Інтерв’ю з Преосвященним Владикою кир Миколаєм Сімкайлом
Святе Письмо каже, що всяка влада від Бога, тому ті, що приходять до влади, повинні володіти нею у світлі Божої Правди, інакше та влада від них відбереться, а вони відійдуть у ганьбі і неславі туди, де немає різниці між царем і жебраком. Якщо вони цього не розуміють, засліплені тимчасовою владою, то схаменуться, коли буде пізно і нічого поправити не вдасться. Про таких кажуть, що вони «жалю гідні».
Сповнився п’ятилітній ювілей Ваших Архієрейських свячень і Вашої праці в гідності Архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії, з чим дозвольте Вас сердечно поздоровити, побажати Божих ласк, сил духовних і фізичних для подальшої праці в Божому Винограднику на славу Божу, на користь українського народу, увіреної Вам громади вірних і Української держави. А тепер дозвольте задати Вам декілька запитань.
- Надіємося, що на здоров’ї, Богу дякувати, почуваєтесь добре, і умови для життя і праці маєте задовільні?
- На мої особисті гаразди чи негаразди я, як єпископ, ніколи не буду нарікати. Це таке моє правило, яке витікає з того, що ми жили в гірших і навіть дуже поганих умовах, коли доводилося вистоювати в чергах за хлібиною для всієї родини в далекій Караганді, куди ми були вислані, і коли, нарешті, одержував ту хлібину і ніс мамі, дитині так хотілося хоч крихту відщипнути і з’їсти, бо голод дошкуляв, та ще й хтось сильніший міг відібрати, бо і таке траплялося, то хіба, в порівнянні з тим пережитим голодним дитинством, наше сьогоднішнє, коли на кожному кроці пропонують найсмачніші сорти хліба і до хліба, можна нарікати!?
Найголовніше для мене – це є місія, є святий обов’язок, який треба по-християнськи, по-батьківськи виконувати і дякувати Богові за все, що Він нам посилає. Дякувати Богові, що маємо свободу шукати перш за все Царства Божого, а все інше, як каже Святе Письмо, нам додасться.
- Чи поглибилась побожність парафіян, церковних громад, на Вашу думку, за п’ять років Вашого керівництва єпархією?
- Я вважаю, що на нинішній час ми всі разом з нашими священиками, стараємось працювати якнайбільше, якнайефективніше. Все, що приходить до нас від Синоду Єпископів, від Блаженнішого Патріарха, всі розпорядження, настанови, ми стараємося довести до відома наших деканів. На деканальних зборах радимося, як краще виконати ті настанови, щоби вони принесли найбільше духовної користі кожній християнській громаді, християнській родині і кожній християнській душі.
Намагаємося покращувати працю з молоддю, з дітьми, є в нас засновані молодіжні і дитячі християнські організації, наприклад, «Обнова», «Діти Світла» і багато інших, які плідно працюють. Ці напрацювання, безперечно, приносять свої добрі плоди. З ними наші діточки часто виходять на люди, в різних дитячих і молодіжних заходах. Діти і молодь, задіяні в цих організаціях, позитивно впливають на своє оточення, на свої родини, а найбільше користають самі.
На жаль, християнськими організаціями охоплені не всі діти і далеко не вся молодь, я це мене, як єпископа, особливо болить. Бо хотілось би, щоби вся наша молодь виростала свідомою, не тільки у християнській вірі, але також як патріотично наставлена для поповнення рядів нових громадян нашого суспільства і держави. Хочемо дуже, щоби молоді громадяни виростали також здоровими фізично і психічно, бо ж кажуть, що «в здоровому тілі здоровий дух». Одначе, як знаєте, є безліч факторів, які заважають усім нам, і все це доводиться поборювати. А єдиною зброєю в нас є Слово у поєднанні з Любов’ю.
Становище у цій сфері є різне в різних деканатах і окремих парафіях, в залежності від праці пароха. Як зумів організувати громаду, як зумів залучити до допомоги Церкві школу, громадські організації, як до виховної сфери ставляться урядові чинники, сільські чи міські ради тощо. Шаблону нема. Є загальний напрямок – виховати в серцях людей побожність, моральність, високий патріотичний дух, а способи можуть бути різні. Все залежить від громади віруючих і їх духовного провідника – пароха.
- Чи спостерігається зменшення розірваних шлюбів молодих подружь в нашій єпархії?
- Такого аналізу ми не робили. Про всі розірвані шлюби ми можемо і не знати. Знаємо тільки про ті пари, які приходить до Єпархіяльного Трибуналу в справі уневажнення шлюбу. В когось може навіть скластися помилкове враження, що Церква, мовляв, дозволяє розлучення, насправді це не так. Є окремі випадки, коли під час Шлюбу були допущені якісь серйозні канонічні помилки, порушення. В такому випадку шлюб повинен був не укладатися, не мало бути Вінчання. Після деякого часу подружнього життя хтось із подругів – дружина або чоловік, виявляє таке порушення і звертається до церковного Трибуналу з проханням уневажнити Шлюб. Такі справи Церква вирішує. Це складна і кропітка процедура. Перевіряється в кількох інстанціях, і тільки при доведенні такої справи Церква може дати згоду на уневажнення шлюбу, але ніколи не дасть на розірвання шлюбу.
Під кінець року, ми, очевидно, зробимо такий аналіз. До церковного Трибуналу звертаються пари з усієї єпархії, і ми не знаємо, як продовжують пари своє життя, коли Церква не дає згоди на уневажнення шлюбу. Загально кажучи, розривають шлюб дуже багато молодих подружь у всьому світі. Це є загальна біда в усіх Церквах католицьких і православних конфесій. Часто молоді пари приходять до Церкви тільки для того, щоби звінчатися, а далі – не ведуть практикуючого християнського життя. І хоч в кожній парафії перед шлюбом молоді проходять певну підготовку через катехизацію, Сповідь, все ж з гіркотою мусимо визнати, що молоді пари наших днів далеко відійшли від практики супружого життя своїх батьків, дідів, прадідів, коли в родинах майже не відбувалося, за дуже рідкими винятками, розірвання шлюбів.
- На Вашу думку, Владико, чи в справі поглиблення побожності нашої молоді, дітей, відчувається вплив освітніх закладів?
- З цього приводу можу сказати, що хоч в окремих школах з предмету християнської етики трудяться дуже поважні люди, самі практикуючі християни, але рівень впливу на дітей недостатній, якщо дитина не ходить до церкви, якщо в родині батьки не живуть християнським життям, а отже, не закріплюють набуті знання і практики християнської етики, поведінки, поданих їм в навчальних закладах. Тому батьки, які бажають, щоби їх діти виростали побожними християнами, повинні самі з дітьми приходити до церкви на Богослужіння, вести практикуюче християнське життя, а не обмежуватися тим, що їх дитині дасть школа. Адже «Християнська етика» - це урок, а кожен урок має бути закріплений виконанням домашніх завдань, читанням підручників, додаткової літератури. Так і знання з уроку християнської етики треба поглиблювати домашньою молитвою, участю в Богослужіннях, особливо в Святій Літургії.
В цьому відношенні у нашій єпархії дуже відзначаються окремі деканати: Городенка, Надвірнянщина, Яремче, де цій справі священики і організовані родини вихованню дітей у християнському дусі віддають дуже велику увагу.
- Чи вважаєте, Владико, достатнім зв’язок Церкви з громадськими організаціями, зокрема, «Просвітою»?
- Ця ділянка тільки на початковій стадії, і не з вини Церкви. Церква завжди готова до співпраці з громадськими організаціями, а особливо з «Просвітою». Але як може Церква втручатися в працю цих організацій, коли в них самих ніякої, або майже ніякої праці не спостерігається.
Живемо не в ті часи, коли на наших селах та й в містах було обмаль кваліфікованих працівників для ведення культурної праці, і тому часто головами місцевих «Просвіт» були священики. В наші дні маємо цілу армію національної інтелігенції, в кожному населеному пункті. Тому не вина Церкви в тому, що український загал такий пасивний у вирішенні своєї долі, розбудові незалежної держави і розвитку національної ідеї. На жаль, в наших душах залишився стереотип колишньої політичної формації, що все вирішує держава. Мабуть ще довго треба вчитися українцям тої правди, що господарем на своїй землі є українська нація.
- Парафіяни нашого Катедрального Собору Преображення Христового з нетерпінням чекають, коли Богослуження будуть відбуватися у властивому храмі. Чим можете порадувати їх, Владико?
- Цей рік ми маємо закінчити повний розпис храму. Розписи вже ведуться шостий рік. Художників не я вибирав, а блаженної пам’яті Владика Павло, який домовився з львівськими художниками через свого рідного брата Романа, професора Львівської художньої Академії, і ця бригада іконописців плідно працює. Приїжджають до нас гості із Заходу, недавно приїжджала велика група туристів з Канади. Вони висловили здивування, що за такий короткий час такий огром роботи. І це при тому, що ми не ставимо собі завданням якнайшвидше збудувати храм. Нашим прагненням є збудувати храм на віки. Тому, в першу чергу, будуємо добротно. Є в світі базиліки, що будувалися по 100 і більше років, зате стоять до сьогодні і будуть стояти тисячоліття, як наша Свята Софія в Києві, як храми в Чернігові і скрізь по Україні, де не встигла їх зруйнувати рука червоного вандала.
Ще є в нас велика робота – це підлога з опаленням. Але починати цю працю не можемо до завершення розпису і демонтажу риштувань. А крім того, ще вагаємось, якій технології віддати перевагу, яке джерело енергії застосувати – електрику чи газ.
Тим часом, маємо достатні приміщення до Богослужень, які повністю задовольняють бажаючих збудувати храм у людській душі і серці. Громада вірних, яка склалася в Катедральному Соборі ще за покійного Владики Павла, стала стабільною і щиро люблячою свій храм. Вдало склався клір Катедри – отці Руслан, Юрій, Олександр – це дуже гармонійна трійця молодих душпастирів, які доповнюють один одного. Вони в мирі і любові до своїх парафіян, щиро віддані своїм обов’язкам. Серце радіє, що багато молодих матерів приводять і приносять сюди своїх діточок. На кожній Святій Літургії молодь приступає до Святого Причастя.
Звичайно, із закінченням усіх будівельно-художніх робіт, перейдемо до властивого храму, а підвальне приміщення пригодиться до багатьох інших заходів, які, зрештою, відбуваються там і тепер.
- Політична криза, яка настала в нашій державі після останніх президентських виборів, позначилась якимсь чином, на духовному житті нашої Церкви, парафіян, клиру?
- Поки що якихось явних ознак немає. Наша Церква, яка вийшла з підпілля, яка була майже розгромлена і здавалось, що вона канула у вічність і її не буде, але так не сталося. Те, що після цих терпінь, після стількох мук і жертв, які понесла наша Церква за комуно-московського режиму, перший раз за всю історію нашої Церкви, в 2001 році Україну відвідав Святіший Отець і перший раз за всю історію нашого міста у своїх благодатних мощах відвідав Святий Апостол Петро, якому Ісус сказав: «Ти Петро, Скеля, і на цій скелі Я збудую Мою Церкву і сила пекельна не переможе її». Оте, «не переможе її», має впевнити нас, що і нинішні протистояння нас не переможуть. Для нас вони не є страшні. Ми це пройдемо. Політики приходять і відходять, а Церква і Україна – вічні. За історію людства які тільки правителі не приходили і відходили, які тільки імперії не поставали, розвивалися, і розсипалися в порох, і якщо останню на планеті імперію хтось намагається реанімувати, то потуги марні. Світом керує Вища Сила.
Святе Письмо каже, що всяка влада від Бога, тому ті, що приходять до влади, повинні володіти нею у світлі Божої Правди, інакше та влада від них відбереться, а вони відійдуть у ганьбі і неславі туди, де немає різниці між царем і жебраком. Якщо вони цього не розуміють, засліплені тимчасовою владою, то схаменуться, коли буде пізно і нічого поправити не вдасться. Про таких кажуть, що вони «жалю гідні».
- Стало відомо, що державні чинники, зокрема, Служба Безпеки, безпардонно почали втручатися у життя УГКЦ, а також УПЦ КП, хоча, згідно Конституції України, Церква відділена від держави. Чи немає таких проявів втручання в життя єпархії і особисто у Ваше життя і працю?
- Ні. Таких втручань ні в особисте життя, ні в мою працю, не відчувається. Хочу відмітити, що від Блаженнішого Патріарха Любомира ми одержали лист, де він просить усіх священнослужителів бути дуже обережними.
А поза тим всім ми знаємо, що Служба Безпеки, є орган, який повинен стежити за безпекою в державі. На випадок якогось катаклізму, який би загрожував державі, громадянству, як і окремій людині, ми і без СБУ знаємо і розуміємо, що про такі випадки треба повідомити правоохоронні органи. Контрабанда, шпіонаж, заснування якихось сект, антидержавних груп чи організацій – одинаково неприйнятні як для СБУ, так і для Церкви. Але зробити зі священика «сексота», як це намагався КГБ?!... Така спроба якогось чиновника у Львові викликає національний сором. Що може шукати СБУ в Церкві? Я, як відправляв, так і буду відправляти.
Злочин проти нашої Церкви у Львові в 1946 р. визнав Митрополит Московський Іларіон у розмові із польськими єпископами, і єдині злочини за всю історію людства, скоєні КГБ на території СССР, найстрахітливіші – на території УРСР, вже давно перестали бути таємницею. Тому спроба львівського чиновника зробити крок назад до КГБ, до імперії – це була очевидна його помилка, а не всієї СБУ, адже голова цього відомства Хорошковський приніс Церкві вибачення.
Наша Церква може співпрацювати з СБУ, але тільки надавши цій службі, як військовій структурі, капеланську опіку, не більше. Серед їхніх працівників є віруючі християни, я сам вінчав окремих з них, хрестив їхніх дітей.
- Якщо такі прояви, про які повідомив в Інтернеті та ЗМІ Ректор УКУ о. Борис Гудзяк, будуть проявлятися надалі, яким чином Церква може стати на свій захист?
- Львівський службист, очевидно, дуже помилився, вважаючи, що він має справу з переляканим школярем, а виявилося, що він зіткнувся з високоосвіченою, глибоко ерудованою в юридичних питаннях людиною, з докторським званням. Єдиною зброєю якого були знання, слова, непохитність, а на додачу – почуття громадської гідності в незалежній Україні. Такою ж зброєю повинен бути озброєний кожен єпископ, священик, монах, усякий гордий за свою державу українець. А цієї зброї боялися більше, ніж меча, у всі часи і всі епохи. На сторожі коло «малих рабів німих» наш національний геній Тарас Шевченко, теж ставив СЛОВО! Тому, якщо би довелося використати цю зброю в обороні свого народу, своєї Церкви, - це було би оправдано. І наша Церква завжди стояла і буде стояти в обороні людських і громадських прав людей.
- На жовтень цього року український уряд назначив вибори до місцевих рад. Чи доречно священикам нашої єпархії намагатися бути обраними на депутатів сільських і місцевих рад?
- Мені самому доводилося бути депутатом Івано-Франківської міської Ради, але це було на початку нашого відродження, коли через місцеву Раду можна було зробити багато корисного для нашої Церкви, що я і робив. Одначе, були випадки, і то тут, в Коломиї, що таке депутатство принесло багато бруду і шкоди цим депутатам-священикам, і самій Церкві. Тому вважаю, що тільки в окремих випадках, якщо кандидатом був би розумний, чесний, морально стійкий, патріотично наставлений священик, авторитетний в народі і серед депутатів, без особливих амбіцій, то такого ми би підтримали. Але ще до сказаного, щоби він належав до партії Національного Відродження, яку в Коломиї треба відродити і оновити.
о. Зиновій КАРАСЬ
"Сайт Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ", 8 липня 2010 року
