Конфлікт у Хмільнику: «Відносини з УГКЦ ми хотіли б вибудовувати симетрично» – архієпископ Луганський і Алчевський Митрофан
Протягом останнього тижня в ЗМІ говорять про конфлікт між православними та греко-католиками в м. Хмільник: нібито православні не дають греко-католикам збудувати каплицю. За роз'ясненнями ми звернулись до Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ.
Протягом останнього тижня в українських ЗМІ говорять про конфлікт між православними та греко-католиками в м. Хмільник Вінницької області, де православні нібито не дають греко-католикам збудувати каплицю. За поясненнями портал «Православіє в Україні» звернувся до Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви архієпископа Луганського і Алчевського Митрофана (Юрчука).
***
– Ваше Високопреосвященство, розкажіть, будь-ласка, в чому суть міжконфесійного конфлікту у Хмільнику.
– Ми уважно слідкуємо за розвитком подій. Детально ознайомившись з матеріалами, вислухавши наше духовенство на місці, хотів би сказати, що ситуація в ЗМІ подається не зовсім правдиво. Передісторія цього конфлікту є наступною.
Релігійна громада святого Івана Богослова Української Греко-Католицької Церкви у м. Хмільник була зареєстрована ще у 1992 році, але довгий час існувала лише на папері. У 2010 році був зареєстрований статут цієї громади у новій редакції, і в той же час місцевою екзархією УГКЦ був придбаний будинок у м. Хмільнику, де поселився священик. Паралельно із цим, у 2010 році греко-католицька громада звернулася до міської влади з проханням про надання земельної ділянки для будівництва у Хмільнику храму своєї конфесії. Але тоді їм не вдалося її отримати.
Протягом 2011 року греко-католицька громада м. Хмільника розташовувалася у приміщенні районної лікарні, звідки була змушена піти через те, що майже ніхто з пацієнтів та міських мешканців не відвідував їхні богослужіння і не звертався до їхнього священика з будь-яких питань. Останнім часом невелика громада (близько 20 членів) греко-католиків молиться у невеликому приміщенні, яке їм виділив місцевий римо-католицький костел.
У липні 2012 року міська рада Хмільника прийняла рішення про надання парафії святого Івана Богослова УГКЦ дозволу на розроблення паспорту прив’язки для розміщення тимчасової споруди – каплиці на розі вулиць Некрасова та Свердлова у Хмільнику. Православні дізналися про таке рішення з офіційного сайту міської ради і почали збирати підписи проти такого рішення міської ради.
Основний аргумент мешканців міста полягає в тому, що на місці, на яке претендують греко-католики, уже близько 7 років стоїть православний хрест, який встановила міська влада, а православні священики постійно звершують біля хреста панахиди за жертвами Голодомору. Окрім того, місце можливого будівництва примикає до території кладовища, де поховані православні християни, і тому люди обурюються можливістю будівництва поряд греко-католицького храму. Хрест розташовано безпосередньо біля православного кладовища, а католицьке кладовище знаходиться в стороні. Тобто православні не проти того, щоб греко-католицькій громаді надали ділянку для будівництва каплиці, але в іншому місці.
Окремо хотів би підкреслити, що проти греко-католицької каплички виступали не лише православні, а й, взагалі, звичайні мешканці міста та громадські організації, як наприклад, голова міської організації ветеранів України Анатолій Лоїк, який розповів про невдоволення ухваленим рішенням влади і у представників ветеранського активу міста.
– Владико, але ж у сюжеті на каналі ICTV одна з православних прихожанок погрожувала греко-католикам різнею у випадку, якщо капличку все-таки будуватимуть…
– Звичайно, що в пориві емоцій прості люди можуть наговорити зайвого. Очевидно, що ніякої різні не буде. Але ж і людей потрібно зрозуміти. Оскільки перед наданням згаданого дозволу люди не були поінформовані про можливість будівництва греко-католицької каплиці, не було проведено громадських слухань. Більше того, каплиця не передбачена генеральним планом забудови міста.
Окрім того, нас дивує той факт, що православні за хрещенням і походженням депутати у Хмільнику готові виділити землю греко-католицькій общині з 20 чоловік, а тисячам православних у Львові, які належать до нашої Церкви, депутати греко-католики до цих пір відмовляють в землі під храм.
Відносини з УГКЦ ми хотіли б вибудовувати симетрично. А так, про ситуацію у Хмільнику всі кричать, а про те, що ні в Чорткові Тернопільської області, ні в Бродах Львівської області, та в інших місцях з переважаючим греко-католицьким населенням православні УПЦ не можуть отримати й клаптика землі під храм, ніхто не говорить.
В Чорткові, наприклад, з 2003 року діє наша громада, яка складається не з 20, а а з 70 вірних. За словами настоятеля священика Андрія Кінашевського, протягом цих років від сесії до сесії громада неодноразово просила місцеву владу виділити землю – і ніякого результату. Усі відмови у виділенні землі під єдиний на весь Чортківський район храм УПЦ були абсолютно неаргументованими. Ігноруючи релігійні потреби частини своїх мешканців – вірних УПЦ, до сьогоднішнього дня міська рада виділила щонайменше три ділянки під будівництво культових споруд інших конфесій.
Тому, коли виникла ситуація у Хмільнику, до Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ телефонували наші парафіяни з Західної України й обурювались, цитую: «незрозумілою толерантністю і поступливістю зі сторони міськради м. Хмільника до ідентичної ситуації з громадою греко-католиків цього міста». Якщо бути толерантними та справедливими, то так само потрібно ставитись і до громад УПЦ в Західній Україні.
В Бродах Львівської області також наша громада нараховує 300 вірян, які лише через багато років бюрократичних поневірянь і то через суд змогли отримати землю під будівництво храму. Так давайте будемо по-людськи вибудовувати наші відносини. А то з греко-католиків роблять «мучеників», а з православних – «гонителів». Вважаю, що це не є справедливим.
– Владико, який вихід бачите Ви з цієї ситуації?
– По-перше, не потрібно загострювати протистояння і драматизувати ситуацію. Я б порадив греко-католикам відмовитись від цієї ділянки і підшукати іншу, але у консультаціях із православною стороною. Бо, за нашими даними, перед наданням дозволу на розробку паспорту прив’язки не організовувалось ніяких громадських слухань, людей про це ніхто не інформував. Саме тому люди й обурились.
Ми готові до конструктивного вирішення цієї ситуації і можемо навіть навести приклад, як ми виходили з подібних ситуацій в інших місцях з іншими релігійними деномінаціями.
Наприклад, в Криму в селі Лозове, Сімферопольського району, місцева влада виділила земельну ділянку на території старого мусульманського кладовища для будівництва православного храму. Однак, коли Духовне управління мусульман Криму звернулось до митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря з проханням відмовитись від виділеної земельної ділянки з огляду на згадану причину, владика задля збереження міжконфесійного миру пішов назустріч, надіслав відповідний лист до місцевої влади і попросив виділити іншу ділянку, за що представники мусульманської громади щиро йому дякували.
Отже, я б хотів попросити засоби масової інформації не демонізувати парафіян Української Православної Церкви. Ми завжди готові до діалогу та відкритих прозорих відносин. З мусульманами ми змогли знайти спільну моу, то хіба не знайдемо з християнами греко-католиками? Але нам би хотілось бачити відвертість та чесніть і з їх сторони. Абсолютно неприпустимим є намагання переманити до греко-католицьких громад православних за хрещенням людей.
Якби греко-католицька община у Хмільнику пішла б такий крок, то це лише додало б їй честі.
– А яка ситуація з Білою Церквою? Адже вчора єпископ УГКЦ Йосиф (Мілян) на сайті РІСУ звинуватив парафіян УПЦ в тому, що вони перешкоджають греко-католикам будувати храми і в цьому місті?
– З цією ситуацією я також дуже добрий знайомий, оскільки донедавна очолював Білоцерківську та Богуславську єпархію. Тому, відповідаючи на Ваше питання, дозволю собі частково цитувати рапорт нашого священика з парафії с. Мала Вільшанка отця Сергія Усатого, щоб передати суть справи з уст безпосереднього свідка тієї ситуації. Тим більше, що на сайті РІСУ також подається пряма мова греко-католицького священика з цього села о. Василя Мізюка.
Отже, коли до с. Мала Вільшанка прибув призначений мною священик Сергій Усатий, то за його словами, він побачив, що «на багатьох будинках висіли запрошення на бесіду з православним священиком о. Василієм і не вказувалося до якої конкретно конфесії він відноситься. З розмов людей цей священик представлявся кліриком «Української Православної Церкви Національної» і нічого не говорилось про греко-католиків. Також, щоб повністю ввести в оману людей організовувалися поїздки в Почаївську Лавру, але часто вже під час паломництва з тих чи інших причин змінювався маршрут і відвідувалися різні духовні центри УГКЦ. Про це мені розповіла одна з учасниць такої подорожі. Також про обман говорить той факт, що довгий період, приблизно півроку з дня існування цієї парафії на дверях приміщення, де проводилися їхні богослужіння було написано, що це є Свято-Михайлівська каплиця і нічого не вказувалося до якої Церкви вона відноситься.
В той же самий час з першого дня заснування нашої парафії на вхідних дверях було вказано, що ми відносимось до УПЦ. На жаль, аркуш з цим написом регулярно зривався невідомими і, приїжджаючи на кожне богослужіння, перші півроку, мені приходилось приклеювати новий. Після чого я звернувся до своїх прихожан з пропозицією запитати у «новоспечених» греко-католиків, чому вони і їхній настоятель бояться, а можливо гидують своєї офіційної назви. На що їхні прихожани відповідали, що їхня назва дослівно «Українська Православна Національна Апостольська Вселенська Церква». Я був дуже здивований і запитав, якщо вона Українська, то чому Вселенська, а якщо Національна, то чому Апостольська? Головне, що ні одного слова про УГКЦ, на що мої прихожани відповіли: «отець Сергій! Запитайте у них самі, тому, що вони на нас кидаються з лайками».
Одного разу я по справах приїхав до свого храму, зі мною був архідиякон Костянтин зі Спасо-Преображенського собору, який був здивований, що поблизу знаходиться уніатська парафія, і виявив бажання піти поглянути, також і я заодно пішов подивитися чи є офіційна назва. Коли ми підійшли, то двері були відчинені, і ми зайшли в середину. В приміщенні було дві групи дітей, окремо хлопчики та дівчата. Як раніше мені розповідали прихожани, уніатський священик майже кожного дня пригощав місцевих дітей солодощами, морозивом і роздавав різні подарунки з гуманітарної допомоги, тому діти приходили часто. Я звернувся до жіночок, які також там були, з питанням де їхній священик, але вони нічого не відповіли. Тоді я запитав, яка офіційна назва їхньої Церкви, вони не змогли відповісти і сказали, щоб я запитав у їхнього священика, який, як виявилось, був там і чомусь ховався за дітьми в кутку. Я запитав у нього назву Церкви, до якої він відноситься, показавши йому своє посвідчення священика. Він відмовився показувати своє посвідчення і не називав назви своєї Церкви. Я сказав, що так роблять злодії і шарлатани, які брехнею заманюють людей у пастку.
Тоді я сам сказав, що він відноситься до УГКЦ і попросив присутніх знайти в цій назві слово Православна, на що вони мовчали. Тоді уніатський священик сказав, навіщо це все говорити при дітях. Я запитав у дітей, в якій церкві вони були хрещені, на що вони хором голосно відповіли - в Православній! Після чого я відповів: «а ви знаєте, що цей священик не є православним?» Діти були здивовані. Після моїх слів матушка греко-католицького священика почала виводити дітей з приміщення.
Жіночки, які були, запитали, навіщо я прийшов. Я відповів, що так, як вони всі хрещені в православній вірі, я несу за них відповідальність як православний священик, до тих пір поки вони прилюдно не зречуться Православ'я. Жіночки відповіли, що вони не зрікатимуться Православ'я, але назад не вернуться тому, що приклали багато зусиль і коштів на створення цієї парафії. У кінці розмови я ввічливо попросив о. Василя повісити табличку з офіційною назвою своєї Церкви і зауважив, що якщо ні, то я зроблю це власноруч.
На другий день я приїхав до своєї церкви і був дуже здивований тим, що коли мої прихожани, які прибирали в церкві побачили мене у вікон, з радісними криками «наш батюшка приїхав» вибігли мені назустріч. Я запитав, чому вони так реагують. Вони відповіли: «нам сказали, що Вас посадили у в'язницю тому, що Ви вчора викидали дітей з уніатської церкви, а їхнього священика тягали за барки. І також сказали, що Вас тут більше не буде, бо машину Вашу спалять». Я сміючись запитав: «а як же машину мою спалять, якщо я у в'язниці?».
Але після цих подій відбулися і позитивні зміни, через деякий час уніати повісили табличку зі своєю назвою дослівно «УГКЦ, яка знаходиться у спілкуванні зі Вселенським Православ'ям». Після чого, зрозумівши обман, половина їхніх прихожан залишили парафію, деякі перебороли в собі гординю та сором і повернулись до Православної Церкви, інші не змогли».
Я дозволив собі процитувати рапорт місцевого священика, щоб передати суть ситуації, що склалась в с. Мала Вільшанка. Ми вже говорили раніше, що нас непокоять такі випадки прозелітизму греко-католицький священиків серед православного населення. Повірте, таких випадків немало, на жаль.
– Владико, яким Ви бачите в подальшому розвиток відносин між УПЦ та УГКЦ з огляду на ті проблеми, що виникають?
– У публікації на сайті РІСУ, яку я вже згадував, греко-католицький священик з села Мала Вільшанка фактично визнає, що в своїй діяльності орієнтувався саме на залучення до греко-католицької громади православних громадян, які «хотіли постійно ходити до церкви». Тобто, греко-католицький священик відкрито займався переманюванням православних вірян до своєї громади. А це і є прозелітизм.
Такі дії були засуджені у відомій Баламандській угоді, яку 1993 р. підписали офіційні представники Православної та Католицької Церков. Зокрема п’ятнадцятий пункт цієї угоди прямо говорить, що у відносинах між католиками і православними «не може йтися про залучення людей з однієї Церкви до другої». І ми маємо дотримуватися цього правила.
Окрім того, як вже раніше виступав з пропозицією у ЗМІ мій заступник протоієрей Миколай Данилевич, виходом із таких та інших ситуацій могло б бути створення певної неформальної робочої групи з представників наших конфесій. Попри поверхову видимість добрих відносин, між нашими Церквами існує цілий пласт проблемних питань, і життя показує, що ці проблеми постійно виходять назовні.
