Князь Михайло та боярин Федор: мученицький шлях, що веде до Бога…
Ірина ЗАДОРОЖНА
Князь Михаїл як багатостраждальний мученик помітно ввійшов в історію українського християнського народу, закріпившись на олімпі святості «великим князем Київським та Чернігівським».
Як твердить дослідниця Ірина Жиленко, «Св. Михаїл Чернігівський належить до тих непересічних особистостей, яким дуже не пощастило у плані висвітлення їхньої діяльності в літописах». Про багатьох руських князів відомо завдяки літописанню, яке ними було організоване, або вони були опонентами чи союзниками тих, хто організував таке літописання. Так, князь Михаїл дещо негативно представлений у Галицько-Волинському літописі, оскільки був опонентом кн. Данила Галицького.
Уперше ім’я Михаїла Всеволодовича було зафіксовано у 1223 році у зв’язку з битвою на р. Калці. Він був серед молодих князів, які отримали у спадщину княжу владу внаслідок поразки старших князів у битві з татаро-монголами. Засів Михаїл у Чернігові. Літописці возвеличують його як вмілого воєначальника – неодноразово брав участь у різних княжих міжусобицях, часто воював з Данилом Галицьким і навіть якийсь час правив у Києві та Галичі.
Восени 1239 p., після взяття Чернігова, орда татар з’являється під Києвом, де тоді був кн. Михаїл. Іпатіївський літопис про це говорить так: «Менгу-хан тим часом прийшов розвідати город Київ і став він на тій стороні Дніпра коло Городка Пісочного. Побачивши город, він здивувався красі його й величі його. Він прислав послів своїх до Михаїла та до городян, бажаючи їх обманути, але вони не послухали його». Розуміючи, що він не зможе чинити ординцям опір, князь залишив місто. Тим більше, як твердять історики, серед городян були поширені настрої відкупитися, як це робили інші руські міста. Князь подався на захід шукати допомоги, бо бачив, що не зможе сам зупинити орду. Він навіть пробував примиритися зі своїм давнім ворогом кн. Данилом, але не зумів погодитися.
У 1245 році кн. Михаїл повернувся до спустошеного Чернігова. У Києві на той час правив суздальський князь Ярослав, який перший знайшов порозуміння з Ордою і отримав ярлик (право на правління) великого князя.
Наступного року хан Батий викликав і Михайла до Орди. Щоби урятувати Чернігівщину для себе, Михайло «поїхав із поклоном» до найсильнішого зі своїх ворогів ─ хана Батия. Детально цю поїздку і мученицьку смерть князя описує святитель Дмитро Туптало у «Житії святих». Проте, щоб урятуватися самому, потрапив у пащу лева, з якої не було вже для нього вороття, як йдеться у житії св. князя. Батий намагався переманити Михайла, щоб той за татарським звичаєм «поклонився образам ханських предків і очистив себе переходом через вогонь». Проте князь Михайло проявив стійкість, свою непідкореність, вірність народу, а насамперед ─ Христу. Святий Христовий мученик не хотів принижувати святу християнську віру, тому відмовився від пропозиції: «Не хочу словом християнин іменуватися, а діла поганих чинити», «…а Творцю поклонюся, Отцю, і Сину, і Святому Духу, що є єдиний у Тройці Бог, неба й землі Творитель».
Он як про це говориться у житії святого: «Ті ж, залишивши його на місці, куди були приведені, пішли до царя, доповіли: «Михаїл твого веління не слухається ─ крізь вогонь не йде і богам твоїм не поклоняється, але каже: не достойно християнам ходити крізь вогонь, ні поклонятися сотвореному, ні ідолам, але Отцю і Сину і Святому духу, що сотворив усе». Цар, розгнівавшись вельми, послав одного з вельмож своїх, на ім’я Єлдега, і говорить йому: «Кажи Михайлові: чому мого веління не слухаєшся, і богам моїм не поклонився єси? Але звідсіль одне вибери собі: або богам моїм поклонишся і живим будеш, і княжіння свого набудеш. Якщо ж не поклонишся богам моїм, то злою смертю помреш». Єлдега ж, приїхавши, розповів йому все сказане царем. Тоді Михаїл, відповідаючи, каже: «Тобі, царю, поклонюся, оскільки тобі Бог доручив царство світу цього, а кому велиш ─ тому ніколи не поклонюся». Каже йому Єлдега: «Михайле, знаєш, що мертвим будеш!» Михаїл же, відповідаючи, каже: «Я того хочу, аби мені за Христа мого померти, і за Віру кров мою пролити». Тоді каже йому Борис, князь Ростовський з плачем великим: «Пане батьку, поклонися ─ живим будеш». Також і бояри говорили: «Всі, пане, за тебе приймемо єпітимію, з усією землею». Коли дещо ослабів Михаїл моліннями цих, згадав дружини любов і дітей ласки, і послухав їх. Тоді Федор Михаїлові каже: «Чи пам’ятаєш, пане, слово отця нашого, котрий від святого Євангелія повчав нас?..». Це ж Федір говорив, вони ж більше почали молити, аби, послухавши, живим був. Михаїл же говорить до них: «Не послухаюся вас, бо душу свою погублю!» І знявши плащ («коць») свій, кинув їм, говорячи: «Ви славу прийміть світу цього, якщо її бажаєте!» Єлдега, почувши, що не вмовили його, поїхав до царя, повідав усе, що говорив Михаїл. Було ж християн і поган без ліку зібралося слухати, що Михаїл царю відповідав. Тоді блаженні Михаїл з Федором, відспівавши собі причасний канон, причастилися Святих Таїн, яких їм отець [духовний] дав на дорогу, благословивши за Христа смерть прийняти. І говорить той, хто стояв там: «Ой, Михаїле, ось від царя ідуть і уб’ють вас. Поклоніться, і живими будете». І Михаїл же і Федор, немов одними вустами відповіли: «Не кланяємося і вас не слухаємо». І почали молитися.
Дізнавшись про позицію князя Михаїла, обурені язичницькі волхви та жерці проклинали його. Це і визначило долю князя. Відтоді для князя Михаїла розпочався шлях, який привів його до мучеництва: татари піддали Михайла на муки, а згодом, 20 вересня 1246 року, відрубали йому голову. Разом із князем Михайлом загинув мученицькою смертю і його вірний боярин Федор.
Незадовго після мученицької смерті в 1246 році мученики князь Михайло і його боярин Федор були канонізовані. Спочатку, ймовірно, могло бути місцеве вшанування їх як святих, а загальна канонізація наступила дещо пізніше, на думку Е. Голубинського не пізніше XIV ст.
Пам’ять святих мучеників спочатку тільки вшановували свідки їхніх страждань та православні чернігівці й новгородці, загальноцерковного святкування їм не було встановлено. Проте, мабуть, дуже скоро церковне святкування пам’яті мучеників поширилося по всій Русі. Онуки святого Михаїла ─ Борис (свідок його смерті) і Гліб Васильковичі, та їх мати Марія побудували в Ростові Церкву на їх честь.
Зазначимо, християни зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова. Там вони були поховані у напівзруйнованому Спаському соборі. У 1578 році, коли Московія підпорядкувала собі Чернігівщину, за вказівкою царя Івана Грозного мощі святих мучеників були перенесені до Москви у новозбудований храм їхнього імені, а через два сторіччя – у Стрітенський собор міста. У 1774 році вони опинилися у вівтарі Архангельського собору Московського Кремля.
В Україні колись шанували святих мучеників Михайла і Федора. Зокрема, в Чернігові, у 1801 році поряд з будинком наказного гетьмана Павла Полуботка розпочалося будівництво храму на честь св. Михаїла і Феодора. Але, у зв’язку із фінансовою скрутою, спорудження церкви завершилося лише у 1806 році. Освячення храму Михайла і Федора відбулося у 1808 році. Відтоді Церкву кілька разів перебудовували і відповідно, змінюючи її вигляд. У радянський в ній не здійснювали богослужінь, як і в більшості інших храмів Чернігова.
На початку 90-х років ХХ ст. у церкві знову, як і в давні часи, залунало слово Боже. Храм було передано релігійній громаді Української Православної Церкви Київського Патріархату.
На жаль, це чи не єдиний в Україні храм на честь чернігівських мучеників. 3 жовтня 2011 року пройшло 765 років як вони своє життя віддали за віру Христову. На жаль, серед українських християн мало хто знає про цих святих, яке було їхнє життя і чим вони заслужились перед Богом. Напевно вшанування цих святих свідчить про те, як сьогодні мало ми знаємо свою національну сакральну спадщину.
Ікони з мережі інтернет
