Михаїл, князь Чернігівський
Людина і світ. — 2000. — №11-12. — С. 22-28
Ірина ЖИЛЕНКО, кандидат богослов’я
Св. Михаїл Чернігівський належить до тих непересічних особистостей, яким дуже не пощастило у плані висвітлення їхньої діяльності в літописах. З одного боку його ім’я неодноразово згадується як в українському, так і в новгородському літописанні. Проте, на жаль, у нього не виявилося власного літопису. Адже нині не секрет, що завдяки романтично налаштованим українським і російським історикам минулого й нашого століть в історії Київської Русі створено ряд стереотипно великих князів, серед яких — Ярослав Володимирович («Мудрий»), Володимир Мономах, Данило Галицький; до них нерідко долучають також Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та ряд інших заліських князів. Якщо ж проаналізувати історіографію джерел, присвячених цим особам, то побачимо, що стереотип щодо їхнього позірного домінування в історії Русі багато в чому базується передусім на значному інтересі до власних літописних зведень, в яких вони, зрозуміло, розписані виключно рожевими фарбами. Св. Михаїла можна вважати жертвою вищезгаданого стереотипу. У найбільш повному літописному джерелі, що розповідає про тогочасні події в українських землях — Галицько-Волинському літописі він, як постійний ворог головного героя твору Данила Галицького, описаний доволі негативно. Набагато ж більш прихильне до нього новгородське літописання не дає повної картини його діяльності, яка відбувалася переважно на українських землях. До того ж слід зауважити, що воно навіть сьогодні мало цитується дослідниками, особливо у порівнянні з Іпатіївським зведенням.
Проте навіть виходячи з доступної нині інформації, у нас є всі підстави вважати, що св. Михаїл був одним з найчільніших осіб у політичній ситуації тридцятих років XII ст. Особливе значення для історії Київщини має його боротьба за відновлення ролі Києва, за об’єднання навколо нього давніх руських земель проти околишніх як заліських, так і галицьких володарів, які однаково були зацікавлені в занепаді давньої столиці й боролися між собою за розподіл давньоруського спадку.
Уперше ім’я Михаїла Всеволодича з’являється в літописі під трагічним 1223 роком — роком першого нападу татар на Київську Русь. Тут в описі князівського з’їзду Михаїл згаданий серед молодших князів. Загибель у битві з татарами старших родичів відкрила йому шлях до одного з найбільших князівських столів Русі — Чернігівського. Наступні роки в житті Михаїла Всеволодича звичайні для будь-кого з князів того часу — постійні міжусобні війни, перехід з однієї коаліції до іншої. Незважаючи на негативне ставлення до нього автора Галицького літопису, навіть там він постає як добрий воєначальник та серйозний політик. Він воював з Данилом Галицьким на боці Володимира Рюриковича, згодом уже з Данилом та Володимиром — на боці Ізяслава Мстиславича, який з його допомогою посів Київський стіл. Пізніше князь Михаїл відібрав у Данила Галич, а коли Ізяслав втратив престол, відбив його у Ярослава Всеволодича Суздальського й 1236 р. сів у Києві сам. Тримаючи під своєю владою Чернігівщину, Галицьку землю (де тоді панував його син Ростислав) та Київ, Михаїл мав певний (хай і незначний) шанс об’єднати Русь. Проте ординське нашестя вирішило цю проблему по-своєму. Відтоді для київського князя Михаїла Всеволодича почався той шлях, який привів його до мучеництва, зробивши здібного політика й воєначальника одним з найбільш шанованих українських святих.
Татари вперше з’явилися під Києвом восени 1239 p., після взяття Чернігова. Іпатіївський літопис повідомляє про це так: «Менгу-хан тим часом прийшов розвідати город Київ і став він на тій стороні Дніпра коло Городка Пісочного. Побачивши город, він здивувався красі його й величі його. Він прислав послів своїх до Михаїла та до городян, бажаючи їх обманути, але вони не послухали його». Проте більшість агіографічних пам’яток та українських історіографічних джерел XVII ст. доповнюють це повідомлення інформацією про вбивство св. Михаїлом татарських послів. Зокрема, в Густинському літописі під 6746 (1240) роком знаходимо такий текст: «[Коли] князював у Києві Михаїл Всеволодич, послав безбожний Батий воєводу свого оглянути Київ; той же, побачивши велич і красу його, здивувався. І знову послав Батий послів до Михаїла Київського, бажаючи хитрістю добитися, аби поклонилися йому [кияни]. Михаїл же, бачачи підступ, повелів убити послів Батиєвих...». Вбивство татарських послів вважається великою політичною помилкою князя Михаїла, здійсненою ледь не від страху, що добре вписується в картину його наступної «втечі» від татар, так емоційно розписаної літописом його ворога Данила. Проте найбільш вірогідно, що це було зроблено ним з чисто внутрішніх причин, — можливо, тому, що частина киян хотіла добровільно підкоритися Батию. У пізньому українському хронографі XVII ст. маємо додаткову інформацію, яка, вірогідно, походить з не використаної Галицько-Волинським літописом частини літописного зведення 1238 p., свого часу виділеного В. Пашуто. Тут додано, що Менгу-хан прийшов 1239 р. з шістьма тисячами татар і, захопивши містечко Пісочне під Києвом, винищив там усе населення. Потім загін Менгу-хана був розбитий, «коли деякі з-поміж київського рицарства (як наші руські літописці свідчать), через Дніпро перехопившись, тих шість тисяч татар наголову розбили, а сам хан заледве втік до Батия». Не менш вагомим повідомленням хронографа є також свідчення, що послів відрядив не Менгухан, а сам Батий, і вже після відступу Менгу-хана. Такий перебіг подій був цілком логічним: татари не пішли б на підступ, присилаючи до Києва послів, якби надіялися легко взяти місто.
Цікаво, що, на думку Б. Рибакова, один з билинних сюжетів – про Калина-царя відображав саме наближення військ Менгу-хана 1239 р.
Перемога над татарським загоном дозволила Михаїлу на рік відтягнути взяття Києва! В Галицько-Волинському літописі цю хай і локальну, але за тих обставин вражаючу перемогу над татарами відзначено не було, оскільки це створило б занадто несприятливий фон для опису «подвигів» Данила Галицького.
Таким чином перед нами постає вже зовсім інший образ св. Михаїла — не пасивної жертви, якою, власне, були інші руські можновладці, але переможця й уже внаслідок того — природного керівника Русі чи тієї її частини, яку навіть на кінець 1239 р. ще цілком реально було оборонити від татарського нашестя. Адже сили Золотої Орди також були на межі, й досить сильний організований опір міг зупинити нападників. Проте, звичайно, одна Київщина, як до того й Залісся, не могла вистояти перед татарською навалою. Михаїл добре розумів це, бувши свідком трагічної загибелі заліських земель, яким він, так само як і інші можновладці, не надав допомоги. Будучи неабияким політиком, київський князь не міг не усвідомити зробленої тоді помилки й не зробити з неї однозначного висновку: для перемоги над татарами необхідне значне об’єднання сил. Проте крім нього самого, більш-менш реальною силою володів на той час лише його давній ворог Данило Галицький. Очевидно, навіть їхнього об’єднання (плюс військові загони дрібніших можновладців) не вистачило б для утворення армії, здатної протистояти Орді. Тоді князь Михаїл вирішує шукати допомоги на Заході.
Галицько-Волинський літопис повідомляє про «втечу» св. Михаїла в Угорщину так: «Потім же Михайло побіг услід за сином своїм перед татарами в Угри, а Ростислав Мстиславич Смоленський сів у Києві. Данило тим часом поїхав на нього, і захопив його, і зоставив у нім Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, щоб утримати проти іноплемінних народів, безбожних татар ...» Галицько-Волинський літопис скрізь називає Димитрія воєводою Данила Галицького. Інакше у хронографі. Передусім там зазначено, що «Димитрій» було хрестильним ім’ям київського князя Володимира Рюриковича, колишнього союзника Михаїла, який, проте, ставши на бік Данила Галицького, був невдовзі залишений ним без допомоги і врешті втратив Київський стіл, який і посів Михаїл. Саме цей Димитрій-Володимир, згідно з київським списком пізнього українського хронографу, й сидів у Києві на час Батиєвого нападу. На думку Ю. Князькова, Данило Галицький, прийшовши до Києва після від’їзду Михаїла — добровільно чи бувши до того змушеним військовою силою, — залишив княжити в Києві Володимира-Димитрія, якого придворний літописець галицького князя послужливо назвав його воєводою. Вірогідність цього свідчення підтверджується повідомленням В. Татищева, який під 1188 роком також зазначав, що хрестильне ім’я Володимира Рюриковича було Димитрій, а також тим, що «воєвода Димитрій» пізніше став почесним бранцем Батия, що звичайно було прерогативою особи князівської крові.
Проте повернімося до свідчень Галицько-Волинського літопису: «Коли Михаїл втік з Києва в Угри, Ярослав Інгварович, поїхавши, узяв княгиню його, і бояр його схопив, і город Каменець узяв. Почувши ж се, Данило послав послів, кажучи: «Пусти сестру до мене, тому що Михаїл обом нам зло замишляє». І Ярослав послухався слів Данила, і так воно сталося — прийшла до них сестра, до Данила й Василька, і держали вони її у великій честі.
Король же не оддав дівчини своєї Ростиславу, а погнав його від себе. Пішли Михаїл та Ростислав у Ляхи до вуя свого, до Кондрата, і прислав Михаїл послів до Данила й Василька, кажучи: «Многократ провинилися ми обидва перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв, — то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, — невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ворожнечі з тобою не буду мати».
І Данило, і Василько не спом’янули зла, оддали йому сестру і привели його з Ляхів. Данило також раду вчинив з братом своїм [і] пообіцяв Київ йому, Михаїлові, а синові його Ростиславу дав Луцьк. Але Михаїл через страх перед татарами не наважився йти до Києва, тому Данило й Василько дозволили йому перебувати в землі своїй і дали йому пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі.
Михаїл тим часом, довідавшись про взяття Києва, втік із сином своїм у Ляхи до Кондрата. А коли татари наблизились, то він не видержав тута, пішов у землю Воротславську і прибув до міста німецького, що зветься Середа. Німці ж, побачивши, що в нього добра багато є, побили йому людей і добра багато одібрали, й онуку його вбили. І Михаїл не дійшов. І зібрався він, і був у печалі великій, бо татари вже прийшли були на бій до Індриховича, і вернувся Михаїл назад знову до Кондрата».
Як бачимо, тут змальовано далеко не привабливий портрет князя Михаїла — страхополоха і втікача, який залишив своє місто і країну напризволяще. Така характеристика, лише трохи пом’якшена, власне, перейшла й до житія святого. Але чи дійсно це було так? Київський князь прекрасно розумів, що військова сила Русі зламана. Навіть об’єднавшись із Данилом, він навряд чи міг би створити доволі велику армію. Втім, на коаліцію з Данилом, який, наляканий татарським нападом, пасивно чекав розвитку подій і, здається, менше боявся татарського нападу, ніж звеличення Михаїла, годі було сподіватися. Його ставлення до київського князя добре відбилося у свідченнях Галицького літопису. Реальна можливість організувати відсіч лежала за межами Русі — в Європі, якій також загрожувала орда. Саме такою діяльністю, очевидно, й можна пояснити часті переїзди Михаїла в Польщі та Угорщині, пізніше замирення з Данилом, а також поїздку до Німеччини, де його було пограбовано й де він через те «не дійшов [куди вирушив]». То куди ж він ішов? Виходячи з відомої нам нині інформації про пошуки Михаїлом союзників на Заході в перші роки татарського завоювання Києва (про цю подію, так звану місію митрополита Петра, досліджену В. Пашуто, ми скажемо нижче), цією справою він тоді і займався.
Поза тим, які б причини не зіграли головну роль у тих трагічних подіях, результат був відомий зарані: 6 грудня 1240 р. Київ був захоплений і вщент сплюндрований татарами. Михаїл повернувся на Русь через кілька місяців після того, весною 1241 р. Можливо, гніваючись на Данила, що зіграв не найкращу роль у зриві анти-ординської коаліції, він поїхав прямо до Києва, не заїжджаючи до нього, — очевидно, плекав думку про відродження міста. Його син Ростислав у цей час зрікся активної позиції батька, помирився з Данилом і пішов у Чернігів, де, проте, затримуватися не хотів, знову почавши переговори про шлюб з угорською принцесою. Як свідчить Галицький літопис, Михаїл Всеволодич оселився за Києвом на острові.
Навіть втративши незалежність, руські князі були дуже далекі від думки про об’єднання для опору орді. Так, не припиняв ворожнечу з Михаїлом Данило. У той же час його син Ростислав Михайлович переїхав до Угорщини, де зрештою одружився з донькою короля Бели. Михаїл, очевидно, вирішив використати цю обставину для загальноруської справи, але це йому не вдалося. Галицько-Волинський літопис під 1245 роком (насправді 1244 р.) не без іронії зазначає: «Михаїл ж, почувши, що король оддав дочку за сина його, утік в Угри. Але король угорський і син його Ростислав честі йому обоє не вчинили, і він, розгнівавшись на сина, вернувся до Чернігова». Остаточне повернення князя Михаїла на Русь слід, очевидно, віднести до кінця 1245 — початку 1246 р. В’їхати до столиці він уже не міг, бо Київ на той час був зайнятий намісником суздальського князя Ярослава, який став першим, хто раболіпно подався до Батия за «ярликом», за що отримав «старшинство» над іншими князями й Київ.
До того ж часу відноситься цікава подія, що в історичній науці отримала назву «місія митрополита Петра». Саме ігумена київського Спаського па Берестові монастиря Петра Акеровича, вірогідного автора київського літописного зведення 1238 p., В. Пашуто атрибутує як того православного «архиєпископа Петра» з Русі, який виступав на католицькому соборі в м. Ліоні, скликаному 24 червня 1245 р. з татарського питання. На думку В. Пашуто, Петро Акерович після татарського нашестя й повернення до Києва Михаїла став з його санкції київським митрополитом замість Йосифа, доля якого після 1240 р. невідома. В. Пашуто не приділяє уваги питанню про канонічність цього поставлення. Надзвичайно маловірогідно, аби за тих тяжких умов Михаїл міг вдатися до патріарха. Та в будь-якому разі його дії у ситуації, коли патріарх не поспішав посилати до Києва свого кандидата, а налагодження церковного життя було нагальною необхідністю, були цілком вмотивовані. Втім, здатність Петра керувати кафедрою залежала тоді далеко не від церковних чинників. Зокрема, Данило Галицький на той час уже, мабуть, мав свого кандидата на цю посаду — майбутнього митрополита Кирила. Становище самого князя Михаїла теж було далеке від стабільності. Русь знаходилася під владою монголів, які віддали Київ Ярославу Всеволодичу. Можливо, саме тоді Петро Акерович був вигнаний зі своєї кафедри і приєднався до Михаїла Всеволодича, який і послав його на Ліонський собор, розглядаючи, мабуть, цю місію як останню спробу апелювати до західноєвропейської спільноти, Петро Акерович справив глибоке враження на учасників собору. Проте ці намагання без обіцянок унійного характеру не могли вплинути на дії папської курії.
Саме в цей час колапсу всіх своїх сподівань Михаїл отримав «пропозицію» поїхати на поклон у ставку Батия. Незважаючи на однозначне повідомлення житія, ми, звичайно не можемо точно сказати, їхав він туди з наміром прийняти мученицький вінець чи дійсно змирився з поразкою. Проте виходячи з наведеної вище інформації, житійна оповідь виглядає доволі вірогідною. Таке надихане розпачем, але сміливе рішення могло бути останнім засобом боротьби, останньою спробою хоча б своєю смертю навернути русичів на боротьбу з ординцями.
Історія мучеництва св. Михаїла є кульмінацією всіх редакцій житійних оповідей про нього. Та передусім скажемо кілька слів про самий предмет релігійної суперечки. На час завоювання Русі монголи були язичниками. Повідомлення Плано Карпіні про те, що «вони вірують в єдиного Бога» є, власне, непорозумінням, оскільки під іменем «Тенгрі» монголи вшановували небо як частину природи. За повідомленням того ж Карпіні, «у них є якісь ідоли з повсті, зроблені за образом людським, вони ставлять їх обабіч дверей ставки і вкладають у них щось на зразок сосків з повсті, визнаючи іх за оберігачів стад, які дарують їм багато молока і приплоду худоби». Серед них також був поширений шаманізм з характерним для нього очищенням вогнем. Тому обряд проходження між двох вогнів мав виганяти з душ прибульців недобрі думки про монгольського правителя. Таким чином навіть на думку православних істориків він був скоріше принизливим, ніж однозначно противним християнській вірі, зрікатися якої ординці нікого не примушували, бувши загалом доволі віротерпимими.
Виходячи з усього сказаного, найбільш поширеними поглядами на обставини загибелі св. Михаїла є, власне, два. Перший викладений в «Истории русской церкви» преосв. Макарія. Він вважає, що віротерпимі монголи вимагали від інших того ж самого — поваги до своєї віри. Отже, Батий засудив князя Михаїла та його сподвижника Федора «не з ненависті до християнства й не зі сліпої ревності до поганства, а засудив тому, що вони не погодилися виявити повагу до пануючої релігії монголів, якої дотримувався й сам хан, і рішуче відмовилися виконати його волю». При цьому, зважаючи ще й на традиційно невисоку думку про князя Михаїла та його діяльність, у сучасній науці склався пересічний погляд на нього як на випадкову пасивну жертву випадку.
Дещо глибше була розглянута ця проблема Є. Голубинським. Він вважає, що доля Михаїла була наперед вирішена Батиєм, який не міг простити йому вбивство своїх послів. Тому його заманили в Орду, де спеціально спровокували, змусивши виконати не звичайний обряд, якому піддавалися всі князі, але щось більше, що дійсно було пов’язане з наругою над його вірою. Справді, якщо в літописних повідомленнях причиною конфлікту названо історію з вогнями, то в усіх редакціях житія до того додано також інформацію про необхідність вклонитися ідолам – і тим, що, згідно з повідомленням як житій (більш глухим), так і Плано Карпіні, стояли при вході до ставки, й іншим, назви яких у різних редакціях житія різняться між собою. Інформацію про ідола отримуємо з опису Плано Карпіні: «Насамперед також вони роблять ідола для імператора, з пошаною ставлять його на візку перед ставкою, як ми бачили при дворі справжнього імператора, і приносять йому багато дарунків. Присвячують йому також коней... Опівдні також вони поклоняются йому як Богу і змушують вклонятися деяких знатних осіб, що їм підпорядковані». Саме цьому ідолу, згідно з повідомленням Карпіні, і змушували поклонитися св. Михаїла. Безсумнівно, цей обряд у своїй повноті не міг не сприйматися як відречення від християнської віри.
Таким чином, думка Є. Голубинського справді є більш конструктивною. Та все ж вона змальовує св. Михаїла стороною до певної міри пасивною. Проте чому ми не повинні вірити повідомленню житія, де сказано, що Михаїл був готовий до мучеництва ще в Чернігові? В житії точно вказане ім’я княжого духівника Іоанна, отже, про розмову з князем дійсно могло бути відомо від цієї особи. Тобто це повідомлення не може бути просто риторичним зворотом. Навіть якщо князь Михаїл їхав в Орду без конечного бажання прийняти мучеництво, а надіючись дістати ярлик на своє князівство, він був готовий до цього мучеництва! З іншого боку, Батий знав його не лише як убивцю своїх послів, але і як послідовного противника татарського панування. І хоча ми не можемо однозначно сказати, чи дійсно він створив умови, яких св. Михаїл не міг стерпіти, а чи той прийняв за наругу над вірою доволі невинний обряд з вогнями, але, на нашу думку, є підстави гадати, що св. Михаїл ішов на смерть свідомо, і ця смерть не була випадковою.
Що стосується перебігу самої трагічної події, то вона в житії та у творі Плано Карпіні описана майже однаково — адже останній відвідав Орду через вісім місяців після страти й міг чути про неї від очевидців.
Редакція житія св. Михаїла єпископа Іоанна
...волхви ж хотіли Михаїла і Феодора вести крізь вогонь. Михаїл «Не достойно християнам ходити крізь вогонь, ні поклонитися ідолам, але тільки Трійці — Отцю і Сину і Святому Духу поклонятися!»
Ті ж, залишивши його на місці, куди були приведені, пішли до царя, доповіли: «Михаїл твого веління не слухається — крізь вогонь не йде і богам твоїм не поклоняється, але каже: не достойно християнам ходити крізь вогонь, ні поклонятися сотвореному, ні ідолам, але Отцю і Сину і Святому духу, що сотворив усе». Цар, розгнівавшись вельми, послав одного з вельмож своїх, на ім’я Єлдега, і говорить йому: «Кажи Михайлові: чому мого веління не слухаєшся, і богам моїм не поклонився єси? Але звідсіль одне вибери собі: або богам моїм поклонишся і живим будеш, і княжіння свого набудеш. Якщо ж не поклонишся богам моїм, то злою смертю помреш». Єлдега ж, приїхавши, розповів йому все сказане царем. Тоді Михаїл, відповідаючи, каже: «Тобі, царю, поклонюся, оскільки тобі Бог доручив царство світу цього, а кому велиш — тому ніколи не поклонюся». Каже йому Єлдега: «Михайле, знаєш, що мертвим будеш!» Михаїл же, відповідаючи, каже: «Я того хочу, аби мені за Христа мого померти, і за Віру кров мою пролити». Тоді каже йому Борис, князь Ростовський * з плачем великим: «Пане батьку, поклонися — живим будеш». Також і бояри говорили: «Всі, пане, за тебе приймемо єпітимію, з усією землею». Михаїл же відповів їм: «Я не хочу іменем лиш християнина зватися, а справи поганські творити». Коли дещо ослабів Михаїл моліннями цих, згадав дружини любов і дітей ласки, і послухав їх. Тоді Федір Михаїлові каже: «Чи пам’ятаєш, пане, слово отця нашого, котрий від святого Євангелія повчав нас?..» Це ж Федір говорив, вони ж більше почали молити, аби, послухавши, живим був. Михаїл же говорить до них: «Не послухаюся вас, бо душу свою погублю!» І знявши плащ («коць») свій, кинув їм, говорячи: «Ви славу прийміть світу цього, якщо її бажаєте!» Єлдега, почувши, що не вмовили його, поїхав до царя, повідав усе, що говорив Михаїл. Було ж християн і поган без ліку зібралося слухати, що Михаїл царю відповідав. Тоді блаженні Михаїл з Федором, відспівавши собі причасний канон, причастилися Святих Таїн, яких їм отець [духовний] дав на дорогу, благословивши за Христа смерть прийняти. І говорить той, хто стояв там: «Ой, Михаїле, ось від царя ідуть і уб’ють вас. Поклоніться, і живими будете». І Михаїл же і Федір, немов одними вустами відповіли: «Не кланяємося і вас не слухаємо». І почали молитися.
Тоді вбивці прийшли і Михаїла схопили, розтягли його по землі за руки і за ноги, били його палицями, і по серцю, і по хребту, і кинувши ниць на землю, били його ногами. І це довго робилося. Один, що відрікся віри християнської і став поганином, на ім’я Доман, цей відрізав голову блаженному Михаїлу і відкинув її геть. І потім говорить Феодору: «Ти поклонися богам нашим, і всю владу свого князя отримаєш». І говорить їм Феодор: «Княжіння не хочу, а вашим богам не поклонюся, але і я постраждати за Христа мого хочу, як і князь мій». Тоді й Федора почали мучити, як і блаженного Михаїла. Наостанок же чесну його голову відрізали.
Ті, дякуючи Богу, і передали святі душі свої в руці Божі, новоявлені святі мученики Михайло і Федір місяця вересня в 20 день.
Повідомлення Карпіні Плано
...Михаїла, що був одним із великих князів Руських, коли він поїхав на поклон до Бату, вони змусили раніш пройти між двох вогнів; потім вони сказали йому, щоб він вклонився на полудень Чингисхану. Той відповів, що охоче поклониться Бату і навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, бо християнам цього робити не личить. І після кількаразової вказівки йому поклонитися та його небажання, вищезгаданий князь передав йому через сина Ярослава, що він буде убитий, якщо не вклониться. Той відповів, що краще бажає померти, ніж зробити те, чого не личить. І Бату послав одного охоронця, що бив його п’ятою в живіт проти серця так довго, поки той не помер. Тоді один з його воїнів, який стояв тут же, підбадьорював його, говорячи: «Будь твердий, тому що ця мука недовго для тебе продовжиться, і негайно настане вічна радість». Після того йому відрізали голову ножем, і у вищезгаданого воїна голова була також відтята ножем»
Тіла святих мучеників було перевезено з Орди до Чернігова, де й поховано.
1500 р. Чернігів захопили війська московського великого князя Івана III, причому Чернігівський і Брянський єпископ Йона був вивезений до Москви. Після цього протягом ста років Чернігів не мав навіть власного єпископа і знаходився під орудою смоленського ієрарха, який носив титул Смоленського і Брянського. Столітнє (до 1618 р.) «духовне окормлення» Чернігівської землі московськими митрополитами виявилося передусім у втраті нею своїх давніх святинь, серед яких — мощі св. Михаїла та Федора, вивезені 14 лютого 1572 р. до Москви, і Єлецької Богородиці. Як пише митрополит Макарій, 1582 р. Іван IV, вигнаний з українських земель Стефаном Баторієм, «вынужден был (sic!)... вывезти из нее все православные церкви с их принадлежностями». Звідси узвичаївся ще один день пам’яті святих — 14 лютого. Мощі св. мучеників були в Москві упокоєні у храмі, освяченому в їхнє ім’я, але звідти 1770 р. перенесені до Сретенського собору, а 21 листопада 1774 р. — до Архангельського собору Московського кремля.
* Йдеться про Бориса Васильовича, сина Василія Костянтиновича, кн. Ростовського (1231-1277), і внука св. Михаїла — представника тієї когорти князів татарської доби, які зуміли досить добре пристосуватися до нової реальності.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Полное собрание русских летописей, т. 2.
2. Князьков Ю. П. Оригинальные известия по отечественной истории в украинском хронографе.
3. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII- XIII вв. — М., 1982.
4. Татищев В. Н. История Российская. — М.-Л.,1964. — Т. 3
5. Пашуто В. Т. Киевская летопись 1238 года // Исторические записки. — 1948. — № 26
6. Джиованни дель Плано Карпини. История монголов. — М., 1957.
7. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — М.-Л.,1950.
8. Макарий. История русской церкви. — М., 1995. — Кн. 3.
9. Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации (XІ — XVI вв.) — М., 1986.
10. Голубинский Е. История русской церкви. — М., 1900. — Т. 2. — Ч. 1.
11. Черниговские иерархи //Труды Киевской Духовной академии. — 1860. — Ч.2.
