Інтернат отців Змартвихвстанців у Львові як камінь спотикання в українсько-польських стосунках

Публікацією цього маловідомого спогаду Івана Франка відкриваємо авторську рубрику «Церква і націоналізм» відомого історика Ігоря ЧОРНОВОЛА

Спогади Івана Франка про князя Романа Чарторийського і о. Валеріяна Калінку

Як мемуарист, Франко відомий замало. Тим більша цінність його спогадів про двох польських діячів – Романа Чарторийського і Валеріяна Калінку, опублікованих у літературному додатку до польської газети «Край», що виходила в Санкт-Петербурзі[1]. Оскільки в дійсності видатний український революціонер комунікував не лише з соціалістами, а й з польськими князями і клерикалами, ці спогади не пропагувалися і здебільшого відомі лише вузькому колу досвідчених франкознавців. Тим більше, що предметом Франкових суперечок з кн. Романом Чарторийським і о. Валеріаном Калінкою були не марксизм і революція, а Церква та націоналізм, співпраця українців не з російськими народниками, а польським консервативним істеблішментом.

«Край» – газета ліберального спрямування, що виходила в Санкт-Петербурзі, розпочинаючи з 1882 р. Часопис пропагував гасло лояльності поляків до імперії Романових. Що, очевидно, викликало невдоволення багатьох польських патріотів. Та все ж завдяки тому, що газета постійно акцентувала увагу не тільки на Росії, а й Прусії та Галичині, а також тому, що редакція залучала до співпраці найвидатніших польських мислителів того часу, «Край» швидко перетворився в одне з найпопулярніших польських видань взагалі. Її засновник і головний редактор Еразм Пільц намагався також вплинути на полагодження польсько-українських стосунків у Галичині (в Наддніпрянській Україні польсько-український конфлікт втратив свою актуальність). Відтак, зацікавлений в інформації безпосередньо від українських діячів, він запросив до співробітництва І.Франка. Співпрацю з «Краєм» І.Франко розпочав у 1884р. з публікації своїх оповідань. Впродовж наступних п’яти літ часопис регулярно друкував його галицькі репортажі і інші матеріали[2].

Роман Чарторийський (1839-1887) – видатний політик, депутат Пруського сейму та німецького парламенту, очолював польську фракцію парламенту. Належав до угруповання так званих «демократів» (ліберали-самостійники). За участь у повстанні 1863р. відсидів 18 місяців у німецьких в’язницях, що підірвало йому здоров’я та врешті решт вкоротило віку. Після одруження 1873р. з графиню Флорентиною Дідушицькою змінив своє місце проживання на її маєток – село Яблунів Густинського повіту (тепер – Гусятинський район Тернопільської обл.). Згодом прийняв австрійське підданство. У 1883-1887рр. – депутат Галицького сейму[3].

Провадячи активну політичну діяльність у Німеччині та Австро-Угорщині, кн. Р.Чарторийський не міг не зауважити, що ставлення німців до поляків у Прусії приблизно таке ж, як ставлення поляків до українських політиків у Галичині. Переслідуваний німецькою владою, він із симпатією ставився до національних змагань галицьких українців і діяв на користь польсько-української угоди.

Отець Валеріян Калінка (1826-1886) – видатний церковний діяч, класик польської історіографії.

Після поразки повстання 1863р. революціонер В.Калінка під впливом ченців змартвихвстанців (Congregacio a Resurectione Domini Nostri Jezu Christi Zmartwzcwastaniec) захопився ідеєю цивілізаційної місії на Сході. В.Калінка споглядав на релігію очима політика, вважаючи католицизм дієвим засобом опору російському панславізмові. На його думку, аби ослабити свого основного ворога Росію, найкраще було б зміцнити католицизм серед українців. З цією метою у 1868р. він став змарвихвстанцем, а 1870р. висвятився на священика.

Наприкінці 70-х років у Ватикані зародилася ідея інтернату для католиків східного обряду, де б виховувалися українські патріоти, максимально віддані папі. Запальний В.Калінка захопився цією ідеєю: справді, щоб ревіталізувати задум спільного фронту поляків і русинів проти царату, потрібно звернутися до молоді і забезпечити собі в такий спосіб успіх у майбутньому. В.Калінка міркував так: «Виховувати русинів на русинів, з повагою до їх обряду, мови і народності. [Цю програму] продиктувала проста справедливість, її рекомендував інтерес Церкви і краю, а також внутрішній голос сумління, який застерігав, що Руси щось та належиться з нашого боку за минуле»[4]; «якщо русинів нема, то завдяки такій етнографії [Російська] імперія отримує одразу 15 мільйонів одноплемінної людності... хто заперечує Русь, той Москву будує… Отже, не тільки почуття істини, якого повинно нам вистачити, але сама розважливість і сам інтерес Церкви, цивілізації і Польщі наказують нам визначити, що між Польщею і Росією існує окремий народ, що не належить ані до першого, ані до другого, який не позбудеться своїх почуттів і національних особливостей в сучасних умовах, якщо не позбувся їх упродовж довгих віків; наказую служити йому щиро і старанно, незважаючи на його сьогоднішнє ставлення, щоб і він поступово, коли відчує часткою європейської спільноти, служив загальній цивілізаційній справі, як йому Бог призначив»[5].

У 1879 р. генерал Ордену Змартвихвстанців (Воскресенців) Петро Семененко здобув у імператора Франца Йосифа I дозвіл на діяльність свого ордену в Галичині, а також на інтернату для греко-католиків[6]. Варто зауважити, що чин Божого Воскресіння був чи не єдиним орденом, до складу якого входили і римо-, і греко-католики. 6 листопада 1880р. львівське українське «Діло» повідомило про купівлю ними монастирського комплексу францишканок по вулиці Пекарській.

Спроби папи та віденського імператорського двору втрутитися у внутрішні справи Греко-Католицької Церкви галицькі русини сприйняли як чергові полонізаційні заходи. Так, одна з гострих публікацій на цю тему в українській пресі, а саме в «Ділі» 1881р., завершувала відверта погроза Престолові св. Петра: «Терпеливість руського народу має свої границі. Горе тому, хто її надужиє»[7]. Поступово адресована змартвихвстанцям лайка стала ознакою доброго тону і неодмінним атрибутом галицько-руського патріотизму; як писав І.Франко М. Драгоманову 1884р, проти замартвивстанців «і зайцю положено бути смілим»[8]. А в 1889 р. гостра дискусія в Галицькому сеймі на предмет субсидії на змартвихстанський інтернат дала привід до поєдинку двох депутатів: українця Теофіла Окуневського та поляка Томислава Розвадовського[9].

Все ж, як згадував Олександр Барвінський, інтернат виховав ряд здібних місіонерів. «З інтернату змартвихвстанців, – писав він, – вийшли ученики, котрі не відцуралися власної народності і зайняли своїм поведенєм і образованєм поважні становища в українському суспільстві і розвинули корисну народну роботу»[10]. Один з вихованців інтернату, о. Микола Конрад (1876-1941) – блаженний Католицької Церкви[11].

Варто згадати й про конфіденційні контакти з о. Калінкою лідера київської «Старої Громади» Володимира Антоновича. В.Антонович познайомився з В.Калінкою під час свого приїзду до Львова 1880р., а згодом вони листувалися[12]. І Франко не міг про це не знати.

Юрій Мрувчинський у свої детальній монографії про о. Калінку навів уривок його листа до Я. Гіртлєра, де йдеться про розмову, яку мав про змартвихвстанців Франко з лідерами галицьких народовців Анатолем Вахнянином і Юліяном Романчуком: «В нашій убогій атмосфері інтернат – це справжнє добродійство для нас, – твердив Франко, – адже виховує справжніх русинів, а що будуть католиками, то нам не зашкодить». «Інтернат – то найбільше наше нещастя, – заперечували Вахнянин і Романчук, – бо священики, що вийдуть з того закладу, не будуть наші, то будуть римські священики, неодружені, страчені для народу. Вони нам видерли шляхту, закидали своєму співрозмовникові, – а зараз духовенство забирають»[13]. Інші джерела свідчать, що таку розмову з А.Вахнянином і Ю.Романчуком мав не І.Франко, а В.Антонович[14].

Отець Валеріян Калінка помер на інсульт у грудні 1886 р.

Публікація цих спогадів розширює уявлення про І.Франка як мислителя й літератора. Хоч Франкове ставлення до Церкви було дуже складним, це не завадило йому жваво цікавитися церковним життям. Досьогодні не втратили актуальності й ті питання, які обговорював Каменяр із своїми польськими співрозмовниками більш ніж сто років тому: місце Греко-Католицької Церкви в світовому католицизмі, Церква і виховання, целібат тощо.

* * *

Іван Франко

Роман Чарторийський і Калінка

(Із власних спогадів)

Переклад з польської Ігоря Чорновола

I

Обидва ці мужі, імена яких я вивів у заголовку і над якими ще недавно виросли могили на руській землі, хоч уроджені далеко на захід від неї, в краю етнографічно чисто польському, під кінець свого життя в меншій чи більшій мірі відіграли визначну роль у житті українського суспільства. А оскільки і за життя єднала їх приязнь, що опиралась на спільні переконання і взаємну особисту повагу, тому дозволю собі поєднати їх у цьому короткому спогаді, котрий, на мою думку, майбутньому історику наших громадських течій може підкинути хоч декілька характерних рис.

З князем Романом Чарторийським восени мене познайомив Володислав Федорович[15], власник Вікна, у якого я в той час перебував певний період і який запросив мене, щоб я йому товаришував у поїздці до Яблунова, куди він вибирався в гості. Князя ми застали в його кабінеті за читанням газет. Поряд з польськими і французькими газетами я побачив на його столі також руські газети «Діло» та «Батьківщину», і дуже здивувався, довідавшись під час розмови, що князь, хоча й всього кілька літ, як осів на Руси, а народжений і вихований на Познаньщині, навчився не тільки мови, а й руського правопису, що між подільською шляхтою, хоча й уродженою і вихованою на Руси, дуже велика рідкість. Я здивувався ще більше, коли під час розмови переконався, що князь дуже добре знає руську літературу і зовсім досконало – партійні стосунки, про які він говорить із влучністю людини досвідченої і такої, що дивиться на все збоку, «свіжими очима».

– Дуже велика шкода, – промовив князь під час розмови про інше, – що втратили [Володимира] Барвінського. Був то єдиний з русинів, котрих я знав, з яким можна було говорити. Я листувався з ним і до цього часу зберігаю його листи, котрі мені висвітлили чимало важливих справ. Від часу його смерти я якось не можу зійтися в такий спосіб з жодним русином.

Я вказав йому на Юліяна Романчука, який по смерті Барвінського займає, можна сказати, найвизначніше становище серед русинів.

– Не заперечую, що то чоловік здібний і добросовісний, – сказав князь, – але наскільки я спроможний робити висновки з того, що знаю, бракує йому ширшого погляду на справу, бракує спритності і енергії, котра відзначала Барвінського. Є він, як мені здається, більше дипломат, ніж вождь партії, і сумніваюсь, чи то може вийти на користь партії.

Надзвичайно цікавив його сучасний український селянський рух.

– Постійно отримую інформацію про ті ваші читальні. Скажіть мені, що то значить? Чи є в тому всьому якийсь план, якась система? Чи є якась одна рука, що керує тим рухом, чи то само виростає з ґрунту, як гриби?

Я відповів, що коли б така система була, то «Просвіта» не потребувала створення вільного комітету для «заняття читальнями», отже, що той рух є незалежний, виходить він від самого селянства, а руська інтелігенція виявилася нездатною навіть підтримати і покерувати тим рухом, і тільки зараз можна говорити про його організацію…

– Ну, а той комітет «Просвіти», адже він, очевидно, має на меті об’єднати той рух в якісь єдині рамки?

– Без сумніву, – відповів я, – палке прагнення усіх русинів, що дбають про розвій селянства, – це спровадити той рух в якесь єдине русло, витворити порозуміння й солідарність між окремими читальнями. Але як то зробити, на то ми ще не винайшли відповідної формули. На мою думку, комітет, що утворився при «Просвіті», зовсім до такої праці неспроможний.

– А річ то дуже важлива і пильна, – відповів він. – Знаю то з досвіду, бо на Познанщині сам займався тією справою і сплачував грошові штрафи за промови до селян. – І додав, усміхаючись. – Ви, русини, скаржитеся на гніт з боку поляків, але правду кажучи, не маєте жодного поняття, що то є гніт. Ви – як дитина з м’якими кістками й мускулами: те, що будь-де вважалося б за поштовх до ще наполегливішої праці, вам відбиває духу.

Я відповів, що коли ми справді є такою дитиною, то нас не треба звинувачувати, що чуємо там біль, де з твердішими мускулами лише свербить.

Згодом перейшли ми до справи, що тоді гаряче дискутувалася в руських газетах: до єзуїтів і змартвихвстанців.

– Розумію, – сказав він, – чому ви протестуєте проти єзуїтів[16]. Вам стільки про них з дитинства наговорено, що вважаєте їх, щонайменше, залізним вовком. Але змартвихвстанці! Що ви можете знати про них?

Я заперечив, що в принципі проти них, і навіть проти єзуїтів, не маємо в дійсності нічого, а протестуємо тільки проти їхнього втручання в наші церковні і національні справи.

– Але єзуїти вчинили то не по своїй волі, – відповів він, – але з волі папи і за згодою митрополита.

Я відповів, що власне це збільшує страх русинів за самостійність їхньої церкви, бо спонукає їх до думки, що мають справу лише з початком систематичної роботи, яка веде до повного златинізування їхньої церкви.

– Ха! Я не знаю нічого про такі далекосяжні цілі, – відповів князь. – Скажу лише одне, що, на мою думку, папа мав право вчинити так, як вчинив. Ну, а чи були у вас якісь намагання створити зовсім відрубну, самостійну національну церкву, на взір нп. старонімецьких католиків?

Я відповів, що нічого подібного не було, і він теж перейшов на інше, так що мені незрозуміло, з якою метою поставлено це оригінальне й цікаве запитання[17].

Про змартвихвстанців зав’язалася довга розмова, в якій князь висловив свої палке захоплення отцем Калінкою і з великими похвалами відгукувався про його інтернат. На це я зауважив, що русини особисто виступають проти Калінки остільки, оскільки приписують йому великий, а для наших національних справ не зовсім корисний вплив на нашого митрополита; що стосується інтернату, то проти нього протестують не тому, що він з точки зору внутрішнього урядування поганий, а тому, що побоюються з нього шкоди для своєї народності і її нормального розвою; по-друге, з тієї причини, що той заклад, створений будь-що-будь для парафіяльних церковних справ, з’їв і ще з’їсть не раз значні суми з крайової каси, тобто сама українська людність змушена платити за інституцію, котру вважає для себе шкідливою.

– Ні, пане, – заперечив князь, – то все упередження. Яка шкода може бути з інтернату для вашої національности? Адже інтернат виховує хлопців по-руському, посилає до руської гімназії, отже, не полонізує. Я мав тут у себе декілька хлопців на вакаціях і переконався найліпше, що вони виховані взірцево і що не перестали бути добрими русинами. Раджу панові, як письменникові, познайомитися ближче з інтернатом і Калінкою. Ви самі побачите, всі ці побоювання і підозри безпідставні. Отець Калінка не такий чоловік, що думав одне, а публічно проголошував щось інше.

Я зізнався, що з Калінкою, як з ученим, вже віддавна прагнув познайомитися, особливо як з істориком Галичини під австрійським пануванням, оскільки ця тема мене дуже цікавить. Князь відразу ж пообіцяв мені дати від себе до Калінки рекомендаційного листа, що й зробив наступного дня перед моїм від’їздом.

Незважаючи на пізню пору, розмова тривала досить довго. Князь просив мене надсилати короткі кореспонденції про руські справи до підтримуваного ним часопису «Кур’єр познанський», однак ця справа не увінчалася результатом.

Ще два рази я мав можливість зустрітися з князем Чарторийським: раз – узимку, вдруге – влітку 1885 року, перед самими виборами до парламенту. Князь запросив мене до свого дому у Львові, де в той час перебував, і просив про інформацію стосовно руських кандидатів на послів до парламенту.

– Я б радий був, аби ці вибори не дали русинам нового приводу для жалю на поляків, – сказав він мені на прощання, – і вірте мені, не я один, а є нас таких ціла громадка в комітеті. Але чи доведемо свого, то інша річ. Багато буде залежати від самих русинів.

Отже, на жаль, не довели нічого.

II

Нескоро, а тільки в грудні 1885 року мені випала можливість познайомитися з о. Калінкою особисто. Сталося це так. Редакція «Пшеґльонду польскєґо»[18] в Кракові забажали мати статтю про руську справу й літературу в Галичині; редактор цього місячника граф Ст. Тарновський звернувся до о. Калінки, щоб той поміж львівських русинів знайшов кого-небудь, хто б взявся за написання такої студії. За посередництвом д-ра Біґеляйзена о. Калінка запитав мене, чи я б не взявся за цю роботу. Отже, я пішов на вул. Пекарську, до інтернату оо. змартвихвстанців, щоб особисто від о. Калінки отримати інформацію стосовно змісту, аспектів і об’єму цієї праці.

Було то якраз перед полуднем, вихованці закладу перебували у школі, о. Калінка був зайнятий працею в своєму кабінеті на другому поверсі. Коли йому доповіли про моє прибуття, спустився додолу і привітав мене в приймальні, спочатку вживаючи слова «пан», яке, однак, після декількох звертань поступилося місцем займенникові «Ви»[19]. Ми пішли разом нагору, до його кабінету.

– Я знаю, що Ви там в «Краю» чимало про мене понаписували, сказав він усміхнувшись, – але будьте певні, що я на Вас не гніваюся.

І при тих словах знову подав мені руку.

– Що ж, превелебний отче, – відповів я, – в моїх кореспонденціях я старався передовсім живцем передати погляди й настрої тієї спільноти, про яку писав; і не можна заперечити, що Ваше ім’я не належить до найулюбленіших поміж русинами. Щодо мене особисто, то найохочіше прийму всі фактичні спростування і визнаю, що в тій чи іншій деталі я був зле поінформований.

– Це мене дуже тішить, – жваво відповів о. Калінка, – отримати інформацію про нас і наш інтернат може кожний найліпше тоді, коли забажає особисто познайомитися з нами і притягнутися до нашої роботи.

В цих словах я відчув делікатний закид проти себе самого, що я писав про інтернат, не бачивши його раніше ніколи, і висловив бажання оглянути заклад, якщо б це було можливо. О. Калінка з якнайбільшою енергією й охотою одразу ж запросив мене до оглядин під своїм керівництвом. З того, як він радісно водив мене по залах, спальнях, їдальні і каплиці закладу, як ретельно пояснював кожну деталь, з яким вдоволенням він затримувався в кожному закутку, всюди демонструючи порядок, чистоту й гігієнічні умови, як ласкаво й турботливо розмовляв з вихованцем, котрий через хворобу залишився вдома, з якою пристрастю розповідав про ікону Матері Божої у вівтарі каплиці, мальовану в Парижі в східному стилі, – з кожного його руху й виразу обличчя зрозуміло було, що цей заклад – то його улюблене дитя, в яке він радий вкласти свою душу, свою думку, свою цілу істоту.

– Ну що ж, бачите, – сказав о. Калінка, коли ми завершили огляд, – що зблизька ми не такі страшні, як нас малюють русини.

– Наскільки мені відомо, – відповів я, – русини ніколи не говорили нічого злого про внутрішнє влаштування інтернату. Вони бояться лише його тенденції.

– А, так, думають, що ми хочемо денаціоналізувати, полонізувати. Але сподіваюся, що й ці закиди скоро зникнуть. Адже посилаємо хлопців до руської гімназії, в самому інтернаті також стараємося не тільки не зачіпати їх національні почуття, але навпаки, підтримувати і зміцнювати їх. Крім мене одного, що не вміє по-руському, всі отці розмовляють з ними по-руському, передплачуємо для них руські газети «Діло», «Батьківщину» і «Зорю». В центрі нашої системи виховання ми поставили найбільшу автономію кожного учня. Якнайменше регламентації, а якнайбільше пояснень, приятельських порад і вказівок – це наш педагогічний метод.

Я сказав, що й проти цього русини не протестують; навпаки, наші вчителі руського гімназії, з котрими мені випало розмовляти, дуже похвально висловлюються про інтелектуальний розвиток вихованців інтернату і про те, що в деяких галузях знань, як нп. в історії, літературі і тд., знають вони, як правило, більше і точніше за те, що дає шкільна наука. Та все ж я додав, що все це не в змозі подолати підозріння русинів. Бояться вони скоріше златинізування молоді в обрядовому відношенні, ніж негайної полонізації.

– Але виховуємо їх в унії, на латинський обряд не перетягаємо нікого.

– Я, – відповів, – не про це, а про сам дух [курсив І.Франка] виховання. Наскільки можу уявляти цей дух із «Статуту братства Матері Божої Марії», вважаю, що той релігійний напрямок, з якого вийшов цей документ, – чисто латинський, без слід грецького духу, котрий зберігся в нашій унії.

– На мою думку, – відповів о. Калінка з виразом глибокого переконання, – між духом унії і духом латинського католицизму нема і не може бути жодної різниці.

– Не можу судити про це, – відповів я, – бо не компетентний, повторю лише думку багатьох наших священиків, з якими про це розмовляв.

– Е, пане, – пожвавився о. Калінка, – якби я мав на меті догоджати думці ваших священиків, то б не розпочинав роботи над інтернатом. Унія для мене дорога й свята, а те, що Ви писали, нібито Рим прямував до її розірвання, цілком не слушно. Навпаки, наше завдання полягає в її зміцненні; бо ж передовсім унія – це єдність з католицькою церквою і нічого більше.

– Ну, якщо так є насправді, то я не мав слушності поза всякими сумнівами. Але в нас розуміють унію як двосторонню угоду, оперту на взаємні поступки і взаємні обіцянки: якщо одна сторона занедбує свої обов’язки, то угода вважається зірваною. Якщо ж унія не є таким компромісом, лише цілковитою єдністю, то не знаю, для чого уніатській церкві залишати видимість автономії і відрубності, от нп. хоч би одруження священиків.

– А тут Ви маєте слушність. Як католицький священик, я мушу бути за целібатом. Бо, прошу Вас, як то узгодити: молодий чоловік закінчує теологічні студії, за кілька тижнів приймає посвячення, – і оце замість готування до прийняття цього найвищого сакраменту їздить по празниках, наминає голубці і шукає собі жінку з посагом! Який священик може вийти з такого чоловіка і як він може виконувати свої обов’язки стосовно церкви, коли родина від них його відриває щохвилини?

– З церковної точки зору, превелебний отче, Ви маєте слушність, – відповів я, – але з нашого національного становища целібат був би, як мені здається, великою катастрофою, бо відірвав би священиків від народу і від національної справи, через це позбавив би нас преважливої, як на теперішній час, частини нашої інтелігенції.

– А чому Ви так вважаєте? – жваво заперечив о. Калінка.

– Мені здається, що неодружені священики були б спроможні опиратися усілякій денаціоналізації далеко меншою мірою, вже хоч би тому, що своїм особистим життям були б замало зв’язані з живими інтересами суспільства, натомість далеко більше підлягали б випливам зовнішнім, впливам Риму.

– Помиляєтеся двічі, – була відповідь, – раз, вважаючи, що неодружені священики не можуть бути патріотами, по-друге, вважаючи, що Рим є будь-що-будь ворогом української народности. Візьміть хоча б історію відродження чехів. Подивіться, яку велику роль відіграло в ній неодружене католицьке духовенство, візьміть врешті й польське духовенство, якому Рим і католицизм не перешкоджають бути патріотичним.

– Не перечу фактам, – відповів я, – але незважаючи на це мені здається, що й наші побоювання не зовсім безпідставні. Такий вже нещасливий ґрунт український; подібний він до відкритого плоскогір’я: кожний дощ, кожний вітер зносить з нього врожайну землю, і зносить її на інші, щасливіше розташовані поля. Досить маємо таких прикладів, як те, що деінде було корисне, нам принесло шкоду.

– Але ж це, пане, якийсь фаталізм, це визнання вашої слабости. В такому разі я більше від Вас вірю в силу й витривалість первня руського.

– Для чого ж, превелебний отче, Ви досі не заявили, що інтернат має виховати неодружених священиків?

– Ага, то ж би собі наробив приємності! Адже самі знаєте, що Ваші попадянки мене б забили. І так досить маю ворогів, в такому ж разі мав би їх ще більше.

На цьому ми завершили розмову про цю матерію і перейшли на поле науки. Я висловив о. Калінці своє глибоке пошанування як авторові «Галичини та Кракова під австрійським пануванням», – праці, яку незадовго перед тим читав з великим інтересом; о. Калінка усміхнувся на цю згадку.

– Властиво, я не повинен признаватися до авторства цієї книжки. Ештрайхер[20] видав таємницю, приписуючи мені її в бібліографії, ну, але й протестувати я не міг. То не є праця цілісна, ані така, що всебічно вичерпує тему. Постала вона таким чином. В 1848-1849 рр. я був разом з Сємєнським редактором «Часу»[21]. Знаєте, які тоді були часи. Бувало, приготуємо стільки матеріалу, щоб вистачило на два номери, дамо до цензури, звідти повертається заледве півномера. За кілька літ таких «випадків» зібрались цілі стоси. Отже, коли я виїжджав з Галичини, то забрав ті матеріали з собою, впорядкував їх і уклав цю книжку.

Я висловив жаль, що такої цінної праці не можна дістати, оскільки навіть у букіністів ніколи її не зустрічав.

– А, так, книжка розійшлася повністю впродовж декількох літ. Недавно пропонував мені Жупанський зробити друге видання, але я не згодився. Багато що зараз мусив би змінити, передусім же мусив би доробити цілу другу частину, про часи після 1848 року. Але ж найнеприємнішою проблемою була б сама композиція праці: оскільки перша частина спрямована проти австрійського уряду, остільки друга мала б бути спрямована проти галицької шляхти, котра на жодному полі не вміла скористатися зі стосунків, що витворив злам 1848 року. А то вже, як бачите, робота не для мене. Нехай молоді беруться за неї.

Після цього він перейшов на улюблене поле своєї найновішої праці, на кінець XVIII століття, згадав про багаті джерела з тієї епохи, що знаходяться в бібліотеці Оссолінських, і про необхідність спеціальних праць про економічний і соціальний розвиток краю на підставі архівних матеріалів, оскільки без тієї підстави всілякі реформи соціальні і навіть політичні будуть для нас незрозумілі і позбавлені критичної мірки.

Про працю для «Пшеґльонду польськєґо» розмова була короткою: о. Калінка просив мене поговорити на цю тему із самим редактором місячника, котрий, як посол на сейм, саме перебував у Львові.

На жаль, була то перша і остання моя зустріч з о. Калінкою. Зайнятий різними працями, я не міг бувати в інтернаті, а тим більше, що й о. Калінка так само був дуже зайнятий, так що двічі чи тричі мене відправляли від воріт з причини його відсутності, і я зовсім відмовився від прогулянок на Пекарську. Щойно дізнавшись про хворобу о. Калінки, я поспішив з одним колегою, молодим істориком і великим прихильником Калінки п[аном] К., відвідати хворого. На жаль, тоді ми прибули запізно. Стан хворого був безнадійний; відправлено нас, оскільки о. Калінка лежав непритомний і лікарі заборонили допускати до нього чужих. Через декілька днів маленькі скромні плакати, на яких у нас зазвичай оголошують про смерть дітей або робітників, повідомили про смерть цього достойного мужа. Чи мю згадати, що мені на цю звістку в очах блиснуло?

[1] Franko I. Roman Czartoryżski i Kalinka. Ze wspomnień osobistych // Przegląd literacki. Dodatek do “Kraju”. – N26-27.

[2] Kmiecik Z. “Kraj” za czasów redaktorstwa Erazma Piltza. – Warszawa, 1969; Pasdro G. Współpraca Iwana Franki z peterburskim “Krajem” // Studia polono-slavica-orientalia. Acta literaria, VI, 1980. – S. 185-209.

[3] Polski słownik biograficzny. – T. IV. – Zeszyt 16. – Kraków, 1937. – S. 295-296.

[4] Kalinka W. Stosunek Polaków i Rusinów do Internatu Ruskiego ks. Zmartwstańców we Lwowie (Sprawozdanie odczytane na walnem Zgromadzeniu Stowarzyszenia Opieki nad tymże internatem, w marcu 1884). – Lwów, 1884 – S.4.

[5] Ibid. – S.8.

[6] Mrówcyński J. Ks. Walerian Kalinka. Zycie i działalność. – Poznań – Warszawa – Lublin, 1973. – S. 527-528, 547.

[7] Рим а Галицька Русь // Діло, 1881. – Ч. 11.

[8] Франко І. Зібр. Тв. У 50-и томах. – Т. 48: Листи (1874-1885). – Київ, 1986. – С.442.

[9] Чорновол І. Томислав Розвадовський про свій поєдинок з Теофілем Окуневським // Україна модерна. – №6. – Львів, 2001. – С.151-155.

[10] Барвінський О. Спомини з мого життя. – Т.2. – Ч.3 і 4. – Нью-Йорк – Київ, 2009. – С.409.

[11] Чорновол І. Святомученик Микола Конрад, святі та блаженні // Чорновол І. 100 видатних львів’ян. Львів, 2009. – С.188-191.

[12] Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. – Львів, 2000. – С.59-68.

[13] Mrówcyński J. Op. cit. – S. 574.

[14] Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. – С.67-68.

[15] Володислав Федорович (1845-1917) – галицький магнат, власник cела Вікно (тепер – Густинського району Тернопільської обл.) та інших маєтків, голова товариства «Просвіта» (1873-1877), представляв інтереси українців Галичини в австрійському парламенті (1879-1882), член Палати Вельмож (з 1902р.). Федоровичі виводили свій родовід від полковника Івана Богуна. Прославився як меценат української культури. І.Франко зблизився з В.Федоровичем у 1883р. і на його замовлення працював над біографією його батька Івана. З невідомих причин стосунки між ними охололи, розпочинаючи з 1885р. Див. Франко І. Життя Івана Федоровича і його часи // Франко. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.46; Чорновол І. Cвої серед чужих, чужі серед своїх: Федоровичі гербу Огінець у контексті українського національного руху XIX ст. // Молода нація, 2003. №3. – С.60-91. Наприкінці 1884р. І.Франко писав І.Белеєві: «Діло таке, що п. Федоровича і мою милость запросив кн. Чарторийський до Яблонова, а Федор[ович] держить мене трохи не силою до тої візити, котра після всякої правдоподібності відбудеться в суботу або в неділю». Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т. 48. – С.514.

[16] 1882 р. папа Лев ХІІІ доручив єзуїтам реформувати орден василіан, що спричинило чергове польсько-українське напруження. «Заслужений колись чин оо. Василіан, – згадував Євген Олесницький, – який у нашій історії відіграв ролю зокрема для піднесення шкільництва і взагалі освіти, підупав зовсім у половині ХІХ століття. Василіяни перестали сповняти навіть свої духовні обов’язки. Монастирі стали прибіжищем сибаритів і лінюхів, що вели вигідне життя, яке часом ширило навіть згіршення. Нпр., провінціял василіян у Львові, Клим Сарницький, удержував собі прилюдно під самим Львовом на фільварку Рясна наліжницю Броніславу, з якою мав діти. Про це знав цілий світ, про це говорили і писали в часописах. Подібні річи діялись і в інших монастирах». Олесницький Є. Сторінки з мого життя. – Ч.І. (1860-1890). – Львів, 1935. – С.176-177. «З реформи, – продовжував Є.Олесницький, – вийшли на кожний спосіб далеко кращі ченці, як були досі. В монастирях припинилось давнє неробство і «черевоугодництво», зате почалася робота на полі духовнім і національнім. Між реформованими найшлося багато свідомих і навіть завзятих українців. Вони помагали багато в боротьбі проти москвофільства і взагалі стояли твердо при нації та ширили національне почуття особливо між селянством та робітничої клясою і слугами по містах». Олесницький Є. Вказ. Праця. – С. 180; Каровець М. Велика реформа чина св. Василія Великого 1882р. – Т.1-4. – Жовква – Львів, 1933, 1936.

[17] «Недавно один поляк, великий католик і сердечний прихильник Калінки і єзуїтів, кн. Роман Чарторийський, познаньщик родом, питав мене, чи русини домагалися коли-небудь «своєї народної церкви» і чи змагалися як-небудь таку церков собі витворити? Значиться, самі вороги наші міркують, що таке змагання могло б і повинно витворитися, – а дискутуючи порушені Вами питання і громадячи матеріал до їх освітлення, можна би причинитися до такого змагання», – писав І.Франко М.Драгоманову у квітні 1885р. Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.48. – С.537.

[18] “Przegląd Polski” – як на той час, найпрестижніший галицький щомісячник. Граф Станіслав Тарновський – співфундатор ідеології польського консерватизму, журналіст і літератор, президент Академії Наук у Кракові (Akademia Umiejętności).

[19] Звертаючись до І.Франка на «Ви», В.Калінка демонстрував свій такт і ввічливість. У польській мові звертаються до співрозмовника в третій особі, використовуючи іменник «Pan».

[20] Кароль Ештрайхер – ініціатор і головний редактор польської бібліографії в 22 томах (1872-1908).

[21] «Czas» – популярний краківський щоденник консервативного спрямування; в останні десятиліття XIX ст. – найвпливовіша галицька газета. «Поки можна було, – писав відомий польський історик і поступовий діяч Вільгельм Фельдман, – «Час» скеровував польську й галицьку політику в щораз реакційнішому напрямку. Недавні конспіратори й революціонери: Луціян Сємєнський, Валеріян Калінка, Альбін Дунаєвський – пішли під команду Павла Попеля й Олександра Вєльопольського, потім Маврикія Манна і краківських олігархів, і разом з іншими вчорашніми радикалами або ж консерваторами від народження стали опорою консерватизму». Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicji. 1846-1906. – T. I. – Kraków, 1907. – S.44-45.