Константинопольський Собор 1-3 вересня 2011 і Московський Патріархат
Єдність чи федерація?
Згідно з офіційною Московською доктриною, Православна Церква за своєю організаційною структурою є федерацією автокефальних Церков. У 2008 році Патріарх Варфоломій у своїй промові на нараді Предстоятелів Православних Церков нагадав, що Православна Церква — не федерація окремих Церков, а єдність. У єдиної Церкви має бути і один «перший єпископ», яким, природно, є сам Константинопольський Патріарх. Оскільки, на думку Патріарха Варфоломія, це питання не влади, а відповідальності, то й боротьба проти «узурпації» неможлива.
У своєму виступі 10 жовтня 2008 р. на нараді Предстоятелів Православних Церков Патріарх Варфоломій особливо наполягав на тому, що православним християнам «необхідна більша єдність, щоб світ нас бачив не як федерацію Церков, а як одну-єдину Церкву». РПЦ наполягає на тому, що організаційно Православна Церква — федерація автокефальних Церков, причому така, в якій неможливе втручання в справи інших Церков.
Але Константинопольський Патріархат не визнає розриву між ідеальною єдністю і реальним «самоуправством», якого бажає Москва. І тому наради Предстоятелів втручаються у справи інших Церков, лікуючи розколи (Болгарія) або знімаючи Предстоятеля (Єрусалимський Патріархат).
Єдність управління та авторитету
В умовах реальної єдності Православної Церкви вищим органом управління повинен бути Всеправославний Собор. Поки він не скликається, вищу владу у вирішенні всіх проблемних ситуацій має Константинопольський Патріархат. Але цією владою він може користуватися разом із трьома іншими древніми Патріархатами Сходу: Олександрії, Антіохії, Єрусалима. І застосовувати разом з усіма іншими Предстоятелями — в рамках нарад Предстоятелів.
Москва може блокувати обговорення всіх питань в межах наради Предстоятелів, оскільки рішення приймаються шляхом консенсусу. На засіданнях наради і під час різних переговорів представників усіх Православних Церков уже звичними стали ситуації, за яких до консенсусу доходять всі, крім Москви, яка виступає різко проти, наголошуючи на особливій позиції. Пропозицію перейти на голосування більшістю зустріли відмовою. Як альтернативу консенсусу представник РПЦ митрополит Іларіон запропонував зібрати на Всеправославний Собор всі п'ятсот єпархіальних православних архиєреїв (тобто без титулярних і вікарних єпископів), нагадавши, що більшість із них буде з Московського Патріархату.
Ситуація ускладнюється тим, що Православна Церква — це не демократична спільнота. У Православній Церкві більше значення має авторитет тієї чи іншої Церкви і її головної кафедри, а не кількісні показники.
Авторитет у Православній Церкві мають давні Патріархати, які причетні до самого зародження християнства — як про це згадано в документах Константинопольського Собору 1-3 вересня 2011 року. У перше тисячоліття існування християнства найбільший авторитет мали Рим, Константинополь (як Новий Рим), Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Ці п'ять Патріархатів складали пентархію, головував у якій Папа Римський, Патріарх Заходу. Після розколу 1054 року пентархія перетворилася на тетрархію на чолі з Патріархом Константинопольським. За еклезіологією Константинопольського Патріархату, він має особливий авторитет разом із давніми Патріархатами Сходу. Ці Церкви різко відрізняються від тих автокефалій, які були дані слов'янським та іншим Церквам у другому тисячолітті. Звичайно ж, усі рівні, але Константинополь і давні Патріархати Сходу — авторитетніші, мислять себе як центр православної ідентичності. Їхні права — непорушні. Права автокефалій другого тисячоліття – даровані з милості «природних Патріархатів» першого тисячоліття. Власне Патріархати пентархії неодноразово в древніх документах названі «природними» і навіть встановленими Богом (через апостолів).
Пентархія, що не відбулася
При затвердженні патріаршого статусу в Москві РПЦ хотіла потрапити в пентархію. При цьому розрахунок був не тільки на чисельність Московського Патріархату. У 1589 році Москва була єдиним містом із православним царем. А Константинополь свого часу був піднесений як Новий Рим, місто царя і сенату (саме таке обґрунтування другого місця Константинопольського Патріархату в канонах — без згадування легенди про заснування кафедри апостолом Андрієм). Звичайно, Московське царство не було спадкоємцем Візантії, оскільки ніколи не входило до складу ні Римської, ані Ромейської імперій. І тому не могло бути їхнім «осколком», спадщиною імперії. Особливо помітна різниця в тому, що ніякого Сенату в Москві й не було, а система спадкового самодержавства була не схожа на візантійське обрання на царство. Тому московський цар і не міг претендувати на звання продовжувача лінії Римської імперії, чий імператор — цар як такий.
Спроба претендувати на місце після Константинополя як міста царя зазнала невдачі, але зате Москві визначили місце одразу після членів тетрархії, а саме — після Єрусалимського Патріархату. Москві навіть пропонували стати членом пентархії, оскільки Рим вибув, і можна було поповнити число перших Патріархатів до п'яти. Але для цього Патріарх Московський мусив мати свого представника при Патріархові Константинопольському. Цього Москва не зробила. На початку XVIII століття патріаршество в Росії було ліквідовано. А в пентархії може брати участь тільки Патріарх, перший єпископ у своїй автокефальній Церкві. Ніякий «Синод» не може в пентархії підмінити Патріарха. Бо пентархія — це собор Патріархів, і входити в нього ще одному Собору («синод» — це Собор) як члену просто неможливо. Тому одразу ж після ліквідації патріаршества в Росії ніхто взагалі не згадував про входження РПЦ в пентархію. Отже, з 1589 року Москва не скористалася правом участі в пентархії, а з початку XVIII століття і не могла брати участь в пентархії. Отже, після заснування патріаршества в Москві продовжувала функціонувати система тетрархії. У «Відповіді англіканам» від 18 квітня 1718 р., написаному від імені трьох Патріархів (Єремії Константинопольського, Самуїла Олександрійського і Хрисанфа Єрусалимського), сказано: «Наша свята Христова Церква зміцнюється нині чотирма стовпами, тобто чотирма Патріархами, і залишається нерухомою і непорушною. Першим за порядком вона має Патріарха Константинопольського, другим — Папу Олександрійського, третім — [Патріарха] Антіохійського, четвертим — [Патріарха] Єрусалимського. Разом з цими [Патріархами] її складають і наповнюють автокефальні архиєпископи, а саме: архиєпископ Московський, він же і Патріарх всієї Русі, і два архиєпископи азіатської Іверії ... крім того, [архиєпископ] Охридський, званий також [архиєпископом] Старої Юстиніани, і архиєпископ Кіпрський, званий архиєпископом Нової Юстиніани, а також підпорядковані їм незліченні єпископи і митрополити» (див.: Mansi. T. 37. Col. 407-408). Отже, пентархії за участю Москви не вийшло — і значна провина в цьому самої Москви.
У ХХ столітті, при відновленому патріаршества в РПЦ, ніхто до питання про пентархію не повертався. Москва думала, що вона входить в пентархію, Константинополь всіляко уникав говорити про неї, але постійно нагадував про особливий авторитет давніх Патріархатів Сходу.
Сьогодні Москва могла б претендувати на особливий статус, якби була столицею православної імперії, «містом царя і сенату». Але Путін/Мєдвєдєв — не цар, а Держдума — як псевдопарламент — ніяк не «сенат». Квазімонархія і квазідемократія ніяк не дають права вважати Російську Федерацію спадкоємицею Римської імперії. Інших причин для виділення Москви з числа «молодих» автокефалій нема.
Боротьба за непорушність канонічних кордонів
Всі сьогоднішні розмови про затвердження на Соборі 1-3 вересня 2011 неопентархії позбавлені сенсу. Насправді це були збори тетрархії — давніх Патріархатів Сходу на чолі з Константинопольським Патріархом. Оскільки обговорювалося становище християнства на Близькому Сході, то була запрошений Предстоятель і древньої Кіпрської архиєпископії. Адже і права православних на Кіпрі під загрозою через турецьку окупацію частини Кіпру.
Запрошувати Московський Патріархат на таку нараду давніх Патріархатів не мало сенсу. По-перше, Московський Патріархат не входить до числа давніх Патріархатів Сходу, які зберігають православну віру. Протягом останніх п'ятисот років не раз Патріархи Сходу вчотирьох давали відповіді і Католицькій Церкві, й англіканам, і кальвіністам — на їхні питання про віру та пропозиції об'єднатися. По-друге, Московський Патріархат — серед тих, хто порушує мир на Близькому Сході — тобто права Єрусалимського Патріархату. У заяві останнього сказано, наприклад, про такий факт: представникам Московського Патріархату дається благословення на будівництво паломницького центру без храму, а будується саме храм. Так на канонічній території Єрусалимського Патріархату поводилися Московська і Румунська Патріархія.
Особлива складність виникла у зв'язку з «румунським» інцидентом. Адже Румунська Церква в останнє десятиліття була вірним союзником Константинополя і давніх Патріархатів Сходу як під час міжправославних заходів, так і в екуменічному діалозі. І коли в підсумкових документах говориться про необхідність дотримуватися географічних меж канонічних територій, то мова йде насамперед про права Єрусалимського Патріархату. Натяк на Україну можна побачити тільки десь за кадром.
А де ж межі Московського Патріархату? Або про головну залаштункову суперечку епохи
Але непорушність географічних кордонів канонічних територій — взагалі болюче питання. Збори давніх Патріархатів Сходу знадобилися передовсім для того, щоб нагадати Московському Патріархату, хто в православному домі господар. Адже клеврети Патріарха Кирила погрожують – звичайно, неофіційно — відкрити власні парафії навіть на території Туреччини. Вже не кажучи про те, що Патріарх Кирил мислить себе головним Патріархом для всіх слов'янських країн, виходячи зі свого «геополітичного» трактування древнього титулу Московських Патріархів.
Патріарх мав титул «Московський і всієї Русі, і всіх північних країн». Патріарх Кирил під час візиту в Україну в 2009 році почав розвивати концепцію, що північні країни — це всі країни слов'янської цивілізації на північ від Константинополя (або Чорного моря). Таке дивне трактування повинне забезпечити входження Московського Патріарха в пентархію. Більше того, якщо Олександрійський Патріарх — «всія Африки», Антіохійський — «всія Азії», а Константинопольський — усього світу, то Московський Патріарх у православних координатах повинен бути «всія Європи».
Втім, якщо повернутися до 1589 року, то однією з турбот Константинополя був захист Київської митрополії від претензій на владу над нею Москви. І тому до титулу додано «північних країн». Московський Патріархат повинен був приростати північними країнами — від Казані до Сибіру, але не робити замах на Київ.
Перед Собором 1-3 вересня глава ВЗЦЗ МП митрополит Іларіон (Алфєєв) відвідав усі давні Патріархати Сходу. Очевидно, що перед ним стояло завдання — домогтися запрошення Московського Патріарха на Собор 1-3 вересня. Московська дипломатія часто будувалася на тому, щоб «увійти в останній момент», до того ж «на білому коні». Однак, не вдалося. З тетрархії не вийшло пентархії з Москвою в числі найавторитетніших кафедр. А той, хто не бере участі в пентархії (тетрархії), не може претендувати ні на першість у світовому масштабі (за аналогією з Римом і Константинополем), ні на першість у якійсь частині світу або континенті (за аналогією з Олександрією і Антіохією), ні на особливий духовно-моральний авторитет (за аналогією з Єрусалимом). До речі, і на останній Москва претендувала при встановленні патріаршества — посилаючись на особливе благочестя свого народу.
Отже, пентархії — нема. У число найавторитетніших Православних Церков не увійшла Москва. Є тетрархія давніх Патріархатів Сходу і Церква Кіпру, що долучилася до них з волі випадку. Але і Кіпр не був доданий до тетрархії — і нової пентархії не вийшло. Стратегічним завданням є зберегти тетрархію — з вакантним місце для Риму, який все більше замислюється про сопричастя з Православною Церквою шляхом суттєвих поступок. І в будь-якому разі не пустити у «вузьке коло» авторитетних кафедр світу Москву — за всієї поваги до її численної пастви.
Центри легітимності
Документи Собору 1-3 вересня визнають кілька авторитетних інстанцій, які мають владу в Православній Церкві (точніше — відповідальних за неї як єдине ціле). По-перше, підкреслюється авторитет Константинопольського Патріархату. По-друге, підкреслюється авторитет давніх Патріархатів Сходу, на території яких відбувалися священні події, описані в Новому Завіті. По-третє, підкреслюється авторитет тетрархії як цілого. По-четверте, в документах йдеться про необхідність скликати нараду Предстоятелів помісних Православних Церков. І по-п'яте, йдеться про майбутній Всеправославний Собор.
Отже, Москва може брати участь тільки в четвертому та п'ятому суб'єктах відповідальності за Православну Церкву як ціле. Тут Москва програє, тому що не можна думати за відомим шаблоном: без нас усе одно не обійдуться.
Вилучивши Москву з пентархії, легітимізувавши тетрархію, Константинопольський Патріархат знайшов вихід із глухого кута, створеного обговоренням питання про диптихи.
Диптихи
На шляху до скликання Всеправославного Собору залишилася тільки одна проблема: не досягнуто компромісу в питанні про порядок поминання Предстоятелів Церков. Православні Церкви, забуваючи заповіти Спасителя, з азартом борються за порядкові номери у списку. Також існує проблема уніфікації списків — оскільки деякі Церкви додають Православну Церкву в Америці. Уповноважена комісія визнала повну нездатність яким-небудь чином вирішити наявну проблему.
«Міжправославна підготовча комісія
Шамбезі, 21-26 лютого 2011 р.
Православні диптихи
1. Церковне встановлення священних диптихів підтверджується рішеннями Вселенських Соборів і існуванням послідовної церковної практики, що виражає прагнення Церкви до досягнення єдності і правильному функціонуванню церковного тіла в єдності віри й з'єднанні в любові. У цьому сенсі священні диптихи завжди були пов'язані з соборною свідомістю Церкви, підтверджуючи єдність Православних Церков. Крім того, внесення в диптихи імені Предстоятеля означало прийняття його до церковного спілкування, а невнесення або вилучення з диптихів імені Предстоятеля означало припинення церковного спілкування з ним. Саме через це значення священних диптихів для єдності Церкви необхідно розробити в майбутньому єдині диптихи для всієї Православної Церкви. Саме тому питання про остаточне встановлення єдиних диптихів Православної Церкви було одноголосно обране на першій Всеправославній передсоборній нараді (1976) як одна з тем для Святого і Великого Собору Православної Церкви.
2. Дотепер застосовувалися такі критерії для вписування і порядку Церков у священних диптихах:
а) визнання статусу Церкви з боку Вселенських Соборів, беручи до уваги як апостольське походження, так і особливе політичне значення Церкви. Це стосується чотирьох древніх Патріархатів і Церкви Кіпру;
б) визнання статусу Церкви з боку всіх Православних Церков, беручи до уваги політичні обставини і апостольське спадкоємство Церкви. Це було досягнуто у випадку всіх Православних Церков за винятком Американської Православної Церкви (OCA), хоча до цього часу не досягнуто всеправославної єдності щодо порядку деяких із них (Кіпру, Грузії, Польщі та Албанії);
в) старовину отримання Церкві статусу автокефалії чи патріаршої честі та гідності.
г) перевага патріаршої честі над простою автокефалією;
д) внесення у священні диптихи тільки автокефальних Православних Церков.
3. Міжправославна підготовча комісія розглянула прохання Польської та Албанської Церков про єдиний порядок їх поминання в священних диптихах всіх Православних Церков, де Польська Церква передує Албанській, і запропонувала виправити священні диптихи Православної Церкви в цьому питанні.
4. Міжправославна підготовча комісія розглянула і особливі випадки:
а) прохання найсвятішої Грузинської Церкви про отримання шостого місця в священних диптихах всіх Православних Церков через її апостольське походження і давність отримання автокефалії та патріаршої гідності;
б) прохання найсвятішої Кіпрської Церкви про отримання вищого місця в священних диптихах через її апостольське походження і те, що її автокефалія була проголошена ІІІ Вселенським Собором в Ефесі (431);
в) помітне розходження в священних диптихах деяких Церков, які вносять у свої диптихи окремі Церкви, без всеправославного визнання автокефалії останніх.
Комісія підтвердила свою слабкість в пошуку єдиних і прийнятних для всіх рішень з цих питань».
(Джерело: http://www.pravmir.ru/pravoslavnye-diptixi/)
Оскільки комісія самоусунулася від вирішення питання, необхідно було прийняти рішення про те, хто ж повинен далі вести переговори про диптихи. Собор 1-3 вересня і ухвалив, що питання про диптихи має стати предметом обговорення на всеправославній нараді Предстоятелів усіх помісних Церков. Очевидно, що Патріарх Варфоломій хоче досягти і в цьому питанні компромісу. Єдиним реальним шляхом для компромісу було би проголошення вільного порядку поминання після Єрусалимського Патріархату.
У такому разі залишається питання про Церкви, які не мають всеправославного визнання своєї автокефалії — Православної Церкви в Америці, Київського Патріархату. Через необхідність вирішити питання про число Церков у диптихах об'єктивно назріла необхідність обговорити долю цих Церков.
Якщо майбутня нарада Предстоятелів помісних Православних Церков не виробить єдиного рішення про диптихи, то тетрархія буде просто зобов'язана дати власні пропозиції. А може навіть і взяти на себе відповідальність за повне врегулювання цього питання.
Майбутнє
Московська Патріархія була б рада скасувати автокефалію Православної Церкви в Америці, оскільки Константинопольський Патріархат ніколи її не визнає, на жаль.
Константинопольський Патріархат був би радий, якби РПЦ відмовилася від своїх прав на бунтівливу Україну, і було б прийняте спільне рішення про будівництво єдиної автокефальної УПЦ.
Очевидно, що за таких умов основні «камені спотикання» для сучасної церковної дипломатії були б усунені. І Всеправославний Собор був би справді Всеправославним. Тяжко дивитися на хибну «всеправославність», з якої усунуто українське православ'я з його 17 тисячами парафій і мільйонами вірних.
Чи станемо ми свідками торжества соборної мудрості? Чи побачимо любов одне до одного? І до України? Чи доживемо до торжества історичної справедливості? Історія змушує сумніватися, але Бог залишив нам надію. Адже християнський вихід із сучасних церковно-дипломатичних воєн можливий завжди.
