Хтось із сучасників Льва Шестова сказав, що у нього «кислотний ум». А справді, все що потрапляло у апофатичний морок думки мислителя з київського Подолу, найстрункіші Спінозівські та Геґеліанські раціональні концепції – розповзались наче у густих випарах сірчаної кислоти.  

Та й сам Шестов, щоб експериментально довести обґрунтованість своїх філософських афоризмів, наче був не проти сірчаних засобів: «Плюсніть в лице красуні кислотою, і зникла її краса, і немає у світі тієї сили, яка б могла нас змусити із попереднім почуттям захоплення розглядати її спотворене лице: я не знаю, чи встоїть найглибша та найщиріша любов перед такою метаморфозою».

Філософ не шкодував ні словесної кислоти, якою цинічно дошкуляв своїм найближчим київський друзям Бердяєву й Булгакову, насміхаючись з їхньої надто швидкої трансформації з марксизму на християнство, мовляв: ледь навчившись проказувати християнський Символ Віри, вимовляють з тією ж марксистською інтонацією ім’я Христове з претензією на статус експертів з питань релігійного життя.

Шестова побоювались, так, як можна боятись людину із глибоким трагічним досвідом, після якого втрачати нічого. Він добре знає, що означає бути невиправно нещасною людиною, яка позбавляється опіки всіх земних законів, внаслідок чого пориваються всі зв’язки між нею та суспільством. Тому для Шестова «останнє слово філософії – самотність». Його «кислотний ум» ненавидить логіку, йому остогидло світло, тож вирушає на пошуки темряви, де «панує не логіка, що змушує робити висновки, а фантазія з її вседозволеністю».

Оскільки жодна наука, жодне мистецтво не дали Шестову того, що несподівано приніс апофатичний досвід темряви, він шукає слова і звуки, щоб, наче св. Йоан від Хреста, оспівати свого недавнього ворога: «Ніч темна, глуха, непроглядна, сповнена жахів ніч, чи не видається вона вам неймовірно красивою? Чи не вабить вона вас своєю тихою, але таїнственною і бездонною красою більше, ніж обмежений та гаміркий день?». Але для цього слід відвикнути дивитись разом з усіма, навчитись бачити там, де ще ніхто не бачив, «не роздумуючи, а заклинаючи, прикликаючи чужими для всіх словами неймовірну красу й великі сили». Наче натхненний поет апофатичного богослов’я, Шестов радісно вигукує: «Нехай сховається сонце, хай живе темрява!».