хочеться бачити очі своїх вірян, але я і бачу їх у Zoom.
Ця пандемія — особливий поштовх для нових змін. Юдаїзм ніколи не був зашореною релігією, він завжди розвивався, завжди базувався на дискусіях. XIX та XX століття дали багато викликів для юдаїзму: використання електроенергії, їзда на машинах, евтаназія, аборти, ставлення до сексуальних меншин. Є багато питань, щодо яких і сьогодні відбуваються дискусії. Ми по-різному бачимо одне й те саме питання. Це та унікальна можливість знайти розумний компроміс, який базується на переконаності, що я й ви — ми брати, ми діти одного пращура, нам немає чого ділити.
«Християни — передусім люди, i вони повинні дотримуватися всіх людських норм»
о. Петро Балог
католицький священик, директор Інституту релігійних наук імені святого Томи Аквінського у Києві
На жаль, деякі проповідники говорять, що, якщо маєш віру, з тобою не станеться нічого поганого. Але в книзі Левит є суворі приписи щодо поведінки: поводитись обережно, не торкатися різних предметів, триматися якнайдалі від «прокажених», а повернувшись додому — обов’язково вмитись та випрати одежу. Усі ці приписи — так звана «ритуальна чистота», за недотримання якої суворо карали.
Чому виник вірус? Звичайно, причина всього поганого, що відбувається у світі, — недосконалість світу, а також людська недосконалість. Тому можна, звичайно сказати, що вірус ми отримали за гріхи наші. Але за чиї гріхи? Псевдопророки впевнено кажуть, що вірус — кара Божа. Звідки вони це знають? Їх риторика — це релігійний популізм.
У Старому Заповіті лиха, які траплялися у світі, пояснювалися тим, що їх насилав Бог. Тепер вони трактуються інакше: Бог допустив лихо, бо він є Творцем світу і все знаходиться під його контролем. З іншого боку, якщо є зло, то як тоді може існувати добрий Бог — для християнства це завжди було таємницею. Можливо, довідаємося про це після смерті. Поки що для нас це привід, щоб примножити наше милосердя по відношенню до іншого, допомогу й любов до ближніх. Бог переймається усім цим, він приходить на допомогу, якщо людина просить.
Християни — передусім люди, а вже потім християни. Вони повинні дотримуватися всіх людських норм. Якщо ми будемо ставити себе над тим, що у нас є людське, це ні до чого, окрім гордині, не призведе. Якби Ісус Христос зараз жив, то ці норми стосувалися б і Його як справжньої й істинної людини, втіленого Бога.
Так, я вважаю, що Христос міг би заразитися коронавірусом. Багато хто не погоджується з цим, цілі дискусії були, але це залишки монофізитства, що Христос є Бог, отже, не може хворіти. Але він є боголюдина й повністю людина — не частково, не трошки, не умовно, а повністю: з народженням, розвитком, хворобами й смертю. У Святому Письмі сказано, що він страждав, а це недоліки тіла, відчуття болю.
Релігійні практики зазвичай публічні, а це зараз заборонено. Але досить бідне є те християнство, яке не бачить нічого іншого у своїй християнській суті, крім зібрання в храмі. Більше нічого в Євангелії не сказано, що я маю робити? А любити ближнього, молитися на самоті, читати слово боже тощо? Це все сутність християнства.
Інша річ таїнства церкви — сповідь, причастя. Ось тут не маємо доступу. Це свого роду пустеля, піст. Наприклад, у період Великого посту в східній традиції є літургійні дні, коли немає служби божої для того, щоб прагнення причастя у вірних ще більше збудилося. Якось так можна це переживати й одночасно заглиблюватися в інші практики, які Христос заповів нам у Євангелії. Зараз є шанс практикувати суть свого християнства вдома, поза храмом — навчитися бути християнином не будучи в храмі. Це цікавий досвід.
Ми спираємося в прийнятті рішень на різні інструкції церковної ієрархії, єпископату. Вони з’явилися відразу: що робити, як робити, як святкувати. А також варто спиратися на здоровий глузд, смирення. Ми живемо в XXI столітті й знаємо, як передаються хвороби. Пам’ятаючи про це, повинні проводити службу один з одним, сповідати, причащати тощо. Не йдеться про те, що саме причастя може когось заразити, а про те, що разом з причастям. Тут варто бути обережним, щоб через релігійні практики не принести зараження. Я вже не говорю про інші речі: цілування ікон, хрестів, прикладання до святинь. Ми зараз не передаємо знак миру, а вклоняємося, як японці.
Випадки з історії нам тут не дуже допомагають. Немає прикладів, як хтось заразився від причастя, тому що відкрили віруси та бактерії набагато пізніше. Що люди могли сказати в XIV столітті, коли була чума? Що це від вірусу померли? Та ні. Були такі випадки, і ми це зараз знаємо, просто не були так занотовані. Це те саме, як сказати, що в I столітті нашої ери хтось, дивлячись на блискавку, говорив, що це електричний заряд. Він був, просто ніхто не знав. Так само й ті віруси були, і люди помирали. Люди поняття не мали, як хвороба передається.
Коли в XIV столітті вирувала чорна смерть — чума, то папа був на повному карантині: нікого не пускали до папського палацу, в камінах постійно горів вогонь, якісь трави там. Також один із пап впровадив цих відомих чумних лікарів, щоб ходили й перевіряли. Було відомо, що поширюється від людини до людини, не було відомо, яким чином. А саме слово «карантин» вперше з’являється у Венеції. Коли моряки приїжджали до порту, то сорок днів венеціанці наказували там чекати: якщо померли, то були хворі, якщо ні, пускали їх у місто. Тобто люди були свідомі щодо певних обмежень.
Можливо, відбудеться зміна релігійних практик. Песимісти побоюються, що буде перехід вірних в онлайн, що люди звикнуть. Деякі католицькі кардинали, православні ієрархи наголошують, що зібрання дуже важливе. Крім того, таїнства неможливо проводити онлайн. З іншого боку, багато позитиву: стільки релігійних трансляцій в інтернеті, як тепер, я ніколи не бачив. Можна подивитися, як виглядають інші парафії, їх служби, священики. Церква підтягнулася технічно і, можливо, дійде до тих, хто не ходить до храму. В Україні до храму ходить меншість людей. Ті, що себе називають релігійними, — це одне, а насправді практикуючих, я думаю, менше 5-10%. Це буде вихід церкви на ті місця, де вона була, але не в таких масштабах, як дотепер.
Треба не дорікати й більше покладатися на Бога, це таке випробування нашої вірності Богові. Як то кажуть, було сім років ситих, як у Єгипті, а зараз приходить сім років голодних. Дай Бог не сім, а якийсь час.
«В ісламі розуміння карантину було запроваджено пророком Мухаммадом»
Шейх Саід Ісмагілов
Муфтій мусульман України
Мусульманський світ і раніше стикався з інфекційними хворобами — були спалахи чуми, холери.Традиційні релігійні суспільства знають: якщо людина п’є брудну воду, то може заразитися холерою; якщо людина вживає сире м’ясо, вона знайде гельмінтів або якісь інші хвороби. Багато хвороб — інфекційних, статевих, бактеріальних — дійсно передаються через те, що людина не дотримується божих приписів щодо особистої гігієни.
В ісламі чітко регламентується вживання їжі, в ньому також важливе дотримання чистоти — тіла, одягу, житла. Тому іслам попереджає: якщо людина буде ігнорувати божі настанови, вона захворіє. Звісно, що в VIІ—VIIІ століттях людство не мало мікроскопа й не знало, що через брудну воду, їжу, певних тварин можуть передаватися бактерії, вірусні інфекції, але вже тоді існували норми та приписи, щоб людина не заразилася.
Іслам — це релігія, у якій розуміння карантину було запроваджено її засновником пророком Мухаммадом. Коли пророк дізнався, що десь спалахнула чума, звернувся до вірян: «Якщо ви почули, що десь чума, то не їдьте туди. Якщо вже опинилися там, то не виїжджайте звідти».
До базових джерел мусульманської традиції входить не тільки священний Коран, Сунна пророка та іджма (колективне рішення мусульманських богословів), але й кияс — судження за аналогією, тобто якщо був схожий випадок, то можна вчиняти як тоді. У Середньовіччі, коли в Аравії вирувала епідемія чуми, мусульмани іноді протягом декількох років поспіль не виконували хадж. Сучасні богослови кажуть, що будь-яка інфекційна хвороба схожа на чуму, оскільки передається від людини до людини. Вони роблять кияс та рекомендують поводитися так, як рекомендував пророк у випадку із чумою.
Існують норми ісламу, які не змінюються за будь-яких обставин. Наприклад, зараз мусульмани всього світу дотримуються посту вдома. Те саме з молитвою: навіть якщо людина не може відвідати мечеть, вона зобов’язана молитися вдома. Це базові норми, а решта на певний час відміняються. Так, щоп’ятниці мусульмани зобов’язані збиратися в мечеті, щоб виконати джума-намаз — спільну молитву, обов’язкову для чоловіків та бажану для жінок, під час якої читається проповідь. Компетентним органам дозволяється на час карантину зачинити мечеті та відмінити проведення джума-намазу.
В ісламі немає єдиноначальності, як у католицькій церкві. У кожній країні є компетентні шейхи, муфтії, вчені, які або колегіально, або персонально приймають рішення. Тому в кожній ісламській країні норми карантину, рішення про закриття мечетей, впровадження та відміну практик приймають місцеві релігійні лідери. Наприклад, в Індонезії, найбільшій країні за кількістю мусульман, мечеті взагалі не зачинені, але між тими, хто молиться, має бути інтервал не менше двох метрів.
У більшості мусульманських країн дуже суворе дотримання карантину, аж до того, що зачинені найголовніші мечеті ісламу: Аль-Харам у священній Мецці, мечеть Пророка в Медині, мечеть Аль-Акса в Єрусалимі. Саудівська Аравія відмінила прощу до священної Мекки, і навіть під великим питанням перебуває хадж, що має розпочатися через три місяці. Адже в Мецці 70% містян інфіковані коронавірусом. Але, звичайно, хадж не буде відмінений назавжди.
Ми, в Україні, зачинили наші мечеті, культурні центри. Навіть під час священного місяця Рамадан, що зараз триває, не виконуються ніякі молитви, немає спільних вечерь у мечетях. Ми наказали всім людям молитися та дотримуватися посту вдома й закликаємо всіх віруючих серйозно ставитися і до карантинних обмежень, і до рекомендацій лікарів.
В ісламі неможливо перенести релігійні практики в онлайн, бо людина не може молитися за телевізійною чи інтернет-трансляцією. За ісламською нормою вона має бути присутня в місці здійснення молитов. Людина, звичайно, може подивитися трансляцію. Ми теж транслюємо наші проповіді та настанови, але з метою просвітництва та підтримки.
Я думаю, в ісламі не відбудеться суттєвих змін. Віровчення не зміниться, базові релігійні практики не зміняться. У нас немає, наприклад, причастя або освячення якихось предметів чи продуктів — тому в нас таких проблем із непорозумінням вірян не було.
Можливо, будуть прийняті якісь практичні рекомендації, які застосовуватимуться на випадок епідемії, або проведення певних обрядів за інтернет-трансляцією, але це обряди особистого характеру. Наприклад, щоб одружити чоловіка та жінку, потрібно провести обряд нікях. Оскільки на одруження збираються сотні осіб, зараз у деяких країнах роблять такі одруження онлайн. Для цього при імамі мають бути особисто присутні наречені, їх батьки, а також свідки. Усі бачать один одного в реальному часі й усі сторони беруть участь в одруженні. Обряд розлучення також може відбуватися онлайн. Але молитовне зібрання, паломництво, поховання людини не можна провести онлайн.
Кирил Караченцев
Фото: Анна Бекерська
