У сучасному календарі зазначену ікону згадано під 5 червня як таку, що з’явилася 1147 р. За переказами, вона протягом тривалого часу зберігалася в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Проте коли було здійснено реставрацію цього твору, з’ясувалося, що його виконано на початку XVI ст. Ще задовго до того відомий дослідник візантійського мистецтва Н. П. Кондаков підкреслював, що насправді це є репліка ікони Богородиці Володимирської, себто іконографічного образу Замилування, привезеного до київського Вишгорода з візантійської столиці на початку XII ст. Лаврська ікона дійсно є нічим іншим, як фрагментованою копією досить елітарного взірця, виконаного в хронологічних межах XV ст. Погрудний варіант не лише цієї, а й інших ікон Богородиці набуває поширення саме на зламі ХV-ХVІ ст. Тож, не дарма відомі на сьогодні відтворення образу Богородиці Ігорівської належать саме до цього часу. Отже, чи існувала давня ікона під цією назвою? І якщо так, то який вона мала вигляд? Йдеться про те, щоб з’ясувати можливий зв’язок цієї пізньої іконографії з автентичною іконою, перед якою міг реально молитися в середині XII ст. князь Ігор.
Кияни довго пам’ятали про те, що ікона колись знаходилась у Вотчому монастирі, тому самому, котрий було засновано нащадками князя Мстислава при побудованій ним у 1129 р. церкві св. Федора. Саме з ім’ям згаданого князя пов’язуємо золотий амулет-змійовик з карбованим на лицьовому боці зображенням Богородиці з немовлям, знайдений 11 липня 1877 р. на землі давнього Білгорода. Мстислав, як відомо, князював у Білгороді упродовж 1117-1125 рр. Якщо тут відтворено родинну ікону цього князя, то саме її він мав поставити в побудованій ним церкві, рештки якої порівняно недавно виявлено й досліджено київськими археологами. Чи не найсуттєвішими прикметами образу Богородиці, зображеної у золотому рельєфі, є легкий поворот несхиленої голови праворуч і поза сидячого на її правиці немовляти з виразно відкинутою голівкою, ліва рука якого обіймає шию матері, а правиця простерта в благословляючому жесті.
Подібну іконографічну форму можна простежити в образотворчих джерелах християнського Сходу ІХ-XII ст. Як своєрідну аналогію досить, мабуть, згадати виконану близько 1200 р. мозаїчну ікону Богородиці з немовлям (так само на правиці) з монастиря св. Катерини на Синаї. Цей образ названо Одигітрією, але таке означення слід розуміти насамперед як прикрашаючий епітет, а не вказівку на певний іконографічний тип. Згадана візантійська ікона типологічно нагадує саме той образ, перед яким незадовго до своєї трагічної смерті молився князь Ігор.
За літописом, на київський княжий стіл Ігоря посадив перед своєю смертю (1 серпня 1146 р.) його брат Всеволод Ольгович. Одначе невдовзі кияни почали виказувати неприхильність до нового князя й покликали Ізяслава з Переяслава. Ігор вийшов йому назустріч, але київські полки його зрадили, військо заблукало, а сам він загруз у болоті. Переможеного й знесиленого князя знайшли, закували й повели до Переяслава, де посадили в монастирський «поруб». З дозволу Ізяслава Ігор, будучи хворим і не сподіваючись лишитися живим, прийняв схиму у Вотчому монастирі, родинному Ізяслава, і прожив тут до осені 1147 р. Коли Ізяслав вирушив у похід, залишивши у Києві свого брата Володимира, кияни вирішили вбити Ігоря. Вони прибігли до Вотчого монастиря, знайшли Ігоря в церкві, де йшла служба, виволокли його й нещадно побили. Спроби князя Володимира захистити його були марні. Спробував було сховати його в сусідньому дворі вдови князя Мстислава, але люди виламали браму, виволокли бідолаху з сіней і почали бити, а потім, напівголого й непритомного, за ноги потягли через Бабин торжок і тут на княжому дворі добили. Потім тіло відвезли на подільське торговище й там кинули. Проте реакція народу була несподіваною: вбитого негайно стали вшановувати як святого мученика, і ще коли він лежав на торговищі, «человіци благовірнії» збирали його кров, брали клапті одежі як реліквії, а пізніше розповідали про чудеса над тілом.
Як свідчить Іпатіївський літопис предсмертна молитва Ігоря була звернена до Бога, але в «Повісті о убієнії блаженного Ігоря», відомій за пізнішим рукописом, вже було сказано, що він молився перед іконою Богородиці. До того ж згідно з церковною традицією, печерська ікона нібито була власністю князя Ігоря. Якщо все відбувалося саме таким чином, то коли і при якій нагоді ікона Богородиці з Вотчого монастиря потрапила до Печерського, і чи потрапила вона туди взагалі? Здавалося б, цілком риторичне запитання, але дістати на нього певну відповідь можна.
Існує літописне повідомлення про те, що близько 1223 р. князь Данило Галицький побудовану ним у Холмі соборну церкву на честь Іоана Золотоустого «оукраси же иконы, еже принесе ис Києва, каменьем драгымт,, и бисеромг златымь. И Спаса, пречистое Богородице, иже емоу сестра Федора вда из монастыря Федора». Отже, ці ікони походили саме з Вотчого монастиря. Одначе про них згадано з неприхованим жалем, бо вони загинули в пожежі 1257 р. Не виключено, що з ікони Богородиці таки встигли зняти копію. Бо ж чим в іншому разі пояснити той факт, що ікона Богородиці Холмської за своєю загальною іконографічною схемою наближається до відтвореної у рельєфі золотого амулета-змійовика? Щоправда, можна помітити й певні розбіжності, котрі радше наближають холмський образ до грецької ікони XIII ст. із зображенням Богородиці Дексіократуси, яка знаходиться в монастирі св. Катерини на Синаї. Тому буде вірогідним припустити й таку можливість, що відтворення вже цього образу заступило втрачений твір з Вотчого Федорівського монастиря, перед яким молився приречений на смерть князь Ігор. Проте в будь-якому разі це не міг бути твір, подібний до знаної нині ікони Богородиці Ігорівської, хоча остання скидається на реконструйовану не більше, ніж певними загальними рисами своєї композиційної схеми.
Давнє київське сакральне мистецтво залишило чимало таємниць, і якщо одну з них тут певною мірою розгадано, можемо вважати, що їх стало на одну менше.
Людина і світ. — 1998. — №5-6. — С. 53—54.
Василь ПУЦКО,
кандидат історичних наук