Ігор Козловський: «Повертаючись на волю, людина не завжди опиняється на свободі»

У розмові з Тижнем український релігієзнавець і колишній бранець «ДНР» розповів про досвід і проблеми адаптації після полону, речі, на які наші суспільство та держава мають звертати увагу в цьому процесі, а також небезпеку нехтування освітніми прогалинами, зокрема й гуманітаристикою.

Фото: УНІАН

Ви були бранцем проросійських бойовиків майже два роки. Полон — це екстремальна ситуація, яка становить загрозу для життя та здоров’я тих, хто в неї потрапив. І нібито від них нічого не залежить. Проте чи можуть бранці зробити бодай щось для себе самих і людей, які поруч, щоб мінімізувати негативний вплив?

— Ми всі формуємося певним середовищем, і наше становлення впливає на ту чи іншу модель реагування на екстремальну ситуацію. Вона, можливо, і є тим моментом, який проливає світло на ті чи інші риси людини, її спроможність адаптуватися до умов, у які потрапила. Адаптується будь-яка жива істота. А якщо говорити про людей, то механізмом нашої адаптації до природи, яка нас оточує, є культура. Умови, у яких ми народилися й жили, наші батьки, вчителі, друзі, те, що читали, цілі, які ставили перед собою, досягнення — усе впливає на адаптацію. Реакція на екстремальну ситуацію — це те, що ми встигли сформувати в себе всередині.

Зацікавлення духовним життям людей, певними поглядами, світоглядним або релігійним вибором завжди порушує питання сенсів. Ми тільки тоді стаємо повноцінними людьми, коли розуміємо, що життя має сенси. Не просто виживання, а саме життя. Розуміння власної місії на Землі, бажання віддавати, дарувати свої знання, енергію, роздуми веде до того, що ти інакше сприймаєш людей. Бачиш, чого їм бракує, чому вони перебувають у депресії, і хочеш якось допомогти.
У полоні проходиш три великі етапи. Перший — шок від потрапляння в таку екстремальну ситуацію. Це болісний момент, який кожен переживає по-своєму. Ось ти був вільний, міг вільно працювати, пересуватися, мав вибір, а ось уже в підвалі, де вмирають люди, лежачи на уламках меблів, і де ти ніхто. За тобою зачинилися двері — і ти розумієш, що закінчилося твоє попереднє життя, можливо, життя як таке. Такий момент переживаєш як стресовий. Далі все залежить від того, витримаєш чи ні. У ту мить не думаєш про себе. Я не думав, бо було про кого думати. Вдома лишився син зі зламаним хребтом, і я не знав, що з ним. І от це найстрашніше. Не можеш собі пробачити, що тебе захопили в полон. Хоч ти й не винен, проблема провини існує.

Після тортур усвідомлюєш свою ізольованість не тільки від рідних, а й від інформації про них. Інформація — це також їжа, яка нам потрібна, особливо та, що є для нас сенсовою. А от її немає, і це страшно.

Далі важливий вибір: хто ти? Після катувань розумієш, що твого життя для тих, хто тебе катує, практично не існує. Вони тебе практично вбивають, і ти можеш померти в будь-який момент. Мусиш прийняти, що смерть поруч і що ти можеш померти будь-якої миті. Непритомнієш, не здатний ходити, весь скривавлений, не маєш змоги помитися й банально сходити в туалет. Усе це принизливо. Всім, хто запитує, що робити, якщо потрапив у таку ситуацію, повторюю: не втрачати гідності. І пам’ятати, що є сенс жити. Для мене сенс життя — це любов. І моя  — до близьких мені людей, до друзів, до країни, і їхня любов до мене. Тому наголошую, що я є боржником любові, бо заборгував її. Ми всі учні, ми недосконалі у своїй любові. Любов — то постійна праця. Розуміння цього моменту важливе для того, щоб вижити в умовах полону.

Запитуєте, як можна жити, віддавати, якщо ти обмежений у просторі, інформації? Віддаючи борг любові тим, хто поруч. Маю на увазі, зокрема, й полонених (це люди, які страждають; хтось потребує їжі, а хтось слова, психологічної підтримки, захисту). Ти повинен розуміти, що живеш не для себе. Якщо маєш сенси, бажання віддавати — віддавай. У полоні я читав лекції, спілкувався з різними людьми.

Ось після цього починається другий етап — адаптація до середовища. Або ти в підвалах, або тебе кидають в тимчасову ізоляцію. Потім можуть перевести до СІЗО, у камеру з карними злочинцями або так званими ополченцями, у камеру смертників, одиночок. Це різні ситуації, у яких ти все одно маєш зберігати гідність і вміти віддавати.

Чи щось заважало? Безумовно. Якщо мова про карних злочинців, то до кінця не розумієш тих людей, але повинен це зробити, бо вони інакші. Всі ми живемо в певній бульбашці — культурній, нашого середовища, яке обираємо. І тут доводиться спілкуватися з людьми, які відрізняються від нас за поведінкою та світоглядом. У них інші уявлення, інші стереотипи поведінки. Це виклик. Щоб зрозуміти те, чого не розумієш, варто вмикати режим спостерігача. Для тих, інших, ти також цікавий, тебе зчитують. Ти для них такий собі інопланетянин. Якщо тримаєшся гідно, вони тебе поважатимуть. Якщо ж зламався, то це страшне.
Третій етап — повернення. Тут також викликів дуже багато.

Людина, якій повернули волю, стикається з безліччю проблем, вирішити які самотужки часто не в змозі. Ви багато спілкуєтеся з тими, хто пройшов через полон. Що наша держава робить або, навпаки, ігнорує в процесі адаптації своїх громадян — колишніх бранців?

— Можуть звільнити й просто забути. Кого з тих, хто повернувся з полону, ви пам’ятаєте принаймні за прізвищами? Практично нікого, чи не так? Можуть знати когось із гучним іменем. Але що з цими людьми відбувається, чи є в них депресія, проблеми — це мало кого обходить.

Повертаючись на волю, людина не завжди опиняється на свободі. Повернення на волю — це, я б сказав, фізичний акт. А щоб відчути свободу в усіх її виявах, треба повернутися в ті умови й мати всі ті можливості, які були до полону. Якщо говорити про військовополонених, то звільнений повертається до своєї родини, а там ситуація буває різна. Залежить від того, як його очікували, як за нього боролися й чи не звинувачують його в тому, що потрапив у полон. А таке є. Я говорю про життя сімей, які роками чекали, витрачали гроші, час, не жили своїм життям. У кожної людини є бажання перекинути тягар на іншого, хто, можливо, винен у тому, що потрапив у таку ситуацію. Хтось має за це відповідати.
Є випадки, коли страждають діти. Скажімо, колишній полонений — мешканець Луганської чи Донецької області, й родина виїжджає за ним. Діти залишили там друзів, а тут, на вільних територіях, вони звинувачують батька в тому, що він був у полоні й вони були змушені відірватися від знайомого їм дитячого світу.

У більшості звільнених на окупованих територіях лишилося не тільки їхнє життя, а й майно, робота, гроші. Виникає багато проблем. Мені відомі випадки, коли наші держоргани і далі фіксували полонених як таких, що працюють, нараховуючи їм штрафні санкції. Коли я повернувся з полону, прийшов до Пенсійного фонду і виявив, що весь час перебування в підвалах з моєї пенсії вираховували певний відсоток як у особи, яка працює. Це неприємна ситуація. Мені сказали, що немає жодних доказів мого перебування в полоні, мовляв, принесіть довідку, що ви були там. Звідки я її маю взяти?

Постає питання, де жити. Так, усі переселенці страждають, бо немає житла. Знаходиш його, треба сплачувати оренду, комунальні послуги. Це великі гроші, які необхідно заробити. Але де? Більшість людей, які повернулися, так і не знайшли себе у своїй професії або змушені працювати в зовсім іншій сфері. Це втрати і для самої людини, і для її родини. Про те ніхто не говорить.

Усіх, хто пройшов через полон, катували. Люди втратили своє здоров’я, навіть те, що в них було. Камера-одиночка, у якій сидиш півроку, ще нікому не поліпшила його стану. То міг бути або карцер, або голод, або повітря, яким не можна дихати. Усе це погіршувало стан здоров’я, і це потребує уваги. 80% звільнених мають стоматологічні проблеми, бо їм вибивали зуби. Є дуже серйозні психологічні проблеми. Натомість від держави підтримки немає.

Психологічні проблеми як військових, так і цивільних бранців та їхніх родин потребують роботи над собою, так би мовити, свіжими слідами. Чи розуміють у нашій країні цей факт і те, що нехтування ним призведе до негативних наслідків на рівні як усього суспільства, так і конкретних осіб?

— Логічно, що колишні полонені та їхні родини так чи інакше переживають посттравматичний стресовий розлад. Він нікуди не подівся, і ніхто його не скасовував. Такий стан — це нормально. Але з ним треба щось робити, якось опікуватися цими людьми.

У нас лишень за офіційною інформацією через полон пройшло більш як 3 тис. осіб, а за неофіційною понад 10 тис. Ще дуже багато людей лишається в полоні. Чи є в держави реєстр полонених? Що вона робить для того, щоб його створити? Ухвалюються рішення, що звільнені можуть просити в держави якісь гроші. Для людини, яка пережила полон, знову йти й просити принизливо. Особливо коли починаються розмови про відсутність довідки про її перебування там. Усе це треба враховувати, коли йдеться про етап повернення з полону, що може розтягнутися на решту життя.

Знаю, що в колишніх полонених загострюються і проблеми зі здоров’ям, і психологічні проблеми. Бачив тих, хто пройшов через зґвалтування. Вони не можуть розповісти про те, що трапилося, щоб вийти зі свого складного психологічного стану. З ними треба працювати. У них трапляються депресії, які гасяться алкоголем або наркотиками. Це величезний виклик.

Колишні полонені кажуть мені, що в них «зриває дах». Я запитую, з ким вони спілкуються. А спілкуватися їм ні з ким, бо їх ніхто не знає. Скажімо, прийшла така людина до психолога, а їй потрібен психотерапевт, який здатен витягнути її з такого стану. Знаю випадки, коли полонені накладали на себе руки вже після звільнення. Через нестерпність ситуації, через власну непотрібність.

Що може зробити для адаптації людини, яка повернулася з полону, її найближче оточення? Чи здатне воно якось вплинути?

— Розповім на власному прикладі. Як тільки літак приземлився в Борисполі, професор Анатолій Миколайович Колодний наступного дня пішов до президента НАНУ Бориса Патона з проханням, щоб мене взяли на посаду старшого наукового співробітника. Це ті зв’язки, що сформувалися в мене до полону. Сюди переїхало дуже багато моїх учнів, які й зараз зі мною. Вони не просто чекали на мене, а робили все, щоб мене звільнити. Якщо в нас уже налагоджені не просто банальні зв’язки, а ті, що мають духовну складову, вони працюють і допомагають.

Деякі релігійні організації починають займатися такими питаннями. Наше громадянське суспільство, безперечно, більш зріле, ніж у Росії. Але дуже багато людей перебуває поза дужками, їх уже не пам’ятають, не підтримують. І, можливо, навіть стигматизують.

Війна змінює звичний хід життя і забирає дуже багато як матеріальних, так і духовних ресурсів. Чи ви маєте відчуття, що принаймні частина української громади стала прагматичнішою, дорослішою в тих обставинах, через які нині проходять наші суспільство і держава?

— У кожного своя межа. Хтось поверховіший, а хтось дивиться глибше. У когось витримки більше, а в когось менше. Це стосується й того, наскільки людина усвідомлює свою відповідальність, невипадковість. Якщо вона живе повсякденням і її більше нічого не цікавить, то всі розмови про війну її дратуватимуть, вона казатиме, що втомилася від неї, бо хоче розважатися, насолоджуватися життям. Чи має вона на це право? Безумовно, має. Такі люди є не тільки в Україні, а всюди у світі. Це загальна маса, за словами Ґумільова, гармонійних людей, які хотіли б жити трьома нижчими щаблями піраміди Маслоу. Їх завжди буде більшість. Є люди, які беруть на себе відповідальність, які вже виросли з інфантилізму й усвідомлюють, що в них є місія, задля якої вони живуть. От тут відбувається рух, зустріч однієї маси людей з іншою. Одних дратуватимуть проблеми, інші наполягатимуть на тому, що на них треба звертати увагу. Це теж конфлікт. А під час конфліктів постає щось нове. Це нормальний процес. Так, він болючий, змушує страждати, бо українське суспільство тільки-тільки поступово стає європейським.

Вам випадало спілкуватися з різними представниками українського суспільства, зокрема й із чиновниками найвищого рівня. Власне, проблеми з освітою та загальним рівнем знань, якщо говорити про нашу країну, це системне явище? Де цих білих плям найбільше?

— У нас є гуманітарне невігластво. Я звертав і постійно звертаю на це увагу, коли говорю про події на Сході України. Однією з причин того, що трапилося, є гуманітарне невігластво тамтешнього населення. У нього абсолютно не було історичної пам’яті, згадок про власне минуле. Ці люди не толерують іншу думку, іншу позицію, вони викликають у них агресію. Це свідчить про невміння оперувати гуманітарним знанням.

В Україні останніми роками саме гуманітаристика постраждала найбільше. В університетах гуманітарні курси, зокрема філософські, історичні та релігієзнавчі, зводили до мінімуму, що нічого не дає людині, яка здобуває вищу освіту. Університетська освіта без філософії — це не університетська освіта, і так склалося історично.

Свою роль відіграє й невміння досліджувати, спілкуватися з людьми, які мають іншу світоглядну позицію, а ще нерозуміння того, що Україна є поліконфесійною державою і була такою історично. Так, ми одна з найбільших православних держав і водночас одна з найбільших греко-католицьких, баптистських тощо. Це таке багатство, яке загал не використовує для свого зростання. Людина повинна мати не лише власну релігійну ідентичність, а вирости до рівня національної громадянської ідентичності. Усвідомлювати, що є представником не тільки певного етносу (українцем, кримським татарином, вірменином, євреєм тощо), а й української політичної нації. Це питання самоідентифікації. Щодо релігії, то люди не знають, що відбувається поруч. Йдеться про незацікавленість. Людина як особистість постає тоді, коли їй цікаво.

Маємо проблему гуманітарного поступу, гуманітарної сили, щоб змінювати свідомість людей (а це головне). Змінити її можна саме завдяки гуманітаристиці, а не економіці. Від свідомості людей залежить майбутнє держави, зокрема й економіка. 

-------------------------------

Ігор Козловський народився 1954 року в Донецьку. Український учений та громадський діяч, член Українського ПЕН. У 1980-му закінчив історичний факультет Донецького державного університету. Кандидат історичних наук, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, керівник Донецького обласного відділення Української асоціації релігієзнавців, керівник Міжнародного центру християнсько-мусульманського діалогу і співпраці. Член Донецького відділення НТШ. Понад 25 років пропрацював у Донецькій обласній державній адміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії. З 2011-го викладав релігіє­знавчі дисципліни на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету. Ув’язнений бойовиками «ДНР» у 2016-му. 3 травня 2017-го «військовий трибунал ДНР» засудив Ігоря Козловського до двох років і восьми місяців позбавлення волі за контакти з низкою заборонених у «республіці» організацій. Звільнений із полону 27 грудня 2017 року.

Розмовляла Галина Трегуб

Журнал "Український тиждень", № 1 (633), 10 січня 2020