Київ – до 2000 року…

 

Первісна «Церква Христа» (ЦХ) є консервативною протестантською євангелістською фундаменталістською групою, яка виникла в так званому «Біблійному поясі» — південних та західник штатах США. Її витоки — в консервативному крилі американського релігійного руху відродження початку XIX ст.

Якщо не найкраще, то найстисліше постулати віри й мету ЦХ виклав один з її лідерів — Барретт Бекстер. Він наголошував, що ЦХ є насамперед закликом до релігійної єдності, яка заснована на Біблії. У розділеному релігіями світі, на його думку, Біблія — єдино можливий загальний знаменник, який здатен об’єднати більшість, якщо не всіх християн. Отже, треба повернутися до Біблії. Все і в усьому має бути так, як каже Господь. Звідси резюме руху за Бакстером: «Мета — релігійна єдність усіх віруючих у Христа. Підстава – Новий Заповіт. Метод – Відродження Християнства Нового Заповіту».

Ідеї Бакстера вказують на те, що «Церкви Христа» не вважають себе ексклюзивними. З його погляду, їх акцент тільки на Біблії» — де спроба ре-уніфікації роз’єднаного християнства. Здійснення цієї ідеї призводить, однак, до створення різних фракцій у самій «Церкві Христа», — деякі з них не визнають одна одну протестантськими і взагалі християнськими тощо. Будь-яку релігійну практику, про яку немає згадки в Біблії і яка не є «необхідним результатом» біблійної заповіді чи прикладу, ЦХ вважає «небіблійною» й відхиляє: жодна інтерпретація Божого слова не повинна належати людині й жодна людина не має права судити свого брата, окрім тих випадків, коли він порушує Святе Письмо.

«Церкви Христа» (ЦХ) мають географічну прив’язку в назві — «Бостонська Церква Христа», «Церква Христа — Бостонський рух», «Київська Церква Христа» тощо. Іноді зустрічається назва «Церква Христа на роздоріжжі (на перехресті)» або «Християнська церква в...» чи «Центральна християнська церква в...».

У 1967 р. старші єпископи ЦХ обрали керівником громади Чака Лукаса, котрий розробив теорію наставництва, про яку нам доведеться згадати ще не раз. Саме цю теорію взяв на озброєння пастор Стос Маккін, якого 1977 р. церковний провід звинуватив у поширенні неправдивого вчення та застосуванні методів психічного контролю. 1979 р. Маккін, натхнений ідеями Лукаса, створює власне релігійне об’єднання «Церква Христа», яка зараз є однією з найбільших неохристиянських спільнот. Кількість адептів об’єднання зростає практично в геометричній прогресії.

Отже, головний винахід Чарльза Лукаса — це теорія «наставництва». Є англійське слово «disciple», що перекладається як «учень» («учні Христа» — «disciples of Christ»); Лукас винайшов слово «discipler» — «той, хто наставляє учнів», тобто «наставник».

Наставництво, власне, означає, що кожний член ЦХ перебуває під постійним чуйним і невсипним наглядом та керівництвом іншого члена цієї церкви. Наприклад, коли на вулиці до вас підходить член ЦХ і переконує прийти на зібрання, то він, як правило, і стане вашим наставником. Він, у свою чергу, діє під керівництвом ще більш авторитетного члена ЦХ — зокрема лідера гуртка з посвячення Святого Письма (у Росії ці гуртки називаються «Бесідами з вивчення Письма» — це низовий рівень організації). Лідерами «бесід» керують євангелісти, а ними — старійшини. І так — до самої вершини, до оточення самого Стоса Маккіна, яке він «пасе» особисто.

Таке підпорядкування — ядро вчення та практики ЦХ: як Христос до смерті був слухняний Господу, так і кожен член «Бостонського руху» має бути слухняний своєму наставнику. У спільноті, таким чином, створюється авторитарний режим, який заохочує копіювання учнем свого наставника, а той наслідує свого — і так до вершини піраміди.

Поведінка, вибір спілкування та всі рішення віруючих перебувають під постійним наглядом і контролем ЦХ. Тут існує дуже жорсткий графік: щонеділі — молитовні збори (практично цілий день), в середу — зустрічі в будинках, де проводяться богослужіння для невеличких груп (це зветься «малою церквою» або «домашньою церквою»). Щонайменше раз на тиждень — вечір соціального спілкування, щодня вивчається Письмо і, звичайно, кожний член руху повинен постійно залучати нових членів.

Історія цього напрямку почалася в 1979 р. сваркою Стоса Маккіна з Чарльзом Лукасом. Маккін виїхав з Флориди й одержав місце пастора у протестантській церкві в Лексінгтоні — передмісті Бостона. Там він оселився зі своєю дружиною Оленою й невеличкою групою відданих йому людей. Незабаром церкву залишили близько половини членів громади. Але завдяки механізму «наставництва» середній приріст «Бостонської церкви» за перший рік становив тисячу водохрещень і приблизно стільки ж — за другий. Незабаром церква, де Маккін був пастором, стала для нього замалою. Почалася практика, що триває донині: оренда стадіонів, концертних та інших великих залів для недільних богослужінь.

Філії ЦХ почали організовуватися в інших містах. Материнська церква (це їхній термін) у Бостоні утворила 24 стовпові церкви (теж їхній термін) в різних містах США та Англії. Ці церкви поклали початок іншим церквам. Тут теж наявна пірамідальна структура: мати-церква, 24 стовпові церкви, і від кожної віялом відходять засновані ними церкви. «Матерня» церква наставляє «дочірні» — скажімо Київська, а згодом й Українська ЦХ підпорядковуються «Московській Церкві Христа».

Незабаром молоді адепти Стоса Маккіна відчули смак до такої діяльності: завдяки керівництву великими групами людей вони істотно покращили своє фінансове становище. Наприклад, в Англії кожен з лідерів ЦХ одержує, крім платні (порівняно невеликої — близько 1000 доларів на місяць), ще приблизно 3 тисячі на представницькі витрати, а до того ж безкоштовно користується квартирою й машиною. До цього треба додати владу над людьми, яку отримують молоді ще особи. Звичайно, далеко не всі, хто приходить у ЦХ, неодмінно прагнуть влади, але, опинившись у замкненій системі, честолюбна молодь прагне підкорити її вершини, і ці прагнення та жорсткий дух суперництва заохочуються.

Власне, в кожній замкненій спільноті є модель сходження, завдяки якій люди стають беззавітно відданими групі (і то не тільки низові її члени, але й верхівка), котра дала їм усе, чого вони досягли. Нічого іншого вони робити не вміють і життя поза цією системою уявляють собі погано.

В Україні ЦХ з’явилася в липні 1993 р., коли група з 9 американців-проповідників приїхала до Києва з Москви й орендувала зал Педагогічного інституту для проведення занять з вивчення Біблії. Керівником групи був Шон Лі Вутен, 1967 р. народження, інженер-програміст за фахом.

Маючи «накатану» програму Маккіна, громада зросла до 200 осіб за три місяці. Вутен проголосив програму «Завоювання Києва до 2000 року», де від кожного вірного учня Христа вимагалося щодня приводити двох «гостей». На початку 1994 р. статут громади було зареєстровано, і її річницю зібралось святкувати понад 1000 осіб: програма Вутена працювала.

Життя «Київської ЦХ» майже нічим не відрізняється від закордонного. Головна подія — недільна проповідь, потім — надзвичайно важливі збори щовівторка (так звані «збори з вивчення Біблії»), де збираються учні (як вони самі себе називають) й ті, хто збирається ними стати.

Ієрархічно ЦХ будується таким чином: «бесіда» — від 4 до 15 чоловік, відділення (зона) — від 30 до 40, сектор — не менше 100 чоловік, регіон — три сектори, а потім уже — регіональна церква. При цьому наставник регіону обов’язково веде один із секторів, в цьому секторі — одну із зон, а в зоні — одну з «бесід», тобто працює на всіх рівнях.

У ЦХ обов’язковою є сповідь. Відбувається це так. Людина підходить до наставника й каже: «Брате, я хочу покаятися. В мене сьогодні трапилося те й те». Буває й загальна сповідь, коли збирається вся зона (брати й сестри окремо) і всі по черзі каються: спочатку лідер, а потім інші по ланцюжку, так що процедура затягується надовго. Наприкінці лідер молиться, щоб Бог простив їм усім гріхи. Якщо людина покаялася за скоєний гріх і більше цього гріха не допускає, то покаяння її дійсне, якщо ж вона й надалі грішить тим же, то покаяння недійсне. Наприклад, якщо член церкви ранком проспав молитву й покаявся в цьому, йому прощають. Але якщо він наступного дня знову проспить, то виходить, що він не покаявся, і за це його ганьблять перед одновірцями. Якщо ж це станеться втретє, то він буде вважатися язичником і фарисеєм.

Пишатися тим, що ти врятований, а всі інші, живі й мертві, — ні, гріхом не вважається, а навпаки, навіть вітається. Паління або рукоприкладство — то страшні гріхи. Якщо людина не може кинути палити, їй у ЦХ не місце — спастись вона вже не може.

За Стоса Маккіна стало вважатися, що члени ЦХ – єдині християни в усьому світі, поза ЦХ ніякого християнства немає й бути не може.

Є люди (хоча таких і небагато), які потрапили в «Церкву Христа» з православних громад. До речі, ЦХ вважає, що всі православні чудотворці творили свої чудеса силою князя бісівського, бо не були щирими християнами і, отже, не могли творити справжні чудеса.

Свята в ЦХ не відзначають. На Великдень влаштовуються збори, але тільки для гостей, оскільки в Україні це дуже шановане свято. Але взагалі Великдень не вважається особливим днем. Проте практикуються пости — повна відмова від їжі в ім’я, скажімо, порятунку від гріха, за подругу, наречену або за когось з ближніх (від одного до семи днів за вказівкою наставника).

Гроші члени ЦХ збирають на вулицях, а також самі сплачують десятину (з них до того ж постійно щось витягають додатково). Логіка як у мормонів: десятина — це те, що належить Господу, тому віддаючи її, ви нічого не віддаєте, а якщо дійсно хочете щось пожертвувати, то потрібно дати понад десятину.

При зборі пожертвувань на вулицях використовуються обман й інші незаконні методи. Відомий випадок стався в Лондоні — сектанти організували добродійне чищення черевиків і при цьому говорили: ми чистимо вам черевики, а ви за це пожертвуйте на поміч голодуючим в Африці. Гроші дійсно пішли в Африку, але на будівництво церкви ЦХ у Лагосі (Нігерія).

«Бостонський рух» завжди наполегливо полював за студентами — це його основний «сектор роботи». Втім, у ряді університетських містечок Англії та Америки діяльність ЦХ заборонена, бо керівництво вважає, що активна участь у русі негативно впливає на успішність.

Щоб стати членом ЦХ, треба щиро покаятися у своїх гріхах, визнати, що ЦХ — єдиний шлях до порятунку, і прийняти вчення про покору. Після цього новонаверненого охрещують повним зануренням у воду. Чітка доктрина про гріх у ЦХ не розроблена — отож можна зробити висновок, що гріхопадіння Адама або зовсім заперечується, або його значення применшується. Кожний відповідає за свої гріхи, що змиваються водохрещенням. Тому практикується повторне й навіть третє водохрещення: накопичилися нові гріхи — потрібно знову хреститися. Пробувши кілька років у ЦХ, людина може раптом заявити, що її перше хрещення було несправжнім, а от нині вона нарешті дозріла для справжнього хрещення, — тоді хрестять удруге.

Але головне — вчення про покору: наставники можуть помилятися, але їх треба все одно слухатися. У такий спосіб — через слухняність і покору — ви спасетеся. Адже навіть Христос скорився Пілатові, а Господь це підкорення прийняв для загального порятунку. Кожний повинен бути слухняним хай там що.

На практиці ця система призводить до позбавлення ініціативи і впевненості в собі. Відомий випадок, коли секретарка (член ЦХ) перед тим як друкувати для начальника папірець, щоразу телефонувала своїй наставниці й питала, чи варто це робити.

В усіх відділеннях «Бостонського напрямку» кожний вірний щотижня заповнює докладну анкету, де описує все, що сталося з ним за цей період, у тому числі й подробиці інтимного життя.

До речі, тут не можна зустрічатися з дівчиною або хлопцем будь-коли. Для цього є один день тижня — субота. Ввечері цього дня всі неодружені члени ЦХ ходять на побачення, але не наодинці – повинні зустрічатися дві або більше пар. З коханою дівчиною спочатку можна зустрічатися тільки одна раз на місяць, а інші три суботи належить спілкуватися з іншими дівчатами, щоб не кривдити нікого перевагою, яку ви віддаєте своїй обраниці. Тільки через деякий час, якщо ви виявляєте наполегливість, вам дозволять зустрічатися з нею щосуботи. Крім побачень, можна раз на тиждень 15 хвилин поговорити по телефону. Після 12 місяців суботніх побачень ви можете одержати дозвіл на заручини, а через три місяці повинні одружитися. Розлучення в ЦХ заборонені.

Пік розвитку ЦХ припав на вересень 1995 р., коли Московська ЦХ надала Києву статус «гарячого міста», в якому працює аж 5 регіонів (загалом 2000 осіб).

Але з кінця 1996 р. — на початку 1997 р. ЦХ починає занепадати. Мас-медіа вміщують низку критичних публікацій, отримати можливості для здійснення акцій стає дедалі складніше, активізуються конкуренти. Більшість молоді звертає увагу на відкритіші церкви: християн повного Євангелія, які надають, крім духовної, ще й фінансову допомогу, або на мормонів — ті обіцяють, а нерідко і сприяють ще і успіхові в бізнесі. Станом на кінець 1999 р. Київська ЦХ складалася з двох зон (південної і північної) — це максимум 400 осіб.

Завоювати Київ 2000 року не вдалося.

Людина і світ. — 1999. — №11-12. — С. 41-44.

Валентин ПЕТРИК,

Сергій ЛЕВЧЕНКО