Сьогодні ми з тривогою спостерігаємо ситуацію, в якій опинилися військові капелани, що є представниками Євангельських Церков України.
У війську існує дефіцит капеланів. Є багато євангельських служителів, які прагнуть стати військовими капеланами, але не мають для цього можливості. Одна з причин полягає в тому, що кількість тих, хто бажає отримати капеланські посади у ЗСУ, значно перевищує кількість мандатів, що є доступними для євангельських служителів по державній квоті. Логіка державних інституцій, що формують квоти, наступна: «Розподіл квот конфесійного представництва військових капеланів здійснюється з урахуванням конфесійної приналежності особового складу відповідно Збройних Сил України…».
Держава запитує: якщо, відповідно до Закону, військові капелани мають надавати душпастирську опіку в першу чергу вірянам своєї конфесії, то навіщо ЗСУ, де служить досить мало євангельських християн, так багато капеланів з їхніх Церков? Також представники державних інституцій, пов’язаних із капеланським служінням, дещо розгублені, мовляв: «Хіба євангельська спільнота не є пацифістською? Чи не буде пацифістське підґрунтя заважати капеланам підтримувати озброєних воїнів у їхній боротьбі?»
Отже, проблема полягає в тому, що жертовне служіння євангельських капеланів не завжди може спиратися на надійний «тил» у вигляді загальної та чіткої позиції євангельської спільноти щодо служби вірян в армії та їхнього долучення до збройної відсічі російської агресії.
До нападу Російської Федерації, більшість євангельських християн в Україні богословські аспекти пацифізму практично не хвилювали. Про пацифізм могли вести дискусії студенти семінарій, для решти віруючих було цілком достатньо Закону, що надавав громадянам, переконання яких не дозволяли їм брати до рук зброю, право на альтернативну (невійськову) службу. Постановою Кабінету Міністрів України від 1-го листопада 1999 року також було затверджено список релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю:
Ситуація кардинально змінилася у 2014 році, коли Росія анексувала український Крим та розпочала гібридну війну на Сході України. Повномасштабна війна, розв'язана Росією у 2022 році, ще більше посилила виклики, кинуті християнській спільноті в Україні. Для православних і католиків, чиє богослов'я містить у тій чи іншій мірі принципи «справедливої війни», необхідність дати збройну відсіч є очевидною та не суперечить їх переконанням:
«Враховуючи надзвичайні обставини воєнного часу, необхідність надати офіційне роз’яснення щодо використання зброї в умовах війни, Священний Синод Української Православної Церкви (Православної Церкви України) постановляє: 1. Підтвердити раніше неодноразово висловлену Предстоятелем ПЦУ позицію та ще раз засвідчити, що використання зброї тими, хто згідно з громадянським законом наділений таким правом (військовослужбовці, правоохоронці, інші особи, яких громадянський закон наділяє таким правом), не є гріхом і не суперечить заповідям Божим, вченню Священного Писання та Православної Церкви. Навпаки, захист Батьківщини зі зброєю в руках, захист ближніх від агресії ворогів, від загрози насильства і смерті від рук чужинців, є громадянським обов’язком та має Боже благословення». ПЦУ про зброю: Постанова №24 «Про використання зброї».
Проте Церквам євангельських християн, значну частину яких було зафіксовано у Постанові Кабінету Міністрів України як таку, що має віровчення, забороняючи брати зброю до рук, все ще потрібно зробити складний та навіть болісний вибір. Оскільки єдиної та чітко сформульованої богословської позиції щодо питань пацифізму та загалом місії Церкви на момент початку війни не існувало, євангельській спільноті необхідно було її створити.
Необхідність ця пов'язана з тим, що на момент початку російської агресії проти України євангельські християни вже достатньою мірою визнавали себе громадянами не тільки небесного Царства, але також й частиною своєї країни, яка страждає від дій окупантів. Тому поряд з великою кількістю ініціатив волонтерського служіння Церков, з'явилися ініціативи добровільної участі євангельських християн у збройному спротиві агресору. Люди з церков пішли воювати. Мобілізація в українські збройні сили також не оминула чоловіків із євангельських громад, оскільки з 2022 року дію Закону про альтернативну службу фактично було припинено. Питання про допустимість для християн брати до рук зброю, служити в армії, вбивати супротивника на полі бою, перемістилося з семінарських аудиторій у будівлі церков і будинків молитов, де ставало все більше воюючих чоловіків і дедалі частіше почали з'являтися труни з убитими на війні парафіянами.
Що ж змогли відповісти, починаючи з 2014 року, авторитетні євангельські лідери та богослови на це запитання? Спробуємо проаналізувати ключові заяви лідерів євангельських церков та авторитетних євангельських богословів.
«В умовах військової мобілізації позиція Церкви має бути співчутливою і діяльною, вона не може залишатися пасивним спостерігачем або лише «виражати стурбованість» і добрі побажання «миру». Служителі Церкви повинні бути скрізь, де страждають і гинуть люди, у тому числі на передовій. Ми не можемо засуджувати тих християн, які зі зброєю в руках захищають нашу Батьківщину, але навпаки знаходимо цю позицію цілком обґрунтованою Писанням: «...вірою перемагали царства, творили правду, ... були міцні на війні, проганяли полки чужих» (Послання до Євреїв 11:33-34). Якщо християнин має покликання захищати земну Вітчизну зі зброєю в руках, він повинен слідувати йому». З резолюції круглого столу «Церква в умовах війни: богослов'я, позиція, місія», 2014 рік.
«Рішення як чинити християнину стосовно зброї надавалося самому християнину. Його совість, його рішення, його відповідальність. … Натискати на курок чи ні? …Сам не натискаєш на курок, але схвалюєш дії того, хто робить це (хто робить замість тебе). Бореться за тебе і твою сім’ю. Сам не стріляєш, але всіляко допомагаєш і молишся за тих, хто робить це. … Пацифізм у чистому вигляді більш відповідає толстовству і буддизму, ніж християнству, яке передбачає активну дію у всіх сферах життя суспільства з позиції світла і солі, що чинять позитивний вплив на людей». С. Санніков, доктор богослов'я, пастор Першої Одеської Церкви Євангельських Християн-Баптистів (ЄХБ), із виступу на стратегічній конференції ВСЦ ЄХБ «Церква в умовах війни», 2014 р.
«Продовжуємо молитися за мир, як найбільше благословення Господа, яке може бути дано народам. Віримо в Його спасіння і про це молимося, благословляючи на добрі справи!». Із заяви Церкви Адвентистів сьомого дня в Україні, 2023 р.
«Ми не може стоять осторонь коли одні люди платять кров'ю і життям, а віруючі поховалися собі... Ми є частиною нашого суспільства». З інтерв'ю старшого єпископа УЦХВЕ, Михайла Паночка, 2023 р.
«Ми, члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, чиї вірні, які боронять сьогодні свободу і саме життя на передовій, змагаються за людську гідність і майбутнє вільного світу на фронті і в тилу, категорично заявляємо, що ніхто і ніколи не примусить наш народ капітулювати…. Тому ми благословляємо і благословлятимемо наших вірних на захист своєї країни, молитимемося за Перемогу над ворогом і справедливий мир, простягатимемо руку всім людям доброї волі, які підтримують Україну в цей вирішальний час». Із Заяви Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, 2024 р.
Аналізуючи ці заяви, що достатньою мірою представляють позицію євангельської спільноти України, можна відзначити таке: єдина позиція щодо участі євангельських християн у збройній відсічі агресору все ще не вироблена. Є весь спектр думок, від нейтральних «Молимося за мир» до радикальніших: «Якщо християнин має покликання захищати земну Вітчизну зі зброєю в руках, він повинен слідувати йому». Є готовність надати рішення самим членам євангельських церков. Є навіть готовність благословляти тих, хто вирішив боротися зі зброєю в руках. Проте все ще не існує єдиної, богословськи підтвердженої позиції щодо залучення євангельських християн до служби у ЗСУ та відсічі російської агресії зі зброєю в руках. Мова де саме про загальну позицію, що буде транслюватися авторитетними лідерами євангельської спільноти.
Відсутність такої позиції можна пояснювати бажанням зберегти автономність помісних церков, прагненням приймати та виявити повагу як до «пацифістів», так і до «мілітаристів». При цьому, як би не пояснювати факт відсутності ясних і авторитетних відповідей на болючі та актуальні питання, потрібно розуміти наслідки, що виникають на тлі цієї невизначеності.
Невизначеність у питаннях богослов'я Церкви в умовах війни є проблемною, насамперед, для тих євангельських християн, хто вже перебуває в українській армії або має ухвалити рішення про військову службу. Найбільше ця проблема впливає на інститут військового капеланства та на тих капеланів, що є частиною євангельської спільноти України.
«Ось ви молитеся за нас. Ви хоч знаєте, хто ми? Ми – солдати, наше завдання – вбити якнайбільше супротивника. Чим більше ми їх знищимо, тим краще. Ми тут не гімни співаємо, ми вбиваємо. Ви точно за нас?», — сказав під час зустрічі з християнами-волонтерами, які у далекому 2014 році ще не називали себе «капеланами», офіцер ЗСУ.
Це питання, сформульоване по-армійському чітко і недвозначно, адресоване й сьогодні до лідерів євангельських Церков, богословів, парафіян та тих активних служителів, які прагнуть бути не просто волонтерами, а душпастирями для українських солдатів та офіцерів. Не маючи ясної та остаточної відповіді, всім їм буде складно зберігати цілісність та ефективність у цілій низці процесів та ситуацій:
Неможливо заперечувати величезний внесок євангельської спільноти у захист України та в служіння страждаючому українському народу. Евакуація людей із зони бойових дій, турбота про ВПО та біженців по всьому світу, духовна та психологічна допомога, турбота про постраждалих від війни дітей, адвокація України перед міжнародною спільнотою та, нарешті, служіння української армії. Євангельські Церкви, нарівні з православними та католиками, жертвують у російсько-українській війні найдорожчим – життям своїх парафіян, що стали на захист своєї батьківщини та свободи сповідувати Господа Ісуса Христа поза «санітарною зоною» російського світу. Схиляючись у молитві, підтримуючи зусилля капеланів та солдатів, нам, богословам та служителям Євангельських Церков України просто необхідно сьогодні взяти на себе відповідальність перед Богом та людьми, щоб фіналізувати єдину позицію Євангельських Церков під час війни. Ця позиція зміцнюватиме руки наших воїнів та слово наших капеланів.
Ця позиція буде навіть не про війну, а про Панування Христа у справі перемоги України, повернення миру та відновлення наших храмів та семінарій, шкіл та заводів, нашої страждаючої країни, спільного для всіх дома.
Про автора: Денис Гореньков, євангельський християнин, солдат ЗСУ, капелан, місіолог