ІНТЕРВ’Ю ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО ВЛАДИКИ АНТОНІЯ, МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО, ЗАКОРДОННИМ УЧАСНИКАМ МІЖНАРОДНОГО ПРОЕКТУ «КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я»

- Високопреосвященний Владика, Ви від 1991 року Ви православний священик, а з 1996 – архієрей в Україні. Тому, були свідком усіх подій, що привели до розділення Українського Православ’я. Сьогодні, коли пройшло багато років, як Ви думаєте, чому так сталося? Які, на Ваш погляд, були основні підстави цього?

Підстав до розділення не було. Був так званий людський фактор – звичайна людська слабкість, зрада свого Предстоятеля – тоді митрополита а зараз Святійшого Патріарха Київського Філарета.

Давайте подивимось об’єктивно, що тоді відбулося.

У 1990 році УПЦ (МП) отримало від РПЦ МП грамоту на практично автономію в керуванні та відповідно – новий статут. Згідно цієї грамоті та статуту, усі внутрішні питання керування міг вирішувати виключно Архієрейський Собор або Синод. При цім, це особливо важливо, Предстоятель обирався пожиттєво. Роль Московського Патріарха в житті УПЦ (МП) зводилася до формального благословення обраного Архієрейським Собором Предстоятеля – Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України. І ось цей законно обраний Предстоятель, на той час – митрополит Філарет, збирає Архієрейський Собор, на якому більшість архієреїв голосують за автокефалію УПЦ. Пишуть відповідне звернення до Московського Патріарха і практично всі тогочасні архієреї УПЦ (МП) його підписують.

І ось ми всі розуміємо, що мусить, за канонами, зробити Московський Патріарх, Архієрейський Собор РПЦ МП – розглянути рішення Архієрейського Собору УПЦ (МП) і не більш того. Бо все інше, згідно Грамоті самої РПЦ МП, знаходиться виключно в компетенції архієреїв УПЦ (МП). Проте, замість нормального, канонічного, розгляду звернення Архієрейського Собору УПЦ, починається цькування її Предстоятеля, митрополита Філарета, реальні погрози з вимогою піти в відставку. І це було не просто порушення Грамоти на самостійність у керуванні, і не тільки погроза життю Предстоятеля, це була погроза всьому Українському Православ’ю. В таких умовах у його (Предстоятеля) була тільки одна можливість – за будь-яких обставин і та будь-якими шляхами повернутися до України, щоб рятувати наше Українське Православ’я від нового московського полону і знищення.

Проте, в той час  Україна тільки здобула незалежність і вплив московського КДБ тут був дуже міцний. Певна агентура почала тиснути на архієреїв УПЦ (МП), тиснути на їх рідних, на священиків… Декого залякували, декого підкупали, дехто був відвертим ворогом Української державності та автокефального статусу Українського Православ’я. І ось певні налякані люди в архієрейському сані, саме людський фактор тут був, зібрали так званий «Харківський собор» та виконали всі умови Москви. Бо, сьогодні, вже ніхто не має сумнівів, що всі документи на момент скликання того «собору» вже давно були написані в Російському КДБ.

Той факт, що харківські події 1992 року та всі їх наслідки не мають жодного відношення до православних канонів та загалом Православної віри та є виключно політикою, сьогодні визнає навіть Московський Патріархат. Ось днями Святійший Патріарх Філарет озвучив той факт, що Москва, Московський Патріарх, пропонували Йому знов очолити УПЦ (МП) на умовах повернення, разом з УПЦ КП, під омофор РПЦ МП. Ця пропозиція є прямим визнанням того факту, що т.зв. «Харківський собор» був неканонічним (нелегітимним) і юридично та згідно канонів Святої Православної Церкви, Святійший Філарет до сьогодні залишається Предстоятелем УПЦ (МП).

- Багато аналітиків та науковців поза межами України вважають, що Українське Православ’я «вже пройшло «крапку неповернення» і нездатне само об’єднатися». Тобто, на рівні структур діалог неможливий, а буде виключне приєднання священиків і вірних до одного з центрів (Московського Патріархату або Київського Патріархату). Чи згідні Ви з таким твердженням.

Що неможливо людям, можливо Богові. Це моє, як православної людини, глибоке переконання.

Але давайте подивимось на Ваше питання суто з життєвого та наукового боку. Хто найбільш часто про це каже? Звичайно це саме російські або проросійськи аналітики та науковці. І в цьому вони нав’язують українському суспільству, Українському Православ’ю, саме думку Москви. Бо сьогодні більшість парафій Московського Патріархату знаходиться саме в Україні, без них він вже не може претендувати на місце «Найбільшої Православної Церкви в світі». І ось тут у кожного встають логічні питанні: «Чи є сьогодні об’єднання(Українського Православ’я) головною метою?На яких умовах і для чого буде об’єднання?».

Можливо це для вас буде трохи незвично чути, але нам сьогодні непотрібно «об’єднання заради об’єднання». Тобто ми не збираємось знову «піти в кріпаки», відмовитися від визнання автокефального статусу Українського Православ’я. Сьогодні ми кажемо не про об’єднання біля УПЦ КП або УПЦ МП, ми кажемо про об’єднання в єдину Помісну Українську Православну Церкву. Саме бажання такої Православної Церкви з автокефальним статусом сьогодні, особливо після початку війни Росії проти України, підтримує більшість православних українців. І саме в цьому сенсі, тобто розуміння потреби мати в Україні власну автокефальну Православну Церкву з центром у Києві, ми дійсно «пройшли крапку неповернення».

- Також деякі кажуть, що каталізатором і центром об’єднання може стати якась нейтральна Православна Церква (наприклад – Константинопольський Патріархат). Наскільки це прийнятно для Київського Патріархату?

Неприйнятно взагалі. Центром перемов і об’єднання мусить бути тільки Київ, а суб’єктами – православні українці. Щодо посередників, то вони, як додатковий позитивний фактор, або як експерти з богословських питань, як міжнародні спостерігачі можуть бути. Найкраще це могли би бути представники Константинопольського Патріархату, як Мати-Церква для Києву, але тільки як Вселенський посередник., авторитет в світовому Православ’ї. Вирішувати ж проблему треба в Україні самим українцям.

- Ті з нас, хто уважно слідкує за становищем в Українському Православ’ї, бачать, що ще від другої полови 90-х років Київський Патрірхат багато разів звертався до УПЦ (МП) та УАПЦ з пропозиціями об’єднання. Навіть кілька разів розпочиналися переговори з цього приводу. Проте, всі  спроби не принесли успіху. На Вашу думку, яка головна причина провалу спроб об’єднання.

Дійсно, за останні роки Київський Патріархат і особисто Святійший Патріарх Філарет, кілька разів зверталися до УПЦ (МП) і УАПЦ з пропозиціями почати переговори про об’єднання, але результату це не дало. Проте, підстави для невдачі цих пропозицій та, навіть, початку перемов, була саме позиція інших боків.

Що стосується Московського Патріархату, то тут, як вже неодноразово висловлювався Святійший Патріарх Філарет, «нам непотрібні переговори заради переговорів». Ми задавали і задаємо представникам УПЦ (МП) єдине питання: «Ви готові створювати єдину автокефальну Православну Церкву в Україні?». Коли почуємо ствердну відповідь, тоді будемо розпочинати переговори і, Бог дасть, вони будуть результативні. Але тут потрібно, щоб єпископат УПЦ (МП) «дозрів» до розуміння необхідності автокефального статусу.

Відносно переговорів з УАПЦ, то тут підстава провалу – це позиція кількох архієреїв УАПЦ, найперше її Предстоятеля – митрополита Мефодія, у якого власні амбіції стоять вище інтересів Українського Православ’я та українського народу.

Святійший Патріарх Філарет дуже чітко дав оцінку підстав провалів та неможливості  подальших переговорів з УАПЦ як зі структурою. По-перше, об’єднання не бажає власне Предстоятель УАПЦ, митрополит Мефодій. По-друге, фактично сьогодні УАПЦ є конфедерацією трьох єпархій: Тернопільської, Львівської і Івано-Франківської, бо там 96% парафій. Але, це в своїх виступах підкреслював і Святійший Патріарх, навіть у межах цих єпархій немає єдності та канонічного послуху правлячому архієрею. Тому Київський Патріархат не веде перемов з УАПЦ як структурою, але веде успішні перемови з окремими священиками та парафіями.

- Владика, вже стало традиційним, що після кожного зриву переговорів про об’єднання, УПЦ (МП) і УАПЦ називає «головним винним» саме Святійшого Патріарха Філарета і ієрархію Київського Патріархату. І основною вимогою, вже традиційно, є відставка Патріарха. Чому так відбувається?

У Євангелії від Матфея приводяться слова Ісуса Христа: «уражу пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26:31). Святійший Філарет є для нас справжнім Пастирем, тому вони хочуть саме його принизити, прибрати від керування Церквою. Фактично тут вимагається, щоб людина, яка більш 20 років свого життя поклала на створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, була відсунута від процесу її створення. Але ми на це (єпископат, духовенство і віруючи) ніколи не підемо.

- Коли спроби офіційних міжцерковних переговорів опинаються невдалими, з обох боків чуються голоси про «об’єднання з низу». І ось тут, з вуст багатьох представників вірних МП в Україні, ми чуємо, що цьому процесу «заважає страшна ворожнеча вірних Київського Патріархату до вірних Московського Патріархату». Наскільки це відповідає правді, зокрема в Хмельницької єпархії?

Знаєте, я з 1996 року архієрей Київського Патріархату, а з жовтня 1997 року керуючий Хмельницькою єпархією. За всі ці роки мені довелося бачить дуже багато всього, але коли казати про більшість священиків та вірних, то ніякої ворожнечі немає. Скажу більше, люди вже стомилися від розділення, вони прагнуть об’єднання в Єдиної Помісної Православної Церкві.

Тут, на мою думку, знову маємо справу зі спробами деяких сил посіяти ворожнечу поміж українцями, бо сьогодні поділ проходить не по визначенню вірний Київського Патріархату або Московського Патріархату. Поділ проходить по визначенню себе православним громадянином і патріотом України. Ось вам приклад, я особисто і мої священики кілька разів служили в польових умовах, фактично на фронті, для наших українських прикордонників. Серед них багато православних хлопців з Східної України, які до цього навідували храми Московського Патріархату, але ніяких проблем у спілкуванні, служінні не було, вони також сповідалися і причащалися в священиків Київського Патріархату.

- Часом, навіть ієрархи Московського Патріархату, кажуть про те, що УПЦ КП «відійшла від православ’я» «на користь національної ідеї». Що серед вірних Київського Патріархату «тільки українці». І ось Поділля, край де історично живуть православні вірні різних національностей, чи є якісь особливі поділ? Чи в Хмельницької єпархії Київського Патріархату дійсно тільки «україномовні українці»?

Давайте почнемо з того, що на сьогодні Київський Патріархат, зокрема і Хмельницька єпархія, об’єднує православних вірних різних національностей. Навіть серед священиків (Київського Патріархату) є не тільки українці, а і румуни, білоруси, грузини, молдавани…

Окреме питання стосується мови богослужінь. Тут, коли ми говоримо про Київський Патріархат, явно переважає українська мова. Це природно, адже ми живемо і служимо в Україні і українська мова є рідною мовою більшості громадян. Але є парафії, зокрема і в Хмельницької області, де використовується церковнослов’янська мова або мова якось національної меншині. Для нас (Київського Патріархату) мовне питання є важливим, але непринциповим на сьогоденні.

- Найбільшу критику у опонентів Київського Патріархату викликає особа Святійшого Патріарха Філарета. Будемо казати прямо – дехто з них наполегливо вимагає відходу Патріарха від керування Київським Патріархатом та натякає на підтримку цього серед його архієреїв. Як Ви можете це прокоментувати?

Я вже казав раніше, що ця критика може виходити тільки з середовища певної маргінальної, релігійно-сепаратистської групи осіб, яки явно або таємно працюють проти створення Єдиної Православної Помісної Церкви в Україні. І особа Святійшого Патріарха, який вже багато років незламно відстоював, працював і працює на її створення, викликає природну ненависть у опонентів цієї ідеї.

Можу зі всією відповідальністю сказати, що всі архієреї насправді поважають і люблять свого Предстоятеля. Пиляти стовбура на якому знаходимося ми, гілки, це неправдиво. При ньому ми маємо повну стабільність та активний розвиток УПЦ КП – що нам ще треба?

- На одним з інтернет форумів, відомий неофіційний речник УПЦ МП, доказував, що в «Київському Патріархаті існує системна криза серед єпископату, яка раніше або пізніше приведе до його розпаду на декілька частин». Наскільки це відповідає правді?

Той, хто заявляє подібні речи, або свідомо працює проти Київського Патріархату, або абсолютно не орієнтується в питаннях нашого церковного життя. Архієреї товаришують між собою, немає навіть «вікового» фактору, тобто приятелюють і старші за віком і молодші. Ось днями я, на запрошення архієпископа Нестора, відвідав Тернопіль і служив там біля мощів преподобного Меркурія Чернігівського. Між нами є різниця в роках, але ми товаришуємо і маємо однакові погляди на багато речей. Перед позачерговими президентськими виборами, як вже відомо, я навідував Львів, де зібралося відразу кілька архієреїв Київського Патріархату з Західної України для спілкування тоді ще з кандидатом на першу посаду в Країні Петром Олексійовичем Порошенко.

- Владика, кілька днів тому відійшов у вічність керівник УПЦ МП митрополит Володимир. Вже багато написано, що це закінчення певної епохи в Українському Православ’ї. Як Ви вважаєте, чи зміняться стосунки УПЦ МП і УПЦ КП після відходу Блаженнійшого митрополита Володимира?

З відходом митрополита Володимира (Слободана) скінчився певний період у житті УПЦ (МП). Скажу відверто, багатьом, і мені в тим числі, було дивно, як покійний міг толерувати багато негативних тенденцій. Наприклад, зневажливе ставлення до України, її народу і мови цілого ряду архієреїв, священиків та кліриків УПЦ (МП). Також треба зауважити, що стосунки між нашими Церквами (УПЦ КП та УПЦ МП) були і є дуже непростими, бо над УПЦ МП завжди стояла Москва, яка пильнувала, давайте казати правду, не тільки власні інтереси, але і державні інтереси Російської Федерації. Тому митрополит Володимир, на мою думку, не завжди був здатний казати і робити те, що він бажав. Як подолянин за народженням він був людиною спокійною, врівноваженою, готовою прислухатися до інших, тобто не конфліктною постаттю.

Що стосується моєї думки, то вона спільна у всіх архієреїв, священиків та вірних Київського Патріархату: Ми завжди відкрити для конструктивного діалогу і спілкування з нашими православними братами з УПЦ МП. Проте, в цьому діалозі ми прагнемо християнської любові та відвертості, розуміння необхідності автокефалії Українського Православ’я, справжньої поваги до України та її народу. Якій курс обере наступний Предстоятель УПЦ МП? На ці питання я не можу відповісти, а робити прогнози – справа невдячна. Поживемо побачимо.

- Владика, не секрет, що Ви берете активну участь у суспільним та політичним житті України. Через це багато хто закидає Вам звинувачення в «політичним православ’ї». Щоб Ви могли відповісти  цім людям?

Від початку мушу зауважити, що сьогодні дуже багато спекулюють на цьому терміні «політичне православ’я». Тому я найперше хочу відзначити, що «політичне православ’я» – це коли святими речами прикривають суто політичні справи та прагнення. Але, давайте замислимося, чи можливо любити Бога, коли ти не любиш свою матір, свій народ, з якого вийшов? Любов до своєї Батьківщини є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до Господа й закінчується любов’ю до ближнього, і яка ніколи не перестає. А коли ти дійсно любиш, то біль твого народу, біль України, робиться твоєю біллю. Саме до такого розуміння любові та патріотизму, як український православний архієрей, я закликаю вірних. Також мусимо завжди пам’ятати слова Святого апостола Якова: «Як тіло без духу мертве, так i віра без діл мертва» (Як. 2:26). І ось Майдан… мої вірні вишли боротися за правду, за нормальний шлях розвитку нашої Держави, чи можу я бути в стороні? Або сьогодні в Україні війна, ворог окупував і анексував Крим, ідуть бої на Сході України, чи можу я, як православний архієрей, бути в боку від дієвої допомоги нашому війську? І це, зауважте, не замість молитви і церковних обов’язків архієрея, а як додатковий хрест, без якого я себе не уявляю.

Звичайно, не будемо фарисеями, я також людина і маю свої політичні вподобання. Як громадянин України, завжди виконував свій громадянський обов’язок – приймав участь у виборах. Проте я, використовуючи свій вплив на священиків і вірних, ніколи не агітував за якусь політичну силу або не виступав як її представник. Разом з тим, завжди закликав і закликаю вірних до відчуття відповідальності за великий дарунок Бога – право свободи воли, права вільного вибору. Я не думаю, що таку мою позицію православного архієрея, можна назвати «політичним православ’ям».

- Сьогодні терміни «православний патріотизм», «вірність державі», «національна свідомість» дуже активно дискутуються середовищі Вселенського Православ’я. Серед доволі великої частини православних усе більшу популярність набуває т.зв. «теорія небесної вітчизни», коли всі перераховані вище терміни відкидаються і людина вважає себе тільки «громадянином Небесного Єрусалиму» (т.зв. послідовники о. Даниїла Сисоєва). Як Ви ставитися до подібних теорій?

Знаєте, я завжди виступаю проти максималізму в цьому питанні. Є такий дуже добрий термін у Святих Отців – «царський шлях». Це шлях розумної дії, коли ми обходимо крайнощі, яки нас можуть завести в гріх. Як можна не любити свою Батьківщину? Бо ж у четвертої заповіді ми читаємо: «Шануй отця свого та матір свою, то добре тобі буде й довго будеш жити на землі!». Але ж, Батьківщина – це теж наша матір, а наш народ – велика родина. Тому, це не тільки моя думка, але і Святих Отців, справжні християнин не може відмовлятися від любові до свого народу і своєї Батьківщини. Інша справа, що неможна в любові до Батьківщини відмовлятися від Бога, від нашої Святої Православної віри.

- Також, стосовно участи Церкви в суспільному житті, виказується думка, що «Церква мусить тільки молитися, а священикам не місто в зоні громадських конфліктів та політичних баталій». Як Ви дивитися на це?

Тут ми мусимо розуміти, що коли молитва співпадає з волею Божою, це дуже дієва річ. Ось, останній приклад, у лютим цього року наша Церква вирішила більш не поминати влади за богослужінням, і через кілька днів режим Януковича пав. Але чи може Церква покинути своїх вірних у часі важких випробувань? Звичайно, що не може. І тому справжній священик на війні, справжній пастир у зоні громадського протистояння – це не тільки розрада і спасіння для душ вірних, це ще і миротворець та провідник правди Христової. І ця Правда часом багато чого вимагає… Ось звернемось до історії, Київський митрополит Йосип (Солтан) на стінах боронив Смоленськ від Московського війська. Наші капелани, у часі визвольних змагань, часом мусили взяти зброю, щоб боронити себе і своїх товаришів… Маємо багато історичних прикладів, коло ченці і священики оборонили Правду Христову і свою Батьківщину зі зброєю в руках.

Скажу відверто, хоча і маю свій сумний досвід часів служби в війську, я не знаю, як би сьогодні повів себе, коли б прийшлося боронити своїх вірних або наші святині в бою.

- Владика, сьогодні Україна переживає важки часи. Скажемо прямо – знаходиться в стані війни. Як це змінило життя єпархії? Які нові виклики поставило перед Вами, як правлячим архієреєм?

Час неспокою, час військовий – це є час найбільшого звернення людей до Бога. Це час безупинної молитви за наш народ, за Україну. Одночасно, це час відповідальності, коли кожний свій крок вивіряєш стократ. Мусимо допомагати молитовно всім, і тим, хто сьогодні обороняють нашу Батьківщину, і їх родичам, що потребують розради в своїм неспокою за долю рідних. Одночасно мусимо здійснювати реальні кроки допомоги нашим оборонцям: збирати гуманітарну допомогу, організовувати конвої на фронт. Все це потребує мобілізації всіх і вся. І мушу сказати, що наші священики і вірні дуже швидко змогли духовно мобілізуватися, працювати узгоджено і плідно.

- На відміну від інших архієреїв Київського Патріархату, Ви не тільки організували фінансову та речову підтримку українських військових, а і спричинилися до організації добровольчих формувань, навіть Ваш іподиякон сьогодні керує відділом добровольців на українському кордоні. Це вже спричинило багато коментарів з боку речників Московського Патріархату, які побачили в цьому «формування озброєного силового блоку в Київському Патріархаті» та навіть «відхід від християнських заповітів». Що Ви можете відповісти на подібні заяви?

Знаєте, я не займався винаходом чогось нового. Достатньо подивитися історію України і ми побачимо, що архієреї, священики, ченці Українського Православ’я неодноразово робилися центрами організації оборони нашої Батьківщині від загарбників. Це почалося від часів Київської Русі і має своє продовження сьогодні.

Що я зробив? Я тільки показав свій військовий квіток і виказав готовність захищати Україну в рядах ополчення. Не я закликав людей, але люди почули мене і пішли до мене з пропозицією організувати православне ополчення. Тільки в перший день прийшло більше півтисячі заяв від людей, що бажали захищати Україну. Чи міг я покинуть їх без своєї духовної опіки та відмовитися від участи в формуванні православного ополчення? Звичайно, що ні! І моя діяльність почалася з того, що ми поставили перший похідний храм-намет на фронті – у наших прикордонників, що обороняють адміністративний кордон з окупованим Кримом. Не тільки поставили, але і відслужили там соборно, по благословенню Святійшого Патріарха Філарета, архієрейську літургію. Більш того, знаючи потреби наших військових, ми благословили на служіння там священиків, беручи на себе важкий хрест відповідальності  за їх безпеку і життя. Чи можна це назвати «відходом від християнських заповітів»?

- Владика, у свій час Ви були правлячим архієреєм Київського Патріархату у Криму. Сьогодні Крим окупований РФ. Чи підтримуєте Ви зв’язок з Кримом? Як Ви оцінюєте можливість існування там єпархії, парафій Київського Патріархату?

Звичайно підтримую, є друзі , родичі. Щодня молюся за їх та маю надію на ліпше. Думаю є можливість і існування єпархії і парафій. Скажу більше, я вірю в визволення Українського Криму від російської окупації.

- Своїми діями Ви беззаперечно показуєте свою політичну і громадянську позицію. Теж бачимо і в заявах та діях і інших архієреїв Київського Патріархату. Чи не відштовхує це від Церкви тих, хто має іншу політичну думку? Чи не буде це своєрідним політичним фільтром для вірних та перепоною для створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні?

Сьогодні, коли Україна знаходиться в стані війни, може бути тільки один поділ: ти любиш свою Батьківщину, або є її ворогом. І тут ми мусимо згадати, що Господь дав кожному народу його землю, його мову, його Державу. Той, хто виступає сьогодні проти України, проти її державності, бажає забрати її землі – той виступає проти волі Божої. А чи може людина, яка творить зло і виступає проти волі Божої, бути членом Церкви Христової? Звичайно, що ні, така людина сама себе поставила за межами Церкви.

Що стосується внутрішніх політичних уподобань (комусь подобається ВО «Свобода», комусь – БЮТ, а хтось голосує за «Удар»), то цей поділ залишається за притвором храму.

- Дякуємо, Владика, за змістовні відповіді.