Протестанти України і справа Перемоги

Під час воєн свою місію протестанти здебільшого вважають суто гуманітарною (це передовсім реалізація проектів, спрямованих на підтримку постраждалих). Між тим, в Україні від початку російської агресії у 2014 р. у протестантському середовищі починають з’являтись віруючі, які вважають за потрібне переглянути і «заново сформулювати своє ставлення до війни і миру, держави, суспільства та громадянської відповідальності»¹, при цьому прагнучи відмовитись і від притаманного для більшості протестантів пацифізму, мотивуючи це тим, що в умовах справедливої оборонної війни недоречно «протиставити духовне покликання – громадянській відповідальності християн. Якщо християнин має покликання захищати земну Вітчизну зі зброєю в руках, він повинен слідувати йому».²

Наприклад, на конференції «Церква в умовах війни» (Київ, 20-21 листопада 2014 р.) один із баптистських лідерів в Україні С. Санніков зауважив, що пацифізм, який примушує вірянина «сторонитись від життя країни, коли ця країна перебуває у стані війни», неприйнятний, оскільки «пацифізм і соціальна активність – це поняття несумісні». Щоправда, «як далеко можна заходити в цій діяльності – питання залишалося відкритим», однак «традиційна відповідь «молитимуся» вже не задовольняє, тобто «тільки молитися».³

Так, від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 р. чимало протестантів добровільно прилучились до лав захисників нашої країни, взявши до рук зброю, багато хто став волонтером, капеланом, санітаром, рятівником, соціальним працівником. Навіть ті віруючі, які «відомі своєю пацифістською позицією, виїжджаючи на міжнародні релігійні форуми, повертаються з джипами для ЗСУ».⁴

М. Черенков, віце-президент міжнародної християнської організації «Місія Євразія» (центр якої у м. Ірпінь був знищений навесні 2022 р. рашистськими загарбниками) підкреслює: «війна – шанс для церкви стати Церквою. … Сьогодні Церква не може бути осторонь або над конфліктом, вона має бути з постраждалим народом, якого грабують і знищують серед білого дня, на очах усього світу. Над конфліктом можуть бути інопланетяни, але не християни, на очах яких топчуть український прапор і катують українських громадян. … Ми звикли бачити у військових людях – убивць, але сьогодні, коли вони стоять між нами та чужими військами, ми бачимо в них захисників. І якщо віруючі відчувають покликання і здатність бути захисниками, Церква повинна благословити їх на ратну працю і молитися за них».⁵

До слова кажучи, після 24 лютого 2022 р. «Місія Євразія» воліє переглянути вектор свого євразійського служіння. Принаймні, про це зауважує виконавчий директор місії Д. Гореньков: «Служити в пострадянських країнах, коли найбільша з них почала вторгнення до твоєї країни, – це якось недоречно, а по великому рахунку – неможливо. Наразі ми бачимо, що Росія, Білорусь, а також деякі середньоазіатські країни до України, до українських церков, до всього, що пов’язано з Україною, ставляться погано. Ми не можемо з ними спілкуватися. Та й ми погано ставимося до «русского міра». Тому наш формат роботи зараз під великим питанням».⁶

Це добрий приклад для тих протестантських спільнот, які ще не до кінця усвідомили, що колишні євразійські звʼязки в умовах російсько-української війни шкодять справі Перемоги України над російським агресором. Сьогодні заслуговує на осуд будь-яка співпраця, співслужіння з одновірцями в Росії та Білорусі, оскільки віруючі як громадяни цих країн, так чи інакше, у той чи інший спосіб, відповідальні за те зло, яке чинить проти України влада їхніх країн.⁷ – Дехто з числа російських та білоруських протестантів активно сприяють цьому, ховаючись за маски «аполітичності», декотрі у Росії відкрито закликають у громадах молитись за кремлівського диктатора й «успіх СВО», але більшість – по-пацифістському мовчить і вже цим переставила себе у розряд тих, хто пасивно підтримує агресивну політику Кремля проти України.⁸ Едмунд Берк (1729-1797), англо-ірландський державний діяч, колись слушно сказав: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла – це, щоб хороші люди нічого не робили».

Протестантські і неопротестантські медіа в Україні, YouTube-канали, Facebook-сторінки протягом перших місяців повномасштабного вторгнення чітко доводили, що громади у переважній масі активно тоді молились за Україну, за народ, за «закінчення війни» і «настання миру». Це відстежувалось і на рівні численних молитовних служінь, проповідей, інтерв’ю, звернень. При цьому молитви за Перемогу України у війні здебільшого у той період були або відсутні, або ж формулювання Перемоги подавалось доволі обтічно (в основному, як «перемога добра над злом»)⁹.

Певним чином, це пояснює, чому такі потужні традиційні протестантські конфесії у нашій країні, як Всеукраїнський Союз Церков євангельських християн-баптистів, Церква Адвентистів сьомого дня в Україні, Українська Церква Християн Віри Євангельської протягом першого року повномасштабного вторгнення так і не оприлюднили окремо кожна заяви з офіційною позицією конфесії щодо військової агресії Росії проти України. Були лише поодинокі заяви й окремі звернення лідерів, служителів. Але від імені конфесії на офіційному рівні, на жаль, цього зроблено не було. І це при тому, що більшість протестантів в Україні ще від 2014 р. чітко визнали Росію агресором і окупантом, а з 24 лютого 2022 р. означили її країною-терористом, носієм і виразником людиноненависницької ідеології. Існує тільки низка колективних звернень Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій щодо російсько-української війни, починаючи з березня 2014 р., серед підписантів яких є й очільники названих церков.¹⁰

Церква Адвентистів сьомого дня в Україні аж тільки на річницю війни спромоглась оприлюднити заяву щодо повномасштабного російського вторгнення. Але й у ній, з-поміж справедливого осуду «неспровокованого агресивного нападу сусідньої держави, який супроводжується численними воєнними злочинами окупантів і умисним заподіянням шкоди цивільному населенню», прочитується заклик молитись за якийсь абстрактний «мир» і аж ніяк не за Перемогу України. – «Продовжуємо молитись про мир, як найбільше благословення Господа, яке може бути дане народам. Віримо в Його спасіння і про це молимося, благословляючи на добрі справи!».¹¹

Слід принагідно наголосити, що незважаючи на те, що рішенням Виконавчого комітету Генеральної конференції АСД від 12 квітня 2022 р. Церква АСД в Україні на час війни виведена з підпорядкування Євро-Азіатського дивізіону¹², станом на січень 2024 р. Крим на мапі Української уніонної конференції продовжує значитись територією Російської Федерації (інформація про Крим, подібно до інших конференцій цієї конфесії в Україні, відсутня)¹³, оскільки, за інформацією офіційних адвентистських джерел, є Росією¹⁴ – входить до Євро-Азіатського дивізіону як російська «Кримська місія».¹⁵

З огляду на це, офіційна позиція Церкви АСД в Україні щодо Криму, мʼяко кажучи, дивує: факт засвідчення адвентистською спільною українського півострова територією РФ не лише фіксує зміну території України – він протоколює передачу частини української території (бодай і в межах конфесії) під юрисдикцію держави-агресора. Це тим більше виглядає ганебно на фоні тих випадків, коли від 2014 р. з Росії, і зокрема Криму, стали витіснятись українські пастори, коли ФСБ почала переслідувати українських служителів, фабрикувати кримінальні справи проти них за статтею «насильницького повалення конституційного ладу», арештовувати, катувати і вбивати віруючих на окупованих територіях.¹⁶

Адвентисти в Україні традиційно обстоюють пацифізм, за можливості уникають військової служби, обираючи альтернативну. При цьому чимало з них сьогодні активно концентруються не лише на виконанні суто гуманітарних проєктів, а й допомагають ЗСУ. До речі, більшість адвентистів у Європі – пацифісти, натомість у США ситуація інша – чимало з них можуть служити в армії.¹⁷ Це вказує на те, що ставлення до військової служби цілком може бути переглянуте й адвентистами в Україні.

Позиція українських п’ятидесятників, бодай що також є традиційно пацифістською, однак віряни активно допомагають наближати Перемогу України не лише молитвами за «захист Божий, прощення, мир і збереження незалежності України»¹⁸, «за перемогу»¹⁹, а й дієво підтримуючи нашу Українську армію.²⁰ За словами старшого єпископа Михайла Паночка, щодо безпосередньої участі віруючих у війні конфесія допоки «офіційну позицію не висловлювала, але ці події (війни – П.П.) підштовхують змінити нашу теологію відносно цих речей». Загалом Церква Християн Віри Євангельської під час російсько-української війни не забороняє християнину брати до рук зброю, більше того – з пошаною ставиться до справи українських захисників, а тому поважає кожного з тих вірян, які обрали шлях воїна. «Ми не може стояти осторонь, - зауважує служитель, - коли одні люди платять кровʼю і життям, а віруючі поховалися собі... Ми є частина нашого суспільства».²¹ Цікавий факт – п’ятидесятники свого часу активно допомагали і воякам УПА (до речі, тітка М. Паночка носила їжу повстанцям, за що була арештована й засуджена «совітами» до покарання у таборах).²²

Воєнна реальність завжди максимально оголює саме ті позиції віровчення, які складають неабиякі проблеми для плідного, повноцінного існування християн у «цьому світі». Ось так і в Україні під час повномасштабного російського вторгнення: чимало протестантів, які у мирний час були активними пацифістами, усвідомлюють, що їхній пацифізм неприйнятний у справедливій оборонно-визвольній війні. Пацифізм не може бути ідеологією воїнів світла у їхній боротьбі з силами зла, бо ж при цьому неодмінно застосовується меч.

Молитви за Перемогу України в російсько-українській війні у середовищі протестантських спільнот активно стають зʼявлятись десь з осені 2022 р.²³ І якщо з 2014 р., і особливо у перші місяці повномасштабного вторгнення, громади молилися здебільшого за «мир» і «завершення війни», то з кінця 2022 р. ситуація змінилась суттєво – віряни тепер моляться не просто за мир, а саме за Перемогу України над російським агресором. Та й не тільки моляться, а дієво допомагають справі Перемоги, беручи участь хто у проєктах підтримки військових, а хто безпосередньо ставши військовим.

З цього приводу нині, як ніколи актуальною є позиція С. Саннікова, яку він оприлюднив у своєму виступі на конференції «Церква в умовах війни» ще у листопаді 2014 р., коли російсько-українська війна тільки починала розгоратись. «Рішення як чинити християнину стосовно зброї надавалося самому християнину. Його совість, його рішення, його відповідальність. … Натискати на курок чи ні? Але копаючи окопи, будуючи бліндажі, постачаючи армію продуктами та одягом і навіть просто перевівши 5 гривень з телефону ти робиш «все для фронту, все для перемоги». Сам не натискаєш на курок, але схвалюєш дії того, хто робить це (хто робить замість тебе). Бореться за тебе і твою сімʼю. Сам не стріляєш, але всіляко допомагаєш і молишся за тих, хто робить це. Таким чином, цілком логічно назвати пацифізмом не просто відмову від застосування зброї, а й повну відмову й відсторонення від життя країни, коли ця країна перебуває у стані війни. Виявляється, пацифізм і соціальна активність – це поняття несумісні. Пацифізм у чистому вигляді більш відповідає толстовству і буддизму, ніж християнству, яке передбачає активну дію у всіх сферах життя суспільства з позиції світла і солі, що чинять позитивний вплив на людей».²⁴

Повна відмова протестантами від пацифізму ще не на черзі – для усвідомлення потрібен час. Утім уже зараз видно, що, з одного боку, зміна протестантами молитов «за мир» на молитви «за Перемогу України», «за українських воїнів-оборонців», «за ЗСУ», а з іншого боку, опікування проєктами, які, у той чи інший спосіб, спрямовані на допомогу й підтримку захисників, засвідчують, що в умовах російсько-української війни пацифізм для протестантів України стає неприйнятною ідеологією.