Істина робить нас вільними…
Володимир Борщевич
Історія вже давно стала зброєю в руках опонентів української державності. За незначним винятком усі російські дослідники упереджені або відверто ворожі в оцінці подій, що ілюструють боротьбу України за незалежність. Імперський синдром надто глибоко укорінився в головах тих, хто мав би стояти за істину. Особливо яскраво це видно на прикладі церковно-історичних досліджень, присвячених періоду Другої світової війни. І торжество правди тут можливе лише завдяки ґрунтовним науковим студіям. Саме монографія доктора історичних наук Андрія Смирнова дає надійне опертя такому торжеству.
Історія Української Православної Церкви періоду Другої світової війни завдяки знаковості й епохальності подій цього часу та їх впливу на подальшу долю українського православ’я ось уже понад сім десятків літ привертає увагу вітчизняних та закордонних науковців. Їх праці за цей час еволюціонували від апологетичних до концептуальних і базованих на першоджерельному матеріалі досліджень. Однак підсумовуюче слово у змаганні за істину іще не сказано.
Церковна історія періоду Другої світової війни має також геополітичний вимір і значення, оскільки російські історики на прикладі оформлення і діяльності Автономної Православної Церкви в Україні в роки німецької окупації висновують один із аргументів на підтвердження права Московської патріархії поширювати юрисдикцію на цю територію. Мовляв, навіть у воєнні роки православні українці зберігали вірність Російській Церкві-матері.
Отже, в монографії А. Смирнов запропонував свій погляд на процеси творення організаційних структур Церкви та їх зміну під впливом різних чинників. Монографія має чотири основних розділи. У першому автор дає фахову характеристику стану розробки проблеми. А. Смирнов поділяє наявну історіографію питання на українське та закордонне історіописання. Представниками «сучасної української історіографії» справедливо названо Ю. Волошина, В. Гордієнка, О. Лисенка, В. Пащенка та інших. Ці науковці були першими в незалежній Україні, хто взявся досліджувати долю Української Православної Церкви в роки війни. Вони ж запропонували концептуальні підходи до вивчення питання.
Аналіз закордонної історіографії розпочато з характеристики наукового доробку церковного історика Івана Власовського. Автор критично оцінює внесок професора, характеризуючи його «Нарис історії Української Православної Церкви» як «популярний, синтетичний, узагальнювальний підручник із чіткою конфесійною орієнтацією» (с. 28).
Серед інших дослідників української діаспори здобувач виокремлює А. Дублянського, науковий тандем С. Савчук – Ю. Мулик-Луцик, В. Косика, о. Т. Міненка, О. Хомчук та М. Денисенка. Польська історіографія питання обмежена короткою характеристикою праць М. Бендзи, А. Міроновича, К. Урбана, Я. Шилінга.
Чисельнішою є когорта російських дослідників, котрі розглядали Українську Православну Церкву періоду війни в контексті сталінської церковної політики з абсолютним ігноруванням її права на автокефалію. В. Ципін, С. Ранєвський, В. Петрушко, Феодосій (Процюк), М. Шкаровський, А. Вишиванюк, В. Підгайко – це своєрідне обличчя сучасної російської історіографії питання. Серед західних дослідників історії Церкви періоду війни названо Д. Армстронга, Г. Файрсайда, В. Флетчера, Ф. Гаєра, К. Беркгофа.
Джерельна база монографії А. Смирнова досить репрезентативна. Опрацьовано відповідні колекції документів у Варшаві, Бавнд-Бруці (США), Едмонтоні (Канаді). Важливими також стали збірки матеріалів колишнього КГБ та райхскомісаріату «Україна», що зберігаються в центральних українських архівах у Києві. Органічно доповнюють джерельну базу опубліковані документи і матеріали, тогочасна періодика, спогади безпосередніх учасників подій.
Другий розділ наукової роботи присвячений характеристиці українського національно-церковного руху в Генерал-губернаторстві впродовж 1939–1944 рр. Автор, передовсім, звертає увагу на особливості реорганізації Православної Церкви та висвяту єпископів-українців, як кульмінаційний момент змін. На основі маловідомих документів і матеріалів вдається відновити послідовність подій, котрі призвели спочатку до усунення митрополита Діонисія (Валединського) зі становища глави Церкви і до повернення його до справ восени 1940 р.
Окремий підрозділ книги містить характеристику розвитку Холмсько-Підляської єпархії після її відновлення і до приходу радянських окупаційних військ. Автор подав чіткий опис змін у літургічній практиці духовенства, мові відправ, адмініструванні єпархіального та парафіяльного рівнів. Слушним є твердження, що Холмщина і Підляшшя в період діяльності владики Іларіона (Огієнка) стали «провідним центром українського національно-церковного руху».
У третьому розділі монографії А. Смирнов характеризує юрисдикційні зміни на Волині у 1939–1941 рр., інституалізацію Автономної Православної Церкви в Україні, функціонування Волинської єпархії АПЦ під окупацією та її розбудову в 1942–1944 рр. Розділ озаглавлений як «Російська Православна Церква в Україні напередодні та в роки німецько-радянської війни». Встановлення церковної юрисдикції Московської патріархії на чолі з місцеблюстителем Сергієм (Страгородським) автор називає юрисдикційною трансформацією. Важливим для осягнення подій церковного життя в перші місяці радянської влади є розуміння церковної політики сталінського режиму, який використовував рештки російського православного єпископату. Усе ж єрархії РПЦ не вдалося стовідсотково оволодіти ситуацією в Західній Україні, де два єпископи формально залишалися в юрисдикції колишньої Польської Автокефальної Православної Церкви, встановленої Томосом 1924 р.
Багатим на нові концептуальні підходи та оригінальний фактаж став другий підрозділ третього розділу праці, де розглянуто інституалізацію Автономної Православної Церкви в контексті ухвал Почаївського собору 1941 р. Автору належить шана за введення до наукового обігу низки постанов першого та другого Соборів Автономної Церкви в Почаєві. На підставі аналізу подій автор зробив обґрунтований висновок, що зв’язок єпископату АПЦ з Московською патріархією носив формальний характер.
У третьому підрозділі А. Смирнов також окреслив головні віхи розвитку Волинської єпархії Автономної Церкви, котра в роки війни стала найчисельнішою і найбільш організованою порівняно з іншими церковними областями. Структурування АПЦ у райхскомісаріаті «Україна» загалом стало предметом дослідження в четвертому підрозділі. Використовуючи наявну джерельну базу, автор спробував відобразити всі труднощі церковного будівництва в центральних, східних і південних регіонах України: призначення єпархіальних архиєреїв, вікаріїв та священників; утворення єпархіальних управлінь, благочинь, відновлення чернечого життя та розбудову парафіяльної мережі; взаємовідносини з цивільною та військовою німецькою владою на місцях.
Важливим став четвертий розділ книги, де простежено становлення та діяльність Автокефальної Православної Церкви. Автор послідовно відтворив картину минулого від моменту створення Адміністратури Автокефальної Церкви, розбудови її в Центрі та на Сході України, охарактеризував розвиток міжцерковних відносин і завершив діяннями Варшавського Собору Автокефальної Церкви 1944 р.
У висновках обґрунтовано стверджено про необхідність переосмислення розвитку Православної Церкви в роки Другої світової війни і запропоновано авторське бачення і трактування подій. Отже, А. Смирнов уважає, що в період Другої світової війни на території Холмщини і Підляшші відбулося українське національно-культурне й духовне відродження, значущою складовою якого став національно-церковний рух за українізацію Православної Церкви. У церковному житті Волині в 1939–1941 рр. радянська влада робила головний акцент на використанні упокореного Московського патріархату для зміни юрисдикційно-канонічного статусу новоприєднаних єпархій, що раніше підпорядковувалися митрополиту Діонісію (Валединському). На початку німецької окупації пожвавилося й переформатувалося церковне життя. Німецька політика спрямовувалася на розкол українського православ’я й нейтралізацію національно-церковного руху. Автор стверджує, що Почаївський Собор ухвалив низку рішень загальноукраїнського значення, які започаткували інституційний розкол у Православній Церкві в Україні. Новостворена Автономна Церква зберігала формальний юрисдикційний зв’язок із РПЦ.
В умовах німецької окупації Волинь зберегла значний кадровий ресурс, ставши своєрідним церковним П’ємонтом у процесі релігійного відродження на Сході. Загалом в Україні в 1943 р., за підрахунками автора, Автономна Церква об’єднувала понад 2500 парафій. Звернуто увагу на те, що відродження церковного життя в роки війни супроводжувалося об’єктивними труднощами. Драматизм ситуації полягав у конфронтації двох юрисдикцій. Автор аргументовано стверджує про канонічність єпископату Автокефальної Церкви, рукоположеного в 1942 р.
Отже, монографія А. Смирнова «Між хрестом, свастикою і червоною зіркою: українське православ’я в роки Другої світової війни» нині є найавторитетнішим дослідженням історії Української Православної Церкви в роки Другої світової війни. Автор гідно продовжив традиції попередників (І. Власовського, Ю. Мулика-Луцика, Ю. Волошина, О. Лисенка, о. Т. Міненка) і представив науковій громадськості й зацікавленому читачеві якісний науковий продукт. Монографія А. Смирнова також є серйозним аргументом у викритті заангажованості й ворожості російських дослідників Православної Церкви ХХ ст.
