• Головна
  • Публікації
  • Інтерв'ю
  • Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко...

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко - фото 1
01 червня, 14:20
Інтерв'ю
Розмова з Єлизаветою Доценко, лікаркою, мирянською діячкою, керівницею гуманітарного проєкту «STEP-IN» в Україні, про віру у професії, християнство як спосіб мислення і сприйняття світу, материнство й роботу.

Коли зустрічаємося з Єлизаветою вперше, вона тримає на руках двомісячну донечку Ярославу й паралельно обговорює робочі питання з колегою. Вона не лише дбайлива мама двох діток (удома чекає майже трирічна Лукія-Естер), але й християнка, лікарка, що встигла попрацювати в Польщі, в українській мережі приватних клінік «Американський Медичний Центр», рік працювала в таборі для біженців та вимушено переміщених осіб в Іраку, де була однією з трьох медиків, що опікувалися п’ятьма тисячами людей.

Одразу після повномасштабного вторгнення Єлизавета з кількома колегами запустила гуманітарний проєкт «STEP-IN» в Україні, у межах якого організовані курси для медиків з політравми, психічного здоров'я, комунікації; українські лікарні можуть отримати необхідне обладнання, а вимушено переміщені українці — медичну допомогу.

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко - фото 115330

— Розкажіть: як почався ваш шлях до медицини?

— Я ніколи не планувала йти в медичний. Більше орієнтувалася на економічний, юридичний (куди таки вступила після школи). Але там навчання не пішло. Тоді постало питання: продовжувати чи просто залишити? У результаті я пішла з юридичного, рік не вчилася ніде.

На той час в Івано-Франківську в монастирі редемптористів відкрилася лічниця, де робили лікувальні масажі. Там працювали мої друзі, і я почала біля них вчитися робити масажі. Це було й соціальне служіння водночас. Один священник каже: «Лізо, ти не хочеш в медичний?» Я подумала, що можна спробувати. Того року вперше вступали за результатами ЗНО ― і я вступила. Але аж на четвертому році навчання, під час практики у Львівському обласному клінічному кардіологічному центрі, зрозуміла, що медицина ― це моє. Потрапила туди випадково ― як волонтерка під час «Євро-2012». У Центрі бачила хороших лікарів, на яких хотілося бути подібною. Після закінчення практики ми з подругою залишилися ще на місяць. Нам дозволяли бути на операціях, асистувати. Уже з четвертого курсу почався мій свідомий шлях.

— Як ви потрапили в Ірак?

— Так само, як вибір місця навчання, рішення про поїздку в Ірак відбулося в кризі. У мене були труднощі з інтернатурою: вчилася на державному й 2014-го року мене скерували в Алчевськ. А тоді його вже захопили росіяни, та й лікарні тієї, мабуть, уже не було. Після довгих пошуків знайшла в Києві роботу своєї мрії ― дитячу кардіореанімацію. Та це було ще до того, як Уляна Супрун стала міністеркою охорони здоров’я. Усе зависло на тому, що там, напевно, просто чекали хабаря. Я була дуже розчарованою й навіть була готова залишити медицину.

У той час моя близька подруга через знайомого священника-єзуїта дізналася про проєкт «STEP-IN» в Іраку й уже там працювала. Кликала мене. Спочатку я сумнівалася, але коли почула, що вдвох зі ще одним лікарем вони за день прийняли близько ста пацієнтів, то зрозуміла, що це мій шанс залишитися в медицині. Хотілося бути там, де моя робота справді потрібна. Просто заплатити хабаря й бути лікарем, бо це нібито статусна робота? Тоді це все втрачає сенс. Я розуміла, що потрібна в Іраку. Подумала: «Може, варто поїхати?» І відчула внутрішню радість, що це воно. Це не було раціональне рішення.

— Ви працювали в лікарні з біженцями та вимушено переміщеними особами. Розкажіть про специфіку тієї роботи: ви займалися виключно сімейною медициною чи доводилося братися за випадки, що потребували допомоги вузького спеціаліста?

— Варто згадати, що це не була така лікарня, як ми собі уявляємо. Це був табір для біженців. Він виглядав приблизно так, як у нас зараз модульні містечка. У цьому таборі жило п’ять тисяч людей. З модульних будівель була облаштована й поліклініка. Я працювала як сімейний лікар, це була загальна практика. Хоча часто доводилося мати справу із захворюваннями, якими в Україні зазвичай займаються вузькі спеціалісти, бо потрібного лікаря в нашій лікарні не було або ж люди не мали можливості поїхати в місто (це за 70 км від табору). У таких випадках ми радилися між собою (усього нас було троє), а також з колегами з України.

Накладалася специфіка психологічної травми, бо ми працювали з етнічною групою єзидів (їхня батьківщина розташована у горах Курдистану; в основному мешкають на півночі Іраку, у Сирії, Вірменії, Грузії та навіть в Україні ― ред.). Це така національна й релігійна меншина, що 2013-го року пережила вже сімдесят третій геноцид від ІДІЛ. Це вперше я мала досвід роботи з людьми з психологічною травмою. Також у таборі були внутрішньо переміщені особи з Іраку в Курдистан, біженці із Сирії. Я працювала там рік.

Єлизавета з командою в Іраку - фото 115333
Єлизавета з командою в Іраку

 

— Реалії Іраку й України зовсім різні. Однак серед наших співгромадян зараз теж багато тих, хто через російську агресію переїхав в інше місто чи іншу країну, не має коштів, а інколи ― й доступу до медичної допомоги. Як би ви охарактеризували трагедію мешканців Іраку й теперішню трагедію українців?

— Мої батьки родом з Донеччини, бабуся з дідусем живуть на тимчасово окупованій території. 2014-ий рік мене теж дуже торкнувся. Я розуміла, що таке криза під час війни, за рахунок емпатії. Але цілковите усвідомлення відбулося, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії. Ми з чоловіком та донькою на той час жили в Києві.

Насправді історії дуже перегукуються. Думаю, для мене найбільшим уроком з Іраку було те, що часто люди показували велику згуртованість і стійкість до травми. У нас працювали психіатри з України та Нідерландів. Вони сказали, що фактор їхньої стійкості ― їхня спільність. Відчуття, що я не сам у цьому, це сталося з нами як з нацією, а не з окремою особистістю, робило їх сильнішими. Вони трималися разом і навіть після виїзду за кордон дуже гуртувалися. Для мене було уроком те, що не індивідуалізація, а згуртованість робила цих людей міцнішими.

— Це протилежне до того, чим зараз керується європейська культура, у якій усе рухається до індивідуалізму. В Іраку й у нас ― в Україні ― навпаки працює спільнотність. Як пояснити це, на вашу думку? Це характеризує нас як суспільство іншого рівня розвитку, чи ми просто зіткнулися з іншими проблемами?

— Думаю, це культуральна відмінність. Чим далі на Захід ― тим більший індивідуалізм, чим далі на Схід ― тим більший колективізм. Не думаю, що ми маємо справу з якимись іншими викликами, просто інакше даємо їм раду. Що цікаво, якщо порівняти реакцію на агресію українців та реакцію Сходу (в конкретному випадку ― Іраку), то ми значно резильєнтніші й стійкіше реагуємо. Одна знайома жінка працює в досить великій міжнародній організації, яка впродовж 20-ти років займається охороною здоров’я в країнах у зоні конфлікту, війни. Вона сказала, що таку згуртованість людей, як в Україні, бачить уперше. Вони вражені, наскільки швидко ми все відновлюємо. Ще один чоловік, з яким я перетиналася в Іраку, і який добре знає український контекст, наголошував, що українці вражають своєю стійкістю. Це сильно нас відрізняє.

Окрім того, нам не притаманний такий фаталізм, як в Іраку та Сирії. Їм здається, що в них немає майбутнього. У нас же більше людей вірять у перемогу, борються і навіть за кордоном мають активну позицію.

Ірак, 2019 рік. Робота мобільної клініки на виїзді. Справа - Zuzana Ulman, засновниця  STEP IN - фото 115361
Ірак, 2019 рік. Робота мобільної клініки на виїзді. Справа - Zuzana Ulman, засновниця STEP IN

 

— У вас сильна християнська позиція. Як ви почувалися як лікарка-християнка серед тисяч людей різних віросповідань, які мають інші цінності, інше сприйняття світу?

— Спочатку було складно. Мусульмани та єзиди були більшістю наших пацієнтів. Були й християни, але їх не так багато. Я працювала з людьми, але розуміла свою закритість, відчувала інакшість. Спочатку були такі думки, що я знаю, як правильно, це ви неправильно живете. Східна культура, ментальність відрізняються. Мені досить довго здавалося, що вони щось не так роблять і нам треба їх навчити. Але з часом я присмирила свою «західну експансію» й зрозуміла, що в багатьох речах нам є чого від них повчитися. Дуже полюбила єзидів. Вони прості, пережили багато страждань і переслідувань.

Це не була місіонерська місія, у нас було виключно медичне завдання. Але я дуже відчувала підтримку Бога, що Він завжди дбає, бачила маленькі чудеса навколо. Коли ми піклуємося про тих, хто найбільш вразливий, незалежно від їхньої віри, то Бог дуже в цьому підтримує. Хто я така, щоб когось засуджувати? Я навчилася приймати інакшість, не думати, що хтось гірший чи має бути таким, як я очікую. Для мене це був досвід, що розширив сприйняття.

— Єзиди пережили понад сім десятків геноцидів, але вони досі є, тримають свою культурну й ментальну самобутність. У нас так само століття травми за плечима й ми переживаємо нову зараз. Часто в цій травмі складно вийти з позиції жертви. Як би нам міг допомогти їхній досвід?

— Ми, насправді, досить непогано справляємося зі своєю травмою. Я це обговорювала з власним психотерапевтом. Покоління, які зазнавали травм, дуже багато нам дали. Те, як ми зараз реагуємо на це ― уже показник. Звісно, 20% людей усе одно страждають після травматичних подій. Але в нас досить високий рівень усвідомлення травми, важливості психічного здоров’я. Я не впевнена, що ще якась європейська країна відреагувала б на вторгнення так, як ми.

Основний урок з Іраку ― спільнотовість і взаємопідтримка. Індивідуалізм тут просто вбиває. Якось до мене на прийом прийшла вагітна, у якої щойно загинув брат. Він повернувся у своє деокуповане від ІДІЛ місто, відкрив двері замінованої будівлі й підірвався. Жінка була в шоці, мала дуже високий тиск і панічну атаку. І медбрат, який працював також моїм перекладачем, сказав їй, що тепер буде її братом. Він уперше бачив цю жінку! Потім справді приходив до її родини на обід, вони спілкувалися телефоном. Це пройняло мене до сліз. Також був працівник, у якого вбили сорок людей з родини. Він мав важку травму, але працював у нас лаборантом. Мені здається, якби зі мною таке сталося, то це була б крапка. А вони вміли це проходити, підтримувати одне одного. Завдяки цьому єзиди пережили 73 геноциди й переживуть усі труднощі. Більше того ― вони знають, що таке з ними колись знову станеться, але не здаються. І це вихід.

З чоловіком Богданом і старшою донькою - фото 115336
З чоловіком Богданом і старшою донькою

 

— У нас також є розуміння, що допоки Росія в теперішньому вигляді межує з нами кордоном, то остаточного спокою й крапки в цій війні не буде.

— Так, і це знову й знову з нами траплятиметься. Важливо не мати амнезії. У єзидів її немає, вони чітко пам'ятають, хто й чому спричинив геноциди. Нашою помилкою може бути часткова амнезія й ілюзія, що раптом усе стане добре. Треба пам’ятати, хто агресор, хто ворог і передавати знання з покоління в покоління, щоб не було розслаблення.

— Ви зазначали, що бачили прояви Божої сили, любові й підтримки у своєму житті. Розкажіть, як їх помічаєте? Як розумієте, що Бог вас почув?

— Дуже часто питаю себе, чи я почута. Думаю, як і кожен. Якось у мене був інтенсивний потік пацієнтів ― наприклад, двадцятеро на день. Відчувала, що вже ментально й емоційно виснажена, адже часто слухала травматичні історії. Пам’ятаю, як я вже була на межі, розуміла, що зараз почну зриватися на пацієнтів. Просто закрилася в кабінеті, попросила всіх вийти, дуже коротко помолилася й раптом відчула, як прийшла сила. Коли перекладач зайшов, то здивувався. Казав, що в мене навіть погляд змінився. Тобто я відчула в цей конкретний момент, що Бог зміцнив мене, ніби знову вдихнув силу до життя. Тоді був загальний стан вдячності, буття в моменті. Якщо вдома я більше помічала буденність, то там було наче святкування життя. Це на рівні відчуттів. Але зазвичай присутність Бога бачу постфактум. Розумію, що тоді-то я, мабуть, була не сама.

— Чи бувають у вас кризові моменти у вірі?

— Чесно, здається, що вони в мене не минають (сміється ― ред.).

— У своїй непростій діяльності після повернення в Україну ви знаходите силу створити власну сім’ю й народити дітей. Як вдалося усе поєднати?

— З першою дитиною мені здавалося, що неможливо що-небудь поєднувати. Тепер я розумію, що вагітності відрізняються, діти різні, пріоритети ― теж. Тоді я не уявляла, як на щось інше переключатися. Дитина займала дуже багато емоційного ресурсу. Я почала працювати, коли старшій виповнився рік: по пів дня двічі на тиждень. А ще вступила на магістерку з біоетики в УКУ, коли Лукії-Естер було 6 місяців.

Після першої вагітності мене дивувало, як мами ще щось встигають. Це навіть тригерило, бо чому я так не можу? Нам завжди здається, що хтось встигає те, що встигаємо ми, і те, що ми бачимо. Але, наприклад, я можу не робити 80% того, що роблять інші мами. Делегую. Оптимізували прибирання, мама допомагає з готуванням. Дуже легко ідеалізувати, але не варто, бо це як закон економіки: якщо більше одного, то менше іншого. Це не про героїзм, а про пріоритетність.

Зі старшою донькою у відрядженні - фото 115337
Зі старшою донькою у відрядженні

 

— Ви наважилися на другу дитину вже після повномасштабного вторгнення, враховуючи всі стреси й ризики.

— Пів року ми жили у Франківську. Там моя мама, ми були вдома. 2020-го року був ковід ― народилася наша старша. Зараз повномасштабна війна. Ми ніколи не знаємо, що буде завтра. Війна трошки змінила уявлення. До неї мені здавалося, що мають бути ідеальні умови для народження дітей. Але тепер зрозуміла, що відкладати не варто. Діти народжуються у своєму народі у свій час, вони не можуть бути відірваними від контексту. Я маю подбати про пристосованість своєї дитини до нашої історії. Чекати ідеальних умов ― штучно, бо їх може ніколи й не бути. Повномасштабне вторгнення показало мою сильну сторону, про яку я не знала: взяти й робити. У цій відвазі я почуваюся живішою.

— Чи бував у вас стан, коли здавалося, що більше сил не залишилося?

— У мене була післяпологова депресія після народження першої дитини. Перші пів року мені було складно, ми тоді з чоловіком жили самі в Києві, у нас не було жодної сторонньої допомоги. Рятувала соціальна взаємодія. Ми тоді майже щотижня кликали когось у гості. Я розуміла необхідність спілкування. Частково також навчання дало ресурс. Досі був акцент на дитині й своєрідна втрата своїх меж. А навчання відновило відчуття власної значущості. Також стає краще, коли фізично й психологічно відновлюєшся повністю. Звісно, я за потреби завжди зверталася за допомогою спеціалістів.

— У вас не було враження, що це надумані й неважливі проблеми, знецінення?

— Це було складно сприйняти нормальним. Були моменти фаталізму. Уже з другою дитиною знаєш, що перші кілька місяців минуть, маля почне повзати, рідше прокидатися вночі. Усе динамічно змінюється. З першою дитиною здається, що так буде завжди і я випала з життя. Чесно кажучи, немає розміреного темпу, постійного розуміння, у чому потрібна допомога. Коли пройшла тест з виявлення післяпологової депресії, він показав, що вона в мене є. Я тоді подумала, що, напевно, просто настрій поганий. Тобто сама досить довго це не визнавала, але потім звернулася за допомогою.

— Часто говорять про легке материнство. Яким ви собі уявляли власне й чи таким воно виявилося?

— Думаю, материнство стало важчим, ніж я уявляла, особливо перші три місяці. Важливо говорити, що материнство може бути легке й нелегке, і це не завжди залежить від мами. До прикладу, з першою дитиною я мала майже ідеальну вагітність, з п’ятого місяця не працювала, читала книжки, слухала музику, гуляла в лісі. І тим не менш після народження було складно. А будучи вагітною молодшою ― Ярославою ― я проїздила близько 20-ти тисяч кілометрів за кермом. Дуже активно працювала до останнього дня перед пологами. Ярослава значно спокійніша. Певні речі від нас не залежать. Це не мамина вина чи недопрацювання. А ще варто багато речей делегувати й просити допомоги.

У наш час велике соціальне й емоційне навантаження, є значно вищі вимоги. Ми вже дбаємо про емоційний стан дитини, знаємо, що таке контейнерування емоцій. Це важко. Інформаційне перенасичення, ковід, війна. Більше стресу, більше усвідомленості. Я майже впевнена, що колись теж були післяпологові депресії. Просто ніхто не знав, що це таке.

Єлизавета з сім'єю на першому складі 'STEP-IN' у Франківську - фото 115338
Єлизавета з сім'єю на першому складі "STEP-IN" у Франківську

 

— Розкажіть, коли запустили діяльність гуманітарної організації «STEP-IN» в Україні?

— В Іраку було досить багато українців. Ми говорили про відкриття проєкту «STEP-IN» в Україні ще у 2018-му році. Але тоді, на старті, не було розуміння, що саме й де починати. Та й фінансування не отримали. Після початку повномасштабного вторгнення вже 25 лютого ми всі зідзвонилися. Багато хто був за кордоном. В Україні було троє людей, які могли запускати проєкт. Тоді зрозуміла: я готова. Думаю, це була реакція на стрес ― битися, хоча досить часто я завмираю.

Цей проєкт почався з хаотичного волонтерства, поселення знайомих з Києва. Чим я спочатку тільки не займалася. Потім ми писали проєкти, робили оцінку ситуації й поступово це переросло у великий проєкт. Усе починалося з трьох ініціативних людей в Україні й чотирьох у Словаччині, без фінансування, без грантів. Зараз у нашій команді понад 50 осіб. У травні ми отримали фінансування від японського уряду на кризові пункти на кордоні. У червні в Мукачеві почала працювати мобільна клініка для допомоги внутрішньо переміщеним особам. У серпні відкрився хаб у Дніпрі. Я є засновницею української гілки «STEP-IN», але ще четверо людей з менеджерської команди в Дніпрі. Це не одноосібна відповідальність. Я багато в них вчуся й отримую підтримки.

Як поєднувати з материнством? Від певних речей довелося відмовитися. Раніше я вичитувала дитячу психологію й чітко планувала, як ми з донькою будемо проводити день. Потім же я максимально старалася бути присутньою в житті дочки, ми всюди були разом, вона всюди зі мною їздила. Але, звісно, часто бувало, що я працювала, а вона просто була поруч. Викручувалася, як могла, це було непросто. Але я розуміла: якщо сяду й нічого не робитиму, то почуватимуся гірше. Великою була підтримка чоловіка. Він працював з дому й узяв на себе побут. Без його підтримки мені й половини не вдалося б. У якийсь момент ми навіть поділилися: пів дня я працюю з дочкою, пів дня ― він, а я маю час на роботу, що потребує високої концентрації. Кілька днів на тиждень, поки ми були у Франківську, моя мама могла гуляти з дитиною.

Можливо, я знизила свої стандарти й дещо змінила пріоритети. Я не могла інакше, не могла лишатися осторонь, але старалася тримати баланс. Не завжди виходило. Але я намагалася постійно бути з дитиною, обговорювати з нею все. Мені було важливо, аби вона відчувала безпеку й мою присутність, коли навколо загальна тривожність і війна.

— До вас можуть звертатися лікарі, чи як ви дізнаєтеся про потреби?

— Один з напрямків проєкту― забезпечення лікарень новим обладнанням. Спочатку ми шукали лікарня в гуглі, в реєстрі. Це були дев’ять лікарень у трьох областях. Станом на сьогодні ми вже забезпечили понад 100 закладів новим обладнанням або модульними клініками. Двоє людей з команди роблять інтерв’ю з представниками лікарень, шукають контакти. Тобто ми шукаємо тих, у кого є потреба. А буває так, що наша команда провела десь тренінг і привезла звідти запит на обладнання. Ми вносимо його в систему.

Щодо тренінгів, то в більшості випадків ми активно розсилаємо листи. Координатори телефонують безпосередньо у медичні заклади й дізнаються, чи цікава там наша пропозиція.

— Ваша робота синхронізована з Міністерством охорони здоров’я?

— Прямо, мабуть, ні. Не можу сказати, що ми скоординовуємо кожну дію. Але комунікували, щоб отримати дозволи на роботу мобільної команди. А коли писали проєкт, то я радилася з Олександром Лінчевським, який був заступником Уляни Супрун. Він нам порадив багато чого щодо політравми. Також комунікували з Центром громадського здоров’я.

У чернігівській поліклініці, травень 2022-го року - фото 115334
У чернігівській поліклініці, травень 2022-го року

 

— Що ви зараз визначаєте головним у своїй діяльності?

— Потребу. Коли ми починали проєкт, то зробили оцінювальну поїздку: Київ, Чернігів, Суми, Запоріжжя, Дніпро. У Сумській області був випадок, коли стоматолог зашивав рани й надавав першу медичну допомогу. Це стало поштовхом для написання проєкту на курси з політравми для всіх медиків, щоб вони могли надати допомогу пацієнтам з травмами, поширеними у воєнний час. Ми бачили, що багато ВПО на Закарпатті не мають доступу до охорони здоров’я. Потім було очевидно, що медичні заклади перенасичені пацієнтами. Був окремий проєкт забезпечення лікарень медичним обладнанням. Він досі триває. Зазвичай ми закуповуємо нове обладнання під запит. Тепер частина проєктів закінчується й ми писатимемо нові. Наприклад, одним з пріоритетів зараз є ментальне здоров’я.

— Чим ви керуєтеся, що вас найбільше включає? Може, у кожній сфері це щось інше?

— Думаю, так. Це внутрішня тяга до повноти життя в тому сенсі, щоб реалізувати ті таланти, які Бог заклав. Часто мені здається, що маю певний талант, але через страх боюся щось зробити. Наприклад, мрію піти на курси з вокалу, але досі не зважилася. Якщо я не буду реалізовувати внутрішні поштовхи, то не буду до кінця собою.

— Тобто в кожній діяльності ви намагаєтеся стати найкращою? Я кажу не про перфекціонізм, а про вміння зробити щось настільки добре, наскільки це можливо.

— Можливо, це більше про постійний шлях до себе справжньої і часткове дослідження того, якою, власне, я є, якою Бог мене створив. Це шлях самопізнання через різну бурхливу діяльність.

— Як вам у цьому допомагає християнство? Чи маєте якісь свої ритуали?

— Ні. Мені інколи здається, що я є спостерігачем того, як Бог будує. Три роки тому я б не подумала, що буду в менеджерській команді досить великого проєкту. Мені здається, тут велика частина Провидіння, на яке я просто реагую, погоджуюся чи ні. Але мені здається, це не є щось унікальне, Бог у житті кожного діє по-різному.

— Чим для вас є ваша робота?

— Це значна частина мого життя. Вона дає мені сенс. Робота ― велика частина реалізації тяги бути корисною. І також для мене дуже важливі соціальні взаємодії. У нас дружня команда й для мене робота ― це також приналежність до великої групи. Це покликання. Щось таке, що виходить за межі тільки мого життя.

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко - фото 115339

— Це одна роль. Сім’я ― зовсім інша. Чи у вас ще до створення сім’ї закрадалися думки, що доведеться обирати: повністю вкладатися в медицину або залишити її і присвятити себе сім’ї? Чи ви завжди вірили в поєднання?

— Я думала, що існує «або» ― «або». Тому досить довго боялася одружуватися. Колись я думала про дитячу кардіохірургію й була готова все життя бути сама, бо мені подобалася ця спеціальність. Але потім вирішила, що кардіохірургом не буду. Чітко проговорювала зі своїм майбутнім чоловіком, що маю страх, що після одруження все моє життя закінчиться на побуті й дітях. Але він сказав, що не очікує цього від мене. І тоді я подумала: «Добре, за цього чоловіка можу вийти заміж». У мене був страх, що доведеться вибирати.

У подружжі можливо все поєднати. Чоловік багато підтримує мене в навчанні й роботі. Звісно, бувають різні ситуації, не ідеалізуйте. Я не до кінця вірила, що зможу все. У мене було психологічне уявлення «скляної стелі», але коли бачила приклади жінок довкола, які змогли, то розуміла, що треба спробувати й мені.

— Ви стажувалися у Польщі, а також тривалий час працювали в мережі приватних клінік в Україні. Як відрізняється досвід закордонних лікарень від українського? Чи є зараз суттєва відмінність між приватними й державними лікарнями в контексті взаємодії лікарів з пацієнтами?

— З одного боку, у мене було багато приємних вражень від стажування в Польщі. З іншого, я розуміла, які в нас є сильні сторони й не ідеалізувала. На Заході значно довший час навчання. Коли закінчуєш університет, то ще 3-5 років ти є резидентом під наглядом старшого лікаря і завжди можеш обговорити свої помилки. Тобто є різниця в освіті: право на помилку й відсутність страху сказати, що ти чогось не знаєш. Так лікар вчиться, підвищує свою ефективність. У нас часто фразу «я не знаю» навіть в університеті сприймають негативно. Відповідно, лікарі бояться визнати помилку, а це блокує розвиток.

Друга відмінність у тому, що за кордоном є систематичне навчання комунікації пацієнт ― лікар. У когось воно є вже просто через емпатію, але загалом це навичка, яку можна набути. У нас цього немає в освіті, до пацієнтоорієнтованості ми тільки рухаємося. Але з 2018-го року, відколи Уляна Супрун була міністеркою, стався квантовий стрибок.

Щодо ставлення: думаю, різниця не в тому, приватна лікарня чи державна. Більше йдеться про особистість лікаря. Можна у приватній натрапити на непорядність, а в державній знайти чудового спеціаліста. Хоча в державних закладах з комунікацією ситуація гірша.

— Ви продовжуєте навчання на магістратурі з біоетики?

— Так. Це спільний проєкт УКУ та Університету Лойоли в Чикаго. Це онлайн-навчання з десяти курсів. Однією з тем мого зацікавлення в біоетиці є гінекологічне й акушерське насилля. У нас про це мало говорять, а жінка після пологів особливо вразлива й незахищена.

Чернігів, травень 2022-го року - фото 115335
Чернігів, травень 2022-го року

 

— Чи бачите впровадження цих знань у свою сферу діяльності? Яким загалом бачите своє професійне майбутнє?

— На п’ятирічний термін не загадую. Якщо довжиною в рік, то бачу себе в проєкті «STEP-IN». Сфери роботи й навчання частково перетинаються, бо ми проводимо внутрішні тренінги з комунікації для лікарів. Біоетика досить широка галузь. У США це окремий предмет, що має багато спектрів: від трансплантології та акушерського насильства й до нейтралітету. Наприклад, як гуманітарна організація ми маємо дотримуватися міжнародного гуманітарного права й нейтралітету. Це досить проблемна тема для працівників, бо якщо до нас прийде людина, яка підтримує «русскій мір», то мусимо їй так само допомогти.

Узагалі більше бачу реалізацію цього навчання не так в цій роботі, як щось паралельне. Після народження другої дитини я зрозуміла, що акушерське насильство ― дуже важлива тема, про яку мало говорять. Я подумала, що це може бути окремий напрямок навчань і тренінгів. А, можливо, якийсь правозахисний проєкт. Ідея ще визріває. Членкиня організації, яка займається правозахистом жінок у пологах, казала, що перші десять років їхньої діяльності зайняли розповіді жінкам про їхні права. А тепер треба навчити жінок їх відстоювати. Від того, що ми знаємо про права, насилля не зника.

Фактично від цього залежить майбутнє життя дитини, ментальне й фізичне здоров’я мами. Це важливий момент ініціації для жінки. Від пологів залежить майбутнє нації. Часто жінки вразливі, сконцентровані на дитині, тому в цей час важливо, щоб хтось сказав за маму, щоб хтось озвучив її голос, бо вона не має сил на це, як і на судові позови. Медична система бере забагато влади на себе. Жінка стає не суб’єктом, а об’єктом пологів. Самоствердження жінки через пологи повністю нівелюють своїм патерналізмом, авторитарністю.

— Чимало випадків травм дітей і матерів при пологах, які спричинило недбальство лікарів. Як можна захистити себе й довести, що це вина медиків?

— На жаль, дуже мало випадків, коли відбулися судові процеси. Хіба якщо був відеозапис або можливо за допомогою медичної експертизи довести, що втручання призвели до таких наслідків. Щось таке можна зловити, але майже неможливо позиватися через знецінення, приниження.

— Чи є організації, які займаються такими справами? Чи вони готові представляти жінку в суді?

— Точно є дві,одна з них ― у Дніпрі. Вони правозахисні, але таких, що підтримали б жінку в суді, немає. Я думаю про написання проєкту про правовий супровід, бо не кожна жінка це осилить: це дорого, складно, довго. Але варто боротися. Під час війни загалом випадки лікарського насилля почастішали. Не лише акушерського й гінекологічного.

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко - фото 115362

— Зрозуміло, що лікарі зараз переживають стрес і перевантаження, але питання в тому, чи мають право вони це конвертувати в таке ставлення до пацієнта.

— Власне, не мають. Та й героїзація лікарів теж створює добре середовище для непокараності. Тому це досить велика сфера мого інтересу.

— Розкажіть про своє християнство, про час в «Обнові» та її виховання.

— Оскільки мої батьки з Донеччини, то ми були християнами більше номінальними, ніж активними. У школі в Івано-Франківську були уроки християнської етики й після них я вперше пішла на сповідь і причастя. Потім ми з однокласницею свідомо вирішили щонеділі ходити на Літургію. Тоді мені було десь 14 років.

Згодом подруга запросила мене в Мальтійську службу допомоги на реколекції. Це було поштовхом до більш усвідомленого християнства. Уже навчаючись у Львові в медичному університеті, я прийшла в «Обнову». Це Товариство українських студентів-католиків, одна з перших католицьких студентських організацій у Львові. Заснована 1930-го року за сприяння митрополита Андрея Шептицького. «Обнова» мене сформувала в християнстві і як особистість.У нас часто були зустрічі з академічною «Обновою» ― це Тарас Антошевський, Юрій Підлісний, Володимир Турчиновський. Вони всі з тієї генерації, яка 1992-го року відновила організацію в Україні. Два роки я була головою «Обнови». Після цього поїхала до Іраку.

— Чи є середовище, у якому колишні обновляни продовжують спілкуватися?

— У нас є вікові обмеження для членів ― до 35-ти років. Я ще входжу в цей віковий ценз. Є академічне товариство, де обновляни старшого покоління. У нас залишилося спілкування поза організацією, хоча багато хто залучений і допомагає молодшим. Ті, з ким були в один час в «Обнові», ― це в основному моя компанія друзів у Львові. Ми часто збираємося на річницю, можемо долучатися до заходів студентів.

З друзями-обновлянами на ХХV прощі до Унівської лаври - фото 115340
З друзями-обновлянами на ХХV прощі до Унівської лаври

 

— Чим є християнство для лікаря у вашому розумінні?

— Для мене це основний рушій, бо я б уже давно здалася. Були моменти розчарування з інтернатурою, на навчанні й рятувало тільки покладання на те, що чомусь же я вступила. Я не дуже готувалася до ЗНО, але склала на високий бал. Це було чудом і я розуміла, що Бог чогось від мене тут хоче.

Християнство дає інакше розуміння пацієнта. Думаю, дуже нелегко в середовищі наших лікарень не втрапити в цинізм та інструменталізацію людини. Християнство виховує певне ставлення до життя й до людини, від якого ти не можеш відійти. Християнство ― величезна підтримка у різних рішеннях. Бувають критичні моменти, сумніви, страх зробити помилку. І хоча молитва не вирішує проблеми, тому що є щось, чого ти не знаєш, і мусиш підвищувати кваліфікацію, але віра допомагає зрозуміти, що надія є.

У Києві мій чоловік був у харизматичній спільноті. Я теж долучилася. Була свідком ситуації, коли людина зцілилася від молитви. Цей досвід невід’ємний. Навіть секулярна біоетика побудована на чеснотах. Можна вивчати її як правила безкінечно, але те, який ти лікар, визначає те, як ти поводишся з пацієнтом о 3 ночі, коли ніхто не бачить.Фактично це все на філософії християнства побудоване.

— Наскільки ваша віра допомагала вам у складні моменти материнства, у непорозуміннях?

— Чоловік може встати зранку, вивчати Святе Письмо, приділяти чіткий час молитві. У мене не так. Це більше неформальне спілкування з Богом, неструктурована молитва. Мені дуже допомагала спільнота в кризові моменти. Її підтримка дозволяла, до прикладу, розуміти, що сварки й непорозуміння ― це нормально навіть у християнському подружжі. І я думаю, важливо, що християнство дає сприйняття шлюбу як шляху, а не як кінцевої точки. Адже з одруження все лише починається.

Коли піклуємося про найбільш вразливих, незалежно від їхньої віри, то відчуваємо підтримку Бога, ― Єлизавета Доценко - фото 115341