Конфлікти з шаманами, малярія та нетрі: як живеться українському місіонеру у Кенії

За парканами фешенебельних готелів ховаються розвалені глиняні хатки, без електрики та каналізації. У них живуть великі кенійські сім’ї. Чоловіки багато працюють та можуть тижнями не повертатись додому, доглядаючи худобу десь в горах. Жінки варять їсти на відкритому вогні у тих же глиняних хатинках. Діти доглядають один одного, працюють та не завжди мають можливість здобувати освіту.

У країні побутують дві мови — суахілі та англійська.

На окраїні невеличкого містечка Кітале, недалеко від нетрів, розташований український місіонерський центр «Наші діти в Африці». Заснували його у 2008-му році випускники Тернопільського Місіонерського Інституту. З того часу при центрі функціонує церква, школа, лікарня та дитячий притулок. Він став своєрідним світлом, на яке злітаються за допомогою місцеві жителі.

Облаштувати такий центр — завдання не з легких. Багато місцевих жителів — християни, однак з домішком етнічних вірувань. Також у сільських місцевостях користуються популярністю шамани, які лікують людей «попелом та нашіптуванням». Вони не хочуть, аби люди звертались за допомогою до церкви.

Едуард Сівець — пастор та проповідник з Хмельницького. Він також член місії «Наші діти в Африці». У 2014-му році відвідав Кенію та зрозумів, що хоче займатись там місіонерством. Через деякий час перевіз туди дружину та сина. Певний період Едуард був єдиним білошкірим пастором серед кенійських прихожан. За час перебування в Африці, сім’я неодноразово хворіла на малярію та інші локальні захворювання.

«МІСІЯ — ЦЕ MUSTHAVE У ХРИСТИЯНСТВІ»

Я — дитина віруючих батьків у третьому поколінні. Мій батько — пастор церкви. Звісно, є багато плюсів у тому, що ти народився у такому ком’юніті. Але є і недоліки: твоє життя часто знаходиться у так званому акваріумі, і ти не можеш побачити контраст, який знаходиться за бортом. В мене не було розуміння, як живе світ поза церквою. І коли у зрілому віці постало питання вибору якогось напрямку, то я зупинився на усвідомленому християнстві.

Коли я навчався у семінарії у Вінниці, то у нас був предмет «місіологія». І викладач говорив нам, що місія — це не вибір і не опція. Це мусить бути у кожній церкві.

Для мене місія — це позитивні зміни у житті інших людей через мою участь. Неважливо, хто це — африканці чи хмельничани. І протягом всього мого служіння це визначення лише укріплялось. Це не якесь екстра покликання, а звичайний “musthave” у християнстві.

«ТИ ТОЧНО ПОВЕРНЕШСЯ ІНШИМ»

У 2014-му році один мій товариш переконав мене поїхати в Кенію на два тижні в ознайомчу подорож. «Поїхали, ти точно повернешся іншим», — казав він мені. Я погодився.

Ми вилітали з України, то було 27 градусів морозу. А коли прилетіли в найспекотнішу частину Кенії, нас чекало +52. Організму важко перенести такий перепад температури.

За короткий період часу ми проїхали велику частину «дикої» Кенії і зупинились на декілька днів на нашій українській місіонерській станції. І після всього побаченого та почутого у мене визріло рішення, що місцевим жителям потрібно допомагати.

Основна справа, якою я міг там служити, якраз стосувалась моєї спеціалізації. Тоді я зрозумів, чим саме я можу бути корисним.

Після повернення в Україну мені знадобилось 2 місяці, щоб переконату дружини переїхати сім’єю до Кенії. Тоді моєму сину було лише 10 років. Він почав ходити до школи у Кітале разом з іншими дітьми.

«ПОБУТ У МІСЦЕВИХ — СУМНИЙ»

У Кенії є лише декілька великих міст, а інша частина території — це сільська місцевість. Більшість будівель — глиняні хатки, сплетені з очерету або пальмового листя. Побут — сумний. Люди сплять на підлозі. Елементом меблів може бути й каністра, яка заміняє крісло. В середині хатки на відкритому вогнищі готують їжу. Електрики там у більшості випадків немає, але є мобільний зв’язок.

Цей побут не показують туристам. Адже туризм в Кенії дуже популярний: сафарі або берег Момбаси (Індійський океан). Але варто вийти за територію готелю, і там вже зовсім інший світ.

Сільське господарство: аграрництво або скотарство — це основний рід діяльності місцевих жителів. Зараз на примітивному рівні почала розвиватись сфера послуг. Але поки в людей немає розуміння, що таке «договір» або «вчасні поставки». Коли тобі в правильний час привезуть правильний товар, який ти замовив — це просто «джек-пот». Хоча інфраструктура розвивається швидкими темпами, люди за нею не завжди встигають.

МІСІОНЕРСЬКА СТАНЦІЯ

Коли я приїхав до Кенії, там вже функціонувала місіонерська станція, яку облаштували випускники Тернопільського місіонерського інституту. Вони мали декілька напрямків служіння, з якими працювали: діти, церква та школа на початковому рівні. З часом ми це все розвивали.

Там нас не завжди сприймають місцеві жителі, тому іноді бувають конфлікти. Адже завжди йде переділ сфер впливу. Для прикладу, там є багато шаманів, більшість з яких — шарлатани, які дурять місцевих. Їм не вигідно, щоб люди йшли за допомогою до нашої церкви.

Коли ми кажемо людям, що рану загоїв звичайний пеніцилін, а не попіл спаленої курки, то це не всім подобається. І місіонери стають для таких шаманів ворогами. Так починається конфронтація з локальними віруваннями. Були в нас і конфлікти, і погрози.

А чим глибше потрапляєш у сільську місцевість, тим сильніші оці вірування в анімалізм. Урбанізація очищає людей від таких вірувань, у містах з цим простіше. Тому в місті церкву будувати легше, ніж на периферії, але доведеться зіштовхнутись з іншими проблемами. Адже, мегаполіс породжує низку асоціальних елементів, які не приживаються в селі: нарко, алко залежні, аморальні стосунки.

Також у місті дуже розвинений кримінал, який хоче заволодіти тим, що йому не належить. З ним у нас також були проблеми. Був випадок, коли одним місіонерам напустили в хату снодійного газу. Всі заснули, а зловмисники пограбували дім. У таких випадках, на жаль, не можна надіятись на поліцію.

Єдиний спосіб боротись з цим — це молитись Господу і просити захисту.

ЦЕРКВА

Статистичні дані кажуть, що протестантів у Кенії багато. Однак, цей протестантизм відрізняється від нашого, адже він тісно переплетений з локальними віруваннями. У Кенії є багато церков і ми знаходимось під егідою однієї з них. Нам допомагають благодійники з усього світу та зрідка локальні бізнесмени. Ми повністю функціонуємо за рахунок пожертвувань.

Певний період часу я був пастором церкви. Але білий проповідник у кенійській церкві — це красиво лише для картинки. По-перше, це і мовна прірва, адже англійська не є рідною ні для них, ні для мене. По-друге — культурна і менталітетна прірва між нами. Тому ми почали культивувати місцевих лідерів.

Зараз ми маємо повноцінну церкву в передмісті з кенійським пастором. Вона нараховує більше 50-ти прихожан, біля 60-ти людей з «молодіжки» та більше 150-ти дітей.

У церкві відбувається служба, молитовні зібрання, а також заняття з різними групами.

Однак, ми розуміємо, наскільки важливе соціальне служіння. Голодна або хвора людина потребує їжі та лікування найперше, а вже потім корекцію світогляду через покаяння.

Тому ми допомагаємо місцевим медикаментами, харчами та побутовими речами. Надаємо психологічну підтримку. Єдине, ми не даємо нікому грошей за замовчуванням.

Раніше у нас була своя клініка, де ми навіть проводили операції. Але потім законодавство змінилось, тому зараз ми допомагаємо лише медикаментозно.

ЦЕНТР ДЛЯ «ВУЛИЧНИХ» ДІТЕЙ

Ми маємо центр для безпритульних дітей «Обійми дитину з вулиці». Вони можуть прийти до нас, якщо їм потрібна допомога. Через наш центр пройшло більше двох тисяч дітей. Ми допомагаємо їм перелаштуватися з вулично-жебрацього стилю життя до нормального. І ми повернули багато дітей у сім’ї.

Про наш центр знають багато людей, ми завжди «на слуху». Раніше дітям, які жебрали на вулиці, люди давали кошти. Зараз їх відправляють до нас. В нас можна помитись, поїсти, ми маємо школу. Єдине — дитина повинна дотримуватися наших правил.

У Кенії багато дітей живуть у злиднях. У сім’ї чітко розставлені пріорітети: першим завжди їсть батько, адже на ньому все тримається. Після нього їсть мама, і вже потім — діти. Тому у складні часи вони часто страждають.

ШКОЛА

Освіта у Кенії дуже дорога та неякісна. Тому наша школа майже топова, бо наш підхід відрізняється від загального.

Наші місіонери вчать дітей у трьох класах, також проводять підготовчі навчання для найменших. Біблійні уроки — невід’ємна частина навчання.

УСИНОВЛЕНІ ДІТИ ТА «АРМАГЕДОН»

Коли ми вже познайомились з місцевими жителями і активно з ними контактували, то побачили, що серед них є діти, які приречені на смерть. Адже їхні батьки повмирали і вони залишались геть самі.

Ми вирішили забирати їх до себе у місіонерський будинок. Таких дітей у нас жило 15. Частина з них мали вуличне минуле. З часом у нас почався «армагедон». В будинку також жили 10 місіонерів та завжди були гості. Тому ми вирішили, що дітям треба шукати сім’ї. Ми стали про це проповідувати в церкві і через деякий час всіх дітей забрали до себе у сім’ї наші прихожани

Найстаршому нашому всиновленому зараз 17 років, а молодшому — 5.

«ХІБА В УКРАЇНІ НЕМАЄ СИРІТ І БЕЗПРИТУЛЬНИХ?»

У мене тепер в Кенії є дуже багато друзів. Як тільки я прилітаю і активовую кенійську сімкарту, починають відразу писати повідомлення. А зараз вони покупляли телефони, мегабайти і вже починають писати у Wat’sup.

Люди тут зі своїм менталітетом, але хороші.

Ми ж привозимо з дому харчі. І часом їх пригощаємо. Для прикладу — таранькою. А вони її нюхають і кривляться. Хоча самі ж сушать рибу, в якій черви живуть, потім закидють її в суп і варять. Сморід стоїть такий, що мухи падають. Але на нашу тараньку вони кажуть: «Що це ви за сморід такий привезли?».

Зараз я живу в Україні, і їжджу час від часу до Кенії. Ми добре облаштували роботу місіонерського центру. До нас часто приїздять нові волонтери та місіонери.

Мене часто питають, чому я допомагаю десь там, у далекій Африці, якщо і вдома є люди, які потребують допомоги. На це запитання у мене вже є підготовлена відповідь:

«Я поїхав у Африку, а ти залишаєшся в Україні. Тому можеш також допомагати. У кожного свій шлях».

Еля Серкожаєва