Ідея «безелітарності» української нації та її релігійний контекст
Не можна сказати, що ця ідея не мала певних підстав. Справді, українці не раз «втрачали» свої еліти, сама ідея «безелітарності» української нації має глибокі корені.
Чи не вперше звернувся до неї письменник-полеміст Мелетій Смотрицький. Останній порушив питання відходу руської (української) соціальної еліти від Православної Церкви. Зокрема, у своєму резонансному полемічному творі «Тренос, тобто Лямент…» (1610) він звертав увага на те, що руська шляхта й магнатерія масово покидають православ’я. Цей відхід трактувався як трагедія. Подібне трактування зустрічалося і в інших руських (українських) авторів того часу. Воно певною мірою відображало реалії того часу. Хоча, якщо розібратися, то в таких твердженнях часто траплялися перебільшення. Справді, такий відхід від православ’я, а також від Унійної Церкви спостерігався, хоча не можна вважати його тотальним. Все ж частина руської еліти залишалася православною чи унійною.
Ідея «безелітарності» русинів-українців, фактично, вперше була висловлена Київським митрополитом Петром Могилою. Останній усвідомлював, що в своїй діяльності мусить спиратися на простолюд. У полемічному творі «Літос, або Камінь…» (1644), який був написаний під керівництвом цього митрополита, на докір свого опонента Касіяна Саковича, що руська Православна Церква позбавлена «великородних панів», прозвучала така відповідь: «Православні роксолани (тобто русини – П. К.), увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як уявний глава, управляє Східною Церквою за своєю обіцянкою: «Се аз з вами до скінчення віку». Русь має всесильне представництво свого благочестя в особі Ісуса Христа, який править серцями великих державців. Так, у псалмі 145-му псалмопівець написав: «Не надійтесь на князів, синів людських». А що в Русі нема великородних панів, то що в цьому поганого! Адже й первісна Церква почала створюватися не великородними панами, а вбогими рибарями, однак Бог через них прихилив до віри во Христа і монархів, і великородних панів. Душі найменш знатних православних християн також спокутані многоцінною кров’ю Христовою, як і душі великородних володарів, а тому і ті, й інші мають бути рівноцінними».
Зрештою, ідея «безелітарності» русинів-українців утвердилася в новочасній українській національній ідеології. Вона знайшла відображення в «Книзі битія українського народу». Останню варто вважати ідеологічним документам «Кирило-Мефодіївського братства», засновниками якого були чиновник при київському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822—1899), колишній студент Київського університету Василь Білозерський (1825—1899), а також видатні діячі української культури Микола Костомаров, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш. До складу братства входили представники української інтелігенції – чиновники, вчителі студенти. Організоване в грудні 1845 року воно проіснувало до березня 1847 року, коли були арештовані провідні діячі цієї організації.
У братчиків була сформована своя ідеологія, яка, зокрема, знайшла вияв у «Книзі битія українського народу». Правда, за життя братчиків цей документ не оприлюднювався. Його знайшли у 1917 р. в жандармських архівах Петрограда, а вперше опублікували в 1921 р. Та все ж ідеї «Книги битія…» знаходили вияв у творах кирило-мефодіївців. Деякі з них, наприклад, простежуються в поезіях Шевченка «Тризна» та «І мертвим, і живим…». Це й змушує нас прискіпливіше поставитися до цього документу.
Вважається, що автором «Книги битія…» є Костомаров. Хоча під час слідства він заперечував своє авторство і стверджував, що цей твір йому передав якийсь поляк. І справді, «Книга битія…» не лише наслідує «Книгу польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича, а й містить деякі пропольські моменти.
Твір, як і «Книга польського народу і польського пілігримства», написаний в біблійному дусі. Автор (чи автори) ніби імітують Біблію. А історія України осмислюється ними в біблійно-християнському контексті.
У «Книзі битія…» викладається своєрідна історіософська концепція. На початку говориться, що Бог створив людей, поділивши їх «на коліна і племена» і кожному з них дав край для життя. Проте народи вчинили два речі, через які почалися різноманітні негаразди. Перша річ – перестали вірити в єдиного Бога й почали поклонятися різним богам. Друга річ – те, що відмовилися від рівності й завели в себе панів та царів.
Лише два народи, говориться в «Книзі битія…», виявилися дотепнішими – євреї та греки. До євреїв сам Бог послав Мойсея і вони почали вірити в одного Бога. Але євреї почали наставляти собі царів і це призвело до того, що загинула їхня держава.
Інший народ, греки, відмовилися від влади царів. Вони прагнули бути вільними й рівними. Проте греки не пізнали Бога, а вигадували для себе богів. Зрештою греки попали в рабство до римських імператорів. Римська ж імперія розглядається як найбільш гріховна держава, бо тут правителі почали трактувати себе як богів.
Тому Бог послав для порятунку людства Ісуса Христа. Суть його вчення викладається таким чином: «І навчав Христос, що всі люди братія і ближні, всі повинні любить попереду Бога, потім один другого, і тому буде найбільшая шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто перший між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою». Християнство принесло правдиву рівність і волю.
Не маючи можливості протистояти християнству, імператори й пани почали приймати цю віру, перекручуючи її. І таким чином зіпсували царі, пани та вчені «свободу християнську».
Далі йдеться по те, як європейські народи віднеслися до християнської віри. Романські народи, прийнявши її, не відмовилися від королів та панів. Більше того – вигадали папу, який ніби має правити усім світом християнським. Краща ситуація була в німців. Відчувається явна симпатія автора книги до протестантизму. Позитивно говориться про Мартіна Лютера, який хотів відновити порядки, що існували в перші християнські часи. Проте німці так і не змогли позбутися «королів і панів».
Єдиний народ, який зберіг істинну віру в Бога та дотримується божих заповідей – це слов’яни. Правда, вони мають два лиха – незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно вони є німцями.
Тому слов’яни попали в неволю. Однак не до кінця прогнівився Господь на «плем’я слов’янське». Він дав їм рятівника – Україну. У «Книзі битія…» звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи.
Поляки й москалі знищили козацтво. Та Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Іисуса Христа…» Тому саме Україна має порятувати слов’янщину і увесь світ.
Така історіософська концепція постає після прочитання «Книги битія…». Для неї, зокрема, є неприйнятним соціальне розшарування. У ній присутній концепт «християнської свободи», яка не визнає правителів і ґрунтується на абсолютній рівності, а її реалізаторами стають українські козаки.
Звідси в українській національній думці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. домінування козакофільства, ідеалізація козаків як носіїв свободи, а також ідея «безелітарності» української нації. Звідси також «народництво» в тогочасній українській літературі й історіографії.
Справді, як вказувалося, ця ідея на той час мала певні підстави – елітарний прошарок в українців був «тонким». Але ж він був! І ту саму ідею «безелітарності» культивували інтелігенти, що походили переважно із заможних верств.
На жаль, ця ідея в період визвольних змагань 1917-1921 років зіграла з українцями злий жарт. Провідники тодішнього українства вирішили відкинути від себе представників елітарних верств, що призвело до ослаблення українського національного руху й, зрештою, до його поразки.
