Кого слухає Митрополит Онуфрій?
Насправді, для нього усе це не має значення. Він тому й мовчить, що нікого крім Церкви не слухає. Для нього головне — послух Церкві. А кому це конкретно — Церкві?
Я, як колишній семінарист а ні на йоту не здивувався, тому факту, що митрополит Онуфрій й досі є почесним членом синоду РПЦ.
Чому не здивувався? Тому що в семінарії безпосередньо зустрічався з церковною бюрократією і властивим для неї, як і для будь-якої іншої бюрократичної системи людських стосунків, цинічним ставленням до особистості.
Митрополиту Онуфрію взагалі байдуже, що йому каже навіть його власне сумління, не те що українське суспільство. Йому важливо, що думає про нього Бог. Божа воля проводиться тільки від старшого по чину — патріарха. І навіть якщо патріарх вбивця — воля Божа через нього діє.
Аморальність для такого Бога, у Якого він вірить, не відіграє великого значення. Тут головне — вірність. Пий, блуди, вбивай — все Бог пробаче, якщо триматимешся "нашої Церкви". І Бог не пробаче, якщо житимеш праведно й по любові, але не ходитимеш у "наш храм".
В нас так заведено було, правий ти чи ні, коли перед тобою "чин", то навіть якщо він сповідує відверту єресь, ти можеш тільки піддакувати, примовляючи при цьому: "простіть, благословіть".
Порча церковної бюрократії в тому, що підлеглі відчувають відповідальність перед людьми, які часто не відчувають своєї власної відповідальності перед Богом, хоча від Бога мають владу в'язати і рішити.
Це як у євангельській притчі. Якщо Глава Церкви десь там на Небесах, і не вмішується в наші справи, то ми своїм не поступимось. Так Господар як в путь далеку йшов, то нам свій виноградник доручив. А виноградарі, видко, позабували, що свобода має межі, окреслені штахетами, котрими Він огородив Своє хазяйство. Найманці зрозуміли, що по чому, навчились жити "по понятіям", а заповіді на гарному папері написали, оздобили золотом і сріблом та поставили в музей нащадкам для поклоніння. Самі ж зиск конкретний мали від того господарювання за власними правилами. Попробуй повернись, Господар! Тепер штахети немов стіни неприступної фортеці щетиняться на ту любов, яка дарувала нам безцінний дар: благодать і свободу.
Митрополит Онуфрій своїм мовчанням там, де потрібне тверде слово правди, нічого не підкреслював, ніякої політичної позиції не виражав. Він монах, що довгий час подвизався в Троїце-Сергієвій лаврі і просто виконав послух "згори", тобто з Москви: цей посил йде саме звідти.
Наївно думати, що церковна система налагоджена десятками років в СРСР ось так взяла й безслідно розпалася.
Ні. Вона й досі функціонує. А єпископат УПЦ — то функціонери церковно-бюрократичної системи Московської Патріархії. Вони й до нині цього не заперечують на ділі, бо усі знаходяться у відкрито опублікованих списках РПЦ.
Митрополит Онуфрій абсолютно спокійний і, напевно, переконаний, що несе мужньо свій хрест, як майже святий архієрей гнаної Церкви, там, у вертепі політичних пристрастей поміж безбожниками і єретиками в окупованій агарянами-американцями Україні.
Для нього, як і для дев'яносто дев'яти процентів вірян та духовенства УПЦ, — то не Україна страждає від війни, то УПЦ страждає від України. В цьому легко переконатися просто послухавши і почитавши, про що говорять в УПЦ.
Паства не думає своєю головою, вона несе послух главі Церкви — не Христу, а митрополиту Онуфрію. В послушництві так прийнято – не думати, а виконувати і молитись.
Однак цей принцип духовного життя дає свої плоди лишень в стінах монастиря в молитовних обіймах старця, що тебе любить, і якому ти всім серцем довіряєш.
Однак, коли цей принцип витягується з обителі і вмонтовується в церковно-бюрократичну структуру, то виходить те, що ми й спостерігаємо – безумство, безкультур’я та егоїзм.
У благодатному послушництві старець несе відповідальність перед Богом за ввірене йому чадо, а митрополиту Онуфрію головне, щоб самому відмолитись і біленьким бути перед Богом, щоб, не замочивши ноги в людських сльозах, предстати перед Престолом Божим і сказати: "Я все зробив, що міг, то паства виявилась не така, за нашим Патріархом не пішла, секуляризована була".
В Церкві панує принцип соборності, винятково точно виражений в книзі Діянь Апостольських: "угодно Духу Святому і нам". Не мені одному і не тому, хто для мене авторитет, Патріарх це чи Президент. Церква у всьому світі одна, розділена на безліч членів, і єпископство одне, рівне перед Богом, лише розсіяне по різних державах. А рішення Церкви – то Божа благодать, що скеровує людей, які згодні в любові.
В УПЦ немає соборної процедури рішення питань і поки що не може бути, тому що патріарх сусідньої держави як керував, так і керує своїм вірним послушником-митрополитом Онуфрієм і вірними йому українськими вірянами.
Я щось не пам’ятаю, щоб керівництво УПЦ зверталося до своєї пастви, до рядових пастирів за порадою, чи хоча б з роз’ясненням ситуації. Ось це особисте ставлення, чи то відсутність ставлення, зневага до людей, як на мене, визначальна риса в цій ситуації.
Паства митрополита Онуфрія потрапляє під абсолютно справедливий різець суспільної думки. Вона схожа на покинутих в гарячій точці солдат, які не мають зброї, хоча й до бою готові, починають втрачати дух. А пастирі в перший-ліпший момент дадуть дьору, їм є куди і з чим та на чому. В більшості архієреїв УПЦ є під Москвою доволі "благодатні апартаменти".
Митрополит Онуфрій просто отримує вказівки через довірених осіб, які й виконує з вірою, що його в скрутний момент не покинуть. Він дуже послідовно веде своїх чад на хрест, як вівчар на заколення, нічим особисто не ризикуючи, бо ж він – герой Святої Русі. Про це відкрито говорить уся РПЦ! У це щиро вірить паства УПЦ!
Мовчання митрополита Онуфрія дуже красномовне. Замість нього говорять про нього з Росії. Ми слухаємо рупор сусідньої держави в образі предстоятеля УПЦ. В цьому теж легко переконатися, поглянувши на те, як патріарх Кирил називає його вірним чадом РПЦ і спирається на "його сповідництво", коли благословляє російську армію на захист "нашої Церкви на Україні". Й Онуфрій жодного разу цьому не заперечив. Як то кажуть, мовчання — знак згоди.
А може б митрополит Онуфрій звернувся до свого патрона — патріарха, щоб той посприяв поверненню українських воїнів з полону? Серед них, впевнений, є парафіяни УПЦ.
Хто вони для предстоятеля УПЦ – Каїни? Але ж за всіх чад Церкви повинно боліти серце Предстоятеля, за всіх ближніх – серце монаха, за всіх померлих – серце православного християнина.
Митрополит над цим не думав, він просто "смиренний послушник Їхнього Святійшества": "Тобі не властиво думати, бо все те від нечистого: помисли сумніву. Ти слухай і не дивись, що я приймаю участь у всіх державних заходах, що прославляють героїв Російської Федерації, що "від моря до моря розширяють границі русского міра". Ти повинен виконувати циркуляр – на Україні "війна з православ'ям, яку веде українська держава". Ну й що, що людям боїшся глянути в очі, що перед Богом лукавиш, тому й не виходив на люди – "послух вище посту і молитви".
Представники УПЦ по всьому світу розносять відверту брехню про якісь старанно висмоктані з пальця гоніння. З мого народу московська пропаганда робить гонителя Церкви Христової, а митрополит Онуфрій, вибачайте на слові, зіграв роль актора в театральних постановках Кисельова про фашистську владу, яка "кидає наше духовенство в тюрми".
Але режисер цієї трагедії, напевно, відомий. Патріарх вже давно і відкрито говорить про "дискримінацію по віросповідному принципу на Україні". На офіційних інформаційних каналах Росії і Патріархії вималювали ікону священномученика Онуфрія, що окормляє "мученицю Церкву".
А де чада митрополита Онуфрія, якщо він жодного разу не звернувся до українського народу із словами співчуття і каяття? Або хоча б до парафіян власної Церкви, які втратили своїх рідних? Або до священників, яким російська армія знищила храми? Йому про "співчуття" просто не було розпорядження з гори!
А хто ці хлопці, Герої України, для нього? Вороги його хворої ілюзії про русскій мір. Ні, не може бути нічого спільного між Богом і мамоною! Допоки не покається людина в цій утопії, не зможе полюбити простих Христових чад, а буде віддавати їх на жертовний вівтар ідей великої православної Імперії, яку вона, нажаль, плутає з Царство Божим!
