Я щойно вийшла з всенічної на Святого Василя, по-простому – передноворічної. В православній церкві було троє з кліру, прекрасний професійний хор, та я з дитиною – єдині з людей. На декілька хвилин зайшла ще жінка, яка мабуть в церкві буває нечасто: вона сумнівалася, чи можна заходити, якщо службу знімає камера. Вона поставила свічку і скоро вийшла – вочевидь, не знала, навіщо їй тут так довго стояти.

Цілком її розумію. Я теж не розуміла. Духовні гармонії, які відлунюють з другого поверху кліросу, красиві, але чи витримаєш слухати їх дві години? Моє натреноване вухо ледве вихоплювало шматки знайомих слів; що сказати про людину, яка вперше чує антифони? А якби вона їх почула, чи зрозуміла би вона їх сенс? Розчути слова традиційно виспівуваного Євангелія було трохи легше, але уривок, вирваний з контексту, традиційно залишив більше запитань, ніж відповідей. Відповіді я звикла шукати сама.

Ми простояли дві години, звучало багато слів, вони читалися та співалися швидко та механічно, щоби прискорити довгу службу. Розуміти навіть половину було нереально за музичним дійством під високим куполом.

Це були слова, які вимовлялися та співалися заради вимовляння та співів. Вони не зрошували душу та не годували розум. Вони читалися механічно, бо так заведено, що ми дві години на вечірні читаємо ці слова. Це наш вечірній ритуал, щоби віддати данину Богові, і якщо на нього не приходять – значить люди недостатньо духовні, недостатньо серйозні. Ось вчилися би в церковній школі, то розуміли би про вигнання Адама та Єви, символи покаяння та дороги назад до Раю. Вони би змогли пробиратися крізь два тисячоліття символів та зарості візантійської риторики, щоби знайти те, що дасть сили стати на крок ближчим до Бога.

Коли стало нормальним, що в церкві говориться багато слів заради самого говорення? Коли стало байдуже на те, який слід вони залишають в душах слухачів? Коли стало звичним поділ присутніх на церковній службі на тих, хто за гроші красиво створюють словесний потік та тих, хто ним оглушаються, стоячи дві години на одному місці?

Коли стало звичним і нормальним імітація богоспілкування, імітація розуміння, імітація участі?

Звісно, ця імітація не лише в церкві. Я навчалася в офіційно «найкращому» університеті країни. Вся діяльність нашого факультету була побудована на імітації. Імітації наукових напрямків, імітації наукової новизни, імітації потрібності. Студенти же імітували навчання, щоби отримати диплом, який вони ніколи не використовували. Це була діяльність, позбавлена сенсу, бо було не прийнято задавати питання «навіщо ми це все робимо?» Заради яких ідеалів, заради якої мети?

Якщо мета церковних богослужінь – приведення людини до Бога, спільне життя церковної родини, зростання в розумінні Божого Слова, обоження та трансформація нашого земного життя у Христі, то чому після більшості православних богослужінь у мене залишається питання «навіщо це було»? Чому відповіді на всі мої питання я маю шукати деінде і дві години в стінах храму залишають почуття збентеженості та відірваності від життя?

Критики, зараз ваш вихід: мабуть, я недостатньо духовна та серйозна. Але порожні стіни храмів свідчать самі за себе: люди не знаходять там відповіді на свої духовні потреби.

А вони є по замовчуванню; людина – істота духовна. Якщо вона не знаходить вічності в церкві, вона шукатиме способів заповнити цю порожнечу іншим: споживанням, окультизмом, псевдомістикою, філософією успішного успіху.

В часи СРСР церква виявлися напрочуд хиткою. Руками тих людей, які вчора були зобов’язані до обов’язкової річної сповіді та причастя, руйнувалися храми в той час, як мільйони померли голодною смертю в тому числі завдяки підіграванню декласованих елементів у селах більшовицькій владі. Не можу припинити думати: якби церква справді жила євангельськими ідеалами, а не імітацією їх, чи змогла би тоталітарна влада так швидко захопити нашу країну?

Це буде Новий Рік в воюючій країні, де ніхто не знає, що буде з нами завтра, та чи витримаємо ми. Коли ми раптово стали залежними від Божої милості та жертовності інших. Де нам всім кинутий виклик – відповісти навіщо ми живемо. Де перед всіма стоять питання – де був всемилостивий Бог, коли окупанти ґвалтували дітей в окупованих селах?

Новий Рік, коли хочеться просити, аби Господь увійшов в наше життя і дав нам сил гідно прожити цей час.

Я би все віддала, щоби в церкві напередодні Нового Року присутні в храмі могли сказати «Господи, увійди в наше серце і наше життя; дай нам витримати всі випробовування. Серед цих бід, руйнувань, та горя будь з нами». Це було би співано не солістами київських хорів, а сказано неладно і не в тон простими присутніми. Від серця.

Це був би кінець імітації всенічної. І, можливо, початком кінця імітації інших ідеалів українського суспільства.

А поки що шукати відповіді на питання я буду вдома в новорічну ніч.