Собор УГКЦ і проблеми мирянського руху
Темою другої сесії патріаршого Собору Української греко-католицької церкви, яка проходила з 23 по З0 серпня цього року у Львові, була «Роль і місце мирян в Церкві». Це перша спроба Церкви в новітній час ніби озирнутися довкола і придивитись до того, в якому стані перебувають стосунки між нинішнім духовенством і мирянами, чого сподіватися від цих стосунків у майбутньому. Відповісти на ці запитання частково означає відповісти п на запитання, а що таке Церква взагалі — особливо в час, коли вона спинається на ноги після чорної смуги переслідувань. Тому серед учасників Собору — а їх було 180 делегатів з більшості країн світу, де сьогодні проживають греко-католики, — байдужих людей не було.
Зрозуміло, що таке розмаїття особистостей, за кожною із яких — свій конкретний та унікальний досвід, не могло не дати цікавого стереоскопічного ефекту. Ситуація, скажімо, у Бразилії докорінно відрізняється від ситуації у США, умови Австралії мало подібні на умови в Україні. Тому чи не найцікавішими на Соборі були дискусії у групах, де оте розмаїття позицій і досвіду було найбільш зримим. Зрештою, на зіставленні досвіду була побудована вся сесія Собору, оскільки за висвітлення різних тем відповідали різні митрополії: «Церква є одна, і в ній є ми» (Польща), «Церква і світ» (Канада), «Організація життя мирянських спільнот, рухів» (США), «Сім’я та її завдання в ділянці християнізації народу» (Україна), «Співпраця та співвідношення між ієрархією та мирянами» (єпархії Бразилії, Австралії та Аргентини).
Хід Собору по-різному оцінювався його учасниками, яких можна умовно розділити на «нетерплячих» і «реалістів». Першим (до них належить автор цих рядків) бракувало передсоборної, або, точніше, міжсесійної роботи, яка й дала б можливість попередньо опрацювати титульну тему сесії по всіх єпархіях і вийти на Собор з якимись конкретними рекомендаціями, котрі відображали б саме соборну думку Церкви. Отже, «нетерплячі» акцентували увагу на упущених можливостях. Натомість «реалісти» твердили, що ці упущення незначні, а сам Собор є не завершенням нашого шляху, а лише його початок. Іншими словами, передсоборова робота з успіхом може перетворитись на післясоборову. Головне при цьому — щоб вона була.
До висвітлення своєї теми, здається, найкраще була підготовлена митрополія США. Доповіді її посланців були справді цікавими, проблемними й не перетворювались, як це часом бувало в інших учасників, на побожні реколекції-роздумування, що мали скоріше катехитичне, ніж аналітичне значення. Митрополія із США ще у травні провела конференцію на тему «Роль мирян в Українській греко-католицькій церкві», матеріали якої вона встигла видати до початку Собору («Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві», Свічадо, Львів, 1998). Уривки з моєї доповіді, яка там опублікована, я пропоную увазі читачів нижче. Собор не прийняв якогось завершеного цільного документа, в якому б висвітлювалася позиція Церкви щодо мирянського руху. Повторюю, Собор лише заініціював опрацювання цієї теми. Конкретні пропозиції та думки делегатів Собору найближчим часом будуть узагальнені спеціально створеною комісією і представлені на розгляд Синоду єпископів. Останній розгляне подані пропозиції, але рішення Синоду теж не «закриють» тему, а будуть спущені в єпархії для подальшого обговорення та опрацювання. А втім, чи настане взагалі колись такий день, коли документи про мирянський рух будуть остаточними, а створення самого руху завершено? Далебі, ні...
І. ТЕ, ЩО МАЄМО
Як і все в посткомуністичній Україні, миряни її церков несуть у собі ознаки одночасно активності й безсилля, оптимізму й розчарувань, впевненості й значних вагань. З одного боку, маємо в мирянському русі великі здобутки, якими можемо гордитися перед усім християнським світом. Як про це прекрасно сказав о. Іван Музичка (о. І. Музичка. «Вагомість мирянського руху в діяльності мирян в Україні», Патріярхат, грудень 1995 р., с.17), хто був Церквою протягом перших трагічних літ повоєнної руїни? Миряни! І навіть згодом, наприкінці 1980-х років, перш ніж прогриміли на галицькій землі політичні гасла, тут зазвучала людська молитва. Звичайно, вона вже повнилась політичним бунтом і, оминаючи настанови Нагірної проповіді (пор. Мт. 6:5-6), вихлюпнулась на залюднені перехрестя, щоб показатися людям, збудити їх до дії, до протесту. В той час релігія остаточно стала антитезою до комуністичного зла, і кожен, хто ще не забув давні святині, ставав у шеренги віруючих, як солдати шикуються до атаки. Усе розмаїття світу звелося до двох полярних полюсів, між якими вже проскакували іскри, тобто світ став гранично простим і зрозумілим навіть для найнеосвіченішого селянина. Обов’язок вірних — підняти з руїн Церкву, дати опертя духовенству. А там уже обов’язок Церкви — стати опорою цілому народові, державі. Так жили їхні діди та прадіди, так мають жити і їхні правнуки.
Сьогодні ентузіазм перших літ відродження давно схлинув. Проста біполярність світу розщепилася на численні напівправди, і знайти вихід із цього лабіринту простій людині явно не під силу. Сьогоднішній мирянин позбувся вже романтизму й ілюзій, але разом з ними пропало й відчуття, що світ довкола тебе підвладний твоєму осягненню. Проста віруюча людина тепер уже не моделює той світ, не спроможна пізнати його закономірності, а просто реагує на нього, опираючись на звичні суспільні й особисті рефлекси. Звідси надмірна увага до грошей, земних благ; до приватного, а не суспільного. Отож ми маємо сьогодні у мирянському русі й великі втрати. Звичайно, не можна забувати про традиційні труднощі перехідного періоду. Але часом здається, що ми ще не налили нове вино навіть у старі бурдюки (пор. Мт. 9:17). Ми просто долили нового вина до не випитого ще старого, а тепер марно намагаємося відрізнити одне від другого. Що ж, біблійна традиція недарма розпочинає нову добу з ночі. Ми, народившись для нової доби, поки що справді блукаємо потемки, не вміючи розрізнити добро і зло. Але, як завжди, серце живить надію, що рано чи пізно цю темінь таки розітне благословенний промінь світла.
Але спробуймо підійти до проблем сьогодення без художніх образів, системно. Отже:
а) організаційні аспекти мирянського руху
Організаційний стан мирянських організацій (тут і далі я буду говорити головно про мирянські організації у межах України) несе на собі яскравий відбиток тої двозначності, про яку я говорив на самому початку. Так, з одного боку, УГКЦ може пишатися цілою низкою мирянських організацій, зокрема такими організаціями, як Світовий християнський конгрес, Українська молодь — Христові, Фонд св. Володимира, Клуб української католицької інтелігенції, Товариство студентів-католиків «Обнова», Спілка ім. митрополита А. Шептицького, Комітет захисту УГКЦ, харитативні організації типу «Милосердя» чи Марійського товариства тощо. Все це є вагомим здобутком неспокійного галицького Духу, схильного не стільки до відсторонених медитацій, скільки до активного чину та творення громадських спільнот. Робота активістів цих організацій є часом справді подвижницькою, особливо якщо взяти до уваги, що нам в Україні, в умовах переходової розрухи, треба долати вдвічі-втричі більше труднощів, ніж би їх було за нормальних умов.
З іншого боку, більшість цих організацій виникала ніби як зі сторонньої спонуки: чи то промовляло до нашого серця славне минуле, пропонуючи форми, започатковані ще Шептицьким; чи переносився на українську землю досвід, набутий у діаспорі; чи моделями для нас служили організації, що розвинулись у Польщі та в католицькому світі Європи в цілому. Українська громадськість усі ці форми спочатку ентузіастично вітала, але згодом швидко якось остигала. Діяльність більшості згаданих організацій після першого великого сплеску доволі швидко набувала свого невеликого граничного насичення, а життя котилося далі. Часом складається враження, що досі не зачеплено якийсь дуже важливий нерв мирянського життя, який змусив би затріпотіти серце кожного віруючого й дав би в суспільстві потужний резонансний ефект.
Особливістю наших мирянських організацій є їхня відчутна роз’єднаність. Звичайно, кожна з них має своє специфічне поле діяльності, а тому спроби за будь-яку ціну об’єднати їх під одним «дашком» були б явно передчасними. Мені особисто йдеться головно про координацію їхніх програм, про творення спільного «фронту» відвоювання (даруйте за ці збиті мілітарні терміни!) суспільного простору для відродження церковного життя. Якщо ж існуватиме стабільна скоординована програма, то згаданий «дашок» вибудується згодом сам собою. Разом з тим я не хотів би надмірно спрощувати проблему. На мою думку, найголовнішою перепоною для координації дій є стан нашої ментальності, отой дух противленства й загальної недовіри, який давно вже отаборився в наших амбіційних душах як у себе вдома і звідти руйнує всі наші добрі наміри в політичному, національному й релігійному житті.
Отож головну проблему організації мирянського руху в Україні я бачу не так у кількісній недостатності самої мережі таких організацій, як у, по-перше, малій відповідності вже існуючих організацій до потреб конкретних мирян нинішньої України і, по-друге, явно кволому духові солідарності серед наших лідерів (як; зрештою, і серед народу в цілому);
б) спонуки та спокуси мирянського руху
Загалом ініціатива творення мирянського руху йде з боку як духовенства, так і мирян, хоча в обох випадках вона є невпевненою і приглушеною.
Спонуки духовенства щодо ініціювання мирянського руху, здається, очевидні:
— надмір катехитичних, харитативних і душпастирських обов’язків, частина яких без будь-якої шкоди могла б перейти під відповідальність мирян;
— духовний обов’язок перед великими постатями Церкви в минулому, які зуміли в тодішніх умовах знайти адекватні часові форми роботи з мирянами;
— моральний тиск з боку католицької Європи з її розгалуженою і дійовою мережею мирянських організацій, на тлі якої наша Церква виглядає доволі блідо.
Поряд із цим, і ієрархія Церкви, і духовенство загалом відчувають невпевненість щодо цих завдань. Велике бажання оживити мирянський рух іде в парі з побоюванням, що тим самим можна необережно відкрити скриню Пандори, з якої на Церкву посунуть великі лиха. Гіркий досвід церковних братств XVI ст. запам’ятався Церкві навіки. Головною підставою для нинішніх побоювань є великий анальфабетизм мирян у таких ключових питаннях, як а) природа Церкви; б) правди віри, і що взагалі означає — володіти правдою; в) місце УГКЦ у Вселенській Церкві; г) співвідношення між духовним і національним, духовним і політичним; д) місія духовенства та Його обов’язки; є) межі й форми апостолату мирян тощо. Крім того, навернені до Церкви, але все ще не євангелізовані душі мирян можуть подвигнути їх на кроки, які не повинні бути властиві християнам.
Проте не можна не враховувати й зворотного боку тих побоювань духовенства, особливо парохіяльного. З організованим та активним мирянством жити і працювати значно важче. Набагато легше мати біля себе мирян, які, за висловом о. І. Музички, знають лише «три завдання: молитись, слухати й давати гроші». Отож егоїстичні інтереси духовенства часто домінують над його душпастирськими обов’язками, через що ініціативи зверху щодо організації на парохіях мирянських осередків завершуються створенням «кишенькових» утворень, слухняних і безініціативних. Зрештою, навіть якщо не вдаватися до іронії, то все одно треба відзначити, що нинішніх стереотипних «свічкових» братств тепер явно замало, щоб вважати мирянський рух створеним.
Мирянський рух може виявитися також серйозною спокусою для духовенства. Наведу конкретний приклад: у недавній передвиборчий період наша преса час від часу доносила до нас вістки, що парафіяни такої-то церкви одноголосно висловилися на підтримку конкретного кандидата в народні депутати. Здавалося б, це рішення прийняли парафіяни, а не священик, тому формального порушення відомого Звернення єпископів тут нема. Однак зрозуміло, що ситуація виглядала напрочуд просто: кандидат обіцяв добудувати церкву, а священик із вдячності підказав парафіянам (хай і не ех cathedra) висловитися на його підтримку. Хоч букви єпископської настанови тут і не порушено, дух її серйозно постраждав, Так парохіяльна громада стала інструментом передвиборчого політичного торгу, чим насправді мирянський рух у жодному разі бути не повинен.
Спонуки мирян щодо творення мирянського руху теж загалом зрозумілі. Це, головним чином, прагнення допомогти духовенству у вирішенні тих проблем Церкви, які сьогодні для мирян очевидні й дуже болючі; компенсувати ті втрати, які понесла Церква в час більшовицької руїни. Разом з тим перед мирянами теж постають чималі спокуси. Так, по-перше, розгортання мирянського руху передбачає точне розуміння з боку мирян свого місця і своїх повноважень у Церкві. Сприяти духовенству в його євангелізаційній місії — це одне; і зовсім інша річ — втручатися в суто богословську сферу, не маючи відповідної освіти, і перебирати на себе ті функції, які, безсумнівно, належать духовенству. Все разом може принести (і, на жаль, уже приносить!) Церкві тільки шкоду.
По-друге, сьогоднішні українці, в порівнянні з українцями комуністичної доби, часто чинять «гріх навпаки». Якщо останні грішили тим, що несли кесарю те, що по праву належало Богові, то нинішні миряни часом несуть Богові те, що мало б навічно належати кесарю, а саме: гріховні амбіції, схильність до кон’юнктурності, надмірну політизацію, захоплення націоналізмом, «натиск на зовнішність» (д-р Юрій-Мирослав Левицький. «Ще про завдання мирянського руху», Патріярхат, вересень 1996, с.25-26,), облудність помислів і вчинків. Все це ми щедро привносимо і в наше церковне, і суто мирянське життя, через що воно втрачає свою привабливість, християнськість, перестає бути власне апостольством, до чого воно насправді покликано. Звідси й приглушеність мирянської ініціативи, якій бракує духовної енергії самопожертви;
в) голос мирян у рішеннях Церкви
Думки цього підрозділу фактично випливають із тривог попереднього абзацу. За нинішнього стану справ Собор Церкви є єдиним органом на патріаршому рівні, через який миряни можуть впливати на прийняття рішень у Церкві. Дорадчий характер рішень Собору дає можливість уникнути негативних наслідків від можливого прийняття більшістю голосів невивірених рішень. Такий запобіжний захід треба вважати мудрим і справедливим, тим більше якщо взяти до уваги пострадянську неготовність мирян до зваженої церковної роботи, про що вже говорилося вище. Але це лише одна половина справи.
Миряни мають право бути не тільки вислуханими, а й почутими. Іншими словами, право Синоду єпископів не брати до уваги ті чи ті побажання мирян, висловлені на Соборі, має бути зрівноважене правом мирян знати, чому саме їхні пропозиції були зоставлені без уваги. Так, учасники першої сесії патріаршого Собору мали б почути від ієрархії Церкви, які пропозиції Собору вже виконані, які пропозиції, визнані слушними, будуть виконані наступними роками і, врешті, які пропозиції Синод владик вважає передчасними чи невідповідними й чому. Такий крок з боку ієрархії допоміг би вирішити відразу кілька важливих справ.
По-перше і найголовніше, це було би прекрасною школою для мирян, які мали б нагоду дисциплінувати свій розум і свої потреби, вчитися звіряти їх з потребами всієї Церкви. Завдяки такій школі учасники Собору зростали б від сесії до сесії, вчилися б відповідальності за свої слова і пропозиції.
По-друге, це було б доказом існування зворотного зв’язку між духовенством і мирянами, власне доказом тієї співпраці, про яку так багато говорилося досі. Без такого кроку з боку ієрархії рішення Собору, в уявленні мирян, ніби «повисають» у повітрі.
По-третє, це було би прекрасною школою для самих владик втілювати на практиці нову тричленну і триєдину модель організації Церкви, до якої їх зобов’язують рішення Другого Ватиканського Собору. Адже слова про високу місію мирян у Церкві — це не просто пишний комплімент на їхню адресу, а й велика відповідальність як самих мирян, так і ієрархії Церкви.
По-четверте, правильне налагодження соборно-синодальної співпраці в УГКЦ послужило б неоціненним досвідом для тих Українських православних церков, для яких соборноправність лежить в основі церковної організації.
Разом з тим я був би несправедливим, якби не відзначив великих зрушень у плані залучення мирянства, які вже сьогодні мають місце в нашій Церкві. Так, ієрархія Церкви й особисто владика Любомир Гузар приділяють велику увагу включенню мирян у цілу низку дорадчих та контрольно-наглядових органів, які сьогодні діють при Церкві. З мирянами консультуються і при складанні важливих документів, які виходять потім від імені всієї Церкви. Тому сьогодні й від самих мирян залежить, чи буде той досвід плідним настільки, що розростеться також і в інші форми співпраці;
г) брак візії мирянського руху
Всі дотеперішні спроби ініціювати мирянський рух були головним чином спонтанними та епізодичними. Виносячи цей присуд, я добре розумію, що насправді можна спитати з кожного тільки за те, що йому було дано, що він чи вона спроможні були зробити. А проблем у Церкви, що піднімалася з руїн, було надто багато, щоб тепер судити її максимальною міркою. І все ж, здається, ні в кого не викликає сумніву, що досвід і здобутки Другого Ватиканського Собору, як рівно й енцикліка папи Івана Павла II «Покликання і місія мирян» ще не стали надбанням нашої Церкви. Концептуально невирішеною залишається ціла низка запитань:
— якою мірою стосуються нас рішення згаданого Собору?
— чи був той Собор справді вселенським, чи тільки латинським?
— які корективи треба було б внести (якщо треба взагалі!) в післясоборні західні моделі мирянського руху, щоб вони сприймалися як органічні для Східної Церкви?
— які межі повноважень духовенства й мирян у справі становлення та діяльності мирянського руху?
Всі перелічені (а ще більше — неперелічені!) проблеми вимагають свого якнайшвидшого концептуального осмислення, бо ж не можна планувати прорив греблі, не проклавши наперед заготовленого русла;
д) дещо про теоретичні проблеми мирянського руху
Проблема розгортання мирянського руху виявляється прямо пов’язаною з проблемою побудови громадянського суспільства. Це найбільш характерно проявило себе в Західних Церквах. Чи підуть процеси тим самим шляхом і в Церкві Східній, зокрема в Церквах Слов’янщини? Дискусії довкола цієї теми тривають досі, а сумніви стосуються рівною мірою можливості створення в Україні як громадянського суспільства, так і активного мирянського руху. Все впирається фактично у проблему становлення людини, свідомої своїх прав і гідності, свого громадянського й духовного призначення. Про цю гідність папа Іван Павло II згадує такими словами: «...Гідність не «речі» чи «предмета», яким можна користуватися, а завжди й винятково «підмета», обдарованого свідомістю і свободою, котрий покликаний до відповідального життя в суспільстві та історії й підпорядкований духовним і релігійним цінностям» («Покликання і місія мирян» (Christifideles Laici, с.14.).
У сучасній Україні і громадянське суспільство, і мирянський рух існують у напівембріональному стані, існують лише як ще не розвинута потенція. Важко сказати, яких саме форм набуде і одне, і друге тоді, коли в народі мине посттоталітарне оторопіння. Однак досвід української діаспори, тобто носіїв східної ментальності, що довший час жили в західному духовному полі, засвідчує (і тут я вступаю на терен цілком суб’єктивних здогадів), що попри наявність інших суспільних навиків якісь головні духовні параметри залишаються незмінними. Якщо судити з публікацій «Патріархату», проблеми взаємостосунків між духовенством і мирянами там у чомусь більш оголені й загострені, ніж у нас, але у грунті речей якісно залишаються одними й тими ж. Звідси можна зважитися на дуже обережний прогноз: міра активності та свободи українських мирян загалом зростатиме, оскільки до цього їх спонукатиме загальний вектор людської цивілізації, однак форми такої активності будуть частково відрізнятися від західних. Якими конкретно вони будуть — відгадати сьогодні дуже важко.
II. ЩО РОБИТИ? АБО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЦЕРКВИ І СУСПІЛЬСТВА, ЩО ПОТРЕБУЮТЬ МИРЯНСЬКОЇ ІНІЦІАТИВИ
а) Потреба нової євангелізації
Згідно з останніми статистичними даними, близько 50% населення України вважає себе позацерковними віруючими. Можна з різних боків тлумачити ці дані, але в будь-якому разі не можна відмовити Церкві в її праві промовити до тих людей і запросити їх до братерського спілкування. Ситуація для нашого духовенства настільки неординарна, що справитися з нею своїми силами вони вочевидь не зможуть. Адже їхні можливості обмежені не тільки величезним обсягом роботи, а й часом тими рамками, які накладають на них особливості нашого обряду. Це саме той випадок, коли нас прямо стосуються слова папи Івана Павла II: «Пасивність, котра завжди була неприйнятною, у наш час стає ще більшою виною» («Покликання і місія мирян» (Christifideles Laici), с.10.). Тому значну частку роботи (і відповідальності!) мали б узяти на себе миряни через катехитичні осередки, гуртки вивчення Біблії, просвітницьку роботу серед населення, перенесення літургії (спільного діяння) за межі храму у вигляді спільного доброчинства — тобто через усе те, що сьогодні в католицькому світі зветься апостольством мирян.
Цей обов’язок мирян є найголовнішим і повинен передувати всім іншим функціям мирян у Церкві й поза нею. Власне, тільки через виконання такого обов’язку миряни й можуть заслужити собі право голосу при вирішенні проблем Церкви. Без такої роботи претензії мирян будуть безвідповідальним політикуванням;
б) проблема «сект» і «новітніх релігійних рухів»
Спершу один приклад. Як свідчить журнал The Catholic World Report (The Catholic World Report, August/September 1997, р.44-45.), саме активізація мирянського руху допомогла Римо-Католицькій церкві в Латинській Америці зупинити масовий перехід католиків у п’ятидесятництво, який відбувався на цьому континенті ще донедавна. Тамтешні миряни-католики не апелювали до держави, щоб вона вибудувала «берлінські стіни» на своєму кордоні; не вимагали позбавити протестантів релігійної свободи, як це часто вимагають у нас. Там миряни просто закотили рукави і взялися до активної (а головне — позитивної, християнської!) щоденної праці за душі вірних. Чим традиційно здобувають собі прихильність різноманітні протестанти? Добре поставленою харитативною соціальною роботою з тими, хто її потребує. Що ж тоді протиставити протестантам? Добре поставлену харитативну соціальну роботу мирян «традиційної» Церкви! Логіка надзвичайно проста, але цілковито правдива. Так, на думку мирянської організації «Семпер Фіделіс» із Мехіко, «корінь проблеми (втрата Церквою вірних. — М.М.) лежить не стільки в похибках духовенства, скільки в недостатній залученості мирян».
Соціальна допомога людям стає особливо важливою в нинішніх умовах України. Кількість людей, які звертаються до Церкви (або просто мовчки потребують її), з кожним днем зростає. Священику заопікуватися кожною людиною не під силу. Можливостей товариств «Милосердя», які об’єднують у собі, як правило, небагатьох жертовних бабусь, явно бракує. Отже, Церква з мирянами включно мала б зважитися на якісь екстраординарні кроки, щоб компенсувати параліч державної системи соціальної допомоги.
Можна, однак, легко передбачити, що не кожній українській душі припаде це до смаку. Адже значно легше бурчати про «привнесення в нашу традицію чужих їй елементів» і нічого при цьому не робити. А позиція захисту власної традиції від «надмірної протестантизації» її ще й додасть гордості за свою християнську пильність. Однак насправді життя вимагає від нас гнучкості й свободи пошуку найефективніших засобів, які дали б можливість євангелізувати наше повсякденне життя. Вибору, власне, нема: якщо ми сховаємося лише за букву традиції, то обов’язково опинимося віч-на-віч із духом зла;
в) проблема віднови парохіяльного життя
Якщо говорити про наші міста — навіть не найбільші, районні — то парохіяльна спільнота тут здебільшого перебуває ще в зародковому стані. Брак оцього парохіяльного виміру якраз і призводить до того, що у храмі під час літургії часто поруч стоять люди, які, власне, є духовно чужими одне одному, а що найголовніше — не є тими ближніми, що з волі свого Господа люблять одне одного й готові розділити радощі й тривоги іншого.
У сільських церковних громадах ситуація на позір краща, бо там люди все-таки знають одне одного. Однак питання, що ж їх об’єднує, все-таки залишається відкритим. Під сучасну пору їх у церкві об’єднує скоріше факт територіальної приналежності до мешканців конкретного села або ж, в окремих випадках, факт майже партійної приналежності до «своєї» релігійної групи, яка протистоїть сусідній, «несвоїй», часом ворожій громаді. Але відчуття групової приналежності саме по собі ще не творить парохіяльного життя. Будучи за своєю природою амбівалентним, таке відчуття може нести в собі й негативний потенціал, який не наближатиме, а віддалятиме нас від повноти християнського ідеалу. Тому віднова парохіяльного життя значною мірою залежить від самих мирян, від того, якою саме субстанцією наповнена їхня віра;
г) проблема екуменізму та відповідальності за міжконфесійне тертя
На превеликий жаль, надійного соціологічного аналізу щодо ставлення громадян України до проблеми відповідальності за міжконфесійне тертя на сьогоднішній день у нас немає. Однак тональність преси та свідчення очевидців дають підстави зробити знаменні висновки. Якщо на початку 1990-х років в організації міжконфесійних сутичок було оскаржувано передусім комуністичну владу, то сьогодні народний поговір покладає відповідальність за них майже однозначно на духовенство. На жаль, цей вирок значною мірою таки справедливий, бо за ним — колективний досвід нашого суспільства.
Проте цікаво проаналізувати цей факт з точки зору ролі мирян. Чи немає тут спокуси мирян перекласти на священиків також і ту вину, яка лежить на них самих? Адже якщо справді парохіяльному священику вигідно підбурювати своїх парохіян до ворогування, то це означає, що в цій парохії більше тих людей, які готові радше ненавидіти, ніж любити. Бо якби було навпаки, то священику було б невигідно протиставляти себе більшості. Отож взаємовпливи між священиком і мирянами аж ніяк не є односторонніми, а виразна воля мирян до міжхристиянського примирення вплинула б і на якнайзатятішого священика. Тому відповідальності за відсутність у наших парохіях християнського миру з мирян ніхто зняти не може. І відповідно, миряни нашої Церкви явно не доробляють у творенні по своїх парохіях атмосфери миру, злагоди і християнської любові.
III. ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ — ПРО ПОТРЕБУ ОСВІТИ
Незважаючи на те, що нинішній стан мирянського руху потребує часом нагальної структурної реорганізації, кадрової чи фінансової допомоги, все ж, на мою думку, починати треба з вишколу мирян — їхньої освіти й виховання. Катехитична робота, яка вже досить активно ведеться в Церкві, мала б бути доповнена такою ж інтенсивною підготовкою мирян за іншими напрямами діяльності, зокрема харитативним та екуменічним. Якщо мова йде про Україну, спершу можна було б організувати вишкіл обмеженого числа «інструкторів» на рівні всієї митрополії за участю владик, високоосвічених спеціалістів, які б підготували інструкторів для роботи з гуртками мирян на рівнях відповідно єпархіальному і деканальному. Надзвичайно важливо також збирати, формалізувати й узагальнювати досвід мирянських активістів, з тим щоб кожен окремий гурток не відкривав щоразу одвічне «колесо».
Відповідного вишколу в плані організації та особливостей мирянського руху потребує й духовенство, особливо парохіяльні священики. Такою освітою треба було б доповнити (або підсилити, якщо вона вже ведеться) навчальні програми семінарій. «Формування мирян повинно стояти серед перших завдань єпархії і увійти до душпастирських програм так, щоб до цього були спрямовані всі зусилля спільноти (священиків, мирян і ченців)» (Рropositio 40).
Вирішальне значення матиме також проблема контакту і співпраці між мирянськими організаціями та ієрархією. Дуже важливо від самого початку знайти правильний баланс свободи і відповідальності кожної сторони, що дасть можливість уникнути в майбутньому непотрібних конфліктів. У зв’язку з цим варто сподіватися від нашого духовенства й мирянського активу, що вони вивчать багатий досвід християнського світу, його здобутки і прорахунки, й перенесуть все цінне й відповідне для нашої ментальності на український грунт.
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 2—9.
директор інституту Релігії та Суспільства