Королівський тракт Жовківщини. Частина 1. Зі Львова до Жовкви
Шлях до Європи
В’їжджати на Жовківщину найліпше зі Львова, з Галицького перехрестя – це зручно і львів’янам, і гостям краю. На Галицьке перехрестя виходить дорога і зі Львова, і з Києва, і з Луцька, та й об’їзна недалеко. Отже, дорогою на Жовківщину можна оминути львівські затори, та й львів’янам легше буде щойно відремонтованою вулицею Б. Хмельницького вибратися з обіймів мегаполісу. Виїжджаєте на Галицьке перехрестя, завертаєте ліворуч через міст – і перед вами міжнародна траса Львів-Рава Руська, одна з головних західних брам України.
Дорога ця — сама по собі жива історія, відома щонайменше з XIV століття. Вела вона з колишньої руської столиці – Львова – до колишньої польської столиці – Любліна. Звідси ж вела дорога до Белза й до наступного великого міста – Володимира Волинського. Коли наприкінці XVI століття на цьому шляху постали такі важливі міста, як Жовква та Замостя (а останнє певний час було королівською резиденцією), він став чи не найголовнішою економічною і транспортною артерією Галичини. Майбутня траса Львів-Рава-Руська отримала назву Королівський тракт.
Щоправда, подорожували тут не тільки гінці від короля та воєводи, а ще й козаки з татарами. Сумнозвісний Чорний шлях, яким татари ходили грабувати Україну, вів із полудневого сходу до Львова, а далі через Жовкву йшов на Замостя і на Польщу. Саме цією дорогою Богдан Хмельницький двічі водив козаків «на ляхів», і саме цими шляхами чинили татари руйнівні напади 1670-х років. Пізніше, коли турки з татарами трохи притихли, через Львів та Жовкву російський цар Петро їхав до Рави-Руської підписувати черговий мир із польським королем Августом Сильним. У зворотному напрямку – з Польщі до Львова – пізніше йшли і Карл ХІІ, і Наполеон.
У ХХ столітті зі Львова на Раву йшла російська армія, потім з Рави на Львів вертались австрійці. Через Жовкву тим самим шляхом намагались пробитися на Львів поляки під час польсько-української війни 1918-1919 років, а у 1939 році з Рави на Львів через Жовкву наступали нацисти. Тоді поляки день спромоглися стримувати їхній наступ, через що німецькі гармати зробили по Жовкві залп, зруйнували кілька кам’яниць та пошкодили стінопис василіянської церкви. Вдруге нацисти йшли на Львів Королівським трактом в 1941 році – тоді прикордонники в Раві стримували їх майже тиждень.
За радянської доби, коли кордон був на замку, через колишній Королівський тракт можновладці їздили на військовий полігон. З розпадом Союзу мілітарна лихоманка вщухла, і замість підкорення світу люди більше думають про шматок хліба з маслом та добрий відпочинок – отже, тепер Королівським трактом їздять фури з товаром (аналог середньовічних купців), заробітчани, контрабандисти та просто місцеві жителі, яких справи кличуть в сусіднє село чи місто. Звісно, частими гостями на Королівському тракті є туристи з прочанами – адже, крім спогадів про буремне минуле, він приваблює цікавинками, які в достатній кількості можна побачити і на ньому, й обабіч нього.
Гра контрастів
Отже, виїжджаючи зі Львова в бік Жовкви, мандрівник першим зустріне на своєму шляху село Великі Грибовичі. Траса проходить якраз через центр села. Трохи убік від траси – присілок Малі Грибовичі. Асоціюються Грибовичі у львів'ян переважно зі сумнозвісним сміттєзвалищем. Дійсно, коли вітер дує зі сходу чи півдня, дихати в селі неможливо. Проте історика, краєзнавця чи просто шукача нових вражень більше зацікавить Чорна гора, на якій збереглись рештки давньоруського городища.
Та й греко-католицька церква початку ХХ століття, яку чудово видно з траси, не може не привернути уваги – архітектор Василь Нагірний, український просвітник та громадський діяч тієї доби, хоча і спеціалізувався на проектуванні дешевих та функціональних храмів, тут вирішив погратися з еклектикою і завершив типову трибанну церкву надзвичайними неовізантійськими куполами.
Є на що подивитись і всередині храму: 1767 року до Грибовичів перенесли іконостас з Успенської церкви Львівського братства. Коли перебудовували церкву, старовинний іконостас зберегли, перенісши до нової святині. І тепер ікони, написані львівськими малярами Федором Сеньковичем і Миколою Петрахновичем п’ять століть тому, переживши не один храм, прикрашають це незвичайне село.
Виїхавши з Грибовичів, доїжджаємо до повороту на село Гряда. Тут зверніть увагу на невеличкий хрест з датами — 1848-1990 – і написом «Господь Ісус Христос, благослови всіх». Так мешканці села відзначили проголошення українського суверенітету, провівши паралель зі скасуванням кріпацтва під час Весни народів.
Заїжджаємо в село і їдемо головною вулицею до самої околиці. Колись тут був невеличкий замок, який захищав село, а за сумісництвом – і підступи до Львова. У ХІХ столітті з фортеці зробили палац (перебудувавши повністю другий поверх), а в ХХ столітті з палацу зробили житловий будинок. Тепер ця споруда майже ніяк не виділяється серед інших будівель села, про її стародавність нагадують лише льохи та склепінчастий перший поверх. А ще – потужні вали навколо палацу і еклектична капличка, яку в радянські часи переробили на сховище для заправки птахофабрики.
Трохи краще з сільською дерев’яною церквою св. Параскеви (1876 рік), яка хоча і пережила нещодавно ремонт, але дуже від нього не постраждала – чудово виглядає з траси, та й зблизька не гірше.
З села дорога йде в ліс, а звідти – на невеличку гору. Там, над присілком Завадів – ще одна несподіванка для любителів Середньовіччя. Тут збереглись потужні вали давньоруського міста-фортеці (Х-ХІ ст.ст.). Вали не поросли деревами, отже досить фотогенічні. Взагалі, ця гора над Завадовим – ідеальне місце для пікніка: вали захищають від вітру, а панорама звідти просто вражає.
Відгомін визвольних змагань
Зі стародавніх валів дорога спускається на Зашківський ставок – один із найбільших на Жовківщині. Береги його рясно обставлені табличками «купатись та ловити рибу заборонено» – відпочивальники та рибалки вішають на ті таблички свої речі. Інколи (зазвичай на щорічні патріотичні фестивалі) ставком плавають козацькі човни – копії старовинних чайок.
На іншому березі ставка – село Зашків, батьківщина славетного Євгена Коновальця, січового стрільця, полковника армії УНР, засновника Української військової організації (УВО), яка згодом переросла в Організацію українських націоналістів (ОУН). На центральній вулиці Зашкова, навпроти колишнього костелу (побудований у 1930-х роках, тепер не діє), зберігся родовий будинок Коновальців. В ньому тепер непоганий музейчик. Найцікавіші експонати – кушетка, на якій батько полковника відпочивав після роботи, і реконструкція мундиру січових стрільців (армії УНР). Сам по собі цікавий і пам’ятник Коновальцю, який стоїть біля музею: погруддя команданта поставили ентузіасти у 1991 році, ще за Союзу, але за наказом Язова спецзагін МВС підірвав пам’ятник. Проте незабаром Союз розвалився, і пам’ятник відновили. Точніше, голову і руки Коновальця, які вціліли після вибуху, приварили до нового погруддя, вилитого з тієї самої форми, що й старе. Уламки ж знищеного пам’ятника стоять тут, поруч – нагадуючи про те, що СРСР до останнього свого подиху залишався тим, чим був завжди, і будь-яка спроба пришити цій потворі людське обличчя успіху мати не могла...
Незвичний іконостас і почесна варта
Вертаючись на трасу, можемо завернути до мальовничого села Зарудців. Колись тут було укріплене поселення під назвою Підгорай. Дійсно, село лежить під невеличким пагорбом, а на самому пагорбі збереглась дерев’яна церква Преображення, побудована у 1787 році.
В церкві зберігся іконостас, виконаний у львівській іконописній школі. Відомо, що іконостас перенесли сюди з Крехівського монастиря десь на початку XVІІІ століття, коли дерев'яні церкви в монастирі продавали до навколишніх сіл, коли будували мурований храм та келії. Структура іконостасу досить незвична – він майже весь розташований над бароковою стилізованою дерев’яною завісою, яку підтримують янголята.
Цікаве і подвір’я перед храмом. За традицією, біля церкви був цвинтар, і Зарудці не є винятком. Вздовж майданчика перед церквою на цвинтарі тягнуться два «почесні ряди». Праворуч від церкви (якщо стояти обличчям до неї) поховані місцеві парохи минулих століть та почесні громадяни села. А ліворуч – селяни, які загинули за волю України, ставши жертвою репресій чи в боях з енкаведистами: повстанці мали тут з совєтами не один бій... Не доживши до омріяної свободи, ці герої і мученики несуть тепер почесну варту під стінами своєї церкви.
Вертаємось через Зашків на головну трасу й потрапляємо у Великий Дорошів. Так само, як і з Грибовичами, біля траси є ще Малий Дорошів – чи то хутір, чи то апендикс свого старшого брата з окремою церквою – дерев’яною, ХІХ століття. Село як село, проте подорожнього не може не привабити капличка при дорозі, буквально заставлена фігурками, образками та свічками. Мабуть, з усіх придорожніх капличок ця – найдоглянутіша. До того ж, вона завжди відчинена.
Цікава також церква в неовізантійському стилі, побудована у 1870 році. Купол храму точно повторює купол жовківської василіянської церкви, яким він був до перебудови на початку ХХ століття, в ході якої його розібрали. Дорошівський «близнюк» і досі нагадує нам про свого старшого брата. А ще біля церкви є цікавий пам’ятник – хрест, під яким лежить стрілецька мазепинка і надпис «Україна рве кайдани». Цей пам’ятник поставили у 1990 році, коли був проголошений державний суверенітет, а на львівській ратуші був піднятий синьо-жовтий прапор.
Розбишаки, ковбаски і ґотика
Майже одразу після Дорошева мандрівник потрапляє до Куликова – старовинного містечка, яке вперше згадується в документах у 1399 році. Звісно, корені цього цікавого поселення значно глибші – принаймні, археологи знаходили біля Куликова рештки давньоруського міста, які сягають ще домонгольських часів. Колись це селище міського типу було справжнім містечком – з магістратом, судом і так званою міською книгою, в яку куликівчани вносили скарги на скоєні проти них злочини. Більше за все в цій книзі було записів про бійки – мешканці містечка любили порахувати один одному ребра. Хто програвав у бійці – йшов скаржитись до магістрату. Цікаво, що інших злочинів в Куликові майже не було – принаймні, звісток про них є дуже мало.
Колись Ян Собеський селив тут полонених турків, дозволяючи їм спокійно жити й працювати. Переконавшись у доброті короля-хрестоносця, колишні його вороги стали працьовитими ремісниками, виробляючи красиві килими і бурки. Нащадки їхні асимілювались і поступово втрачали батьківські навики, але не повністю – куликівські шевці славилися на всю Львівщину.
Щоправда, у ХХ столітті Куликів був відомий передовсім як виробник ледь не єдиної в СРСР їстівної ковбаси – смачної, з приправами, і не з туалетного паперу. Крамниці зі славетними ковбасами чекають на гурманів на центральній площі, яка, між іншим, збереглась тут з часів Середньовіччя.
Але, звісно, в Куликові є дещо цікавіше за ковбасу. Архітектурні «смаколики» містечка одразу дають про себе знати – високий дах костелу та блискучі бані церков видно здалека. Костел св. Миколая в Куликові неабиякий – він був побудований у 1538 році і є одним із найстаріших храмів Жовківщини (після костеївського костелу, церков у Потеличі та Старій Скваряві та костелу в Магерові). Куликівський костел – один із небагатьох збережених ґотичних храмів Львівщини і єдиний приклад ґотики на Жовківщині. Хоча пізніші ремонти змінили первісний суворий вигляд храму-твердині (були закладені бійниці, розширені деякі вікна), проте стрільчасті вікна з порталом, характерний головний фасад і сліди від бійниць продовжують нагадувати про бурхливі, жорстокі та героїчні часи, коли церква була захистом не тільки в духовному, а й у земному вимірі, й захищалися за стінами храму не тільки від спокус, а й від ворожих стріл.
Цікавою є й історія відновлення храму. До костелу в Куликові ходили, звісно, переважно поляки. За роки радянської влади їх тут майже не залишилось, отже, костел, зачинений і занедбаний «за совєтів», залишався руїною і за часів Незалежності. Що ж, подібна доля спіткала багато римо-католицьких храмів в невеличких містечках. Проте селищна влада не хотіла спокійно дивитись на те, як руйнується ґотичний храм. Спочатку пропонували віддати його місцевим греко-католикам. Проте ті вже мали в містечку два великі храми, і потреби в третьому не було. Тоді селищна влада звернулась до о. Василія Павелка, настоятеля жовківського костелу св. Лаврентія, з «пропозицією, від якої неможливо відмовитись» — забрати куликівський храм. Священик, великий аматор історії, не втримався і за кілька років відновив старовинну споруду – в тому числі й стінопис польських часів в інтер’єрі. Тепер у цьому храмі, де стінопис величає Божу Матір «Королевою Корони Польської», збирається 30 парафіян, і меси правляться тільки українською, що взагалі-то не притаманно галицьким римо-католикам.
Греко-католицькі церкви в Куликові хоча і не такі стародавні (обидва храми датуються кінцем ХІХ століття, більшу церкву добудовували понад 50 років), але також приємні для ока.
Приємні дрібнички
На захід від Куликова є два цікавих села – Костеїв та Мервичі. Якщо їхати зі Львова, то завертати ліворуч, на Костеїв раніше, на Мервичі – пізніше. В Костеєві зберігся ґотичний костел XV століття, де служили домініканські монахи зі Львова – чи не найдавніший храм Жовківщини. Цікаво, що церкви в селі не було, і місцеві українці ходили на службу до Зарудців. Тепер тут храм УАПЦ, що трохи вплинуло на його зовнішній вигляд. На цвинтарі збереглася каплиця 1796 р. з красивою скульптурою Яна Непомуцького.
Мервичі самі по собі – типове мальовниче село: церква кінця ХІХ століття, біля церкви – хрест на честь 600-ліття поневолення України (чомусь початок нашого поневолення приурочили до 1397 року), цвинтар із невізантійською капличкою та стрілецькою могилою. Але село це плавно переходить у колишню німецьку колонію Візенберг. Сьогодні німців там, звісно, нема, і нагадує про них лише кірха, яку вже давно переробили під церкву.
Вертаємось до Куликова і подовжуємо подорож. Невдовзі бачимо поворот на Смереків. Село це досить мальовниче, однак дивитись на нього найкраще з траси Жовква-Кам’янка Бузька (на неї можна завернути з кільцевої дороги навколо Жовкви): вигляд дерев’яної церкви (1913 р.) на пагорбі серед безкраїх ланів вражає навіть гурманів.
Зате трохи далі, з лівого боку, починається Сопошин. Це старовинне село має дві церкви: давнішу (кінець ХІХ ст.) греко-католицьку та новішу (кінець ХХ ст.) православну Московського Патріархату. Коли греко-католики вийшли з підпілля і повернули собі відібраний храм, в селі залишилося чимало тих, хто хотів залишитися в православ’ї. Отже, поступово вони збудували собі церкву, яка заслуговує на те, щоб її побачити. Храм побудований в російському стилі й чудово вписався б в архітектуру якогось Переславля чи Суздаля. Дещо подібне будували на Центральній та Східній Україні за часів Російської імперії. Але якщо в Житомирі чи Кам’янці ця російська еклектика виглядала як імперське хамство, то в Сопошині п’ятиглава церковця виглядає досить чемно, і після однотипних трибанних дерев'яних церков чи хрестово-купольних творів В. Нагірного вона навіть бавить око – і з траси, і зблизька. Мабуть, дає про себе знати мудрість місцевого пароха о. Богдана, який підтримує чудові стосунки з греко-католицькою громадою. Ніхто тут не проголошує анафеми на «мерзенних уніатів», не заважає проводити процесії, і навіть коли в церкві сталася пожежа, греко-католики гасили її разом із православними.
Знаменно і те, що греко-католицький храм пофарбований в жовтий колір, а православний – у синій, разом утворюючи український прапор!
Сопошин – остання зупинка перед Жовквою. Її куполи і дзвіниці давно майорять на обрії, а тепер вони вже зовсім близько. Ідеальне місто чекає!
