В останні тижні сторінки новин РІСУ переповнені інформацією про пандемію коронавірусу та позицію держави, суспільства і церкви у цьому контексті. Сформулюємо і нашу позицію з цього питання.

Усі добре пам’ятають три перших вірші Євангелія від Луки, в яких Св. Євангеліст, звертаючись до свого сучасника Теофіла, говорить, що він, услід за всіми, хто розповідав уже про життя Ісуса, також хотів би сповістити про все, що він бачив на власні очі та що відчував при цьому. Не замахуючись на лаври Св. Луки-Євангеліста та з урахуванням різного масштабу подій (вплив Ісуса Христа на світ та поява коронавірусу), висловимо деякі міркування щодо суспільних рефлексій у зв’язку з пандемією.

Перше, що я хотів би просити усіх, хто писав про цю пошесть, що нам слід було б відійти не стільки від суто бухгалтерської гарячки, пов’язаної з підрахунком кількості хворих і померлих а, у першу чергу, від злорадства з приводу того, що похворіли, в основному, віруючі тієї чи іншої церкви. Серед них, нажаль, є віруючі усіх церков. Однак ця сумна статистика демонструє нам і лідера у цій справі. Основна маса цих людей ні в чому не винні, крім того, що з самого початку не зрозуміли масштабів і глибини коронавірусного лиха. Цю тривогу до них повинно було б донести церковне священноначалля. Однак натомість ми чули різні за своїм спрямуванням оцінки. Вселенський патріарх та Папа Римський від самого початку орієнтували своїх одновірців на те, щоб ті на Великдень і в наступні часи не йшли до церков, керівництво ПЦУ та УГКЦ вели мову про організацію онлайн-трансляцій святкових богослужінь. Були також відповідні звернення Ради Церков України та інших релігійних лідерів тощо.

Паралельно з цим лунали «мужні» голоси деяких релігійних керівників, які «добірною» російською мовою з незнищенними буковинським, закарпатським та волинським акцентами, мабуть щоб зайвий раз підкреслити екстериторіальність та особливий статус своєї церкви в Україні, закликали своїх вірних іти до церков, обійматися, причащатися і у такий спосіб боротися з гріхом, ігноруючи коронавірус.
Кінець такої «винятковості» є очевидним, а все тому, що цю «винятковість» плекають і оберігають деякі високі посадові особи у нинішній владі. Їхнє «добро» на негласне порушення оголошеного урядом карантину і стало причиною справжніх вибухів хвороби по окремих регіонах.

Саме з цих причин ми не можемо погодитися із твердженням Елли Марленівни Лібанової – поважного академіка і діяча нашої Національної академії наук, стосовно того, що влада побоялася конфлікту з Церквою через коронавірус. Насправді ж влада в черговий раз зрадила проголошеному нею принципу нейтралітету в питаннях релігійного життя і стала на бік однієї церкви. Саме за такі «преференції» з боку влади ця церква і платить високу ціну людськими життями за свою «героїчну віру».

Сказане не доведене з математичною точністю, а от заклики церковних лідерів до ігнорування правил карантину – річ загальновідома. І саме на них держава повинна була б відреагувати. За словами архімандрита Кирила Говоруна за такими діями церковного священноначалля за кордоном мала б іти сувора відповідальність. Над перейняттям такого досвіду нам усім слід було б задуматись, оскільки ми прагнемо іти до цивілізованого світу. З урахуванням сказаного, владі не слід було б в черговий раз демонструвати подвійні стандарти, а церкві - неухильно дотримуватись розпорядження чесної влади. В нашому ж випадку поки-що немає відповіді на те, чому одна церква рівніша за інших, так само як і в часі карантину мережа «Епіцентр» виявилася кращою за дрібні магазини або херсонські овочі гіршими за турецькі.

Церковні лідери як і влада повинні були б повніше усвідомлювати свою відповідальність за те, що сталося. При цьому і Церква, і влада повинні чітко бачити саме свою частину відповідальності. З цих причин дивує заява єпископа РКЦ Едварда Кави, який стверджує, що держава мало попереджала Церкву про справжні загрози пандемії і упосліджує Церкву, не дозволяючи людям ходити до храмів, а натомість не заперечує проти вільного відвідування супермаркетів. Мені здається що це два різних питання. Церкви були оповіщені владою про загрозу. Просто одній із церков, очевидно, було обіцяно, що вона може поводити себе вільно, оскільки, як кажуть, «піпл» і так схаває». А те що влада так несправедливо повела себе щодо бізнесу в часи карантину звичайно її не прикрашає, а навпаки, вимагає чесної відповіді на питання з боку суспільства.

Насамкінець, хочу сказати комплімент тим, хто дав глибоку політичну і правову оцінку т. з. гуманітарному конвою з Росії, спрямованому на допомогу монастирям УПЦ МП, які постраждали від коронавірусу. Віктор Єленський і інші, з нашої точки зору, абсолютно справедливо зауважили, що в Україні є можливість справитися з цією проблемою самим. Натомість Росії і Московській патріархії слід було б подумати як над відшкодуванням збитків, нанесених Україні війною та анексію Криму, так і вчасним інформуванням своїх вірних на території нашої держави щодо небезпеки пандемії, щоб у людей не складалося враження, про «штучний» характер пізнього інформування УПЦ МП щодо існуючих загроз з боку РПЦ. Остання все таки хоче ж залишатися «церквою-матір’ю», а не «церквою-мачухою» для частини українців.

Натомість те, що відбулося нині з УПЦ МП в Україні не варто пояснювати лише надмірним фундаменталізмом російського православ’я, як це роблять деякі автори. Тут неважко бачити також багатовимірну антиукраїнську позицію цієї церкви, якої вона повинна б була позбуватися, щоб не накликати на себе біди, бо все має межу, в тому числі і терпіння.

Це все слід усвідомити, осмислити і діяти заради кінцевої мети – побудови в Україні єдиної православної церкви на основі ПЦУ та УПЦ. Саме з цих причин нам очевидно не слід глузувати над тим, що митрополит Онуфрій «тепер закликає здавати кров» для потреб наших лікарень, - як зазначалося в одному з матеріалів на РІСУ. Давайте будемо розцінювати це не як фальшиву турботу про українців, а як своєрідну форму вибачення з боку глави УПЦ МП за позицію очолюваної ним церкви у питанні дотримання карантину та збереження людських життів.