Коли національний фатум набуває рис благословенного шансу
Національна єдність майже завжди була слабким місцем в українській історії. А плач Ярославни з приводу фатальної ворожнечі поміж давніми русичами плавно переходив у жалісливі плачі часів Козаччини, Гетьманщини, Розстріляного відродження чи Другої світової. В історії України найпопулярнішою молитвою всіх часів була «Боже, нам єдність подай».
А Він її чомусь не подавав. Бо не хотів? Бо ми такі добрі й чемні, а Він цього не побачив? Чи, може, тому, що Він не приймає такого собі «небесного патерналізму», коли покладаються на волю Божу, а самі вперто не хочуть змінити в собі те, що і призводить до тих бід? Небесна педагогіка часом буває невблаганною.
Новітня російсько-українська війна в якомусь сенсі стала моментом істини. По-перше, ми – бодай на короткий час – таки стали єдиними. По-друге, ми вже здатні до саморефлексії й аналізу, щоб осягнути сенс свого існування. Отож пройдімося по головних вузлах нашої вузлуватої долі.
Фатум регіональних відмінностей
Україна і без родових грамот прекрасно доводить, що вона є прямою спадкоємицею Київської Русі – бо вона успадкувала її феодальну роздробленість та розмаїтість. З того часу регіональні відмінності були нашим фатумом, бо національну єдність ми бачили в однорідності, гомогенності. Врешті-решт, не було в цьому нічого дивного, бо довкола нас вигравали передусім ті народи, які або були моноетнічними (що буває загалом дуже рідко), або долали свою розмаїтість єдиною імперською матрицею, а тому й виглядали єдиними. Нам же не вдавалося створити свою державу, не те що імперію. Тому й прагнули ми гомогенності, співаючи всім тим краянам, хто не був схожим на нас, пісеньку Едіти П’єхи: «Стань таким, как я хочу». (Втім, ця моя іронія вочевидь повисне в повітрі, бо скільки людей сьогодні згадає російську співачку моєї молодості Едіту П’єху?!).
У час незалежності одвічна мрія галичан «розбудити Велику Україну» й уподібнити її галицькому стандартові українця швидко змінилася на прагнення «донецких» епохи Януковича, щоби «все было Донецк». Київ якось перемелював усе це, але вироблений ним стандарт всеядності й аморфності породжував тип українця-пристосуванця, який, може, і згладжував якось гострі кути, але справжньої єдності не творив.
І тоді за роботу взявся Владімір Владіміровіч (многії літа горіти б йому в пеклі!). Прагнучи зловжити нашими мовними і регіональними відмінностями, Путін навпаки сприяв дивовижній національній консолідації українців. Але механізми такої консолідації були вже випрацювані на українських Майданах. Регіональні відмінності там втрачали свою небезпечність, оскільки представники різних регіонів стояли пліч-о-пліч у своїй боротьбі за справедливість. А наявність спільного ворога була прекрасним «консолідатором», дія якого лише підсилилась, коли спільним нашим ворогом став господар Кремля з усіма своїми опричниками. Відтак уже 8 місяців війни Україна дивує світ своєю стійкою консолідованістю.
То що: мети ми досягли й національну єдність забезпечили? На жаль, не все так просто. І диявол криється у важливому висновку: консолідація не означає гомогенізацію. Мозаїчність нашої ідентичності залишиться й надалі, а після війни може легко вибухнути. Адже дія головного консолідатора – спільного ворога – може на той час зникнути. Натомість вибухнуть, скажімо, усі випадки втоми одне від одного переселенців і приймаючої сторони. Вибухнуть взаємні докори, що хто «робив не так» у час війни і взагалі де він чи вона її перебули. Врешті-решт, із новою силою вибухнуть політичні суперечки. А в суперечках ми мастаки.
Отож небезпека очевидна, й ми як нація потребуватимемо великого самоконтролю. Допомогти нам може, по-перше, пам’ять про той дивовижний досвід національної згуртованості у час визвольної війни. Ми можемо на нього поклика́тися й маємо бути активними носіями і відтворювачами цієї згуртованості. По-друге, ми повинні використати параметри нинішньої епохи, для якої характерна «єдність у багатоманітті». Ця епоха добре лягає на нашу етнопсихологію. Тут єдність означає не однодумство, а здатність із множинності ідей вибрати наймудрішу. І по-третє, держава не має пустити цю справу на самоплив. Навпаки, потрібна активна її політика щодо підсилення позитивних зв’язків між регіонами, оскільки всі дотеперішні антагоністичні жупели типу «бандерівської» Галичини і «промоскальських східняків» під цю пору суттєво потріпалися. А самі політики мали б заприсягтися, що не використовуватимуть у своїх змаганнях одвічні інструменти роздору – питання мови та релігії. Тобто вся країна мала б перетворитися на один потужний реабілітаційний центр.
Фатум роздорів і застарілих управлінських рішень
Мозаїчність української ідентичності майже детермінує виразну мережевість нашого суспільства. В Україні сильними є не вертикалі, а горизонталі. Громадянське суспільство складається з численних маленьких нестійких асоціацій, які досить важко піддаються централізованому управлінню. З одного боку, ця риса нам дуже допомагає, бо через неї нам не загрожує сакралізація влади, як це незмінно стається у нашого північного сусіда. З іншого боку, наше бунтарство мало в історії й негативні прояви. Ось лише дві цитати:
Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине… – ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі. В’ячеслав Липинський
Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов’язково такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, праця яких має визначний руїнний характер?! Митрополит Андрей Шептицький
Класичними зразками такої руїнної натури в добу Козаччини стали так звані Чорні ради. Здавалося б, їхні прагнення були виправдані: гетьман справді прокрався. Але вони не захотіли зважити на те, що головний ворог стоїть поруч і цим бунтом залюбки скористається. Отож оце підсліпувате бунтарство ставить нас перед головною загрозою: ворогові ним легко маніпулювати. Що він століттями і робив, розбурхуючи наші емоції і перетворюючи наші природні розбіжності на фатальні розколи.
Проте українські Майдани, а тепер і війна продемонстрували ще одну закономірність: як тільки з’являється одна велика мета – вийти на Майдан або перемогти у війні, – стається справжнє чудо, і всі ці різноспрямовані горизонтальні осередки вмить консолідуються й набувають одного вектора дії. Причому стається це не через заклик Мустафи Наєма чи волю Президента, а через внутрішній резонанс у самому суспільстві. Саме це і сталося тепер на початку російсько-української війни, коли, зокрема, вибухнуло наше масове волонтерство – і враженим був увесь світ.
Якщо хочете, ця сама закономірність почасти проявляється і в ЗСУ. Сучасна модель напівавтономних військових формувань, які самостійно приймають рішення, для нас близька не тому, що вона – натовська, а тому, що вона відповідає нашій мережевій ідентичності. В соціальній доктрині Церкви цей принцип має назву субсидіарності й означає вміння передати повноваження на нижчі рівні, які спроможні їх реалізувати. Проте важливою передумовою є те, що всі ці напівавтономні формування об’єднує одна велика стратегічна мета. Отож уперше за довгі століття українська суспільна природа увійшла в резонанс із сучасними суспільними технологіями, і в цьому перед нами відкривається великий шанс.
Для появи такого резонансу дуже важливою є довіра до цінностей. Українці сильні, коли вірять у добро. Вони непереможні, коли вірять, що можуть самі це добро захистити. І навпаки, в історії ми втрачали свої шанси, коли доходили висновку, що зло перемогти неможливо і що ми – малі люди й нічого змінити не можемо.
Проте можна з усією певністю сказати, що цей резонанс діє лише за надвисоких температур суспільних викликів і не діятиме, коли температури спадуть. Апеляції до воєнного часу нічого не дадуть: резонанс поволі зникатиме. І що тоді? Я бачу дві можливі небезпеки.
По-перше, перед владою може постати спокуса замінити цю зниклу консолідованість авторитарним «скріпленням вертикалі». Адже безконкурентність воєнного часу була такою вигідною і привабливою! Точну назву цій спокусі дав о. Андрій Зелінський: це «русскій мір» під українським прапором.
Цим, однак, я не хочу запідозрити нинішнього Президента Зеленського в тому, що він уже тепер снує авторитарні задуми. Проте він сам має пам’ятати, що в майбутньому спокуса безконкурентності таки може подіяти. Досить лише згадати про те, що політичних опонентів Президента допускають на телевізійні марафони лише після досягнення певних домовленостей. Бо в головах наших політиків і можновладців іще не утвердився згаданий мною принцип субсидіарності. Модель «усім керувати і все тримати під контролем» іще заполонює голови нашого керівництва: у цьому вони й бачать сенс влади. Тому орбанівський крен до авторитарності завжди буде висіти над нами дамокловим мечем.
По-друге, свої спокуси будуть і перед громадянським суспільством. Бо ті мережеві асоціації та напівавтономні формування також мають свою хворобу, назва якій – отаманщина, а логіка якої – «я не терпітиму над собою отого дурня».
Українцям і в мирний час не бракувало емоцій, з якими вони реагували на своїх опонентів. Таке благо демократії, як можливість змагатися у виборі оптимального шляху розвитку, надто часто ставало нашою бідою, оскільки ми перетворювали змагальність на ворожнечу. Митрополит Андрей Шептицький дав діагноз цій хворобі: моральна гемофілія, бо від найменшої суперечки ми відразу стаємо ворогами, і ця суперечка не припиняється, як не спиняться кров у гемофілії класичній.
Чи зникне ця хвороба після війни? На жаль, ні. Мало того, вона лише загостриться, бо всі ми переживатимемо психологічну травму, яка лише підсилюватиме емоції. Після війни відновиться політична боротьба, а це означає, що почнуться політичні «розборки». Кожна сторона в суперечці відразу ж апелюватиме до того, що кров загиблих не дає морального права думати інакше, ніж думає вона. Тому градус суперечок лише зростатиме.
Отож перед вами на цьому круглому столі стоїть завдання: як подолати всі ті згадані небезпеки й спокуси? Вони точно не зникнуть, але тоді як можна було б нейтралізувати їх і, зробивши це, стати нарешті державним народом? Ви мусите знайти креативні антидоти від наших суспільних болячок, бо інакше почуєте новий плач Ярославни.
Я згоден із думкою, що адаптація європейських моделей може бути ключем до успіху. Наведу один приклад: коли давні русичі прикликали варягів, стверджуючи, що «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема», європейські моделі вже послужили нам добру службу. Отож ми також «можем повторить».
Тільки не забуваймо про наш специфічний пакет цінностей, про який нам нагадує літописна оповідь про вибір віри. Адже стародавні кияни вибрали не раціональну організованість латинян, а літургійну пишноту візантійців. Тобто хочемо ми цього чи ні, але діятиме правило перуанського економіста Ернандо де Сото, що в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню. Тобто тут, як і завжди, values matter – цінності мають значення.
