Канон так Канон?

Єромонах Лазар (Комоса),
клірик Дніпровської єпархії Православної Церкви України, викладач Дніпровської Духовної Семінарії

2015 року, коли Київську кафедру УПЦ-МП очолив митрополит Онуфрій, думка про нього місцевого духовенства була приблизно така: «принаймні, монах».

Митрополит Онуфрій мав неоднозначну репутацію у православній спільноті України. У середовищі Київського патріархату до нього ставилися з виразною пересторогою. Там добре пам’ятали, що саме м. Онуфрій був одним з головних опонентів ідеї української автокефалії на початку 1990-х років та одним з головних натхненників Харківського собору (1992). Натомість, у Московському патріархаті владика Онуфрій мав репутацію «справжнього монаха». Онуфрій не був ідеальною кандидатурою на посаду, яку згодом обійняв. Але головними його чеснотами вважалися людяність та чернечий образ життя. Знаючи, що митрополит сам не порушує певні обітниці, духовенство сподівалося, що Онуфрію не забракне духу «навести лад у Церкві».

Надії покладалися передусім на нову кадрову політику. Митрополит Володимир був людяним та відкритим до суспільних проблем ієрархом. Він лише епізодично бував у Європі, але якимось чином увібрав певні елементи європейської культури. Це був такий собі «європеєць в рясі». Водночас його кадрову політику можна назвати катастрофічною. Позбавлений деспотизму, по-європейському делікатний м. Володимир був, на жаль, одночасно недостатньо вимогливим до підлеглих і недостатньо уважним до кандидатів в єпископи.

Взяти хоча би м. Павла, намісника Києво-Печерської лаври. Митрополит Володимир прекрасно знав ціну цьому ієрарху. Ба більше, від душі сміявся, коли співробітники Митрополії почали величати його «Паша Мерседес» — за аналогією з російським міністром оборони Павлом Грачовим. Але правда у тому, що «Паша Мерседес» — явище, що відбулося не лише за часів м. Володимира, але, певною мірою, і завдяки йому.

Намісник Лаври став символом цілого кола проблем у Церкві. Він був і лишається найодіознішим єпископом УПЦ-МП. Але головна проблема цієї Церкви полягає у тому, що «Паша-Мерседес» — це не лише особистість, але символ доволі масштабного явища у сучасній УПЦ-МП (бо аналогічні за образом життя та уявленнями про аскезу церковні функціонери з початку 2000-х років почали, немов гриби після дощу, з’являтися у багатьох єпархіях цієї Церкви). У Київській Лаврі посідав «Мерседес Великий», а у провінційних монастирях та єпархіальних управліннях — «мікро-мерседеси»… Спочатку це було малопомітно, але з часом та з прогресом хвороби — усе очевиднішим, скандальнішим.

На тлі цих процесів клірики УПЦ-МП сподівалися побачити на посаді предстоятеля ієрарха, який би міг звільнити Церкву від токсичних функціонерів. Власне на це передусім і сподівалися київські священики, коментуючи обрання Онуфрія. «Він абсолютно проросійський і не зможе вирішити проблему розколу. Але тепер Павлу і його “колегам” кінець», — говорили вони. Вважалося, що здоровий, сповнений енергії м. Онуфрій зможе змусити «собор античних сибаритів» або змінити спосіб життя, або ж «розійтися по келіям», піти на спокій…

Чи справдилися ці очікування?

Відповідь у бувальщині, яку оповідають у Києві на попівських застіллях. Ця кумедна історія, нібито, трапилася з м. Онуфрієм влітку 2017 року, коли стало відомо про майбутню хіротонію молодого церковного кар’єриста з неоднозначною репутацією. До митрополичої резиденції буцім-то завітав знайомий Онуфрію київський бізнесмен і почав переконувати його відмовитися від запланованої єпископської хіротонії. — «Це не твоє діло» — відрубав м. Онуфрій.

— «Владыка! Вам нужен петух? Я вам его подарю!»

— «Какой ещё петух???»

— «Обыкновенный… который кукарекает!»

Єпископська хіротонія таки відбулася. А м. Онуфрію, за переказом, таки вручили півня. Принаймні, саме на цій версії наполягають благочестиві ченці. «С тех пор многие богобоязненные монахи по утрам слышат разносящееся по Лавре тихое кукареканье» — оповів мені сучасну легенду тамтешній монах.

Так або інакше, однак за 5 років, що спливли з тої кумедної історії, у кліриків УПЦ-МП була можливість переконатися, що м. Онуфрія не гребує хіротонізувати в єпископи нерозкаяних грішників. Промовистою ілюстрацією чого стала скандальна хіротонія архімандрита Никити «Босого» (Сторожука) в єпископа «Івано-Франківського і Коломийського».

Півника цього разу не дарували. Натомість низка ЗМІ повідомила про скандальні результати обшуку у приміщенні Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ-МП. Шукали антидержавну літературу, а знайшли шокуюче відео з дітьми та 17-річного юнака, який розділяв сон з кандидатом в єпископи.

Як у такій ситуації мав би вчинити консервативний православний архієрей?

Головне джерело канонічного права — Священне Писання. А там чорним по білому (точніше, чорнилами по папірусу) написано:

«Єпископ повинен бути непорочним… цнотливим» (1Тим. 3:2);

«Hалежить йому також мати добре свiдчення вiд зовнiшнiх, щоб не потрапити на ганьблення i в сіті неприязні диявольськi» (Там само, вірш 7).

«Добре свідчення від зовнішніх» — це свідчення від нехристиян, тобто від суспільства. Тут виникає низка питань:

— знайдені у приміщенні Єпархіального управління порнографічні матеріали за участю дітей — це «добре» або «погане» свідоцтво?

— А 17-річний юнак-хорист? Як трактувати його присутність в Єпархії у нічний час? Як креативну місію серед юнацтва? Або ж як наслідування античних філософів?

Співжиття з хлопчиками вважалося аномалією далеко не скрізь і не завжди. Наприклад, це було цілком «норм» у Давній Греції, де з юнаками кохалися Сократ, Платон і багато інших відомих античних філософів. Не вважається це злочином (або ж відхиленням від сексуальної норми) й у сучасній Європі, США та інших країнах Заходу. Головне, аби все відбувалося за обопільною згодою та між повнолітніми… Однак, річ у тім, що позиція Православної Церкви з цього питання інша. Сексуальні стосунки між чоловіками православна етика кваліфікує як «содомію», тобто як порушення християнської моралі та церковних канонів... Існує й юридичний аспект проблеми— «віком згоди» в Україні вважається 16+, але тут є нюанси.

Митрополит Онуфрій постійно посилається на «священні канони». «Я б і радий, — каже він, — об’єднатися з ієрархами ПЦУ, але ж канон не велить». Гаразд, канон, так канон… Діючи відповідно до вимог канонічного права, м. Онуфрій мав у цій ситуації невідкладно ухвалити кілька рішень:

1) Відмінити заплановану хіротонію архім. Никити (Сторожука);

2) Створити Указом предстоятеля спеціальну комісію, яка мала б розслідувати скандальну подію у Чернівецькій єпархії за участю архім. Никити (Сторожука);

3) Домогтися відсторонення згаданого вище клірика на час розслідування від здійснення публічних богослужінь та виконання ним обов’язків секретаря Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ (МП).

Подальша доля архім. Никити мала би, відповідно до такого сценарію, залежати від результатів здійсненного Комісією розслідування. Якби з’ясувалося, що архім. Никиту (Сторожука) безпідставно звинуватили у «содомії» та інших порушеннях, його треба було б урочисто висвятити в єпископи. А якби комісія знайшла докази сексуальних злочинів, здійснених архімандритом, того — принаймні теоретично — мусіли би рішенням Священного Синоду позбавити священного сану.

Яке ж рішення ухвалив м. Онуфрій?

Сприйнявши обшук у «рідній» для нього Чернівецькій єпархії як особисту образу, м. Онуфрій вирішив хіротонізувати архім. Никиту в єпископи всупереч усім та усьому. Саме це і було зроблено 4 грудня цього року у головному соборі Пантелеїмонівського жіночого монастиря (Феофанія). Який, по факту є «домашнім» храмом очільника УПЦ-МП. А очолив хіротонію сам м.Онуфрія.

Це була демонстрація сили, і в такий спосіб м. Онуфрій, очевидно, хотів «захистити» УПЦ-МП під посягань «зовнішніх» інституцій — СБУ, Офісу президента, ЗМІ, суспільних активістів, соціальних мереж тощо.

Як розгортатиметься сюжет надалі? Побачимо. У минулу епоху така витівка чільного ієрарха могла забутися впродовж кількох тижнів або місяців. В умовах війни такий сюжет може розвиватися за цілком іншим алгоритмом, і подібний публічний вчинок м. Онуфрія може коштувати йому репутації. Звісно ж, про м. Онуфрія не казатимуть, що він гей — для цього наразі просто немає підстав. Але демонстративної хіротонії «гей-ставленика» м. Онуфрію вже ніхто не забуде... Громадянське суспільство пам’ятатиме, що м. Онуфрій у такий брутальний спосіб пропихував в єпископат симпатизанта «русского мира». А суспільство церковне — пам’ятатиме, що «справжній монах» виявився членом «гей-лобі».

І насамкінець… Днями я попросив знайомого ченця добре помолитися і вслухатися у духовне життя Лаври: чи бува досі не кукурікає той таємничий півень з 70-го корпусу?

— «Кукурікають! — мало не плакав у слухавку благочестивий монах, — Цілий хор півнів кукурікає!»

Так, я не обмовився, у Лаврі живуть і благочестиві ченці. Релігійне життя парадоксальне. Тут є повний асортимент: багаті і нужденні, освічені й неуки, порушники й подвижники… Проблема лише у тім, як виокремити одних від інших. Візьмемо того ж м. Онуфрія. Як після хіротонії Никити «Босого» виокремили м. Онуфрія від того, що сталося у Чернівцях?