Кааба та мечеті
Перша і найголовніша святиня мусульман, не схожа на жодну іншу святиню у світі, — безумовно, Кааба — «куб», славетна Кааба Мекки в центрі «аль-Масджид аль Харам» — «Заповідної мечеті», головного ісламського центру.
На думку віруючих, Кааба існувала від самого створення світу. Її збудувала колись перша людина — Адам за велінням та допомогою Аллаха; відтак її було зруйновано потопом і відновлено дбанням Ібрагима, прабатька північних арабів, та Ісмаїла, сина Ібрагима.
Кааба — скромна, невелика прямокутна споруда без вікон з плоским дахом, її єдині оббиті сріблом двері вельми своєрідні — поріг розміщено на двометровій висоті. І ще одна особливість: в південно-західний кут Кааби вмонтовано священний чорний овальний камінь, обрамлений сріблом, вірогідно метеоритного походження. За легендою, цей камінь був посланий самим Аллахом, символізуючи його могутність і благовоління; колись сліпучо-білий, він поступово почорнів від гріхів людства. Проте й ставши чорним, камінь зберіг здатність випромінювати якусь дивовижну силу; щоб її відчути, треба просто простягти руку. Інтер’єр Кааби цілком аскетичний: стіни прикрашені священними висловами з Корану; храм заливає світло безлічі ламп, що звисають зі стелі.
Але що в Каабі є справді дивовижним і не має аналогів у світі — то це її «одяг», «кісва» — чорне покривало, що вкриває її майже до фундаменту. Посередині квісви проходить смуга завширшки з метр, на якій золотом вишиті аяти — вислови з Корану. Один раз на рік, у місяць «хаджу» — паломництва чорне покривало знімають і замінюють білим. Коли минає місяць хаджу, Каабу знов накривають чорним покривалом на весь наступний рік.
Навпроти дверей Кааби знаходиться джерело Зем-зем зі святою водою. За легендами, саме його кришталево чиста прохолодна вода, яка за велінням Аллаха раптово з’явилася із сухої, обпаленої пекучим сонцем землі, вгамувала смертельну спрагу немовляти Ісмаїла та його матері Хаджар (біблійської Агарі).
Бажання вшановувати єдиного Аллаха і при цьому не поклонятися ніяким конкретним образам — ось сенс форм та інтер’єру всіх «масджид» — мечетей, молитовних будинків мусульман, місць зібрань для служіння Богу, для проповідей та молитов.
Прообраз всіх мечетей, перша мечеть; заснована самим Мухаммедом, що примикала колись до його будинку, знаходиться в Медині. Вона проста: то відкрита ділянка землі, огороджена стіною з невипаленої цегли. Над північною її частиною, зверненою до Єрусалима, влаштовано навіс з пальмових стовбурів для захисту від сонця.
Отже, спочатку все було досить просто: мечеть — це тільки спеціально огороджене місце, де у прохолоді можна зосередитися для молитви. Але пізніше все змінилося. Мечеть перетворилася на комплекс споруд: до молитовні додалися один або кілька веж-мінаретів, з яких протяжливий голос муедзина п’ять разів на день закликає віруючих до молитви, а також «манула» — місце для представників духовних і світських властей та ізольоване, з окремим входом, приміщення для жінок (адже молитовний зал мечеті — тільки для чоловіків). До мечеті зви чайно примикає «хауз» — водоймище для ритуального омовіння.
Молитовний зал мечеті створює враження великого простору, що посилюється витонченістю колон, розставлених досить далеко одна від одної, вишуканістю арок між ними, чарівністю другого ярусу тонких стовпчиків, закріплених на колонах, нарешті, незаповненістю обширу між ярусами.
Зовнішні прикраси стін мечеті вельми скромні — то письмена з божественними іменами та арабески — особливі орнаменти у вигляді чудернацьких візерунків зі стилізованих рослин, аятів, комбінацій геометричних фігур — багатокутників та зірок з променями. У чому ж сенс арабески? Іслам вчить, що природа всього сущого — тільки зовнішній вияв божественної волі, тому арабеска є різновидом нескінченного заперечення, відкидання замкнених геометричних форм, які заважають людині зосередитися; тобто арабеска створює можливість нескінченного пошуку єдності.
Прикраси склепіння, ніш, карнизів молитовного залу — це «сталактити», декоративні заповнення у вигляді призматичних фігурок з вирізьбленими «фестонами», розміщеними рядами.
Мечеть має і своєрідне «Святая святих» — «міхраб»; це звичайна ніша у стіні молитовного залу, яка позначає «кіблу» — напрямок на Каабу, куди завжди мають бути звернені обличчя та спрямовані погляди всіх мусульман під час молитви. Поруч знаходиться «мінбар» — дерев’яна різьблена кафедра під конічним балдахіном, де імам читає Коран. Підлогу мечеті застелено килимами й матами.
Величезний незаповнений простір молитовного залу символізує безмежність усього навколишнього світу. Але найголовніше — вся споруда мечеті, інтер’єр та прикраси переслідують одну мету: створити ілюзію того, що матеріальні форми мовби тануть, розчиняються у просторі, дематеріалізуються, адже у світі немає нічого цілого й вічного, є тільки частини, тільки окремі фрагменти, тільки якийсь лінійний «кістяк». Створенню цього враження, цієї ілюзії дематеріалізації допомагають орнаментальні плями світла від величезної кількості невисоко підвішених ламп. Вони мовби утворюють покривало з вогнів над головами віруючих.
Мінарети, які ніби розчиняються у величезній природній бані безмежного неба, символізують смолоскипи духовного просвітління.
Однією з найпрекрасніших мечетей є Велика Кордовська мечеть в Іспанії, зведена 795 р. У її величезному колонному залі — шістсот колон, з’єднаних арками. Все розчиняється, щезає в його обширі; нічого цілого, перед людиною тільки окремі частки простору... Навіть підковоподібна арка розпадається на очах, «зруйнована» своїми прикрасами — білими й чорними квадратами.
Серед усіх мусульманських мечетей є дві особливі, що стали святинями ісламу. Вони розміщені на святій землі Єрусалима: це «Мечеть Скелі», або, як частіше її називають, «Куббат ас-Сахра» — «Баня Скелі», та «аль Масджид аль-Акса» — «Крайня», або «Дальня мечеть».
Уже в самій назві мечеті «Куббат ас-Сахра» присутня розгадка її святості — вона зведена на місці стародавнього Єрусалимського храму, більш того — саме над священною «скелею основи», «камінням основи», яке у прадавні часи знаходилося у «Святая святих» храму. Мечеть має точну дату народження: 677-691 рр. і являє собою споруду у вигляді двох концентричних восьмикутників, які оточують центральне коло, де знаходиться священна «скеля основи». Над нею на високому барабані зведено величезну золоту ребристу напівсферичну баню.
Ілюзія дематеріалізації присутня і в цій споруді: в безлічі арок зовнішніх стін, стрільчастих і легких, у членуванні вікон кам’яними візерунками грат, в інтер’єрі та його незвичайній кольоровій мозаїці, що вкриває барабани та поверхні арок. То дивовижна мозаїка, де на золотому тлі сплітаються зелені, блакитні, червоні казкові рослини й вигадливі орнаменти.
У чому ж сенс золотої бані? Тут не можна не згадати суфізм — містичне мусульманське вчення, суть якого полягає в наближенні до Бога, пізнанні його та єднанні з ним. Суфізм вчить, що світло — то вищий і єдиний початок світу. Воно мовби виливає свою красу у всесвіт, робить його більш досконалим і прекрасним. Перше абсолютне світло Бога наділяє всі предмети існуванням, несе на своїх променях життя. Все у світі походить від світла, буття світу, вся його краса й досконалість — то дари його щедрот. Згідно з цією концепцією золото бані «Куббат ас-Сахри», його характерний блиск являють собою матеріальне втілення божественного світла й символ досконалості та краси світу.
Святість мечеті «Аль-Масджид аль-Акса» (кінець VII ст.) зумовлена місцем її зведення: саме тут, у південній частині гори Моріа, відпочивав сам пророк Мухаммед перед «аль-ісра ва-ль-мірадж» — вознесінням до небесного престолу й бесідою з Аллахом. У 27-му ніч місяця реджеба його перенесла сюди з Медини фантастична крилата тварина на ймення «Бурак» («Блискавична»).
Іслам — це передусім обов’язки, так звані п’ять «стовпів»: віра в Аллаха з виголошенням «шахади», «салят» — молитва, «саум» — піст, «закят» — обов’язковий податок на власність та прибутки для потреб громади, «садака» — добровільна пожертва, милостиня, і, нарешті, «хадж» — паломництво в Мекку.
Мусульманське духовенство досить часто поєднує свої духовні обов’язки зі світськими. До таких осіб з неабиякою теологічною підготовкою належать «імами» — керівники молитов у мечетях (у шиїтів імами виконують обов’язки глав мусульманських громад), «фатіхи», знавці «фітха» — мусульманського права, «муфтії» — посадові особи в системі релігійного судочинства, «каді» — судді тощо.
Щоденним обов’язком кожного мусульманина є молитва п’ять разів на день: перед ранком та сходом, ополудні, незадовго перед заходом, після заходу та пізно ввечері. Салят здійснюють у мечеті, в домі, в полі, одне слово, скрізь, де правовірного застав «азан» — заклик муедзина. Перед кожною молитвою обов’язкове ритуальне омовіння.
У п’ятницю — «день збирання разом», «яум аль-джума» — обов’язком правовірного є молитва в мечеті під керівництвом імама; це день проголошення «хутба» — проповіді й обов’язкової спільної полудневої молитви.
Не можна не згадати й про обов’язок хаджу. Ті з правовірних, хто здійснив його, користуються в суспільстві особливою пошаною, що підкреслюється навіть деталями одягу, наприклад, чалмою зеленого кольору, який символізує вічне цвітіння ісламу.
Перше повне паломництво — «аль-хадж аль-акбар», яке увійшло в історію під назвою «прощальне» — «хіджат аль-вада», здійснив сам пророк Мухаммед. Воно стало для нього першим й останнім, бо відбулося на десятий день «хіджри», з 8-го по 12-ий день священного місяця «зуль-хіджа» (в березні 632 р.); через три місяці пророк помер. Його хадж залишився зразком на всі часи існування мусульманського світу.
Як же здійснювався хадж? Прочанин, який перед тим не стриг волосся та нігті, вдягав біле вбрання — «іхрам» і при вході до Мекки відбував спеціальну церемонію очищення. Його чекала жадана мета — урочистий семикратний обхід навкруг Кааби з цілуванням священного чорного каменя, пиття води з джерела Земзем, а відтак — процесії та моління біля пагорбів і долин Сафа та Мари в пам’ять про те, як Хаджар колись бігала там у пошуках води для немовляти Ісмаїла. Потім прочанин здійснював подорож до підніжжя гори Арафат, де відбувалося масове моління, повертався до гори Муздам на проповідь, подорожував у долину Міна, тричі кидав сім каменів у місцях, де за легендами Ібрагим (Авраам) відганяв диявола Ібліса, і, нарешті, приносив у жертву вівцю, що нагадувало про жертву Аллаху, принесену Ібрагимом замість його сина Ісаака. 10-го числа місяця зуль-хіджа починалось загально-мусульманське свято жертвоприношення — «ід аль-адхаід аль-кабар», відоме ще під назвою «курбан-байрам». Для ритуалу добирали найкращих тварин без фізичних вад, причому вівця та коза приносились для спокутування гріхів однієї людини, корова та бик — семи, а верблюд — десяти осіб. Окрім функції спокутної жертви, тварина ставала й «транспортним засобом» пожертвувача: вона чекала його після смерті біля Сірату — перекинутого через ад мосту, «тоншого за жіночу волосину, гострішого аніж лезо меча, гарячішого від полум’я», і допомагала дістатися до раю.
Таким був і є спосіб життя мільйонів людей, які виконують заповіти Корану, бажаючи стяти достойними благовоління Аллаха, і в часи проголошення ісламу, і за середньовіччя, і в наші дні.
З погляду правовірних «дар аль-іслам» у майбутньому повинен розповсюдитися на все людство, на весь земний світ, а тому відносини між ісламом і тією частиною світу, де ще не визнали Аллаха, — то джихад, боротьба на захист ісламу. Це не обов’язково військові дії, скоріше — духовне самовдосконалення.
Втім, вже з VIII-ІХ ст. в ісламі існує й поняття «дар ас-сульх» — «земля мирного договору», або «дар аль-ахд» — «земля договору», яка тлумачиться як проміжна територія. Саме це поняття підтверджує можливість тривалого мирного співіснування мусульманського й немусульманського світів.
Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 33-36
Ірина ВАЙНТРУБ,
кандидат технічних наук
