Панотець Афанасій Семенюк — людина, яка стала свідком багатьох подій і залишила цікаві спогади
Могила архипресвітера Афанасія Семенюка (1904–1996) та його дружини Глафіри (з дому Дубицької, 1912–2000) часто з’являється на фотографіях Вольського православного кладовища. Проте, як правило, – «на другому плані» знімків незвичних надгробків родини Клінгерів. Парадоксальним чином ця обставина «віддзеркалює» особливості «довгого, важкого й цікавого життя» (так називався біографічний нарис про нього, виданий Казімєжем Урбаном у 2007 році) панотця Афанасія, якому судилося стати свідком (хоча й, сказати б, лише «опосередкованим» учасником) багатьох подій у житті Православної Церкви в Польщі.
Опублікований у 16 томі видання «Latopisy Akademii Supraskiej» уривок з його спогадів* становить безумовний інтерес для дослідників історії міжвоєнного періоду. Причому деякі нюанси цих спогадів виразно «не зчитуються» або ж свідомо ігноруються польськими дослідниками.
Зокрема, з цього тексту ми можемо побачити, що отець Семенюк мав досить чітку українську національну самосвідомість. Уродженець українського села Довбизна на Берестейщині, він згадує і про те, що його домашньою мовою був «поліський діалект української» і, попри певні обмовки, що підтримував ідею українізації церковного життя на Волині. Він уникає ширшого висловлення власної позиції з "національного" питання, повсякчас, втім, нагадуючи про те, що владика Діонісій, етнічний росіянин, був максимально ліберально налаштований щодо можливості богослужіння українською та іншими (білоруською, чеською) мовами православних ІІ Речі Посполитої. Цікавими є зафіксовані в пам’яті Семенюка дрібні деталі суперечок, які точилися навколо цієї теми. Зокрема – згадка ним вислову: «мова базару не може бути мовою Церкви». Навряд чи панотець знав про її «першоджерело» – це парафраз слів архієпископа Харківського Антонія (Храповицького), якими він аргументував відмову дозволити на Великодній службі 1917 року прочитати уривок з Євангелія від Йоана українською.
Цей момент (як і деталі з часів біженства в Росії, коли поліський підліток був явно здивований/шокований певними нюансами російського релігійного життя – з його акцентами на юродивих та відчитами біснуватих) важливий не для того, щоб, умовно кажучи, «додати» Афанасія Фомича Семенюка до переліку «українських діячів». А лише для того, щоб поставити під сумнів дивне «зарахування» його до діячів російських. Автор біографічного гасла у Wikipedia «нічтоже сумняшеся» називає його «rosyjski emigracyjny duchowny prawosławny». Аргумент, що у Вікіпедії «лютують» різні вар’яти, в даному випадку не приймається – дослідники з лона ПАПЦ якимось чином ж «знаходять час», аби виправляти подібні огріхи в біографічних довідках про відомих діячів своєї Церкви. Архіпресвітер Семенюк безсумнівно належить до цього кола, а отже, в окресленні його як «росіянина» вони просто не вбачають помилки.
Так, напис на цій могилі (як і на багатьох інших надгробках священнослужителів ПАПЦ) зроблено російською мовою. Але це не робить ані Афанасія Семенюка, ані Глафіру Дубицьку етнічними росіянами — і навіть не «людьми русской культуры». В опублікованому уривку мемуарів містяться досить детальні згадки про родичів дружини священика. Деякі члени родини волинського священика Пилипа Дубицького «углубленно изучали русский язык» у таборах ГУЛАГу за полярним колом. Інші – вирушили в еміграцію на Захід разом з відступаючою німецькою армією та були активними українськими діячами. Зокрема, рідний брат Глафіри Пилипівни, протоієрей Паладій Дубицький, був капеланом Українського легіону самооборони («Волинського легіону») – військового формування у складі збройних сил Третього рейху, створеного у вересні 1943 року на основі загонів ОУН-мельниківців.
Мемуари отця Семенюка досить лапідарні, однак вони важливі як підтвердження деяких нюансів процесів, що відбувалися у міжвоєнній ПАПЦ і про які дослідники загалом можуть скласти уявлення на підставі офіційної документації. Наприклад, коли йдеться про те, наскільки значущою була Кременецька семінарія для формування світогляду духовенства, налаштованого на українізацію, або про ступінь авторитетності окремих професорів Студіум православного богослов’я Варшавського університету (Семенюк закінчив обидва ці заклади). В останньому випадку, щоправда, окремі його твердження «не збігаються» з іншими спогадами й звітами про стан справ у Студіум на переломі 1920–1930-х років. Панотець стверджує, що заняття велися польською мовою, але насправді більшість професорів тоді викладали російською чи українською.
Одним із цікавих епізодів, зафіксованих у спогадах, є розповідь про долю вбивці митрополита Георгія (Ярошевського) – Павла Латишенка (колишнього архімандрита Смарагда). Оскільки о. Афанасій тривалий час належав до найближчого оточення митрополита Діонісія, його свідчення відображають також і те, як цю справу бачив сам владика. Якщо припущення вірне, той не вважав Латишенка «терористом-одинаком», а покладав провину (принаймні моральну) за те, що сталося, також на єпископів Володимира (Тихоницького) та Пантелеймона (Рожновського). Найбільш інтригуючим моментом цього сюжету є розповідь про те, що екс-архімандрит після звільнення з в’язниці час від часу з’являвся у Варшаві та навіть ходив на служби до кафедрального собору Святої Марії Магдалини.
Історикам уже відомо, що Павло Латишенко дожив принаймні до 1940 року і навіть намагався зустрітися з митрополитом перед спробою переходу німецько-радянського кордону. Зафіксовані отцем Семенюком деталі щодо появи Смарагда на дачі митрополита в Отвоцьку збігаються з тими, що містяться в опублікованому 2022 року листі Смарагда до архієпископа Серафима (Ляде) (російські публікатори документа з невідомих причин вирішили, що його адресатом був єпископ Тимофій (Шреттер)). Дуже ймовірно, що вдасться документально підтвердити й іншу деталь, щодо якої у Семенюка не було впевненості – вбивця митрополита Георгія випадково загинув, намагаючись перебратися до СРСР.
Окрім суто «фактологічної» канви, увагу привертає тональність спогадів. Отець архіпресвітер уникає конфронтаційних характеристик, а більше того – у його пам’яті відклалися, насамперед, епізоди знаходження порозуміння між духовенством із різними поглядами та орієнтаціями. Зокрема, саме на цьому він робить акцент, описуючи функціонування в соборі Святої Марії Магдалини під час Другої світової війни двох парафій – української та «польської». Також «наскрізною» рисою (як відзначив і публікатор) є лояльність мемуариста до польської держави, попри те, що у отця Афанасія були всі підстави вважати себе покривдженим з її боку.
Втім, опублікований уривок обривається на моменті повернення в 1945 році до Варшави митрополита Діонісія. Тоді як найважчі сторінки життя о. Семенюка та його родини припадають на кінець 1940-х – 1950-ті роки. Тоді він та його дружина добровільно приєднались до Валединського, відстороненого від управління ПАПЦ та відправленого під домашній арешт до сілезького Сосновця. Що означало потрапляння під постійний контроль та пресинг органів комуністичної безпеки…
Що ж, як казав святий Афанасій Великий: «Якщо б... усе відбувалося само собою, без Промислу Божого, то належало б усьому бути одноманітним та подібним, а не різним». Архіпресвітер Семенюк, наскільки можна судити з його спогадів, не був схильний до надмірного «містицизму». Ставши за своє довге життя свідком багатьох подій, він тлумачив їх переважно раціоналістично. Винятком стала лише перша зустріч із владикою Діонісієм у 1921 році, яка стала визначальною для його долі. «Єпископ Діонісій запитав мене: „Хочеш піти до семінарії?“ – я відповів: „Так“. – „Приїжджай у вересні до Кременця“… Чому владика звернувся з цим питанням саме до мене, хоча там було багато хлопців, я досі не знаю. Я бачу в цьому дію Провидіння».
*Tadeusz Wyszomirski. Ze wspomnień ojca archiprezbitera Atanazego Semeniuka. Latopisy Akademii Supraskiej. Т.16. 2025. S.347–360.
Див. інші історії про православний некрополь на варшавській Волі:
З Варшави до Баунд-Бруку: до історії перепоховання подружжя Лотоцьких
Історії з православного кладовища на варшавській Волі: склеп родини Гудзоватих