Кримський півострів від часів раннього середньовіччя був одним з форпостів ісламу в Європі. Проникнення мусульманської релігії у цей регіон відбувалося із сельджукської Туреччини через Чорне море і Великий степ, з яким Кримський півострів пов’язували постійні переміщення кочовиків. Першими «приміряли» на себе мусульманське вбрання правителі Хазарії, що у VIII ст. встановила свій протекторат над значною частиною Криму. Проте хазари в масі своїй лишались язичниками, а їхня знать і кагани, після тривалих вагань між ісламом, християнством й іудаїзмом, зупинились на останньому. Вже на початку IX ст., коли каган Обадій перейшов в іудейську віру, Хазарський каганат остаточно випав з ареалу ранньої мусульманської цивілізації.
Новий життєдайний імпульс тюрко-мусульманська культура Криму дістала в X—XI ст. від половецько-кипчакських кочових племен, що рухались від берегів Волги та Уралу у східноєвропейські, причорноморські степи, захоплюючи й північну частину півострова. В їхньому фольклорі поширюються такі класичні сюжети ранньомусульманської літературної традиції, як легенди про Лейлу та Меджнуна, Зулейху та Юсуфа, Ашик-Керіба, пізніше — анекдоти про Ходжу Насреддіна. В XII—XIII ст. у середовищі перших мусульман Криму було створено першу пам’ятку кримськотатарської мови — словник «Кодекс Куманікус».
Намісники золотоординських ханів, що встановили свою владу на півострові у 1220 рр., знайшли тут не лише тюркське етнічне середовище, близьке їм у мовному та культурному відношенні, але й основи мусульманської орієнтації. Це полегшило і прискорило перехід в Іслам правителів Кримського улусу та знатних беїв. Вже в XIV ст., за часів хана Узбека (1312—1342), іслам у Криму набуває масового поширення і статусу державної релігії Кримського ханства. Тут варто звернути особливу увагу на обставини, що дають змогу зрозуміти значення ісламського чинника у кримськотатарській історії та культурі. Насамперед це досить раннє (принаймні для європейського контексту) проникнення ісламу на терени Криму. По-друге, це наявність двох шляхів мусульманського впливу: з півдня і з півночі, із сельджукської Туреччини і з Великого степу з його кочовими ордами та державними структурами — уламками стародавнього Тюркського каганату. По-третє — це традиційне співіснування, мирне співжиття у Криму різних релігій. Іслам у Криму ніколи не насаджувався силою, не переслідував інші релігії. Правителі Кримського ханства (Золотоординського улусу), а згодом — і переважна маса населення прийняли його добровільно й не заважали своїм сусідам сповідувати християнську, іудейську й будь-яку іншу віру, поклонятися вогню або язичницьким божествам. І насамкінець варто взяти до уваги тривалість панування у Криму ісламської релігії та культури. Шість віків домінували вони тут — від епохи Золотої Орди до останніх років існування Кримського ханства під патронатом султанської Туреччини. Жодна інша європейська країна не знала такого довгого і сталого періоду переважання ісламу.
Правда, впродовж двох останніх століть російського (спочатку імперського, а згодом радянського) панування культурне поле ісламу у Криму звузилось до мінімальних розмірів. Багато пам’яток мусульманської культури, часто високої художньої й історичної цінності (мечеті, мавзолеї-усипальниці, каплиці, надгробки з епітафіями, бібліотеки з книгами та рукописами), було знищено. Тисячі мусульман загинули під час завоювання Криму, в ході каральних експедицій Мініха й Суворова, а відтак були витіснені з їхньої історичної батьківщини у вимушену еміграцію, стали жертвами масових депортацій. Однак стійку прихильність кримських татар до ісламу не вдалось похитнути ні самодержавній реакції, ні тоталітарному комуністичному режиму.
Національно-визвольний рух кримських татар часто прибирав релігійної форми. Це стосувалось як його раннього просвітницького напрямку (біля джерел якого стояв Ісмаїл Гаспринський, автор книги «Російське мусульманство», занепокоєний долею і становищем мусульман у Росії, засновник руху джадидизму — оновлення сунітського ісламу), так і більш радикальних сил, що згуртувалися в період російських революцій початку XX ст. Ключову роль у формуванні національної самосвідомості останніх поколінь кримських татар відіграв поет і революціонер верховний муфтій Таврійський, голова І Курултаю (1917—1918 рр.) Нуман Челебі Джихан.
У трагічну добу депортації мусульманська віра стала для кримських татар джерелом розради, засобом збереження національної ідентичності, зміцнення історичної пам’яті. Поширенню релігії у масах сприяла також криза довіри до комуністичної ідеології. На свою батьківщину кримські татари повернулись у переважній більшості як віруючі мусульмани. Їхнє прагнення до відродження ісламських інститутів спочатку сприймалось як певний виклик кримській спільноті пізнього радянського і раннього пострадянського періоду. До початку масової репатріації кримських татар на рубежі 80—90-х рр. тут абсолютно домінувало населення православної орієнтації (росіяни та українці). Воно зростало також за рахунок представників інших етнічних спільнот — білорусів, мордвинів, марійців, грузинів, а також греків і болгар, що теж повертались на рідну землю. Кримські татари опинились на батьківщині єдиними представниками мусульманської орієнтації, оскільки інші етнічні національні меншини належали якщо не до православного, то все ж до християнського світу (німці, поляки, вірмени, італійці, естонці), а нехристияни (євреї, караїми, кримчаки, корейці, азербайджанці. волзькі татари, башкири) були настільки малочисельні, що ніяк не могли вплинути на конфесійну ситуацію на півострові.
Отож формула етнічної самоідентифікації «Ми — кримські татари» у пострадянському Криму знову зближується, а подеколи й збігається з формулою релігійного самовизначення «Ми — мусульмани». Таке зближення для менталітету цього народу, для ідеології його національно-визвольної боротьби в кінці минулого й на початку нинішнього століття, в роки революції і громадянської війни 1917-1920 рр. та за радянської доби і в період існування Кримської АРСР втратило сенс. Запекла атеїстична пропаганда практично зрівняла всіх «радянських трудящих», позбавивши їх права на національну ідентичність. Після сталінської депортації 1944 р., у період свого майже півстолітнього вигнання більшість кримських татар проживала в середньоазіатських республіках, головним чином в Узбекистані й Таджикистані, тобто в оточенні мусульман-сунітів і, таким чином, в релігійному відношенні не відрізнялась від місцевих жителів. Відмінність же від них полягала в тому, що кримські татари були спецпоселенцями, майже повністю позбавленими громадянських прав, людьми з іншою етнічною свідомістю й культурою. Тільки в нових умовах масового повернення на батьківщину, відродження там релігійного життя на тлі активності різних церков у 1990-ті рр. конфесійна самоідентифікація знов набула для кримських татар найважливішого етнокультурного й політичного значення. Повернувшись у Крим зі своєю незайманою мусульманською вірою, кримські татари внесли дисонанс, різко змінили конфесійну ситуацію. Забуті голоси муедзинів, що жодного разу не лунали до 1991 р., знов наповнили простір навколо оживаючих мечетей, і траурні та святкові молебні — колективні намази на міських майданах, у парках, на національних з’їздах і зборах стали демонстрацією масової мусульманської орієнтації нових громадян Криму.
Проте ісламський чинник у Криму найменше означає формування ісламського фундаменталізму, ісламського політичного екстремізму. Для цього у Криму немає ані соціального грунту, ані психологічної атмосфери. Іслам відроджується передусім як культура і моральність. Йдеться про побутову, сімейну, а також про професійну художню культуру. Проте було б неправильно цілком виключити або недооцінювати політичні засади в мусульманському русі, в тому відродженні ісламу, що відбувається у Криму. Увалено вивчаючи ситуацію, можна виявити досить широкий спектр різноманітних виявів політичної боротьби в релігійному житті.
З 1991 р. правозахисний і національний кримськотатарський рух організовано як Курултай — загальнонаціональний з’їзд і вищий орган національного самоврядування, що обирається на п’ять років і постійно функціонує під час чергових і позачергових сесій. Курултай формує Меджліс — повноважний представницький орган, фактичний уряд, керівництво національного самоврядування, що є політичною структурою, котра має своєю метою захист громадянських і соціальних прав кримських татар і відновлення у Криму кримськотатарської національної державності. Він досить активно використовує «ісламські мотиви».
Щоправда, сучасний кримськотатарський правозахисний рух не йде шляхом поєднання в одній особі духовної влади й політичного керівництва, як за часів І Курултаю, коли Нуман Челебі Джихан був одночасно головою Курултаю, главою уряду (Директорії) і Верховним муфтієм, обраним з’їздом мусульман Таврійської губернії. Нинішній Голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілев не має наміру прийняти сан муфтія, і чітке розмежування функцій між Духовним управлінням мусульман і світською, політичною владою (Курултаєм, Меджлісом) є непорушним принципом сучасного кримськотатарського національного руху. Проте без співпраці з духовенством, без його допомоги й без участі у справах мусульманської спільноти Меджліс не уявляє своєї діяльності. Згадаймо вибори 1994 р. до вищих законодавчих органів України, в тому числі Криму. За список кандидатів від Курултаю до Верховної Ради Кримської АР закликали голосувати як Голова Меджлісу Мустафа Джемілев, так і Муфтій мусульман Криму Хаджі Сеїтджелил Ібрагімов. «Духовна опора наша — віра в єдиного, всемогутнього й милосердного Аллаха — вимагає єдності й у громаді, й у справах наших... — писав Муфтій. — Закликаю вас, браття, підтримати на виборах наш Курултай, бо саме він висунув людей достойних... Адже сказано в Корані; «Ідіть за тим, хто не просить у вас нагороди і хто на прямому шляху!» В результаті до Верховної Ради Криму було обрано саме тих — без жодного винятку — осіб, яких підтримували обидва достойники, що свідчить про ефективність участі духовенства в політичних ділах. Показово, що й церемонія присяги новообраних депутатів на вірність своєму народові відбулась 29 квітня 1994 р. у Великій ханській мечеті в Бахчисараї.
У зовнішньополітичній діяльності Меджлісу значне місце посідають контакти на вищому рівні з релігійними діячами мусульманського світу й міжнародними ісламськими організаціями. Значну увагу керівництво Меджлісу приділило першому офіційному візиту до Криму Голови Духовного управління мусульман України (ДУМУ) шейха Таміма Ахмеда в січні 1996 р. З гостем зустрівся голова Меджлісу М. Джемілев. Бесіда тривала кілька годин. Обговорювались, поміж іншим, підсумки І Курултаю мусульман Криму, було заявлено про доцільність обрання нового Муфтія Хаджі Нурі Мустафаєва. Голова Меджлісу підкреслив це і в заяві для преси: «З обранням нового Муфтія у нас будуть більш тісні зв’язки з Києвом». Він сказав «у нас», акцентувавши тим самим безпосередню причетність уряду до справ мусульманського духовенства. Керівництво Меджлісу бере безпосередню участь й у «внутрішніх справах» кримських мусульман. І Курултай мусульман Криму відбувся 18 листопада 1995 р. В ньому взяли участь 223 делегати від 120 мусульманських громад. Активну участь у його роботі брали Голова та члени Меджлісу. Мустафа Джемілев виступив з програмною промовою. «Протягом 70-ти років радянської влади, — сказав він, — релігію було заборонено. Та настали нові часи. Іслам відроджується... Духовне управління мусульман і Меджліс повинні працювати разом. Не можна допустити до розколу серед мусульман Криму. «Мусульмани, не розділяйтесь», — сказано в 3-й сурі Корану. Якщо народ єдиний, його ніхто не зможе здолати. Моє побажання Курултаю — щоб новообраний Муфтій і Муфтіат Криму працювали спільно з Меджлісом».
Однак Меджліс дотримується певної дистанції, чіткої межі, що відділяє сферу загальномусульманської духовності, солідарності, культури від завдань організованого національного руху та його політичної програми. Завдання відродити національну державність не пов’язане з ідеєю утворення у Криму ісламської держави. Практична діяльність Міллі Меджлісу заснована на демократичних принципах, які передбачають, серед іншого, незалежність національного самоврядування від впливу мусульманського духовенства. На загальноприйнятій конституційній мові цей принцип називається відділенням церкви від держави, з тією хіба поправкою, що в мусульманському світі інституту церкви як такої не існує, — їй протистоїть ідея мусульманської громади — умми, яка після ліквідації халіфату не має єдиного верховного керівництва. Та суть політичної секуляризації передано в цій формулі досить ясно, і саме ця суть близька лідерам Меджлісу, які в багатьох відношеннях є послідовниками Кемаля Ататюрка.
Показовим у цьому сенсі є характер блокування Меджлісу з іншими політичними течіями в ході підготовки до цьогорічних виборів у Верховну Раду України. Здавалося б, кримські татари мали об’єднатись із Партією мусульман України, створеною в Донецьку восени минулого року. Однак ідея мусульманської солідарності не загіпнотизувала лідерів Міллі Меджлісу, бо ПМУ видалась їм підозріло схожею на поспішно створений напередодні виборів у Російську Державну Думу Союз мусульман Росії, інспірований ліберальними демократами на чолі з Жириновським. Позачергова сесія III Курултаю наприкінці 1997 р. підтримала рішення Меджлісу про входження його представників (Мустафи Джемілева та Надіра Бекирова) до списку кандидатів від Народного Руху України.
І все-таки ісламський фактор — неодмінна складова програм національних політичних партій і громадських організацій кримських татар, а також їх назв. Наприклад, створена на початку позаминулого року організація, що розподіляє серед кримських татар гуманітарну допомогу, називається «Мусульманська надія»; вже третій рік працює Кримське товариство Червоного півмісяця мусульманське і за назвою, і за численними зв’язками з аналогічними організаціями за кордоном.
У ставленні до ісламу кримськотатарських політичних партій, серед них і тих, які декларують свою підтримку Курултаю та Меджлісу, і навпаки — тих, що формують певну опозицію «зліва» і «справа», виявляється весь спектр відмінностей між ними. Національний рух кримських татар (НРКТ) веде запеклу пропаганду проти Меджлісу, звинувачуючи його в усіх смертних гріхах, включаючи корупцію, мафіозний розбій, виконання завдань світового імперіалізму та якихось загадкових спецслужб тощо. За всіма цими фантастичними нагромадженнями звинувачень і лайки досить чітко вимальовується головна причина непримиренності НРКТ до Курултаю та Меджлісу. Це — їхня антикомуністична платформа і лояльність щодо незалежної України. НРКТ було започатковано ще за радянських часів тими представниками кримських татар, які орієнтувались на партійне керівництво країни, присягали на вірність ідеям ленінізму, мали надію на відновлення Кримської АРСР зі статусом «соціалістичної автономії», але зазнали краху разом з тоталітарним режимом у 1991 р. Жодного мандата не отримав цей рух і на виборах до Верховної Ради Криму; восени 1993 р. було вбито його керівника, фактично єдиного грамотного ідеолога Юрія Османова, після чого рух фактично зійшов з політичної арени. Однак у середині 90-х років за прямої підтримки Комуністичної партії Криму, інших «червоних» сил НРКТ було реанімовано й відновлено випуск інформаційного вісника «Арекет» («Рух»), заснованого 1991 р. Відновились і гасла: ліквідувати Меджліс і Курултай («Вас не повинно більше бути!»), відродити СРСР, повернутись до «лінії» 1989 року, інтегрувати Крим у Росію й т.п. За такої відверто прокомуністичної позиції, з такими союзниками як компартія Криму для НРКТ було б логічно негативно ставитись до релігії взагалі й до ісламу зокрема. Проте він не насмілюється ставати на позицію відвертої ісламофобії; більше того, в кон’юнктурних цілях робить вигляд, що його підтримує частина імамів і що його керівництво піклується про віруючих мусульман.
Полярні відносно прокомуністичного НРКТ сили концентруються в таких радикальних політичних партіях, як Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР), Кримськотатарська національна партія «Адалет» («Справедливість»). Вони теж із середини 90-х рр. опозиційні до Меджлісу та Курултаю, але це опозиція «справа», заснована на відчайдушності й нетерпінні, на вимогах проведення більш жорсткого політичного курсу, більш рішучої і безкомпромісної боротьби за відновлення кримськотатарської державності й усіх прав репресованого народу. Немалу роль у радикалізмі цих угруповань відіграють амбіції їх лідерів.
І ОКНР, і «Адалет», виробляючи свою тактику, не обійшли стороною «ісламський чинник». У цьому питанні ОКНР більш поміркований. Сформований як політична партія у травні 1989 р. на основі Центральної ініціативної групи кримськотатарського національного руху під керівництвом М. Джемілева, ця організація ніколи не мала міцних зв’язків із мусульманським духовенством і не виявляла особливого інтересу до релігійних справ. Діяльність її активістів і лідерів, за культурою та менталітетом близьких до діячів дисидентського андеграунду, не перетинались з офіційним життям та діяльністю мусульманської мечеті, суворо дозованої і контрольованої комуністичним режимом. Що ж до «мусульманського підпілля», яке виникло в пізній радянський період, наприклад, у Чечні та Дагестані, то в Криму такого явища не було. Кримськотатарське духовенство, здатне протистояти комуністичному насильству, було винищено (чи витіснено в еміграцію) ще в першій половині століття. Молоде покоління, що вступило в політичну боротьбу в 1960-х роках і на кінець 80-х сформувало кістяк ОКНР, не звикло розраховувати на допомогу духовенства, не часто бачило його представників у своїх лавах й узагалі більше тяжіло до загальнодисидентської і загальнодемократичної, а не до релігійної доктрини.
Лідери ОКНР можуть забути запросити Муфтія на свій з’їзд; можуть ухвалити резолюцію з якогось питання й навіть прийняти партійну програму, не включивши ані статті, ані бодай рядка щодо прав і проблем віруючих мусульман (саме так виглядає програмний документ «Першочергові завдання ОКНР», затверджений на V з’їзді в березні 1996 р.). І все ж у критичних ситуаціях вони таки згадують про ісламську солідарність, апелюють до мусульманської общини, шукаючи підтримки у духовенства.
Так було, зокрема, в листопаді 1995 р., коли І Курултай мусульман Криму солідаризувався з Центральною радою ОКНР, що оголосила естафетне політичне голодування на знак протесту проти конституції Криму, яка порушувала права кримськотатарського народу.
Набагато активніше, настійливіше й послідовніше оперує ісламським фактором — звертається до почуттів віруючих, використовує у своїй програмі й реальній політиці основи ісламського права, мусульманські традиції та звичаї молода радикальна партія «Адалет».
Про неї вперше було оголошено 13 січня 1995 р., коли її оргкомітет (а фактично засновник Сервер Керімов) оприлюднив заяву з протестом проти намагань кримських властей легалізувати на півострові діяльність озброєних формувань так званого «кримського козацтва». «В разі якщо наш заклик не буде почуто, — говорилось у заяві, — партія «Адалет» буде змушена вжити заходів до створення традиційних для Криму загонів аскерів з тим, щоб захистити свої сім’ї та своїх співвітчизників-кримчан від загрози з боку так званого козацтва». Надалі питання про «загони аскерів», перспектива створення яких спричинила істерику російських шовіністичних кіл, паніку обивателів та антитатарські спекуляції, було чи то взагалі знято, чи відсунуто в глибоку тінь. 30 липня того ж року Сервер Керімов від імені оргкомітету партії «Адалет» заперечив існування озброєних формувань аскерів, а після установчого з’їзду цієї партії (19 серпня 1995 р.) в інтерв’ю газеті «Авдет», відповідаючи на запитання про аскерів, сказав: «Жодних загонів аскерів немає, але ми залишаємо за собою право їх створення, якщо не припинеться діяльність так званих козаків».
З самого початку діяльність партії «Адалет» була орієнтована на характерні для мусульманського світу цінності: мусульманську культуру, мусульманську воєнну організацію, властиві ісламському праву та шаріату форми політичної боротьби і громадські структури. У проекті статуту, оприлюдненого 13 березня 1995 р., зазначено, що партія «сприяє задоволенню релігійних потреб кримських татар і розглядає мусульманську релігію як невід’ємну частку духовної культури народу».
У релігійній політиці «Адалета» панує абсолютна моноконфесійність і нетерпимість до поширення інших релігій та вірувань серед кримських татар. Сервер Керімов неодноразово заявляв про своє обурення спробами навернути кримських татар у християнство, про намагання «якогось попа», що об’явився в Старому Криму, схилити їх до вступу в «секту єговістів». Від імені партії «Адалет» він назвав такі дії злочинними, а поведінку співвітчизників, що зрадили віру батьків, затаврував як зраду, гідну покарання. Про жодну свободу совісті, свободу релігійного вибору лідер «Адалета» й чути не хоче. Свій рішучий намір захистити моральність народу, вберегти молодь від згубних впливів він висловлює у формі, яка викликає тривожні асоціації з категоричною риторикою «стражів ісламської революції» чи афганських талібів: «Ми бачимо, що наша молодь деградує. Наркоманія, проституція, злодійство, досі не властиві кримським татарам, тепер нікого не дивують. Святе святих нашого народу — мусульманська релігія — продається в буквальному розумінні. Нам відомо, що у Старому Криму, наприклад, 17 кримських татар стали членами секти свідків Єгови... Релігія — останнє, що зберігає будь-яка нація, але дехто з нас, видимо, вирішив нею пожертвувати».
Однак було б неправильно представляти програму партії «Адалет» варіантом ісламського фундаменталізму. Навпаки, саме ця партія викрила провокаторів, що розповсюджували в мечетях Криму літературу екстремістського характеру. Прикладом її може бути релігійно-просвітницька брошура «Намаз», видана російською мовою в Пакистані. Там, між іншим, говорилось: «Якщо на землі ми підкоряємось якій-небудь державі, то її влада... і закони... повинні бути мусульманськими. Керівники такої держави теж повинні бути мусульманами... Конституцією такої держави повинен бути Коран. Судді такої держави мають судити на основі ісламського шаріату. Якщо державі не властиві дані якості — то це не ваша держава. І ви не повинні підкорятись такій державі».
Ніхто інший як Сервер Керімов звернув увагу на провокаційний зміст цієї проповіді, організував вилучення брошур і поставив питання про відповідальність мулл та вищого духовенства, хто сприяв такій проповіді. В усіх своїх практичних справах і деклараціях «Адалет» намагається маніпулювати мусульманськими стереотипами, враховувати почуття віруючих, менталітет релігійної частини суспільства, положення шаріату.
Свою доволі жорстку настанову на «очищення» кримськотатарського суспільства від чужої йому моралі, на безкомпромісну (своїми силами) боротьбу зі злочинністю та розбещеністю «Адалет» намагається пов’язувати з нормами мусульманської етики. У критичних ситуаціях «Адалет» звертається до віруючих, мобілізує громади на прийняття рішень, які фактично санкціонують радикальні заходи. Так, початок драматичних червневих подій 1995 р. у східному Криму, коли партія «Адалет» дістала своє перше бойове хрещення, захищаючи інтереси кримських татар від беспредела мафіозних угруповань і кримінального терору, теж було освячено авторитетом мусульманської релігії. За місяць перед тим близько тисячі мусульман, зібравшись у мечеті Кебір-Джамі, схвалили заяву, де говорилося: «Події останнього часу в Ялті, Строгановці, Луговому, де жорстоко побито чи вбито наших співвітчизників, змусили нас не покладатись більше на правоохоронні органи, а вжити самостійні заходи на захист кримських татар». Ці збори відбувалися під контролем партії «Адалет»; нею було скоординовано й ультиматум, надісланий напередодні правоохоронним органам Криму: покарати працівників міліції, які заарештували й побили кримських татар, що захищали себе від рекетирів у районі Москальця; покарати вбивць Алі Алієва, котрі невдовзі по арешті були випущені на волю; навести порядок на базарах, — інакше партія «Адалет» зробить це сама. Партія та її колишній лідер (наприкінці 1997 р. Сервера Керімова було зміщено) від самого початку своєї діяльності не визнавали жодних обмежень при втручанні в суто внутрішні справи умми — мусульманської громади Криму та Духовного управління мусульман Криму — Муфтіату. Кому бути чи не бути Муфтієм — це питання на І Курултаї мусульман теж практично вирішував «Адалет». Його керівництво, не знайшовши спільної мови з попереднім Муфтієм Сеїтджелилом Ібрагімовим, усунуло його (як з гордістю підкреслював Сервер Керімов, зроблено це було цілком демократично, шляхом виборів) і запропонувало на цю посаду кандидатуру імама Хаджі Нурі Мустафаєва, якого й обрав з’їзд.
Особливе місце серед кримськотатарських політичних партій і суспільних рухів, що взяли на своє ідеологічне озброєння «ісламський фактор», посідає партія Ісламського відродження Криму (дослівно в перекладі з татарської «Кримська партія ісламської віри»). Лідер її, Айдер Ісмаїлов, переселився до Криму з першими репатріантами, брав активну участь у національному русі та його політичних структурах (член ОКНР з 1989 р., делегат III Курултаю кримськотатарського народу з 1996 р.). Працюючи сторожем мечеті Кебір-Джамі, він самостійно вивчав іслам. Ідею створення ісламської партії Ісмаїлов висунув іще 1991 р., однак важко сказати, коли саме її засновано. Так само як і Меджліс кримськотатарського народу, ОКНД, «Адалет», формально вона не зареєстрована в органах юстиції Криму, отже, де-юре мовби не існує. Однак, на відміну від названих партій, які мають програми, статути, фіксований склад, хроніку розвитку й точні дати виборів та з’їздів, партія Ісламського відродження ніколи не проводила своїх з’їздів. Кожний мусульманин, що поділяє її ідеали, може підтримувати її ініціативи, брати участь у її справах та вважати себе її членом тимчасово або постійно. Така розмита структура дає підстави говорити не тільки про слабкість цієї організації, але й про те, що загалом це щось міфічне, ірреальне, витвір фантазії однієї людини. Проте ця людина рішуче виступає від імені своєї партії з багатьох принципових питань, і її ініціативи часто-густо знаходять могутню підтримку в народі. Ось приклад. 3 грудня 1994 р. партія Ісламського відродження розповсюдила звернення до всіх людей доброї волі із закликом об’єднати зусилля для протидії російській агресії у Чечні. І того ж дня перший загін кримськотатарських добровольців вирушив на Кавказ. Партія пов’язувала цю ідею з ідеями єдності всієї мусульманської умми, з принципами протистояння насильству «невірних». Інша ідея Айдера Ісмаїлова — про введення інституту багатоженства у кримськотатарських сім’ях з метою збільшення народжуваності й тим самим відновлення чисельності народу, що пережив геноцид і репресії, — серйозно обговорювалась на першій сесії III Курултаю, але не зібрала належної кількості голосів.
Говорячи про ісламізацію кримськотатарських політичних партій, не слід забувати про зворотний бік процесу — політизацію мусульманських громад, кількість яких у Криму вже перевищує дві сотні. Вони стають осередками політичної консолідації кримських татар у боротьбі за насущні інтереси та громадянські права. На зборах віруючих, на мусульманських з’їздах обговорюються різноманітні проблеми, приймаються декларації політичного характеру. Так, саме заява віруючих Алуштинської мусульманської громади, що зібралися на п’ятничну молитву в мечеті ІОхари-Джамі, поклала початок масовому рухові протесту кримських татар проти російської агресії в Чечні. Від імені мусульман Алуніти було ухвалено резолюцію з вимогою виводу російських військ з Чечні та із закликом до країн — членів ООН застосувати санкції проти Росії.
За даними, отриманими нами в Духовному управлінні мусульман Криму, в липні 1996 р. у його розпорядженні знаходилась 61 мечеть. Деякі з них віруючим повернуто, деякі збудовано останнім часом. На сьогодні ця цифра збільшилась, бо процес триває, але вона досить показова в порівнянні з тим, що було в Криму до російської аннексії, до революції, навіть до депортації 1944 р. Це дуже мало, адже колись кожне кримськотатарське село мало свою мечеть, а таких сіл до 1783 р. у Криму було 1604. У містах, поряд із центральними, що мали історичне значення для всього міста й навіть усього народу, були десятки квартальних мечетей, завжди заповнюваних парафіянами. Проте перші репатріанти не застали тут жодної діючої мечеті, жодних ісламських інститутів. З огляду на це процес побудови нових і повернення віруючим старих культових споруд можна вважати стрімким. Важливо також, що він супроводжується пожвавленням творчої думки в різних галузях національної культури. Це стосується архітектури, реставраційної справи (де працюють такі зрілі й талановиті майстри як Шукрі Халілов та Тетяна Меметова), сакрального мистецтва (каліграфічні шамаїлі), різних видів народної творчості. Більш широке функціонування у Криму мусульманської релігії сприяє зміцненню в переселенців відчуття рідного дому, духовного комфорту, захищеності рідної мови та культурної традиції, впевненості в тому, що повернулись вони назавжди. Тим активніше й гармонійніше йтиме процес їх адаптації до місцевих умов та інтеграції у Кримську автономію, в Українську державу.
Людина і світ. — 1998. — №3. — С. 2—9.
доктор мистецтвознавства