Карантинний Великдень

Вірус COVID-19 завдав серйозного удару українцям-католикам в Сполучених Штатах Америки. Виглядає на те, що вірус зачепив трьох з десяти єпископів, п’ять з яких на емеритурі, і один з них — митрополит-емерит Філадельфії Стефан Сулик, у якого були явні симптоми вірусу — помер на 96 році життя 6 квітня, у Страсний понеділок за григоріанським календарем. Прощалися ми з митрополитом 13 квітня, у Світлий (чи таки Страсний за старим календарем) Понеділок у нашій величній катедрі в Філадельфії. Величній і безлюдній. З огляду на карантинні обмеження, навіть родичі та ті, хто в останні роки опікувався митрополитом, не змогли взяти участь у похоронній відправі. У дзвінкій порожнечі ми — з владикою-помічником Андрієм Рабієм, кількома священиками і вірними — співали «Христос Воскрес» і віддавали нашого митрополита у руки люблячого Отця.

Порожнеча і невизначеність захопили нас — людей різних вікових категорій, національностей, професій та політичних уподобань — зненацька. COVID-19 — егалітарний вірус, він не звертає уваги на заслуги та статуси. Хоча, мусимо дивитися правді у вічі, найменш захищені у наших суспільствах є першими його жертвами. І поки що, незважаючи на всі зусилля урядів, держав та міжнародних організацій, його смертельний похід планетою не вдається зупинити.

На карантин припали Великдень за григоріанським та юліанським календарями, Песах та невдовзі розпочнеться Рамадан. Люди віри, не зважаючи на релігію чи конфесію, об'єднані спільним досвідом свята та Господньої присутності у час кризи.

Поділюся своїм пережиттям Великого посту і Страсного тижня. І Воскресіння.

Сумно. Однак, це не кінець історії

Після більше місяця мандрівки різними країнами Європи я повернувся до Америки в середині березня. Основним моментом подорожі був візит ad limina до Рима разом з іншими східно-католицькими американськими єпископами та тепла зустріч з Святішим Отцем Франциском.

Після повернення — майже не виходжу з дому. Спочатку це була добровільна самоізоляція, адже не бажав ризикувати, щоб випадково не поширювати чогось, що потенційно міг підхопити під час роз'їздів Італією, Україною чи Бельгією, або ж у одному з більше десятка аеропортів.

А тоді почався обов’язковий карантин. І з цього часу всі мої пересування назовні — це кілька походів у ближні магазини та прогулянки на свіжому повітрі. Якось за себе не боюся, але безпека інших — моральний імператив. Нам треба підтримувати одне одного. Бодай прикладом. Отже, сиджу вдома і роблю все, що можна.

Вдома ми разом з єпископом-помічником Андрієм та кількома «біженцями», яких строгий карантин та скасування сполучення з іншими країнами, застав у «Місті братньої любові». На щастя, у єпископському домі достатньо місця. Хоча, немає, де правди діти, наші гості — джерело постійної потіхи, без них було б сумніше.

Ми разом молимося і працюємо. Тексти, відеоблоги, онлайн-конференції у всіх можливих програмах дозволяють не втрачати зв’язку з священиками та вірними, що розкинуті по різних штатах, співпрацівниками та друзями на різних континентах. Досвідчуємо по-новому глобальність наших проектів та команд (поки в Європі сплять, ми можемо щось доопрацювати, і навпаки, поки спимо ми, «робота робиться»). Одного дня усвідомив, що більше семи годин провів перед камерою ноутбука чи телефона — трохи забагато, особливо враховуючи те, що на початку Великого Посту я публічно обіцяв менше бути онлайн. Карантин змінив і ці плани. Адже присутність в Інтернеті, зараз чи не єдина форма бути з людьми і їм служити. Серед цієї надмірної віртуалізації відбувалися одні з найкращих у моєму житті реколекцій — протягом восьми днів духовні науки по телефону мені давав старенький священик-святець.

Так, я в ізоляції, але почуваюся у привілейованому становищі: можу піти до церкви. У домі є невеличка каплиця, та й велична катедра — просто через дорогу. У цьому храмі, який може вмістити 1500 осіб, зараз молиться лише нас кілька, переважно духовенство, решта беруть участь через онлайн-трансляцію. Молитва не переривається.

Глибоким духовним досвідом для мене стала Страсна п’ятниця. Під час ранішнього богослужіння, плащаницю, яка символізує Христове Тіло, зазвичай пишно вкладають у заквітчаний гріб перед іконостасом. У нормальних обставинах викладення плащаниці включає обхід навколо храму, під час якого вірні співають траурні наспіви. Сумні мінорні мелодії, пахощі кадила, діти і старші намагаються зайняти місця наперед, щоб краще розгледіти дійство. Пізніше на великих парафіях стоять величезні черги, і люди на колінах підходять та цілують плащаницю, усі п’ять ран нашого спасіння. Цього року такого не було.

Сумно. Однак, це не кінець історії.

Після суму Великої п’ятниці і тиші Великої суботи, у неділю, під час радісної утрені, плащаницю забирають з гробу, який відразу ж розбирають, та кладуть на вівтар, що символізує перехід від смерті до життя.

Так і є — після Хреста і смерті приходить воскресіння.

Ми це знаємо. Ми це пережили. Ми бачили смерть і воскресіння нашої Церкви.

Після 1945 року Українська Греко-Католицька Церква досвідчила щось складніше, ніж карантин протягом кількох тижнів чи місяців та неможливість велелюдних богослужінь. Протягом 44 років радянський режим намагався її стерти з лиця землі. І це майже вдалося. Почалося з жорстоких, нелюдських переслідувань. Усі єпископи і сотні священиків з родинами були заарештовані, а потім замордовані чи вислані до Сибіру. Церква була позбавлена майна, будівель, інституцій, будь-яка релігійна практика загнана у глибоке підпілля.

Болем для багатьох вірних під час Посту стала неможливість доступу до Святих Тайн — передвеликодньої Сповіді і Причастя. Сподіваємося, що цей біль не є даниною традиції, а виразником глибинної туги за Богом. Проте пам’ятаймо, що в катакомбах менше 1% довоєнного числа УГКЦ мали постійний доступ до Святих Тайн. Не кілька місяців, а два покоління.

Зараз ми маємо можливість обирати стріми Літургій та проповідей на будь-який смак, обсяг релігійного контенту за час карантину зріс у кілька разів, а у час радянської влади за прослухання Літургії на «Радіо Ватикан», якщо трансляцію не заглушили, можна було отримати серйозні неприємності на роботі, в університеті чи школі.

І до кінця 1980-тих років, радянській владі вже не треба було надмірно жорстоких переслідувань, варто було вчасно лякати і точково нищити найсміливіших, Церква ніби вимирала і, здавалося, надії немає.

Після смерті прийшло воскресіння. Спільнота, якій пророкували смерть, ожила і зараз процвітає і бореться з усіма викликами XXI століття. Її діяльність не можна ідеалізувати, але волею божою Церква пережила воскресіння, якого ніхто не міг передбачити.

Воскресіння Церкви сталося тому, що Бог хоче, щоб ми жили. Не зважаючи на хворобу чи гріх. У ньому ми — смертні грішники — будемо жити вічно. Ні вірус, ні труна, ні демон, ні тиран, ні цинізм, ні ненависть не можуть подолати чи стримати життя, яке Отець дарує Синові у Святому Дусі.

Синові і всім своїм дітям — вам, і смію думати мені.

Митрополит Борис Гудзяк

"Новое время", 19 квітня 2020